СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиАрхиєпископ Пол Ґаллаґер про візит в Україну: не забуду очі тих, хто все втратив…
Інтерв’ю з Секретарем у справах стосунків Святого Престолу з державами та міжнародними організаціями на завершення його місії в Україні. «Я побачив сміливих, наполегливих і стійких людей, готових терпіти страждання заради свободи та миру. Ми також, використовуючи наші засоби, покликані боротися й робити все можливе в цьому напрямку», — каже він. А щодо можливого візиту Папи: «У терміни та в такий спосіб, які будуть якомога більш плідними».
Завершення місії в Україні для архиєпископа Пола Річарда Ґаллаґера, Секретаря Святого Престолу у справах стосунків з державами та міжнародними організаціями, стало довгою подорожжю: майже 900 км автомобілем з Києва до Кракова через Львів. За шість днів перебування в країні, яка з 2014 року потерпає від війни, що потім загострилася внаслідок широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року, відбулося чимало зустрічей політичного, інституційного та церковного характеру, але також і душпастирського. Метою поїздки були, насамперед, урочистості з нагоди 35-ї річниці відновлення діяльності структур Римо-Католицької Церкви, що відбулися в Марійському санктуарії в Бердичеві у неділю, 19 липня 2026 року, за участі тисяч вірян. Архиєпископ Ґаллаґер, спеціальний посланець Папи Лева XIV з нагоди цієї особливої події, мав змогу на власні очі побачити страждання людей, їхню втому, а також, з іншого боку, бажання рухатися вперед, глибоке прагнення якнайшвидше досягти справедливого миру та повернутися до якомога більш нормального життя. У розмові з ватиканськими медіа, представник яких супроводжував місію, ієрарх — незадовго перед відльотом із Кракова до Риму — підбиває підсумки цього досвіду, розмірковуючи також над тим, що Святий Престол може зробити для створення всіх умов, які б допомогли населенню, сприяли припиненню воєнних дій та відновленню атмосфери взаєморозуміння. Але з цього також вимальовується картина того, що його особисто вразило найбільше. Про це розповідає українська редакція «Vatican News».
Ваше Преосвященство, ми досягли завершення Вашої душпастирської та дипломатичної місії в Україні, яка розпочалася минулого четверга. Це були дуже насичені зустрічі та дні. Ви вже бували тут у 2022 році, через кілька місяців після початку війни, і повернулися після понад 4,5 років бойових дій. Яку країну Ви побачили і які враження Ви винесли?
Насамперед дозвольте мені подякувати тим, хто зробив можливим мій візит: насамперед Господу, Який нас провадив; потім, звісно, українській владі, яка зустріла нас на кордоні та всіляко сприяла нам, гарантуючи нашу безпеку; Греко-Католицькій Церкві та Латинській Церкві; а також, звісно, нунцію архиєпископу Вісвалдасу Кулбокасу та його співробітникам, які приймали нас і допомагали протягом усіх днів перебування.
Щодо Вашого запитання, то мій візит — як Ви вже зазначили — мав саме дві мети: душпастирську та дипломатичну. Зокрема, мене було призначено для участі в урочистостях у Бердичеві, які збіглися з 25-ю річницею візиту Івана Павла II. І я загалом відчув дуже сильний дух спільноти та свята, велику побожність, велику відданість, яка спонукає людей дедалі більше звертатися до Бога, благаючи про Його допомогу. На дипломатичному рівні ми мали контакти з владою, виконуючим обов’язки міністра закордонних справ та президентом Володимиром Зеленським, і зібрали чимало свідчень про страждання населення. Безсумнівно: помітно, що народ втомився від усього цього насильства. Але водночас бачимо рішучий, стійкий народ, який усвідомлює ті численні жертви, на які пішли громадяни заради країни. Чесно кажучи, мене дуже вразила й зворушила відвага людей та їхня рішучість, а також їхня віра в Бога Отця. А також, я б сказав, рішучість у прагненні жити якомога нормальнішим життям: продовжувати свою роботу, піклуватися про своїх дітей, дбати про літніх людей, старатися розвивати дух солідарності щодо тих, хто постраждав від бомбардувань. Я був вражений їхньою благородністю душі та рішучістю у прагненні зберегти свою свободу та незалежність.
У неділю Ви були у святині в Бердичеві на святкуванні свята Пресвятої Діви Святого Скапулярію. Там зібралися тисячі людей, які прибули незважаючи на труднощі — як пов’язані з війною, так і особисті: серед них було багато людей похилого віку та людей з інвалідністю. Яке значення має все це в час війни, який вони переживають?
Насамперед було цікаво побачити й відчути побожність, яку цей народ плекає до Богоматері. Бердичів — це історичний санктуарій, куди паломники приїжджають вже дуже багато років: тож у часи труднощів і випробувань вони знаходять тут скелю, за яку можна вхопитися. Крім того, для них було важливо бути там ще й тому, що в останні роки — через війну — не було можливості відправляти Месу на площі, а лише всередині храму. Туди могли увійти лише кілька десятків людей. Натомість у неділю на галявині зібралися тисячі людей, радісних, вдячних за присутність представника Папи, близькість якого вони змогли відчути, але також дуже зосереджених на молитві та акті набожності, який вони здійснювали перед Божою Матір’ю, сповнені надії на те, що Її заступництво дійсно зможе покласти край цій жахливій війні.
Під час місії особливо зворушливими були візити до місць, що зазнали бомбардувань, до меморіалу на Майдані, а також до людей, які так чи інакше зазнали втрат серед рідних та матеріальних збитків у своїх оселях. У 2022 році Ви також відвідали Бучу, Ірпінь, Ворзель. Виникає запитання: як можна витримувати все це протягом такого тривалого часу? У своїй проповіді в Бердичеві Ви говорили про силу зла та присутність Лукавого…
Цих людей підтримала зброя віри. До речі, вони впевнені, що борються — і відкрито про це заявляють — не лише за Україну, а й за всю Європу. Гадаю, вони відчувають, що у них немає альтернативи: це боротьба за виживання нації. Звісно, ми знаємо, що декотрі сперечаються щодо різних історичних аспектів, які лежать в основі тієї чи іншої позиції. Але сьогоднішня реальність така, що ця країна хотіла б і надалі залишатися такою, якою вона була до війни, і заради цього люди готові страждати. Жахливо бачити й дізнаватися, скільки людей загинуло, бачити на меморіалах фотографії багатьох людей, доля яких часто досі невідома — чи вони ще живі, чи ні, або де, можливо, знаходяться їхні тіла. Це вражає серця всіх нас. Але цими пам’ятниками вони хочуть віддати данину мужності солдатів, висловити солідарність з тими, хто страждає від бомб, ракет і дронів: я розумію, що нам, хто живе в мирі, важко уявити, як щоночі існує ймовірність не прокинутися вранці через можливе бомбардування, щодня думати, що цей день може стати останнім… Це важко, здається неможливим для розуміння, але це реальність.
А які результати Ваших зустрічей політично-інституційного характеру? І які виклики залишаються, на які Святий Престол може відповісти та спробувати конкретно реалізувати?
У контактах з владою ми помітили велику вдячність Святішому Отцю, за його заклики та слова, і це нам приємно. Вони відчувають підтримку завдяки близькості, яку зараз демонструє Папа Лев, а раніше — Папа Франциск. Це також допомагає нам, представникам Святого Престолу, продовжувати оновлювати наші зусилля щодо діалогу з міжнародною спільнотою та російською владою, а також продовжувати гуманітарні місії, такі як місія кардинала Маттео Марії Дзуппі, який працює над поверненням дітей, полонених та цивільних осіб. Мій досвід є дуже позитивним, і, незважаючи на логістичні та часові труднощі, пов’язані з поїздкою, я мав змогу на власні очі побачити реальність світу. Адже саме про це ми маємо пам’ятати: не скрізь люди живуть так, як в Італії чи в моїй Англії. У сучасному світі існує похмура, темна реальність. Ми не можемо здаватися, і в певному сенсі ми теж маємо боротися, роблячи свій внесок за допомогою тих засобів, які маємо в розпорядженні, щоб принести мир.
Багато людей запитували Вас, коли Папа приїде з візитом у «стражденну» України. Яку відповідь Ви можете дати?
Майже всі, з ким я зустрічалася, запитували мене про це. Моя відповідь дуже проста. Святіший Отець дуже серйозно ставиться до цього запрошення, а ми, зі свого боку, вивчимо умови, щоб визначити терміни та форми, які будуть якомога пліднішими як для України, так і для миру у світі.
Але чи вбачаєте Ви надію на те, що найближчим часом вдасться досягти хоча б перемир’я між сторонами?
Я побачив протягом цих днів велику рішучість з боку України у бажанні та здатності працювати в цьому напрямку. Мені зараз трохи важко сказати, чи вдасться цього досягти в короткі терміни, але ми маємо діяти саме в цьому напрямку. Крім того, як ми побачили у санктуарії в Бердичеві — і як свідчить давня історія цього місця надзвичайної Марійської побожності, відомого десятками випадків зцілення, — ми не повинні виключати навіть можливість якогось дива.
Наостанок хотів би попросити Вас про особисте враження. Що Ви, уявно кажучи, берете з собою у валізу, повертаючись додому після цієї подорожі? Який образ, який кадр?
Так, це образ розбомблених будівель і будинків. Ми відвідали їх у одному з районів Києва, на вулиці Братства Тарасівців, разом із місцевою владою та представниками УВКБ ООН. Ми усвідомили — і я особисто переконався — яка велика різниця між тим, щоб бачити кадри по телевізору, як ми бачимо їх щодня, і тим, щоб фізично побувати в цих місцях, де ще кілька днів тому жили сім’ї та люди, такі самі, як ми. Коли бачиш навколо себе розгублених і зневірених людей, які жили там і втратили все, їхні обличчя, їхні погляди, але також сповнену гідності надію на кращі дні в їхніх очах… це картини, які залишаються в тобі назавжди.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
