Доповідь отця Богдана Тимчишина «Постійна формація дружин священників»

ДОПОВІДЬ

отця Богдана Тимчишина

«Постійна формація дружин священників»

1. Одружене священство в Церкві (історичний екскурс).

Біблійна традиція, яка належить до найдавніших традицій Церкви, вказуючи на одружене священство, проливає світло на статус особи душпастиря, його служіння та побут.

Христові апостоли були одружені. Апостол Петро, на вірі котрого заснована Церква, був одруженим чоловіком. Згідно з Євангелієм, Ісус був у домі Петра, знав Петрову тещу. У ранньому християнстві також не було заборони на священство у шлюбі.

Перші три століття Церква керувалася лише біблійними засадами і тільки на I Вселенському Соборі в Нікеї (325 р.) була зроблена спроба переглянути згадані норми, однак Дух Святий рішенням отців Собору залишив право священиків на подружній стан. Церква Володимирового Хрещення прийняла у спадок традицію Східної Церкви про одружене священство, яке керується думками Трульського Собору (692 р.). У рішеннях цього Собору сказано таке: «… священики, диякони і піддиякони можуть продовжувати своє подружнє життя, в яке вони вступили перед висвяченням». Одначе тут потрібно сказати, що ці рішення не мали підтримки з боку Апостольської Столиці. В одній із умов Берестейської угоди 1596 року про незмінний статус священства, на яку наша Церква отримала погодження від Папи Климента VIII в буллі «Magnus Dominus», сказано: «Cвященичі подружжя залишаються недоторканими, за винятком двоєженства».

Греко-Католицька Церква, зберігаючи традицію Східної Церкви, не вимагала від кандидатів до священичого стану обов’язкової безженності. Не означало це, однак, щоб брак целібату виключав умови та вимоги, яких мусіли дотримуватися кандидати до священства перед укладенням подружжя і в час його тривання, а також після його закінчення в разі смерті дружини. Родини священиків були багатодітні і жили глибоким християнським життям, тому з них виходило більшість наступних поколінь священиків.

Прикладом такого дому є родина отця Омеляна і Марії Ковчів. Їмость старалася знати про труднощі і радощі кожної родини в їхній парафії. У час свят готувала їжу для кожної вбогої родини, особливо багатодітної. Її завданням була також підготовка наречених до подружжя. Своєю наукою і позицією уділяла їм своє благословення. Марія Ковч була рівно ж членкинею Союзу українок, вечорами організовувала дискусійні клуби на потрібні теми, пропоновані в часописі «Нова хата». Була також заангажована в роботу Комітету у справах охорони політичних в’язнів.

2. Сьогодення одруженого священства в УГКЦ

А. Церковні документи про одружене священство

Кодекс канонів Східних Церков:

Кан. 373 — Усюди слід високо цінити целібат священнослужителів, вибраний задля Царства Небесного і так підхожий для священичого стану, згідно з традицією всієї Церкви, рівно ж треба поважати і стан одружених священнослужителів, освячений протягом віків практикою ранньої Церкви і Східних Церков.

Кан. 374 — Священнослужителі, неодружені й одружені, повинні відзначатися красою чистоти, а завданням партикулярного права є встановити відповідні засоби для осягнення цієї мети (партикулярне право розширює цей канон, пояснюючи ці завдання. — Авт.)

Кан. 375 — У родинному житті й вихованні дітей одружені священнослужителі повинні подавати іншим вірним прекрасний приклад.

Кан. 192 — § 5. Єпархіальний єпископ має дбати, щоб священнослужителі та їхні родини, якщо вони одружені, мали достатнє утримання і належне забезпечення та соціальну захищеність, як також лікарську допомогу, згідно з приписами права.

Канони партикулярного права УГКЦ:

Кан. 55 (кан. 374 ККСЦ) — Священнослужителі, неодружені й одружені, повинні сяяти красою чистоти, відповідно до свого стану. У духовному і моральному житті вони повинні керуватися повчаннями святих отців та вдаватися до порад своїх духовних провідників, брати участь у вишколах, зустрічах, конференціях, реколекціях, спеціалізованих курсах для здобуття необхідних для цього знань та чеснот. Єпархіальний єпископ також повинен дбати про проведення певних навчань, відповідно до пристосованих для священнослужителів різних станів, а також і для дружин та дітей одружених священнослужителів.

Кан. 99 (кан. 758, § 3 ККСЦ) — Одружених кандидатів слід допускати до свячень не раніше ніж через рік від прийняття Святого Таїнства Подружжя, хіба що єпархіальний єпископ вирішить інакше.

Якщо ж говорити суто про формацію дружин священиків, то в обох документах чогось конкретного не знаходимо. Тому і потрібні додаткові рішення Синоду.

Б. Потреба семінарійної підготовки до одруження чи целібату та потреба підготовки майбутніх дружин священиків

Ні в ККСЦ, ні в партикулярному праві нічого не сказано про виховання семінаристів до сімейного життя.

Партикулярне право не дозволяє свячення швидше ніж за рік після одруження, очевидно для того, щоб кандидат до свячення міг налагодити родинне життя. Це вже певний крок до усвідомлення церковними інституціями присутності одруженого священства, але, водночас, це рішення не може замінити цілого етапу підготовки та подальшої формації.

Слід констатувати, що виховання кандидатів до священства не передбачає розрізнення компонентів підготовки до одруження чи целібату та формації майбутніх дружин священиків.

В. Священича сім’я
в обставинах єпархіального служіння священика

Священича сім’я в обставинах посткомуністичного і водночас постхристиянського суспільства вже від початку служіння одруженого священика отримує достатньо багато серйозних викликів, які впливають на її духовний стан та належне сповнення місії. Потрапляючи в парафію, священик зіштовхується насамперед із проблемою відсутності житла та гідної матеріальної винагороди. Дружини часто не можуть реалізувати своє покликання в допомозі священику, оскільки не мають для цього належної формації, а також змушені дбати про сімейний бюджет, працюючи на різних посадах, часто не пов’язаних із парафіяльним життям. Деякі дружини священиків змушені їхати на заробітки за кордон, що також не сприяє розвитку християнської сім’ї і не є добрим прикладом для парафіян.

Молода сім’я часто є непідготовленою до цих викликів, а, що більше, не може знайти відповіді на свої запитання в комплексній та інституційній позиції Церкви. Тому якщо Церква на рівні єпархії не може забезпечити належного утримання одруженим священикам, надзвичайно важливо обговорювати ці та інші проблеми, показуючи добру волю та бажання допомогти.

Для того щоб молоді священичі сім’ї могли стати взірцем для своїх парафіян, надзвичайно важливо, щоб вони відчували піклування та батьківську турботу єпископа на інституційному, а, по змозі, й особистому рівні.

3. Місце і роль дружини священика в житті Церкви й суспільства

Особливе місце та роль у священичому покликанні посідають найближчі особи, котрі мають свою частку в серці священика — це батьки, дружина і діти священика. Тут не йдеться про розподіл душпастирських обов’язків між членами родини. Не йдеться також про зменшення чи розтрату священства. Ідеться про чисельні Божі ласки, які спливають на всіх через співучасть у священстві. Із Таїнства Священства користає не тільки Божий люд, паства, а й родина священика. І це накладає відбиток на всіх членів сім’ї, а особливо на дружину, яка перебуває з чоловіком у Божому законі.

Дружина священика залишається законною перед Богом і вірними в лоні Церкви. Однак її роль є прихована і, можна сказати, таємнича, бо її обов’язки і покликання більшою мірою стосуються внутрішнього (приватного) життя душпастиря.

У випадку їмості до всіх звичних ролей жінки, таких як мати, донька, дружина і фахівець, додається ще одна і дуже важлива — дружина священика, яка стає, по суті, домінантною.

У священичих подружжях любов означає згоду дружини на Святе Таїнство Священства чоловіка, а також свідому участь у священичому покликанні чоловіка, незважаючи на те, якими важкими не були б завдання і потреби, котрі ставить Церква. Рішення і присяга, що не покину тебе аж до смерті, означає не тільки те, що не зруйную подружжя, але що буду своє життя планувати так, аби навіть не розлучатися надовго без особливої потреби. Присутність стосується не тільки сексуального життя, а й перебування разом у всіх сферах життя. Чоловік-священик має право розраховувати на допомогу дружини в душпастирському служінні в парафії, у підготуванні Літургії, а понад усе — у поглибленні взаємного духовного життя. Особливою роллю дружини священика є бажання зрозуміти чоловіка в кожній справі та сприяти йому в реалізації священичого покликання.

Cофія Шептицька, мати митрополита Андрея, вважала, що «ідеалом жінки є щораз більше ставатися ангелом миру, додавати іншим віри і надії, бути готовою посвятитися тим, кого любиш і безнастанно випрошувати вміння служити Богові і людям».

Дружина священика заангажована в його завданні уприсутнення Христа в житті всіх парафіян. Вона має допомагати священику на всіх етапах його місії, товаришувати в служінні та проголошуванні Божого Царства. Вона повинна бути не тільки дружиною для чоловіка і мамою для дітей, а й знаходити час для різних апостольських занять.

Живучи християнським життям у родині, дружина священика єднає природне з надприродним через обдаровування свого чоловіка любов’ю, народження і виховання дітей в дусі християнської моралі, збагачуючи цим Божу родину.

Специфічною властивістю дружини священика є її, так би мовити, світський характер. Хоча чоловік-священик часом займається світськими справами, але покликаний до «святої» служби. Натомість дружина живе серед справ та обов’язків світу, у звичайних умовах родинного та суспільно-релігійного життя. Бог кличе її, щоб, керуючись євангельським духом, сприяла освяченню світу ніби зсередини і в цей спосіб, зокрема прикладом свого життя, виявляла Бога іншим.

Сім’я священика більше ніж будь-яка інша родина зобов’язана бути домашньою Церквою. Важливу роль у творенні й підтримці такої Церкви (малої за кількістю членів, проте великої в очах мирян) відіграє дружина священика, мати дому, котру миряни шанобливо називають «їмость», «добродійка». Зазвичай від неї залежить побут родини і ставлення дітей до батька. «Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його» (Прип. 14, 1). Коли священик знаходить радість у домашній Церкві, має підтримку дружини та розуміння дітей, то його ієрейське служіння приносить більше плодів для Господа. Добра дружина — порадниця чоловікові, вона його совість, але не командир, не начальник.

4. Важливість інтегрального підходу в плануванні формації дружин священиків у контексті особливого статусу священичої сім’ї

Виховання та формація дружин священиків надзвичайно важлива, але це потрібно розглядати в контексті життя сім’ї священика. Для того щоб дружина священика і навіть сам священик могли добре виконувати функцію служіння, їхнє родинне життя має також стреміти до постійного переосмислення та розвитку.

Для здійснення євангельської місії надзвичайно важливо, щоб життя священичої родини тісно перепліталося з родинним життя єпархії (як на інституційному, так і на особистісному рівні). Для повноцінного розвитку священичих родин важливо, щоб це питання стало одним із пріоритетних напрямків життя Церкви.

У цьому аналізі, враховуючи обмежений час його підготовки, неможливо окреслити якісь конкретні кроки для вирішенні цього питання. Важливо, щоб Синод поставив це питання на порядок денний і дав чіткі завдання конкретним комісіям або певним людям, щоб вони розробили відповідні матеріали і щоб у цьому процесі брали участь священичі сім’ї і, зокрема, дружини священиків. Формація, яку має запропонувати Церква, повинна постійно відкривати для сімей священиків мету їхнього служіння.

Серед пропозицій можуть бути, наприклад, такі:

• постійна формація: від підготовки семінаристів і майбутніх дружин до навчання досвідчених священиків і їхніх дружин; як допомогти молодим священичим сім’ям;
• напрацювання певних богословських і педагогічних концепцій у формуванні одруженого священства;
• основа формації — постійне спілкування священичих сімей із місцевим ієрархом;
• можливість дорадчого голосу дружин священиків у певних питаннях життя єпархії;
• реколекції для священичих родин;
• встановлення при храмах скриньки для збору коштів для священичих вдів і сиріт;
• просити владик виділяли час у рамках візитацій парафій чи деканатів для безпосереднього спілкування з їм остями (важливо відчувати опіку ієрархів і мати нагоду поділитися з ним своїми думками, проблемами та пропозиціями щодо розвитку Церкви).

Наша Церква через свої інституції має звернути увагу не тільки на існування священичих родин, а й докласти всіх зусиль, щоб рідні були справжньою опорою священиків у реалізації їхнього покликання і прикладом проповіді євангельської істини в сучасному світі.

отець Богдан Тимчишин