Вінніпезька архиєпархія

Вінніпезька архиєпархія — це складова частина Української Греко-Католицької Церкви із осідком у м. Вінніпег (провінція Манітоба, Канада). Юрисдикція архиєпархії поширюється на канадську провінцію Манітоба, площа якої становить 647 797 км². Населення цієї території сягає близько 1 278 365 осіб. Беручи до уваги географічне розташування, Вінніпезька архиєпархія межує із Саскатунською єпархією на заході, із Нью-Вестмінстерською єпархією — на півночі, із Торонтською єпархією — на сході та із Чиказькою єпархією святого Миколая — на півдні.

Поділ на протопресвітерства

а) Вінніпезький деканат (15 парафій);

б) Селкірк-Міжозерний деканат

Босежур;
Тальберг;
Дугалд;
Джімлі;
Селкірк;
Россдейл (Локпорт).

в) Дофінський деканат

Брендон;
Дофін;
Етельберт;
Беніто і Свон-Рівер;
Гілберт-Плейнс;
Ніпава;
Россбурн.

Духовенство

Відповідно до статистичних даних за 2014 рік, Вінніпезька архиєпархія налічує 24 500 вірних, для яких здійснюють душпастирське служіння 37 священиків, серед яких 26 єпархіальних та 11 ієромонахів. Парафіяльне життя зосереджене у 127 парафіяльних осередках. Окрім цього, варто відзначити присутність богопосвячених осіб у архиєпархії — 11 ченців та 24 черниці.

Правлячий Архиєрей

Правлячим Архиєреєм Вінніпезької архиєпархії від 9 січня 2006 року є владика Лаврентій (Данило) Гуцуляк. З 10 листопада 2022 року служіння єпископа-помічника здійснює владика Андрій Рабій.

Катедральний храм

Катедральним храмом Вінніпезької архиєпархії є собор Святих Володимира і Ольги у м. Вінніпег (провінція Манітоба, Канада).

Покровитель архиєпархії

Покровителем Вінніпезької архиєпархії вважається один із її попередніх єпископів блаженний Никита Будка.

Соціальна діяльність

На території Вінніпезької архиєпархії діють Католицька школа Непорочного Серця Марії, Дім Пресвятої Родини для людей поважного віку, якими опікуються Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії. Окрім цього, діють ряд спільнот та організацій, серед яких «Лицарі Колумба», Фонд Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії «Любов», Українське Католицьке Братство, Українська Католицька Жіноча Ліга Канади.

Варто також пригадати про кемпінг «Український парк». Це об’єкт, який належить Українській католицькій Церкві провінції Манітоба, і який надає їй можливість створення культурно відповідного, естетично та екологічно безпечного середовища для рекреаційних та освітніх заходів для користі громади, з особливим акцентом на молодіжному середовищі. Табір для дітей та молоді, що сприяє зростанню християнських чеснот і цінностей.

З історії архиєпархії

Провінція Манітоба, особливо її столиця — місто Вінніпег, завжди матимуть велике історичне значення для поселення українців у Канаді. Це було перше місце зупинки для груп українських емігрантів, які розійшлися звідси до кінцевого пункту призначення — садиб. Незважаючи на те, що минуло лише сто років з дня прийняття першої хвилі українських поселенців, яку ініціювали Іван Пилипів та Василь Еленяк (на відміну від індивідуальної імміграції на більш ранніх термінах), Канада, провінція Манітоба і особливо місто Вінніпег сильно змінилися від того часу.

Назва Манітоби походить від індіанських слів «Маніто ваба», що, ймовірно, відноситься до звукових сигналів, що утворюються хвилями, коли вони стикаються проти каменів по вузькій прямій до озера Манітоба. Манітоба охоплює 251000 км², з яких 26 789 кв. миль покрито водою. Північний регіон Манітоби усіяний багатьма озерами, лісами та торф’яними болотами. Його дві великі річки, Черчілль і Нельсон, використовуються для видобутку гідроелектроенергії. Центральний регіон, так званий міжозерний регіон, містить три дуже великі озера Вінніпег, Вінніпегіос та Манітоба і тому, він наповнений рибою та дикою природою, хоча ґрунти в основному мають погану якість. Врожайні рівнини, що простягаються від Червоної річки, містять деякі з найкращих сільськогосподарських угідь у західній Канаді. Південно-західна частина провінції складається з пагорбів і містить багато лісів та озер, які надзвичайно придатні для рекреаційного використання. Західні височини відзначаються родючим, чорним ґрунтом, що ідеально підходить для сільського господарства. Манітоба також багата мінеральними ресурсами, зокрема нікелем у районі Томпсона та цинком та міді біля Фліна Флона. Непопулярні родовища корисних копалин, включаючи золото, срібло та залізо в північних регіонах, ще не видобуті. У районах півночі, які непридатні для ведення сільського господарства, ліси, які процвітають у цьому континентальному кліматі, містять дерева комерційної цінності.

У 1891 році, в рік першої хвилі поселення, в Канаді налічувалося 4 833 000 осіб, а в Манітобі — 152 506 осіб. У той час, у місті Вінніпезі було 25 638 осіб, два великих залізничних вокзали — C. N. R. і C. P. R., а також великий імміграційний будинок та приблизно 150 менших в околицях.

На час першої великої хвилі української імміграції найбільш сильно заселені райони опинилися в провінціях Квебек, Онтаріо, Атлантичній провінції та уздовж Тихого океану в Британській Колумбії. Величезні простори між Великими озерами і Скелястими горами залишалися нерозвиненими та захищеними, в основному, для полювання та захоплення диких тварин.

У 1870 році канадський уряд взяв на себе контроль над територіями, що належали компанії «Гудзон Бей». 15 липня того ж року провінція Манітоба приєдналася до Конфедерації, і після приєднання Британської Колумбії через рік з’ясувалося, що для підтримки зв’язків у великій країні повинна бути побудована залізниця. Також у 1870 році спроби віднайти придатну для вирощування пшеницю, яка б визрівала перед заморозками континентального клімату в примусових регіонах, увінчалися успіхом завдяки впровадженню пшениці галісійського походження «Red Fife». Це сприяло створенню можливості вирощування пшениці у провінції Манітоба. Однак, відразу було потрібно, як для будівництва залізниці, так і для обробки землі, бажаючі і здатні до такої праці руки, окрім кишень поселенців британського походження в районах прерії, шотландської колонії біля Ред-Рівер між Вінніпегом і Селкірком, що був заснований в 1912 році. Відтак у 1874 році стався приплив менонітів, переважно з України; приплив ісландців — в 1876 році, німців та угорців — в 1886 році. Незважаючи на те, що цим поселенцям були виділені найрізноманітніші ділянки землі, вільної від податків, та відбувалося нарахування і отримання фінансової допомоги від уряду, в більшості випадків суворий континентальний клімат загнав їх шукати долі в інших місцях. Інтенсивне поселення прерій почалося лише тоді, коли Кліффорд Сіфтон, міністр внутрішніх справ під керівництвом прем’єр-міністра Вілфреда Лоурі звернув увагу на підтримку переселенців з Центральної Європи, особливо з Австро-Угорщини. Результатом стала нелегальна угода в 1899 році, оновлена в 1904 році, з Північноатлантичним судноплавством, що засноване в Гамбурзі, про оплату компанії 5-и доларів за перевезення кожного голову сім’ї поселенців та 2 долари за кожного члена сім’ї. Результатом стала масштабна імміграційна кампанія.

Імміграційна пропаганда припала на період дуже благодатних для неї обставин. У цей час західна Україна, яка була в центрі уваги кампанії, зазнала серйозного політичного та економічного гніту. Коли селяни почули про фактично вільні земельні ділянки та політичну й релігійну свободу, пропоновані в Канаді, вони з нетерпінням зверталися за імміграцією у великій кількості. Сприятливими чинниками були два буклети, написані Йосипом Олеськівим: «Про вільні землі» та «Про еміграцію», які перенаправляли витік еміграції з Бразилії, т. зв. «бразильська лихоманка», де нашими людьми тяжко маніпулювали недобросовісні агенти і вони сильно страждали від тамтешнього клімату, у якому проявлялися труднощі адаптації.

Перший буклет був написаний доктором Олесківом перед його від’їздом до Канади 25 липня 1895 року; друге було написано після його повернення і опубліковано в грудні того ж року. Протягом місяця після свого повернення д-р Олеськів допоміг створити Комітет сприяння еміграції, відповідальність якого полягала у забезпеченні того, щоб в кожної групи емігрантів були особи, які звітували би комітету. Таким чином, доктор Олеськів міг відслідковувати прогрес груп і підтвердити, що допомога, яку він організував під час перебування в Канаді для їх поселень, була надана. Слід зазначити, що д-р Олеськів зустрівся з представниками канадського уряду в місті Оттаві, щоб сформулювати меморандум щодо імміграції українців до Канади. У м. Вінніпезі він зустрівся з комісаром земельного володіння та в м. Едмонтоні з міністром внутрішніх справ. Він також намагався організувати духовний провід для людей, про що мова йтиме надалі. На жаль, запевнення, зроблені доктору Олеськіву під час його перебування в Канаді, не захищали наших іммігрантів, особливо в перші роки, від несумлінних агентів та таких же представників міграції, які відповідали за врегулювання різних справ. Крім того, зміни в урядових інституціях та міністерствах призвели до жорстоких скарг, які надовго породили страждання перших років врегулювання.

Українські емігранти прибували на катері в м. Галіфакс або м. Монреаль, а потім продовжували свій шлях поїздом до м. Вінніпегу, де вони потрапляли в еміграційний дім. Саме тут вирішувалося розташування їхньої садиби. До 1895 року емігранти мали змогу вибирати місце для своїх осель. Після цього року посадовці еміграції приймали рішення самостійно, що часто призводило до неприємних та драматичних протистоянь. До цих труднощів додавалася відсутність фінансових ресурсів, які би давали змогу емігрантам купувати більш продуктивну землю або землю біля залізничних ліній, які часто не були доступні в 160 акрах садиб, запропонованих урядом за ціною $ 10. Ця сума не включала сільськогосподарського обладнання, необхідного для вирощування рослин. Уряд не надавав фінансову допомогу, і на той час не було надано довгострокових кредитів. Українським піонерам, позбавленим власних ресурсів, не залишалося іншого вибору, як залишити свої сім’ї в похмурих садибах, найчастіше в тимчасових притулках, навіть без основних необхідних для виживання засобів, і податися на період літньої зайнятості в більш сформовані селища або залізниці. Ці та інші нестерпні обставини часто були причиною вражаючої кількості людських трагедій, деякі з яких зафіксовані у спогадах, а інші — назавжди поховані в багатьох могилах піонерів.

Два чоловіки, які заклали основи української імміграції, були Василь Еленяк та Іван Пилипів з села Небилів, Калуського району на Галичині. 7 вересня 1891 року вони висадилися з пароплава «Орегон» в м. Монреалі. 10 вересня вони прибули до м. Вінніпегу, і після короткого проживання вони знайшли роботу в м. Гретні, колонії на південь від м. Вінніпегу. Еленяк продовжував працювати в цій області, в той час як Іван Пилипів залишив його 15 грудня 1892 року, щоб привести його і жінку Василя Еленяка, Анну з дітьми до Канади. У своєму Небілівському селі Пилипів був покараний за його зусилля, щоб забрати емігрантів до Канади. Він повернувся до Канади в травні 1893 року разом з дружиною Марією та їхніми чотирьма дітьми (п’ятий народився вже в Канаді). Невдовзі після його повернення він оселився в районі Една Зірка (провінція Альберта, Канада). Він трагічно помер у катастрофі 10 жовтня 1936 року, на 77-му році, і був похований у с. Чипман (провінція Альберта, Канада). Василь Еленяк повернувся в Україну до своєї сім’ї в 1893 році. Хоча вони зазнавали великих фінансових труднощів, таки змогли емігрувати до Канади в 1894 році і поселитися в с. Чипмані (провінція Альберта, Канада). У сім’ї було семеро дітей. Еленяк помер в м. Едмонтоні у віці 98 років 12 січня 1956 року і був похований у с. Чипмані.

Після перших груп емігрантів, що проклали шлях для масової еміграції та невеликих груп поселенців, 30 квітня 1896 року виплив до Канади перший великий транспорт із кількістю 107 осіб. Майже всі ці мігранти поселилися в м. Едні (провінція Альберта, Канада), що було перейменовано в містечко Зірка, з якого почалася стара українська колонія в Канаді. Велика група іммігрантів з пароплава «Сицилія», очолювана Кирилом Геником, прибула до Вінніпегу в липні 1896 року і поселилася в провінції Манітоба. Ця група, яка складалася з 27 сімей та декількох одиноких чоловіків, головним чином із села Сеньків, у Борщівському повіті, поставила собі завдання створити колонію на південь від Вінніпегу, яку вони хотіли назвати «Русь» (Україна). Так зародилася найстаріша колонія в Манітобі. Проте назву «Русь» замінили на «Стюартбурн», що зветься «Штомбарі» українськими поселенцями за назвою пошти та залізничного вокзалу в цьому районі. З цієї початкової групи створено 15 церковних громад, сучасний адміністративний центр якого — Роза. Серед його найстаріших громад Стюартбург 1898 року; Толстой 1902 року; Каліенто 1907 року; Згода 1909 року; Лонсенд 1913 року; Сопівники 1913–1915 років та інші. Інша група в основному з сіл Завалія і Березова в Теребовлянському повіті, під керівництвом Василя Ксьонзика, осіла на північному заході від Вінніпегу, в районі озера Дельфін поблизу річки Дріфінг (південний захід від міста Дофін, що було засновано у 1898 році) і назвала це місце «Трембовлею» (Теребовлею). Назва залізничного вокзалу «Воллей-Рівер», який розташовувався приблизно в 6 милях від колонії, була вибрана за назвою, наданою колоністами. Таким чином, ця історична назва церковного округу використовувалася лише для позначення шкільного округу «Школа Трембовля № 1040», яка була організована восени 1897 року і провадила свою діяльність до 60-х років. Поселенці в районі Теребовлі возвели будівлю Свято-Троїцької церкви, яка була благословенна 12 квітня 1897 року о. Нестором Дмитрівом, що також керував возведенням Хреста Свободи і благословив Свято-Троїцький цвинтар, який залишається і донині. (У 1908 році частина громади разом з церковним корпусом була охоплена Російською місією і відокремлена від Української католицької церкви.) У 1898 році Свято-Михайлівська церква стала центром спільнот з району Теребовлі, що розташовувався біля річки Мінк, і сьогодні це є історичним пам’ятником. У 1906 році в районі на південь від двох згаданих вище церков громади, була організована громада в м. Ашвілі, перед якою була створена громада в Кельді в 1902 році, Мінк Кріку в 1903 році та інші, що складають вісім парафій під юрисдикцією Гілберт-Плейнс.

У лютому 1897 року приблизно 1100 українських емігрантів прибули на кількох пароплавах. Деякі знайшли робочі місця і залишилися в м. Вінніпезі, інші продовжували жити в провінції Альберта, а 475 осіб з цих емігрантів приєдналися до поселенців у районі м. Дофін. Тут у м. Сіфтоні вони побудували каплицю після прибуття в 1897 році, яка виросла до великого центру, що на сьогодні охоплює дев’ять парафій. Вчасно. Згромадження були створені в м. Етельберті та м. Венлав в 1900 році, в м. Зорі в 1903 році, в м. Україні в 1917 році. У травні 1897 року був великий приплив іммігрантів; 672 з Галичини на пароплаві «Пруссія»; 558 на «Аравії» та 672 на «Вірменії». Ці іммігранти оселилися в районі м. Дофін, і назвали місцевість та школу «Косів», оскільки це нагадувало багатьом про місцевість своїх сіл у Карпатах. У той час у м. Вінніпегіосі, на північ від м. Дофін, було сформовано велике співтовариство, яке зараз охоплює 9 церковних спільнот та парафій. Серед перших громад були: Вінніпегіос (1905), Тоутс Айдес (1910) і Південна затока (1913).

Далі на північ і дещо пізніше, громади були створені в районі Пайн-Рівер, з 7 церковними групами, в тому числі в м. Гарленді в 1910–1911 роках; м. Флетчер в 1914–1915 роках; м. Пульп-Рівер, м. Кован і м. Склітер у 1918 році. У червні 1897 року група переселенців, що складалася з одинадцяти родин, утворила спільноту в м. Плезант-Надії, розташованому приблизно в 40 милях на північ від м. Вінніпегу біля озера Вінніпег. Нині під церковною юрисдикцією в м. Гімлі є десять церковних громад, які вперше були організовані у Фолі-Норті в 1900 році, ферми Гімлі в 1903 році, ферми Фрейзервуд в 1906 році, м. Арнес в 1910 році, м. Збруч в 1912 році, м. Комарно в 1914 році та ін. Ці поселення ще більше посилили українські громади, які в 1898 році вже налічували 150 родин (як повідомлялося в «Свободі» № 8, 1903 року) та заохочували додаткову імміграцію. Хоча ця міжозерна область між озером Манітоба і озером Вінніпег була сильно лісовою і була на бідних кам’янистих або заболочених землях, поселення збільшилося до кількох тисяч українських поселенців, які прагнули приєднатися до встановлених населених пунктів, незалежно від стану землі. Таким чином, близько 15 громад були встановлені далі на північ поблизу м. Фішер-Бренч, де люди приєдналися до будівлі церков в м. Чатфілді в 1910 році, м. Попларфілд в 1913 році, м. Рембрандт в 1915–1917 роках, м. Сілвер в 1918 році, м. Мелеб і м. Сільван у 1918 році та ін.

Навесні 1899 року групи українських емігрантів почали осідати уздовж схилів Верхніх гір в околицях озера Шоул, називаючи поселення «Шойликом» та м. Сенді-Лейк. Першими серед восьми громад, що утворилися тут, були м. Озерна в 1904 році, м. Сенді-Лейк у 1911 році, м. Город в 1917 році та інші. У районі Россбурна було організовано 11 церковних громад. Серед них були ферми Россбурна в 1901 році, м. Ольга і м. Лейкдейл в 1904 році, а м. Долина — в 1907 році. Під час поселення м. Оакбарн було центром колоній і названих районів. На схід від цих населених пунктів поблизу міста Ніпава виникли ще сім спільнот, найдавнішими з яких були м. Маунт-Роуд в 1904 році і м. Гленелла в 1909 році. Перевезення поселенців в 1899 році особливо важливе в історії українського поселення через жахливу трагедію, яка сталася в цей час.

Розселення поширилося в Манітобі до кордону Саскачевану, де в районі Робліна розвинулося десять спільнот. Перша — м. Зелена в 1910 році, потім м. Меррідейл в 1923 році, м. Шортдейл в 1933 році, м. Роблін-Фармс в 1935 році, м. Петлюра в 1936 році та інші. Українське співтовариство, що розташовується на захід від м. Вінніпегу, було засноване в 1906 році у м. Портеґа-ла-Преєрі, що породило невелику українську фермерську спільноту в м. Сент-Клод. Далі на захід поселенці приєдналися до будівництва церкви в м. Брандоні в 1903–1905 роках, неподалік від м. Ріверс 1909 року та м. Менці, збудованого в 1947 році.

Українські іммігранти також влаштувалися поблизу м. Вінніпегу. До найстаріших громад належить м. Гонер, де церква бере свої початки від 1899 року, а потім — м. Босежур з церквою в м. Ледівуд, побудованою в 1903 році, м. Брокенхед в 1904 році, а потім м. Талберг у 1913 році та ще шість інших, що належали саме цій ділянці парафіяльних спільнот. Район Селкірк має п’ять парафій, найдавніша з яких — 1908 року у Східному Селкірці. Район Россдейл — «Парки» складається з семи церковних парафіяльних громад, найдавнішими з яких є св. Норберта, заснована в 1906 році, Елма в 1909–1912 роках і Хадашвілль в 1911 році.

Пізніше поселенці шукали робочі місця, переселилися на північний захід і далеко на північ. У 1937 році церква була створена в м. Зе-Пас, в 1949 році в м. Фліні Флоні і в 1972 році в північному місті Томпсон. Багато поселенців залишилися в м. Вінніпезі з моменту виникнення еміграції та утворили громади навколо їхніх церков. Так, у 1901 році в церкві Святого Миколая, яка отримала назву «маленька церква», була створена громада, а в 1906 році була побудована «велика церква». У 1916–1917 роках була побудована церква у м. Вінніпезі-Трансконі; перша церква в м. Вінніпезі-Бойд була побудована в 1926 році, а інші згодом, що призвело до того, що сьогодні існує 16 церковних парафій та спільнот.

Подальші перевезення забезпечили безперервний приплив емігрантів до встановлених громад, а також утворення нових громад в північних районах, як вже згадувалося. Організація спільноти, яка зосереджується навколо будівлі церкви, школи чи культурного центру, буде розглядатися надалі в індивідуальних історіях. Загалом, це не збігалося з датою врегулювання, але було визначено здатністю кожного населеного пункту забезпечення основних потреб для окремих сімей, більшість з яких почалися практично з нічого. Статистика показує, що з часу прийняття офіційної української еміграції в 1891 році до Першої світової війни 1914 року в Канаду прибуло від 100 до 170 тисяч українських іммігрантів (неточні дані є наслідком плутанини між місцем народження та етнічним походженням).

Більшість емігрантів оселилися в трьох провінціях; найбільше число їде до провінції Манітоба. У решті Канади провінція Онтаріо отримала найбільшу кількість. Між 1915 і 1925 роками еміграція була незначною через війну та складні економічні умови в Канаді. Проте, між 1926 і 1929 роками приблизно 50 тис. українців емігрували до Канади з додатково 16 тис. особами в 1939 році. Наступна велика хвиля української імміграції відбулася після Другої Світової війни. Тільки за один рік, між 1948 і 1949 роками, в Канаду в’їхало 10 500 емігрантів, переважно переміщених осіб з таборів біженців в Німеччині. Кількість емігрантів в післявоєнні роки 1945–1954 рр. становила 34 232 особи. У перебігу 1951 року в Канаді було 14 004 429 осіб. З них 395 043 були українського походження. Манітоба на той час мала населення 776 541, з них 98 753 були українського походження; половина з яких жила в містах і інша половина на фермах. У м. Вінніпезі проживало 354 069 населення, з яких 41 337 були українського походження. Остання статистика 1988 року подає кількість населення Канади 25 334 000 осіб. З них 754 980 осіб вказали, що їх походження є українським. Загальна чисельність населення Манітоби складала 1 071 000 чоловік, з 130 285 українцями за походженням. Місто Вінніпег мало чисельність 265 000 чоловік, з 84 655 українцями.

Завдяки важкій роботі українські поселенці в Манітобі перетворили більшу частину своєї пустелі на продуктивні поля, що приносять провінції упорядковану красу до землі та багатства, і Канаді в цілому. Вони сприяли левовій частці праці, яка полягала у вирізанні дороги, будівництві залізниці, розвитку комерційних підприємств, створенню культурно-освітніх центрів і посиленню політичного життя нації. Незважаючи на те, що вони зазнавали утисків і були залишені в перші роки поселення, українці змогли запалити життєдайну іскру святої віри, і з їх безперервною молитвою та працею, подолавши зневагу та ворожнечу, навколо них з’явився сильний та впевнений у своєму здоровому житті канадський суб’єкт. Нащадки цих піонерів продовжували сприяти кращим елементам свого культурного та художнього вираження, яке має своє джерело у духовному спілкуванні з Україною.

б) Перші кроки релігійного життя в Канаді

Місто Вінніпег зіграло провідну роль не тільки в українському поселенні, але й стало центром релігійно-церковного розвитку в провінції Манітоба та у всій Канаді.

Перші роки в Канаді були важкими для наших піонерів у матеріальному сенсі та не менш важливими в релігійних аспектах їхнього життя. Здебільшого, українськими емігрантами були українські католики із західних областей України — Галичини; лише близько 20 % були православними, переважно з Буковини. На Галичині люди залишили добре розвинені та організовані церковні громади, де практично у кожному місті та селі був свій священик та регулярні церковні служби. У Канаді емігрант зіткнувся з абсолютно протилежними обставинами. Віра та стійка вірність цих першопрохідців до своєї української Церкви є справді захоплюючою, вважаючи, що в перші, найважчі роки вони перебували під владою Римо-Католицької церкви, чиє духовенство в той час мало погане розуміння або знання українського обряду, одночасно різні релігійні секти здійснили спробу асимілювати цих першопрохідців. Це дуже важливо й будуюче — прочитати спогади піонерів, в яких вони згадують про їх болісну тягу до своїх священиків. Оскільки жодна рідна церква не була доступна, люди збиралися на відкритому повітрі і під величезним прерійним небом благали перед іконами, які вони привезли з своєї батьківщини, і повісили на гілках або імпровізованих жертовниках із пнів дерев. На місцях цих зборів піонери почали будувати свої каплиці таким же чином, як вони будували свої прості обителі. Вони використовували колоди і заповнювали щілини сухою травою, брудом або мохом, змішаними з глиною. Ці перші, слабкі будівлі не витримали історії та часу і, як спільні молитви, коли ікони висіли на вулиці, вони існують лише в пам’яті. Така ж доля спіткала дерев’яні «Хрести свободи», які наші піонери спорудили в подяку за нову знайдену свободу, яку прагнули покоління підкорених українців на батьківщині. Один такий «Хрест свободи» був зведений у м. Теребовлі 12 квітня 1897 року. Він був реконструйований та освячений 30 квітня 1966 року на історичному майданчику м. Теребовля. На це місце також було перевезено добре збережену церкву Святого Михаїла, побудовану в 1899 році у м. Волківцях на річці Мінк.

Промоутер та опікун української еміграції до Канади д-р Йосип Олеськів під час візиту до Сполучених Штатів просив президента Нестора Дмитріва, який у той час був парохом та редактором газети «Свобода» в м. Маунт-Кармел (штат Пенсильванія, США), щоб допомогти в отриманні священика для українців Канади. У той час, отримати духовенство з

України було практично неможливо, оскільки не було декількох незаміжніх священиків, а Римо-Католицька Церква в Канаді була проти приїзду одружених священиків. Василіянські священики, яким були б надзвичайно раді, вже були переобтяжені здійсненням духовних потреб українських емігрантів у Бразилії. Таким чином, отцю Нестору Дмитріву не залишалося нічого іншого, як виїзд до Канади, і він став першим українським священиком, який відвідав українських піонерів. Він прибув до м. Вінніпегу 4 квітня 1897 року, і розпочав здійснювати Таїнства Сповіді та Святого Причастя в Еміграційному домі. Звідти він поїхав до м. Теребовля, сьогодні — м. Воллей-Рівер, біля м. Дофін, де він відслужив Божественну Літургію та освятив зведений «Хрест свободи», про який згадувалося раніше. Наступного тижня о. Нестор Дмитрів відслужив Літургію в м. Стюартберн, а у Вербну неділю він благословив вербові лози для цієї громади. Потім він відвідав вірних в провінції Альберта і повернувся до Сполучених Штатів. Восени того ж року о. Дмитрів повернувся до Канади. В межах цього візиту він створив парафії в м. Штуртберні 1 серпня та в м. Теребовля 8 серпня і продовжив цю роботу в провінції Альберта. Слідами о. Нестора Дмитріва також пішов о. Павло Тимкевич, також з США, що служив в Альберті впродовж шести місяців. 21 жовтня 1899 року о. Дамаскин Полівка прибув до м. Вінніпегу з Європи. У той час в Вінніпезі було більше 150 українських родин, які були під духовним проводом Римо-Католицької Церкви Непорочного Зачаття і які фінансово сприяли будівництву церкви Святого Духа, яка була призначена архиєпископом Ланджевіном для служіння польським та українським католикам. Проте ці українські сім’ї не залишали надії на те, щоб мати свою власну окрему церкву та свого власного священика, як це було на їхній батьківщині. Для них о. Дамаскин Полівка уособлював знак Божественного Провидіння для реалізації їхніх сподівань. На жаль, тут виник конфлікт між українською громадою та духовенством церкви Святого Духа, Преподобним братом Кулавичем, якого підтримав архиєпископ Ланджевін, відтак о. Дамаскин Полівка повернувся до Сполучених Штатів вже до кінця року. Під час свого короткого перебування о. Дамаскин Полівка відвідав вірних у м. Стюартбурні і, незважаючи на великі перепони і труднощі у м. Вінніпезі, зміг допомогти людям придбати майно для будівництва своєї власної церкви, яку вони збудували незабаром після його від’їзду.

Слід зазначити, що крім українських священиків, 11 жовтня 1899 року в м. Брандон (провінція Манітоба, Канада) прибув для служіння українським вірним о. Ахіллес Делаєр, священик-редемпторист із Бельгії. 12 січня 1904 року отець Делаєр переїхав до м. Йорктона, (провінція Саскачеван, Канада), де ініціював заснування української гілки Редемптористського чину.

Наступним українським священиком, який здійснював задоволення духовних потреб піонерів у перші роки, був священик Іван Заклюнський. Він почав свою роботу в провінції Альберта в 1900 році і продовжував рухатись до Манітоби, де освятив існуючі церкви в м. Гонорі, м. Стюартбурні, м. Сіфтоні. Він був першим священиком, який служив Літургію у новоствореній церкві Св. Миколая у м. Вінніпезі (пізніше названа на честь святих Володимира та Ольги). На жаль, преподобний Заклюнський не довго залишився в м. Вінніпезі, адже покинув Канаду. Протягом цього періоду російська православна місія чинила величезний тиск на українців-католиків, що разом із ворожим ставленням до латинського обряду призвели до непорозумінь між людьми та поділу всередині громади.

Ця ситуація та тривалий брак духовної опіки вірних у Канаді глибоко стурбували митрополита Андрея Шептицького, і він намагався організувати візит до них. Проте його зусилля були марними, бо після тривалого періоду очікування він не отримав дозволу Конгрегації Поширення Віри, щоб виїхати до Канади. Як альтернативу, він написав пастирського листа вірним у Канаді та уповноважив свого особистого секретаря о. Василя Жолдака представити його вірним в Канаді.

Отець Василь Жолдак прибув до м. Вінніпегу наприкінці вересня 1901 року. За короткий час він відвідав громади в селищах Сіфтон, Фішінг-Рівер, Гілберт-Плейнс, Воллей-Рівер, Дофін, Форк-Рівер, Стюартбурн та інші місця, а також час від часу він служив вірним у м. Вінніпезі. На початку 1902 року він виїхав до Альберти, де, як і в Манітобі, він відвідав існуючі громади. 17 червня того ж року він виїхав з м. Едмонтона та разом з преподобним Альфонсом Заною повернувся до Львова, де представив детальний звіт про його візити до українського народу в Канаді митрополиту Андреєві Шептицькому. У відповідь на цей звіт митрополит Андрей Шептицький доклав усіх зусиль, щоб організувати виїзд василіянських священиків до вірних у Канаді, які отримували лише випадкове служіння, як у згаданих вище громадах, або взагалі не отримували його.

У результаті цих зусиль о. Василь Жолдак повернувся до Канади наприкінці жовтня 1902 року і був призначений Апостольським адміністратором для українських католиків у Манітобі та у всій північно-західній Канаді. З о. Василем Жолдаком приїхали троє василіянських священиків: Платонід Філас, Созонт Дидик, Антон Строцький, брат Ярема Янішевський та четверо Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії: Амброзія, Таїда, Емілія та Ісидора. Усі вони прибули до м. Едмонтону 1 листопада 1902 року, а о. Василь Жолдак залишився у м. Вінніпезі, де він служив на парафії Святого Миколая та існуючим парафіяльним громадам (колоніям) в Манітобі протягом двох років аж до свого повернення до Європи в листопаді 1904 року. Наступними прибули два священики-василіяни — отець Матей Гура та Навкратій Крижановський, які прибули до м. Вінніпегу зі Львова 15 листопада 1903 року. Наприкінці січня 1904 року священик Матей Гура розпочав пастирську діяльність на парафії Святого Миколая. Одне з перших його завдань полягало в нагляді за будівництвом нової церковної будівлі, розташованої навпроти вулиці із «маленькою» церквою, яка була побудована завдяки майну, переданому архиєпископом Ланджевіном, що також фінансував її будівництво. Нова Свято-Миколаївська церква була освячена 15 січня 1905 року, а о. Матей Гура залишився тут парохом аж до свого відправлення в 1907 році до Альберти. Преподобний Атанасій Филипів, ЧСВВ, змінив о. Матея Гуру на парафії Святого Миколая після прибуття до Канади в 1905 році. Після повернення о. П. Філаса до Галичини, о. Атанасій Филипів взяв на себе роль ігумена в монастирі в м. Мундарі.

Лише у 1910 році Митрополит Андрей Шептицький зумів виконати побажання вірних та свій візит до поселень українців у Канаді. Ця можливість була надана Міжнародним Євхаристійним Конгресом, який відбувся в м. Монреалі в тому ж році і який відвідував митрополит. 8 жовтня митрополит прибув до м. Вінніпегу, де він очолював урочисті богослужіння, і був тепло прийнятий як Глава Української Католицької Церкви та єдиний авторитетний представник своїх вірних у населених пунктах. Митрополит розпочав зустрічатися з парафіями в Манітобі та інших провінціях. На додаток до своєї роботи серед вірних, митрополит також знайшов час зустрітися з католицькими та державними чиновниками для обговорення нагальних питань, що стосувалися Української Католицької Церкви в Канаді. Повернувшись до Львова, митрополит підтримував зв’язок з римо-католицькими єпископами та направив до них меморандуми, які висвітлили бажання і нагальну потребу українського народу в Канаді, щоб вони мали власне церковне керівництво та юрисдикцію. Ці звернення були обґрунтовані статистичними даними, які продемонстрували глибоку віру і прихильність людей до власного обряду. Вони показали, що з дев’яносто трьох існуючих церков, одна відносилася до юрисдикції латинських єпископів, десять — до ордену василіян, десять — греко-католицькі парафії та сімдесят дві були не призначені і чекали свого єпископа. Ця статистика разом з постійним тиском різних релігійних сект виявила можливість розколу з Апостольською церквою та змінила ставлення противників окремої католицької церкви в Канаді. Проте українські католики, які були організовані у парафіяльних громадах і підтримувалися культурними центрами, пов’язаними з парафіями, домоглися отримання власного авторитету в особі єпископа Никити Будки. Можна сказати, що прихід першого українського єпископа припинив перший і найважчий для українського народу період боротьби за встановлення Української Католицької Церкви. Це досягнення є прикладом для майбутніх поколінь, що об’єднана боротьба за справедливість приносить Боже благословення та нагороди.

в) Єпископ Никита Будка

Перший єпископ Української Католицької Церкви в Канаді народився 7 вересня 1877 року в Добомирці (Збаразький район, Україна), і прибув до Канади 19 грудня 1912 року. 22 грудня його інтронізація проводилася в церкві Святого Миколая за участі близько 2000 вірних. Єпископ спочатку проживав у василіянській церкві. У січні 1913 році було придбано житло для резиденції єпископа, куди він переїхав у березні того ж року.

Завдання першого єпископа були монументальними, оскільки його єпархія простягалася від Тихого океану до Атлантичного океану і охоплювала приблизно 150 000 українців та приблизно 80 церков і каплиць. Спочатку було 13 світських священиків та 9 ченців, у тому числі єпископський секретар, о. Йозеф Бала, який супроводжував його до Канади, допомагаючи на цій широкій території та організував громади. Робота єпископа зосереджувалася головним чином на відвідуванні вірних та організації нових парафіяльних спільнот. Єпископ Будка наполегливо працював над Законом про реєстрацію, щоб легально охороняти церковну власність та багатство, які до його приїзду часто були причиною непорозумінь і навіть призвели до поділу в парафіях. Не менш важливою була його турбота про виховання молоді. Єпископ велику частину своїх зусиль спрямовував на будівництво навчальних закладів та пансіонатів для українських студентів та організацію парафіяльних шкіл та навчання дітей катехизму. Великою допомогою для єпископа були Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, які невтомно працювали серед вірних. Візит митрополита Андрея Шептицького до Канади в 1921 році зактивізував роботу єпископа Будки. Під час зустрічей з вірними, митрополит постійно заохочував їх залишатися об’єднаними, щоб продовжувати свою освіту та зберегти і продовжувати свої релігійні та культурні традиції.

У 1927 році, після 15 років напруженої праці для зміцнення та розширення Української Католицької Церкви в Канаді, єпископ Никита Будка повернувся до Європи, щоб скласти та представити свій звіт про роботу, проведену церковними властями, у Римі. Його здоров’я не дозволило йому повернутися в Канаду. Деякий час він був генеральним вікарієм митрополита Андрея Шептицького у Львові, де його заарештували більшовики в 1945 році і вислали до Сибіру. Там, в похмурому тюремному бараці, його життя закінчилося мучеництвом 28 вересня 1949 року.

г) Єпископ Василь Ладика

Слідом за першим єпископом Української Католицької Церкви Канади в особі єпископа Никити Будки, в 1912 році став його наступник єпископ Василь Ладика, який був хіротонізований у 1929 році. У 1943 році єпископ Ніль Саварин став першим єпископом-помічником та приєднався до єпископа Василія Ладики у роботі серед вірних у постійно зростаючих парафіяльних громадах. У 1948 році єпископ Андрій Роборецький став другим помічником єпископа нашої Церкви в Канаді. 8 березня 1948 року Апостольський Престол реорганізував існуючий єдиний екзархат Української Католицької Церкви Канади на 3 екзархати: східний екзархат був заснований у Торонто під керівництвом єпископа Ісидора Борецького, який одночасно був хіротонізований з єпископом Андрієм; західний екзархат зі своїм єпископським осідком в м. Едмонтоні був прийнятий єпископом Нілом Саварином, який до цього часу був помічником єпископа; і центральний екзархат зі своїм єпископським осідком у м. Вінніпезі залишився під керівництвом єпископа Василя Ладики. У 1951 році в м. Саскатуні під керівництвом єпископа Андрія Роборецького, який тоді був помічником єпископа Василія Ладики, владика Василій Ладика став архиєпископом, а єпископ Максим Германюк став його єпископом-помічником.

ґ) Українська митрополія в Канаді

Зростання Української Католицької Церкви в Канаді неухильно прогресувало. У 1956 році, після смерті архиєпископа Василія Ладики, папа Пій ХІІ створив у Канаді католицьку митрополію із осідком у м. Вінніпезі. Першим митрополитом Канади став єпископ Максим Германюк, ЧНІ, який був єпископом-помічником архиєпископа Василія Ладики. Існуючі екзархати були оголошені єпархіями. У 1974 році під час папства Папи Римського Павла VI з західної єпархії з її осідком в м. Едмонтоні була створена інша єпархія, яку очолив єпископ Ієронім Химій, ЧСВВ, із осідком у м. Нью-Вестмінстері, а о. Димитрій Грещук став єпископом-помічником м. Едмонтону. У 1982 році єпископ Андрій Роберецький з м. Саскатуну помер, а адміністративні обов’язки виконував священик Рудольф Лузні, доки не відбулася інтронізація єпископа Василія Філевича в грудні 1983 року. У 1982 році єпископ Мирон Дацюк, ЧСВВ, став помічником єпископа Вінніпезької архиєпархії. У 1986 році єпископ Ніль Саварин помер, а його посаду перебрав помічник єпископа Дмитро Грещук.

д) Митрополит Максим Германюк

Українська католицька митрополія Канади народилася з глибокої віри та відданості людей своїй Церкві. Зусилля вірних у поєднанні з відданим служінням перших священиків перед Богом і нацією та подальшим керівництвом єпископів призвели до створення кількох сотень церков.

Її заснування відбулося майже через 44 роки після того, як найбільше бажання приїхати до Канади першого українського єпископа Никити Будки дало подальший поштовх розвитку та розширенню Української Католицької Церкви в цій великій країні.

3 листопада 1956 року м. Вінніпег був проголошений митрополичим осідком спеціальною Папською буллою того ж дня: «Привітання та апостольські благословення передаються нашому Преосвященному брату Максиму Германюку, який до цього часу був присутнім на посаді єпископа та Апостольського адміністратора екзархату Вінніпегу, і цього місяця був призначений митрополитом». Відтак: «… бажаючи надати цій громаді такого керівника, який провадитиме мудре керівництво, буде творити величезну духовну користь, ми вважаємо за доцільне призначити вас на це служіння, оскільки ви не тільки продемонстрували зразкові таланти, але і великі адміністративні вміння, виконуючи свої обов’язки як коад’ютора та Апостольського адміністратора». І далі: «… ми даємо вам повноваження здійснювати служіння та управління релігійними справами разом з накопиченим матеріальним багатством. Ми надаємо вам права та привілеї цього величного служіння, але також зобов’язуємо вас відповідальністю та обов’язками, які йдуть рука об руку з ним».

В результаті папських булл, якими папа Пій XXII створив канадську митрополію, радісна інтронізація архиєпископа митрополита Максима Германюка відбулася 12 лютого 1957 року у церкві Свв. Володимира та Ольги.

Впродовж більше 3-х десятиліть митрополит Максим сформував і керував канадською митрополією. Як син Микити та Анни (з роду Мончук) з Нового Села (Жовківський повіт) в Західній Україні, його співпереживання та розуміння фізичних та духовних потреб своїх вірних, багато з яких є нащадками перших фермерів, допомагали йому в здійсненні важких обов’язків та обов’язків його адміністрації. Наш митрополит здобув глибоке розуміння потреб людей під час масового напливу біженців під час Другої Світової війни до Бельгії, де він був викладачем редемптористів у семінарія в м. Боаплато. Там він допомагав бездомним біженцям перебудовувати своє життя і забезпечував, щоб вони не були репресовані службами СРСР. Передусім в його розумі була цілковита турбота, коли в 1945 році отець Максим Германюк став одним з ініціаторів та засновників «Українського комітету допомоги в Бельгії». У період з 1946 по 1948 роки він допомагав редагувати щомісячний часопис «Голос Христа, Чоловіколюбця» та інші публікації редемптористських священиків у м. Лювені (Бельгія). У 1947 році він був одним із ініціаторів та першим президентом Української культурно-просвітницької стипендії у Бельгії, а в 1948 році він організував прес-бюро «ПБ Лювен», яке надавало українській пресі новини з Бельгії.

Особливу увагу було приділено українським студентам. Отець Максим Германюк допоміг їм із навчанням у Лювенському університеті, допоміг створити студентську резиденцію і придбав їм стипендії для подальших досліджень. Він став духовним радником Української католицької студентської організації «Обнова», а також взяв участь у Міжнародному конгресі «Пакс Романа» в м. Саламанка (Іспанія) 1946 року.

Служіння митрополита серед вірних у Бельгії та його аспірантура там значно розширили його освітні та лідерські можливості в Канаді, куди він прибув 10 жовтня 1948 року. Він був призначений Протоігуменом української редемптористської віце-провінції Канади та Сполучених Штатів Америки. Варто також згадати, що після завершення серії наукових робіт і захисту двадцяти пунктів у своїй дисертації, митрополит був удостоєний звання доктора біблійного богослов’я в університеті м. Лювену. Він також отримав ступінь Метра Агреге в богослов’ї, найвищий ступінь, наданий Католицьким університетом Лювену (Бельгія), на основі своєї дисертації на тему «Притчі в Євангелії». Митрополит також вивчав ассирійсько-вавилонську та гебрейську філологію на Близькому Сході та видав багато наукових праць, написаних українською, англійською та французькою мовами. З цим досвідом та освітою митрополит став повноправним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у 1951 році. У 1962 році він став членом колегії редакторів Католицького університету у м. Вашингтоні. Духовна сила митрополита була особливо помітна під час Другого Ватиканського Собору, на якому він виконував служіння члена попередньої богословської Комісії, а з 1963 року він став членом Комісії сприяння християнській єдності. Як представник нашої Церкви разом з 15 українськими єпископами у Вільному Світі митрополит зробив 21 листопада 1962 року заяву, яка привернула увагу світової спільноти на помітну відсутність Його Блаженства Йосифа Сліпого на Вселенському соборі. Може бути мало сумнівів у тому, що ця заява була впливовою задля звільнення із в’язниці та несподіваного прибуття Блаженнішого в Рим 10 лютого 1963 року. Митрополит Максим також взяв участь в інших значних подіях в нашій Церкві, таких як створення Апостольського екзархату в Австралії.

У цій праці неможливо передати точний і багатий зміст всіх проповідей, промов, лекцій та привітів, які митрополит представив під час з’їздів, конференцій та інших особливих зібрань української громади. Своїми посланнями до вірних і відвідуванням навіть найменших парафій в архиєпархії він продемонстрував свою готовність поділитися своєю мудрістю та розумінням з вірними і служити своїй пастві в любові.

Українська митрополія Канади під керівництвом свого першого митрополита і архиєпископа Максима Германюка зустріла тисячоліття християнства в Україні та Століття українського поселення в Канаді. До цих святкувань також приєдналися чотири єпархії під керівництвом своїх єпископів та архиєпархії зі своїми помічникомами єпископа, 174 активних священиків та 37 дияконів. Це число є доповненим 40 священиками-василіянами і 32 священиками Чину редемптористів, які служать у м. Вінніпезі та 4 священиками-студитами з місцем проживання у м. Вудстоку (провінція Онтаріо, Канада). Загалом, понад 250 тисяч вірних об’єднані у більш ніж п’ятсот парафіяльних спільнот, що мають власні церкви або каплиці. Нещодавно заснована семінарія в м. Оттава дасть випускникам богослов’я служити цим вірним у своїй Українській Католицькій Церкві.

е) Вінніпезька архиєпархія

Архиєпархія Вінніпегу, під керівництвом митрополита Максима Германюка та його помічника єпископа Мирона Дацюка, в 1988 році, відзначаючи тисячоліття християнства в Україні налічувала 34 світських священиків (за винятком 5 на пенсії), 15 дияконів, священиків василіянських і редемптористських чинів, близько 49 000 вірних, об’єднаних в архиєпархію. У районі Великого Вінніпегу є 16 парафіяльних церков, які також служать сусіднім парафіяльним громадам м. Куок-Крік, м. Гонора та м. Клеверлика. Також існують парафії в м. Дофіні, у Зе-Пасі, Фліні Флоні та Томпсоні з місіями в північних регіонах. Парафіяльні громади об’єднані в 15 церковних округів, в яких є 142 повністю чи частково діючих церков. Відтак в Архиєпархії існує 158 церков, які окремо записуються в цій книзі.

Українське католицьке співтовариство в Манітобі може пишатися багатьма досягненнями, крім тих, що стосуються релігійно-церковного життя архиєпархії. У м. Вінніпезі існує українське видавництво ще з 1914 року. Завдяки зусиллям митрополита Максима, воно було розширене в 1958 році, завдяки відповідним приміщенням для новоствореного видавництва архиєпархії «Прогрес», яке розпочало публікувати щотижневий документ «Прогрес» у 1959 році та архіви Українського Католицького Собору Архиєпархії. Між 1950 і 1975 роками щомісячний журнал для дітей під назвою «Мій друг» був відредагований преподобним Семеном Ідиком та опублікований Радою. За сприяння різних релігійних і мирянських комітетів Рада продовжує видавати щотижневу, півторигодинну програму на радіо. Кожну неділю з 1950 року, з ініціативи митрополита, Рада транслювала півторигодинну релігійну програму під назвою «Голос Церкви», а з 1979 року вона випустила щотижневу телевізійну програму. У період з 1938 по 1950 роки під редакцією о. Ігоря Шиптовського «Прогрес» видав двотомник «Майбутнє нації». Це видавництво також опублікував багато випадкових публікацій, програм і календарів. Крім того, практично кожна велика парафія у м. Вінніпезі та в архиєпархії опублікувала власну історію. Редактором видавництва «Прогрес» між 1959 і 1962 роками був Роман Данилевич. Його обов’язки перейняв Анатолій Курдидик, який був редактором у період з 1962 по 1970 роки із о. Мирославом Рудачеком, який взяв на себе редакцію англомовної секції в 1960 році. Отець-мітрат Іжик став редактором у 1970 році.

Для стандартизації та вдосконалення української мови в архиєпархії митрополит ініціював створення у м. Вінніпезі архиєпархіяльної школи та Товариства українських католицьких вчителів під патронатом преподобного Маркіяна Шашкевича. Було побудовано додаток до існуючої школи Святого Миколая у м. Вінніпезі, який був названий школою Непорочного Серця Марії та був благословенний в 1962 році. У 1952 році отець-мітрат Роман Добрянський допоміг придбати 160 акрів ферми та розвинув її як курортний комплекс «Український парк», який спеціалізувався на рекреаційних та освітніх програмах для дітей та молоді архиєпархії та за її межами. На цьому курорті також розташована каплиця св. Володимира та літня резиденція митрополита.

Будинок св. Павла в Дофіні під керівництвом Сестер Служебниць забезпечує турботу для слабких і немічних.

Вінніпег є адміністративним центром митрополії, і тому в ньому знаходяться митрополича консисторія та особистий дім — відоме приміщення, яке було побудовано під час перебування єпископа Василя Ладики, а відтак, сучасне доповнення, яке було ініційоване митрополитом Максимом.

Палац є місцем проживання митрополита і єпископа-помічника. Консисторія також містить конференц-зал, офіс, бібліотеку, архіви та катехитичний центр. Єпархіальний музей у м. Вінніпезі, який був відкритий у 1957 році, демонструє народну творчість та релігійні артефакти. У м. Вінніпезі також розташовані провінційні будинки Отців-Василіян і Редемптористів.

Служебниці мають чотири будинки в м. Вінніпезі та керують денною школою Непорочного Серця Марії, «Святим сімейним будинком» для людей похилого віку, Центром катехизи та «Ризницею», де шиється богослужбовий одяг. У м. Вінніпезі також є Український католицький собор архиєпархії та керівники Українського Католицького Братства, Католицька Ліга Канади, Українська католицька молодь, Товариство взаємної вигоди Святого Миколая, Українська студентська організація «Обнова», Українська філія лицарів Колумба та монастир Сестер Святого Йосифа.

Архиєпархія Вінніпегу мала привілей розділяти відповідальність за планування та організацію візиту Святішого Папи Івана Павла II до Канади. Офіційне привітання цього видатного гостя від імені української католицької митрополії Канади та привітальне слово були надані у соборі святих Володимира та Ольги митрополитові Максимові Германюку серед великого числа вірних та видатних представників Канади та Великої Британії.

Незабутнє та історично значне відвідування Його Святості у м. Вінніпезі — столиці архиєпархії та місця Української католицької митрополії Канади відбулося у неділю, 16 вересня 1984 року.

10 листопада 2022 року у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск, поблагословивши рішення Синоду Єпископів УГКЦ, призначив владику Андрія Рабія єпископом-помічником Вінніпезької архиєпархії УГКЦ, перенісши його з Філадельфійської архиєпархії УГКЦ.

З історії катедрального храму

Катедральний храм Святих Володимира і Ольги у м. Вінніпег (провінція Манітоба, Канада) Після того, як Отці-василіяни побудували нову, велику церкву Святого Миколая в 1904 році, стара маленька церковна будівля, зведена навесні 1900 року, тимчасово перетворилася на читальний зал та Українську рідну школу. Однак незабаром між василіянами та деякими парафіянами, які створили та побудували маленьку церкву, почалися напружені стосунки. Дисидентські парафіяни були підозрілими щодо строгих василіанських ченців не тільки тому, що останні визнавали владу архиєпископа Ланджевіна і приймали фінансову допомогу від римо-католицького єпископату, а й тому, що василіяни виступили проти «злих і безбожних» книг, газет та громадських організацій. Те, чого прагнули дисиденти, були одружені українські католицькі світські священики, таких, яких вони знали в своїй країні, і негайне призначення українського католицького єпископа, який, на їхню думку, мав гарантувати автономію і виживання своєї церкви в Канада. У вересні 1907 року за підтримки українсько-американських світських священиків, які відвідали місто Вінніпег, за сприяння отця Микола Струтинського вони створили Українську католицьку парафію Свв. Володимира та Ольги зі старою маленькою церквою на вулиці МакГрегора, 115 — у швидкому часі вона розширилася, щоб розмістити 400 шанувальників — як своє місце поклоніння. Відтак будівля церкви та інша парафіяльна власність, яка була зареєстрована, буде об’єднана з парафіяльним комітетом, натомість парафія не визнала владу римо-католицького архиєпаскопа. Проте отримання українського католицького світського священика виявилося дуже проблематичним у той час, коли 97 відсотків українських католицьких світських священиків були одружені, а одруженим священикам було заборонено постійне служіння у Північній Америці місцевими єпископами і Ватиканом. Коли отець Іван Заклюнський з м. Міннеаполіса не міг переконати, щоб переселитися до м. Вінніпегу, один із парафіян привіз отця Тома Василевича до міста в квітні 1908 року із Теребовлянського повіту, східної Галичини, за кошти, надані Українською асоціацією взаємних вигод Св. Миколая, але без дозволу церковної ієрархії у Львові. Через 6 місяців після відходу отця Василевича його змінив отець Олександр Гумецький (Хумецький), ще один мандрівний священик, який прибув до Канади без дозволу ієрархії. Хумецький залишався служити впродовж року, спостерігаючи за будівництвом священичої резиденції та парафіяльного залу перед розпуском парафії та Української католицької церкви для Російської православної церкви. Тільки з приходом літнього отця Еміліана Красицького (Красіцького) у 1910 році парафія набула певної міри стабільності. Парафіяльна заборгованість була погашена, був організований церковний хор, а новий парох допоміг і закликав молодих парафіян створити драматичний гурток як альтернативу пивним салонам та більярдним залам.

Під час служіння отця Еміліяна Красицького, парафіяльна церква Свв. Володимира та Ольги, як і раніше не зв’язана з церковними владами у Львові та св. Боніфаті, стала центром агітації щодо католицьких прав Канади. У серпні 1910 року понад 2 тисячі українських католиків взяли участь у мітингу на парафіяльних майданчиках. Вони вирішили звернутися до митрополита Андрея Шептицького зі Львова, який планував відвідати м. Вінніпег у жовтні, заради отримання одружених священиків та українського католицького єпископа. Петиція з цього приводу була розповсюджена та презентована єпископу, який настійно наполягає на терпінні, визнаючи, що популярна на той час позиція щодо включення парафіяльної власності до римо-католицьких єпископських парафій є законною, і обіцяв, що за два роки тут будуть українські католицькі світські священики та український єпископ у Канаді. Коли цей єпископ, 35-річний Никита Будка, остаточно розпочав свої обов’язки в Канаді в грудні 1912 року, парафія визнала його провід, а новий єпископ у свою чергу прийняв отця Красицького та його паству до спілкування з Церквою. Впродовж декількох місяців священики для парафії Свв. Володимира та Ольги були призначені єпископським собором. Деякі парафіяни продовжували вимагати одружених світських священиків принаймні ще один рік.

Після переїзду о. Красіцького до м. Сіднея (провінція Нова Шотландія, Канада) у парафії служили світські священики, які прибули за розпорядженням нового єпископа. Найактивнішими були отці Микола Оленчук (1914–17, 1920–23), д-р Амброзій Редкевич (1917–19) та Петро Олексів (1923–29). Влітку 1915 року парафія спонсорувала свою першу Українську рідну літню школу, в якій взяли участь 150 дітей, розділених на молодший клас, в якому вивчали українське читання, письмо та катехизм, а також старший клас, в якому також вивчали історію Біблії та історію України. Річний звіт 1915 року показав, що парафія мала дохід трохи більше 5 тис. доларів у тому році, а її пастирі виконали 613 хрещень, 194 шлюбів та 64 похорони. Українська Асоціація взаємних допомог Святого Миколая, що входить до парафії з 1908 року, в 1918 році налічувала 653 членів. До весни 1916 року у парафії також була невелика бібліотека, яка спонсорувала бандуристське хоральне та драматичне товариство, яке мало понад 120 членів, і в той час велася підготовка до створення культурно-освітнього товариства — Канадського українського інституту «Просвіта» — з власним будинком, в якому можуть розміститися ряд українських католицьких організацій. Цей план був реалізований в 1922 році.

Сьогодні при парафії Свв. Володимира і Ольги діють ряд спільнот та організацій, а це два хори: дорослий та дитячий, Вівтарна дружина, «Лицарі Колумба», «Рідна школа», Українське Католицьке Братство, Українська Католицька Жіноча Ліга Канади, Парафіяльний клуб «Золоті Ворота» та інші.