СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви120 років тому відбулася інтронізація Андрея Шептицького на главу УГКЦ. Яким був день 17 січня 1901 року?
120 років тому, 17 січня 1901 року, у Львові в Святоюрському соборі відбулася урочиста інтронізація 35-річного єпископа Андрея Шептицького на главу Української греко-католицької церкви. Папа Лев ХІІІ без жодних вагань призначив на Галицький престол молодого харизматичного графа Шептицького. До 1 листопада 1944 року, дня смерті, митрополит керував і розвивав УГКЦ.
Як відбувалась інтронізація? Яку місію бачив митрополит для себе? Чому вибір Ватикану припав саме на Андрея Шептицького?
Те, як відбувалася інтронізація єпископа Станиславівського (Івано-Франківського) Андрея Шептицького, детально описувала тодішня преса. Зокрема, у цей день «Газета львівська» («Gazeta Lwowska») писала:
«О 12:30 відізвалися з церковних башт дзвони, а тонни їх звуків, кружляючи у повітрі, несли у далину радісну мить, що до столиці Галицьких митрополитів прибув новий князь Церкви. З потягу, що прибув у цей час на головний вокзал, вийшов у супроводі двох каноніків львівської капітули митрополит Андрей, граф Шептицький, який попрощався із станіславівською капітулою.
У момент, коли митрополит вийшов із вагону, хор семінаристів заспівав «Слава во вишніх Богу». Митрополит Андрей Шептицький закликав присутніх до спільної праці для слави Церкви і народу. Потім перейшов до транспорту, який очікував, і вирушив до церкви святого Юрія.
Біля воріт собору його очікував цілий супровід, три отці у ризах, з папськими буллами і палієм. Архикатедральні братства утворили варту від воріт до дверей катедри. Митрополит вийшовши із карети, одягнув мантію, омофор і митру, а потім у супроводі архикатедральних братств, капітул підійшов до дверей катедрального собору. Хор семінаристів виконав гімн: «Все сьогодні сповнилося радістю».
На порозі святині на заклик диякона «Молімося!» митрополит прочитав інтройту, а отець Білецький вручив йому ключі церкви».
Ще задовго до прибуття митрополита у Львів у Святоюрському соборі зібралися вірні, представники влади та різних установ. На церковному подвір’ї було багатолюдно. Урочистість завершилась після 15-ї години. Митрополит перейшов із храму у митрополичі палати, благословив вірних із балкону.
У пресі зазначалося, що інтронізація для митрополита є і сумною подією, бо його відірвано від того, про що він мріяв все життя — від безпосереднього контакту з людьми і місіонерства.
На урочистостях були присутні рідні митрополита, зокрема батько і брати, а мама — Софії Фредро-Шептицька — не змогла приїхати через те, що перебувала на лікуванні.
Митрополит Андрей Шептицький разом із родиною у Прилбичах перед вступом у монастир
Митрополит Андрей Шептицький разом із родиною у Прилбичах перед вступом у монастир
18 січня новий глава Української греко-католицької церкви протягом дня приймав делегації і численні товариства Галичини та Наддніпрянської України, дав обід із нагоди інтронізації. На жаль, не збереглися фотографії з цієї події. За припущенням дослідників, світлини могли знищити чи вивезти за радянської влади.
Альтернативи не було
Ватикан призначив на Галицький престол молодого єпископа. Йому не було альтернативи. Папа Лев ХІІІ знав Андрея Шептицького завдяки двом його аудієнціям із родиною. До того ж Шептицький був відомий у середовищах впливових людей у Ватикані. Цьому сприяла його філософська та юридична освіти, знання понад 10 мов, тому міг спілкуватися без мовних бар’єрів, а ще багатьох вражала його глибока релігійна побожність і жертовність. У Ватикані розуміли, що обрядовість лише збагачує церкву, підтримали і літургійну реформу Шептицького.
Софія Фредро-Шептицька і митрополит Андрей
А ще папа Римський знав особисті погляди Андрея Шептицького на церкву і церковну єдність. Греко-католицька церква на початку ХХ століття переживала важкі часи. По суті, митрополит очолив церкву у занепаді, став наступником Юліана Куїловського, який був номінований на главу церкви у 1899 році, а в 1900-му помер.
«У ті часи Андрей Шептицький був єдиним достойним кандидатом. Молодий ієромонах не мав наміру осягати митрополичі престоли, а прагнув смиренно у молитві служити Богові і відповідально кожного дня готуватися до місійної роботи серед простих людей. З іншого боку, Королівство Галичини і Володимирії було складною частиною Європи у соціально-економічному та політичному контексті. А це і проблеми національної ідентичності та інтелектуального й морального рівня українського духовенства і народу у ті часи. Навіть були проблеми у питаннях релігійної ідентифікації.
Ватикан про це добре знав, папа Лев ХІІІ переймався цією ситуацією. Одним із кроків Папи було прохання до отців єзуїтів реформувати чин Василія Великого, мова про так звану Добромильську реформу(1882–1906). Найбільшою тодішньою проблемою були сильні москвофільські тенденції у суспільстві. Також немало у середовищах греко-католицького духовенства було симпатиків єдності із Росією, а це вело, очевидно, до послаблення церкви і давало можливість необмеженої дії Московщини. Ватикан дуже серйозно стежив за тим феноменом домінації Московщини на території західної України, яка традиційно, від ХVI століття, абсолютною більшістю була католицькою», — говорить Радіо Свобода отець УГКЦ, історик-богослов з Італії Августин Баб’як.
Єпископ Андрей Шептицький (1865–1944)
Ватикан на початку ХХ століття прагнув налагодити більш динамічний діалог зі Східною церквою. Оскільки Російська імперія оголосила себе свого часу спадкоємницею Візантії, логічним було також вести цей діалог із представниками російської інтелігенції, зауважує отець Баб’як. Власне, таку місію і було покладено на молодого митрополита Шептицького, який ще до вступу у Василіанський монаший чин двічі побував у Росії.
«Всі зусилля, наміри та дії митрополита були скеровані на поєднання Східної та Західної церков. В українському контексті, прагнув до об’єднання всіх гілок українського християнства в єдину українську церкву. Став засновником Російської греко-католицької церкви. У Галичині спричинився до розвитку Греко-католицької церкви, яку реформував. У церковний лексикон запровадив такі поняття, як „українець“ та „український“. Використовуючи свої впливи та зв’язки, спричинився до того, що українське політичне питання вийшло із локально-містечкового явища на міжнародний рівень. Свою духовну і матеріальну опіку з меж Львова поширив на українців-католиків, які проживали у багатьох європейських країнах, США. Один із небагатьох католицьких ієрархів, які публічно протестували проти дій нацистів у часи Другої світової війни та Голокосту. У політичному плані, митрополитові Андрею слід подякувати за подолання такого явища, як галицьке москвофільство. Завдяки праці Андрея Шептицького, Львів нині не є вогнищем проросійських сепаратистів», — вважає дослідник спадщини монахів Андрея та Климентія Шептицьких Іван Матковський.
Митрополит Андрей піднімається сходами у Святоюрський собор
Викликів було багато
44 роки митрополит Андрей Шептицький очолював Українську греко-католицьку церкву, а це були складні роки Першої і Другої світової воєн, зміни влади в Галичині, час сталінських репресій, переслідувань і нищення євреїв нацистами, зубожіння населення. Перед главою церкви поставали щоразу нові виклики. У своїх перших посланнях закликає вірних до християнської солідарності, постійності, праведности. Митрополит намагався поєднати духовенство і вірних.
«Покликання Шептицького було базоване, передовсім, на спробі вирішення питання церковної єдности, на покращенні соціальних питань народу, якому служив, зрештою, на самому служінні народові, моральний, матеріальний і соціальний стан якого в ті часи був дуже низьким. Із архівних джерел відомо, що митрополит просив Ватикан (щонайменше чотири рази) дозвіл на мучеництво, яке б мало принести користь церкві і народу. Нині важко знайти серед українських єпископів постать, яка б хоч трохи була подібною до праведного митрополита. Шептицький розумів і вивчав характер соціальних проблем в українському суспільстві та церкві. Оригінальним у спадщині митрополита Шептицького є те, що вчення про соціальне питання, яке чуже для Східної церкви, стало одним із пріоритетних для нього», — продовжує отець Августин Баб’як.
Митрополит Шептицький
На сьогодні так і не завершений беатифікаційний процес митрополита Андрея Шептицького, який триває з 1958 року. Замість того, щоб розглядати спадщину Шептицького і його діяльність у контексті історії католицької церкви у першій половині ХХ століття, ця постать аналізується і розглядається у контексті локальних і політичних процесів трьох воєводств ІІ Польської Республіки, зауважує дослідник Іван Матковський. Тому в 120-річницю з нагоди інтронізації постать митрополита, немов закута у кайдани галицької містечкової тематики.
«Засновував кооперативи, допомагав українцям, сварився з поляками, рятував євреїв під час Голокосту, писав листи царю Миколі ІІ, Гітлеру та Сталіну — до таких примітивних тем зведено нині ім’я Шептицького. Велике значення для католицької церкви може мати беатифікація митрополита Шептицького. Тут мова йде про продовження міжконфесійного діалогу та працю над зближенням Східної та Західної церков», — зауважує Іван Матковський.
Митрополит Андрей Шептицький обрав монаший шлях не через якісь життєві труднощі чи проблеми, щоб сховатись від них у стінах монастиря. Адже був людиною заможною і перспективною, міг досягнути значних успіхів у світському житті. Це був його свідомий вибір і покликання. Ба більше, всі свої заощадження віддав на розвиток церкви і людей.
Він зумів підняти Українську греко-католицьку церкву з руїн. Звісно, Друга світова війна зламала плани і очікування, сталінський режим ліквідував церкву, яку понад 40 років творив митрополит. НКВС почало займатись руйнуванням УГКЦ ще у 1939 році, коли вперше в Галичину прийшли «радянські визволителі». І вже тоді вони зрозуміли, що зламати церкву можна лише військовою силою, бо дуже сильна солідарність греко-католицької церкви з народом. Однак Українська греко-католицька церква протрималась у підпіллі. І вже з 1989 року вірні голосно заявили про відродження УГКЦ.
Плакат Українського інституту національної пам’яті з серії «Люди правди», присвяченої тим, хто документував та доносив світові правду щодо Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
