Доповідь отця-доктора Петра Ґаладзи «Літургійні тексти і переклади»

ДОПОВІДЬ

отця-доктора Петра Ґаладзи

Літургійні тексти і переклади

Ваше Блаженство!
Дорогі владики!

Дякую за запрошення виступати на Синоді з доповіддю на тему «Літургійні тексти і переклади» в контексті дискусії про молитовне життя УГКЦ. Згідно з напрямками, надісланими доповідачам, поділив свою доповідь на такі частини:

1. Поверховий аналіз душпастирської ситуації.
2. Стан видавання літургійних текстів і перекладів.
3. Виклики і потреби.
4. Конкретні механізми діяльності Церкви, щоб вона могла належно відповісти на ці виклики, проблеми чи ситуації.

Як ви, напевно, помітили, я додав до схеми, запропонованої в напрямках, тему «Стан видавання літургійних текстів і перекладів». Логіка повинна стати зрозумілою в ході моєї доповіді.

1. Аналіз

Тема «Літургійні тексти і переклади» завжди актуальна, оскільки Католицька Церква вчить про центральність літургійного виміру християнського життя [1]. Вона більш актуальна саме тепер, тому що — у предивний спосіб — незважаючи на теперішню духовно-моральну кризу в усьому світі та всередині самої Церкви, в УГКЦ зростають жменьки вірних (поки що жменьки, але вони показують приклад справжньої побожності), котрі бажають жити згідно із вченням Католицької Церкви, яке підкреслює, що богослужіння — «це вершина, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерело, з якого плине вся її сила».

Слід згадати, що в канонах 16, 17 і 20 Кодексу канонів для Східних Церков ідеться про таке.

Кан. 16 — Вірні мають право отримувати від своїх пастирів допомогу з духовних дібр Церкви, особливо від Слова Божого і Святих Тайн.

Кан. 17 — Вірні мають право почитати Господа згідно з приписами літургічних книг власної Церкви свого права і дотримуватися власної форми духовного життя, згідної, однак, із вченням Церкви.

Кан. 20 — Вірні, які завдяки хрещенню покликані вести життя, згідне з євангельською наукою, мають право на християнське виховання, котре належно готувало б їх до визрівання людської особистості і водночас до пізнання та переживання таїнства спасіння.

Серед документів нашої УГКЦ, які можна процитувати для того, щоб представити нашу душпастирську ситуацію, варто згадати постанову 7 ґ Синоду Єпископів УГКЦ 2012 року, що відбувся у Вінніпезі: «Зобов’язати парохів до служіння в неділі й свята, окрім Служби Божої, також по змозі Вечірні й Утрені і заохотити їх до щоденного служіння Божественної Літургії і молитви Часослова в парафіяльному храмі» [2]. Кілька ремарок. Оскільки парохом кожної катедри є єпископ, а «єпископа треба вважати первосвящеником свого стада, бо життя його вірних у Христі з нього певним чином виводиться і від нього залежить» і «всім слід високо цінувати літургійне життя єпархії, яке розгортається довкола єпископа, особливо в катедральному соборі», доцільно проаналізувати ситуацію в наших катедральних соборах, зокрема в діаспорі, щоб дізнатися, як виконується цей обов’язок. Це слід робити не для того, щоб когось картати, а радше щоб вказати на великий потенціал наших катедр. Можна видавати різноманітну літургійну літературу, але для того, щоб дяки, читці, диякони, священики і єпископи вміли динамічно й молитовно втілювати те, що подано в книзі, мусить бути місце, де моделюється літургійне життя. Сьогодні, коли Інтернет дає можливість поширювати навчання та добрий приклад у всьому світі, трансляція примірних богослужінь із принаймні однієї катедри (ідеться насамперед про діаспору) мала б велике значення. Богослужіння — це не книга, так само як опера або п’єса не є сценарієм. Їх треба бачити — властиво, пережити — щоб могти виконувати. Це питання літургійної формації, над яким треба буде застановитися іншим разом.

Отже, богослужіння — це не книга, однак без відповідних книг немає спільного богослужіння [3]. Які офіційні видання існують в нашій Церкві (яка, між іншим, прямує до патріаршого статусу!)? Дам відповідь від супротивного: немає офіційного Псалтиря, Часослова, Октоїха, Тріоді та Мінеї. Англійською мовою поки що маємо тільки Служебник. Це відображає стан нашої Церкви, в якій, зокрема в діаспорі, регулярне спільне літургійне життя на загал обмежується відправленням Божественної Літургії. Проте офіційні документи Католицької Церкви закликають нас до чогось більшого, і коли бажаємо, щоб повірені нам священики, богопосвячені особи і миряни серйозно трактували напрямки, — які ми видали! — треба щоб і ми належно сприймали документи, видані учительським урядом Вселенської Церкви.

2. Стан видавання літургійних текстів і перекладів

Як щойно згадано, у нас поки що є мало офіційних літургійних видань. Базовим текстом, очевидно, повинно бути Святе Письмо. На щастя, сьогодні вже ніхто (принаймні зі знавців справи) не заперечує, що офіційним текстом Старого Завіту для вжитку в церквах візантійської традиції має бути Септуагінта. Маємо монументальний переклад о. Рафаїла Турконяка. Однак, слід визнати, що цей текст не відповідає вимогам прилюдного, літургійного виголошення. У цьому не слід звинувачувати отця-перекладача. Бо він ставив собі за мету зробити доступний переклад щоденною мовою.

Звичайно, що було б добре розглянути ситуацію щодо кожної літургійної книги. Однак через неможливість представити більше прикладів хотів би звернути увагу лише на одне видання — переклад англійською мовою Требника — із деякими коментарями українського перекладу. Після Служебника (та Євангелія і Апостола) ця книга, очевидно, є найважливішою у парафіяльному вжитку. І якщо я покликатимуся на англомовну діаспору, то робитиму це тому, що так вдасться, по-перше, проілюструвати деякі загальні аспекти перекладацької проблематики і, по-друге, відповісти на прохання Блаженнішого Святослава про опіку тих частин УГКЦ, яким загрожує найбільша небезпека [4].

Тепер прошу вас подивитися на три аркуші, які вам роздали на початку моєї доповіді. На них вміщена молитва перед Миропомазанням. Після тексту церковнослов’янською мовою, взятого з офіційного нашого Recensio ruthena, грецького оригіналу і українського перекладу патріарха Йосифа ви побачите тексти, які вживають у нашій Церкві в Північній Америці. Цих текстів є аж шість. Це не означає, що в англомовній УГКЦ маємо шість Требників — ми не такі динамічні. Причиною цього є шість широко розповсюджених книжечок, які апробовані різними представниками церковної влади УГКЦ і в яких видрукуваний текст Хрещення і Миропомазання. Подібною є ситуація з текстами інших треб та богослужінь. Це зумовлено браком координації. Одначе не слід нарікати на тих, хто видав переклад без дозволу «вищої інстанції». Якщо б наші єпархії в Північній Америці чекали на таку спільну дію, вони б взагалі не мали з чого відправляти богослужінь.

Перейдімо до розгляду перекладацької проблематики, яка, як уже згадано, подібна, коли перекладаємо українською, чи англійською, чи іншими мовами. Тож усі фрази або слова, які позначені цифрами, — це місця, де знаходимо розбіжності між перекладами, на котрі варто звернути увагу. Чому «вантажу» вас цими прикладами? Бо це ви, єпископи, голосуєте щодо питання апробату офіційних перекладів. Найважливіше зрозуміти складність ситуації, щоб відповідно цінувати думку спеціалістів, яким ви доручаєте здійснення перекладу. Це також повинно спонукати провід Церкви інвестувати у вишкіл фахівців та координацію їхньої роботи.

Почнімо від найяскравіших питань, не від перекладу в стислому сенсі, а від тексту, який уміщений у 9-й колонці перекладу. У цьому тексті таких питань є принаймні два. У першому йдеться про важливу богословську річ, яка виникає через те, що ці молитви були написані в період, коли хрещеники були дорослі. Тому знаходимо фразу «Ти і нині… дарував йому (їй) відпущення гріхів вольних і невольних». Переклад у 9-й колонці додає примітку: «Говори це, коли хрещеник дорослий» (див. біля червоної зірочки). Інші переклади по-різному підходять до цієї проблеми. Переклади в колонках 4, 5, і 6 опускають фразу «Ти і нині… дарував йому (їй) відпущення гріхів вольних і невольних», а переклади в колонках 7 і 8 зберігають її.

Надіюся, усім зрозуміло, що коли перекладати тексти IV чи V століття, виникатиме потреба їх пристосовування до сучасних обставин, які відмінні від давніх. Латинники розв’язали цю проблему в такий спосіб, що створили окремі Чини хрещення — для дорослих і для немовлят. У нас можна було б простіше вирішити це питання — зазначаючи ті фрази, які стосуються лише дорослих.

А другий приклад — це саме той випадок, коли перекладач, думаючи, що робить послугу тим, що пристосовує текст до нових обставин, не врахував вчення Другого Ватиканського Собору про відновлення автентичних східних традицій і, по суті, завдав шкоди. Як бачимо, у 9-й колонці, біля двох червоних зірочок, він подає фразу «Даруй йому (їй)… і причастя святого Тіла і чесної Крови Христа Твого» в дужках із приміткою: «Говорити, коли хрещеник дорослий». Оскільки цей текст уміщений в єдиному англійському виданні Требника (бо інші переклади були видані або як брошурки з деякими требами, або як збірники брошур), то істотно впливає на практику в наших парафіях. Я тут навіть не зупинятимуся на тому, що перекладач книги замінив фразу «утверди в православній вірі» словами «утверди в католицькій вірі».

Розгляньмо питання іншого характеру, які стосуються перекладу в стислому сенсі і які можна класифікувати за такими ознаками:

а) «динамічна еквівалентність» на противагу «формальній еквівалентності», тобто інтерпретований чи буквальний переклад;

б) богословська акуратність, яка залежить, зокрема, від знання біблійного, патристичного та літургійного богослов’я та дотичних філологічних питань; в) стилістика в загальному, яка повинна ідеально відображати жанр оригіналу, тобто має бути більш піднесеною чи простішою залежно від стилю оригіналу (Євангеліє — доступна мова; гімнографічні канони — більш поетична мова);

г) особливості публічного виголошення тексту;

ґ) величезні виклики музичного виміру — майже всі тексти, які виголошують люди, пов’язані з якоюсь мелодією, і кожна мелодія несе свої, музичні наголоси, котрі часто конфліктують із текстуальними наголосами, якщо перекладач не враховує музичного виміру.

А. «Динамічна еквівалентність»

на противагу «формальній еквівалентності»

На щастя, тільки один із шести англійських прикладів (у 4-й колонці) відображає застарілий підхід «динамічної еквівалентності». Це інтерпретований підхід 1960-1970-х років, який згодом Ватикан слушно відкинув: коли йдеться про тексти доктринального значення, будь-яке перефразування небезпечне. Крім того, оскільки такий підхід позначений більшою суб’єктивністю, важко дійти до згоди — поза певним колом однодумців — про те, як перекладати текст.

Однак справа не така проста. Повинна існувати градація по лінії між буквальністю та перефразуванням. Адже кожний переклад є інтерпретацією. Тому можна визнати як найкращий принцип перекладацької комісії RSV (Revised Standard Version): «As literal as possible, as free as necessary» («Коли можливо — якнайбільше буквально, а коли потрібно — якнайбільш вільно»). Отже, навіть український переклад патріарха Йосифа (у 4-й колонці), який, на мою (некваліфіковану діаспорну) думку, дуже гарно відображає потрібну «буквальність», усе-таки не використовує кальку «благоутробний», а (слушно) вживає слово «добросердний».

Б. Богословська акуратність

Для того щоб переклад був акуратним з теологічної точки зору, перекладач має враховувати принаймні біблійне, патристичне та літургійне богослов’я — та інтертекстуальність між біблійними, патристичними і літургійними джерелами. Крім того, перекладач повинен на високому рівні володіти мовою, завдяки чому він зможе «втілити» це богослов’я.

Хочу проілюструвати питання богословської акуратності на прикладі перекладу фрази з возгласу та славослов’я, яке по-церковнослов’янському звучить «и во вѣки вѣковъ». Цей приклад важливий не тільки тому, що трапляється майже на кожній сторінці кожного богослужбового видання, але тому, що це, властиво, єдина фраза в нашому Служебнику 1988 року (у т. зв. синодальному), в якій знаходимо незаперечну богословську помилку. І, як почуєте нижче, незважаючи на те, що я проти того, щоб видавати ще один (тобто третій) переклад Святої Літургії, наполягаю на тому, щоб виправити цю одну помилку.

Зміна цієї фрази пов’язана з певними душпастирськими труднощами, та, сподіваюся молодше покоління відкине цю помилку, як це почала робити вже майже 20 років тому Українська Православна Церква Київського Патріархату. Це важливий момент, тому що головна причина, чому наша діаспорна УГКЦ у 1988 році перейшла на хибну форму «і на віки вічні» було саме бажання дійти до одностайності з православними. Але в них нове покоління виправило цю помилку. Натомість ми, в УГКЦ, де раніше вживалася правильна форма, залишилися з їхньою помилкою. [Через неможливість відтворити певні шрифти текст о. Петра Ґаладзи довелося скоротити. — Ред.].

Ця помилка полягає в тому, що християнська есхатологія визнає тільки один вічний вік — майбутній вік вічного Божого Царства. Отже, будь-яка множина тут «неправовірна». Цієї помилки припустився Іван (пізніше Іларіон) Огієнко, який був добрим філологом, але слабким богословом. Він взявся до вирішення цього питання саме як філолог, не враховуючи суто богословських моментів [5].

Ми, доповідачі, мали завдання готувати не наукову доповідь. Але якщо я дотепер вживав науковий стиль, то не тільки тому, що поважаю ваші інтелектуальні здібності. Хочу спонукати вас постійно нагадувати всім, під час кожної дискусії щодо питань перекладу, що йдеться про складні справи богословського та філологічного характеру. І так само, як під час будівництва храмів та інших споруд маємо потребу вдаватися до експертів, то, як Церква, повинні також інвестувати в підготовку кадрів, які стануть спеціалістами в літургійно-перекладацькій ділянці.

В. Стилістика залежно від жанру оригіналу

Приклад різноманітності стилістики візьму із творчості майстерні «Трипіснець». Майстерня прекрасно зуміла поетично, з крилатими висловами та відповідним синтаксисом перекласти поетичні твори візантійської гімнографії.

Г. Стилістика прилюдно виголошеного тексту

Вище було згадано, коли наводився приклад перекладу Святого Письма о. Рафаїла Турконяка, про проблему особливої стилістики прилюдно виголошеного тексту. Однак, окрім питання вибору відповідного стилю, під час перекладу літургійного тексту треба враховувати той факт, що люди його слухатимуть, а не тільки приватно читатимуть. Це підводить нас до важливого питання музичного виміру перекладу.

Ґ. Музичний вимір

Особи, які практикують літургійне передання нашої Церкви, відразу побачать, коли перекладач ураховував музичний аспект тексту, а коли він його ігнорував. Що важливіше, люд Божий, який мав би співати ті тексти, також це відчує: якщо музичний вимір був упущений — перестає співати. Та й навіть якщо далі співає, то дивується, чому така неузгодженість між текстом і мелодією: мелодія, яка мала б сприяти ефективному передаванню змісту, по суті, перешкоджає йому.

3. Виклики і потреби

Коли йдеться про переклади українською мовою, існує виклик, якого нема в тих країнах, де мова не була переслідувана. Маю на увазі те, що різні кола українського суспільства — представники яких здобули відповідну освіту, але в різних школах і в різних регіонах України — далі дискутують (навіть через 26 років після проголошення Незалежності) з приводу питання допустимої лексики та й інших тем. Бракує відчуття єдиної літературної мови в Україні, що, очевидно, не перешкоджає тому, аби народ ефективно та гарно спілкувався, але створює проблеми, коли треба кодифікувати певний текст (насичений доктринами) для всієї країни. Така ситуація значною мірою пов’язана з тим, що можна було б назвати перериванням релігійного дискурсу за радянських часів. Тому поза Галичиною та її церковними колами бракує згоди стосовно таких слів, як «воплочення», «благодарення», «єдиносущний» і т. п. На мою думку, це ще одна причина, чому треба стриматися від видавання третього перекладу Служебника. У той час, коли мова перебуває в стані «розвитку однорідності» для всієї країни та відзискання богословської лексики, варто працювати над іншими, менш вживаними (але досі не перекладеними в УГКЦ) книгами. Тому, на мою думку, хай народ сьогодні далі користується «старим» текстом Служебника, щоб співати Святу Літургію.

Інші виклики і потреби зумовлені тим, що в нас бракує фахівців, які водночас:

• є практикуючими християнами і богословами;
• достатньо володіють принаймні грецькою і церковнослов’янською мовами та живими мовами, котрими треба перекладати (володіють ними як уродженці тих мовних середовищ, для яких перекладають, і стежать за всіма аспектами їх сучасного розвитку);
• обізнані у теорії перекладу;
• знають музичну традицію Церкви (адже, як вже було згадано, багато текстів співається на приписані мелодії, які впливають на наголос слів та фраз);
• розуміються на питаннях стилістики;
• втішаються пошаною серед ієрархії.

Останній пункт дуже важливий. Бо перекладачів або інших працівників у літургійній сфері часто трактують як «lumpenproletariat». Цьому можна запобігти, якщо між перекладачами є люди, які мають харизму «правильно навчати слова [Господньої] істини», котрою не повинні легковажити також єпископи. Адже єпископи-перекладачі можуть пояснювати свою роботу Синодові не тільки авторитетно, а й із всебічним знанням справи «з нутра».

4. Конкретні механізми

Трапляється, що найкращий механізм для того, щоб дати належну відповідь на певне питання — це вето (veto). В УГКЦ, окрім браку офіційних перекладів літургійних книг (Псалтиря, Тріоді, Мінеї тощо), існує проблема двох різних українських перекладів Святої Літургії та Панахиди (1968 і 1988); я вже не згадую про недільні тропарі.

Уточню, що проблема полягає не в тому, що в церквах УГКЦ існують два різні переклади, а що відрізняються тексти тих частин, які співає народ. Бо ж неуніфікованість у частинах священнослужителів не спричинює паралічу спільної молитви. Цього не можна сказати про відмінність у словах, які люди вже знають напам’ять і разом співають. Те, що ми видали два переклади Божественної Літургії протягом одного покоління і що тепер думаємо про третій, не тільки немудро з пасторальної точки зору, це, можливо, і є — наважуся сказати — виявом клерикалізму чи навіть авторитаризму, мовляв, Служба Божа — це наша власність. Тут доречно додати, що навіть і священичі та дияконські частини слід змінювати тільки тоді, коли можна довести, що наявний переклад містить богословські помилки або що викликає сміх чи сарказм.

Хтось міг би закинути, що якби всі вірні відразу перейшли на переклад 1988 року, то ми б не мали цієї проблеми. Але як вірні в Україні мали це зробити? Відразу після того, як вони були вивчили переклад 1968 року, який був виданий накладом у сотні тисяч примірників і розповсюджений, вийшов новий переклад. Знову підкреслюю: священичі та дияконські частини можна змінювати хоч щотижня без шкоди спільній дії Божого народу. Але коли одна частина церкви співає «З духами спочилих праведних», а інша — «З духами праведних померлих», молитва зупиняється.

Отже, пропоную оголосити мораторій на видання перекладів Святої Літургії українською мовою аж доти, коли в Україні буде достатня кількість народжених в Україні літургістів, біблістів, патрологів, християнських філологів, музикознавців і стилістів, які могли б взятися до цієї справи. Вони б могли набути відповідного досвіду перекладаючи Часослов, Требник, Октоїх, Тріоді і Мінеї.

Якщо ідеться про конкретні механізми в ділянці літургійних перекладів, то пропоную такі заходи:

А. Для українських перекладів — двотижневу закриту робочу сесію, поділену на дві частини:

1. перший тиждень: спільна робота чотирьох-п’ятьох визнаних фахівців-перекладачів, які опрацьовуватимуть проект (почавши від узгодження критерій та методології);
   
   
2. другий тиждень: ще вісім-дев’ять визнаних знавців богослов’я, біблістики, патристики, літургіології, філології, музики, стилістики, поетики тощо. До них повинні долучитися на весь тиждень три єпископи УГКЦ із вищезгаданих причин. Очевидно, члени цієї групи працюватимуть у різних спосіб увесь рік. Однак, як показує досвід, мають бути час і місце для спільної спокійної роботи.

Б. Для англомовних перекладів:

1. до наступного Великодня повести триденну зустріч делегованих знавців зі всіх єпархій УГКЦ, в яких вживається англійська мова, для того щоб почати процес осмислення і планування перекладацької роботи;
   
   
2. скерувати (безкоштовно) відповідних перекладачів з України на щорічний чотириденний літній семінар «The Notre Dame University/Sheptytsky Institute Annual Seminar on English Translations of Byzantine Liturgical Texts» (оплачений Університетом), для того щоб вони ознайомилися із загальними проблемами грецької лексики, теорії перекладу тощо;
   
   
3. після вищевказаного семінару провести зустріч із англомовними мелхітськими, рутенськими, румунськими та іншими греко-католицькими перекладачами для ознайомлення з проблематикою та для дискусії щодо координації перекладацької роботи. Між іншим, недавно відроджена літургійна комісія Конгрегації для Східних Церков дуже цікавиться такою координацією. Адже, якщо тільки в УГКЦ у Північній Америці є шість різних англійських перекладів Хрещення/Миропомазання, то скільки їх буде, коли додати інші Церкви візантійського обряду?

Наприкінці цієї доповіді хотів би висловити велике визнання вам, владики Синоду на чолі з Патріархом Святославом, за те, що наважилися, врешті, взятися за цю складну, але дуже важливу справу. Якщо, за словами праведного митрополита Андрея, богослужіння — це «найголовніше джерело надприродного життя», то справа видання богослужбових книг і перекладів повинна бути одним із основних пріоритетів для наступників Андрея Шептицького та інших ісповідників і мучеників нашої Церкви.

Петро Ґаладза,
професор Інституту східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького
при університеті Колегії Святого Михаїла у Торонтському університеті