Перемисько-Варшавська архиєпархія

Перемисько-Варшавська архиєпархія УГКЦ — структурна одиниця Української Греко-Католицької Церкви із центром у м. Перемишлі (Польща) і другим за значенням центром у м. Варшаві (Польща). Архиєпархія охоплює південно-східні терени Польщі, де розташовані наступні воєводства: Люблінське, Підкарпатське, Малопольське, Свентокшиське, Лодзьке та частини Мазовецького та Сілезького. Таким чином, загальна площа архиєпархії складає близько 116 971 км². Межує Перемисько-Варшавська архиєпархія на заході з Вроцлавсько-Кошалінською єпархією, на півночі із Ольштинсько-Ґданською єпархією та на південному сході — із Луцьким екзархатом, Сокальсько-Жовківською єпархією, Львівською архиєпархією та Самбірсько-Дрогобицькою єпархією УГКЦ. Окрім того, архиєпархія межує із церковними структурами інших Церков: на сході — із Брестською і Кобринською єпархіями Білоруського екзархату Російської Православної Церкви, та на півдні — із Пряшівською греко-католицькою архиєпархією у Словаччині.

Поділ на протопресвітерства

Сучасна Перемисько-Варшавська архиєпархія налічує 4 деканати:

Краківсько-Горлицький деканат (15 парафій);
Перемисько-Любельський деканат (14 парафій);
Жешувсько-Сяноцький деканат (14 парафій);
Варшавсько-Лодзький деканат (6 парафій).

Духовенство

Беручи до уваги статистичні дані за 2017 рік, Перемисько-Варшавська архиєпархія налічує 30 тисяч вірних, які зібрані навколо 49 парафій, на яких здійснюють своє душпастирське служіння 47 священиків (із яких 36 єпархіальних священиків, 11 ієромонахів, 4 диякони). Окрім того, на теренах архиєпархії є присутніми монаші чини та згромадження: 14 ченців та 77 черниць.

Правлячий Архиєрей

Правлячим Архиєреєм Перемисько-Варшавської архиєпархії від 7 листопада 2015 року є високопреосвященний владика Євген Попович.

Катедральний храм

Катедральним храмом Перемисько-Варшавської архиєпархії є собор Святого Івана Хрестителя в м. Перемишлі (Польща). Також в архиєпархії є прокатедральний храм і монастир Успення Пресвятої Богородиці в м. Варшаві (Польща).

Дерев'яні церкви українсько-польського порубіжжя Культурні пам’ятки

На території Польщі в селі Радруж (Любачівський повіт, Підкарпатське воєводство) міститься дерев’яна церква Святої Параскеви. Зведена 1583 року, в її інтер’єрі зберігся іконопис другої половини ХVІІ століття. Щоправда, частина його елементів передана до музею — замку в місті Ланьцут. Нині використовується як музейний заклад.

Ще однією дерев’яною церквою неподалік кордону (перехід Краковець — Корчова) є храм Різдва Пресвятої Богородиці в селі Хотинець — до Другої світової війни це було велике село, заселене переважно українцями. Нині воно належить до Ярославського повіту Підкарпатського воєводства. Головною пам’яткою архітектури в ньому є церква галицького типу храмів, збудована близько 1600 року. У самій святині зберігся стінопис ХVІІІ століття, проте іконостас походить, імовірно, з 1671-го.

Село Смільник (Підкарпатське воєводство) в роки національно-визвольних змагань входило до складу Східно-Лемківської Республіки, що проіснувала з 4 листопада 1918-го до 23 січня 1919-го, а 1951 року в результаті обміну територіями опинилося у складі Польщі. Церква Архангела Михаїла, яка міститься тут і є діючим храмом, збудована у 1791-му. Це єдина збережена триверха церква бойківського типу на території Польщі. Утім, вона цікава також унікальною іконою Успіння Пресвятої Богородиці, котру датують 1748 роком, та розписом кінця ХVІІІ століття, на якому зображені старозавітні пророки.

Трохи західніше, у селі Туринськ (Сяноцький повіт, Підкарпатське воєводство), є ще одна церква Святого Архангела Михаїла. Однак споруджена вона вже не в бойківському, а в лемківському стилі — саме тут свого часу було місце компактного проживання українських лемків. Зведена на початку ХІХ століття, згодом її не раз перебудовували та розширювали. Нині це діючий храм, який належить Польській автокефальній православній церкві. Також тут зберігся унікальний іконопис пензля Йосифа Буковчика кінця ХІХ століття.

Ще чотири дерев’яні церкви компактно розташовані в Малопольському воєводстві неподалік польсько-словацького кордону. Зокрема, у Горлицькому повіті є збудована 1811-го церква Святої Параскеви, яку вважають найкраще збереженим храмом західнолемківського типу. У ній міститься іконостас пензля Михайла Богдановського 1904 року, який цікавий тим, що на ньому зображені святі Володимир та Ольга.

Ще одним зразком західнолемківської архітектури є церква Покрови Пресвятої Богородиці в селі Овчари. Однак це давніший храм, збудований 1710-го, тож чималий вплив на нього мало бароко. Зокрема, таким є іконостас 1712 року пензля Івана Медицького.

Завершити свою подорож дерев’яними церквами українсько-польського порубіжжя можна в селі Поврозник (Малопольське воєводство), де височіє церква Святого Якова. Цей храм західнолемківського типу зведено ще 1600-го, однак у 1814-му після того, як перенесли на нове місце, його суттєво перебудували. Цікавий унікальним стінописом пензля Павла Радинського 1607 року, найдавнішим з-поміж тих, що є в усіх дерев’яних храмах регіону.

Відпустові місця та чудотворні ікони

Перемисько-Варшавська архиєпархія багата на відпустові місця, серед яких насамперед варто згадати Марійський духовний центр в м. Ярославі (Польща), що розвинувся навколо чудовторної ікони Матері Божої «Двері Милосердя». Окрім цього, неможливо не пригадати про чудотворні ікони та мощі у катедральному соборі св. Івана Хрестителя у м. Перемишлі, де можна віднайти чудотворну ікону Святого Миколая, чудотворну ікону Матері Божої з Кальварії Пацлавської, ікони блаженних мучеників та єпископів перемиських Йосафата Коциловського та Григорія Лакоти, мощі св. Йосафата Кунцевича та бл. Йосафата Коциловського, мощі Пратулинських мучеників, частинка Дерева Хреста Господнього. Також до місць особливого культу на території архиєпархії відноситься храм Різдва Пресвятої Богородиці у с. Хотинець (Підкарпатське воєводство, Польща), де знаходиться чудотворна ікона Матері Божої Одигітрії, церква Різдва Пресвятої Богородиці у м. Любліні (Польща) — місце особливого культу блаженного священномученика Омеляна Ковча, де є виставлена Корчминська чудотворна ікона Матері Божої. Також можна відзначити шерег марійських відпустових місць — дерев’яна церква Покрову Пресвятої Богородиці на Святій Горі Яворі, каплиця Собору Пресвятої Богородиці на горі Об’явлення у с. Корманичі (поблизу м. Перемишля), дерев’яна церква Богоявлення Господнього у с. Корчмин (Люблінське воєводство, Польща), каплиця Положення Поясу Пресвятої Богородиці із чудотворним джерелом поблизу с. Радошичі (Підкарпатське воєводство, Польща), каплиця «На воді» із чудотворним джерелом поблизу с. Седліски (Люблінське воєводство, Польща) та багато ін.

Соціальна діяльність

Варто зазначити, що Перемисько-Варшавська архиєпархія має свою Митрополичу греко-католицьку семінарію у м. Любліні (Польща). Окрім цього, при архиєпархіальному управлінні здійснює свою діяльність благодійна організація «Карітас», видається архиєпархіальний щомісячний часопис «Благовіст» та українська газета «Християнський голос», а також діє архиєпархіальне видавництво. Щодо освітніх закладів, також діє регентський інститут.

З історії архиєпархії

а) Історія єпископства у м. Перемишлі

Перший період існування єпископства у Перемишлі ще не є цілковито досліджений. Історики припускають різні дати його заснування: від X до XII століття. Досить імовірно, що існувало воно вже в др. пол. XI століття (згадується в літописі Нестора).

Першою історичною постаттю є єпископ Антоній Добриня, який був висвячений митрополитом Київським у 1218 році.

У 1422 році Перемиська єпархія була об’єднана з Самбірською єпархією. Таким чином, повстала Перемисько-Самбірська єпархія. Осідком єпископа було м. Перемишль. Час повстання Самбірської єпархії не є встановленим точно. Добре відомими є імена єпископів Авраама (1254), Евфимія (1271), Антонія (1295). Резиденцією єпископів самбірських був монастир у с. Спасі, поблизу м. Самбора (Львівська область).

У XVII столітті єпископи Перемишля почали офіційно використовувати назву «Перемисько-Самбірсько-Сяноцькі». Самостійної Сяноцької єпархії ніколи не існувало, але в часі свого управління Перемиською єпархією владика Антоній Винницький заснував там другу єпископську резиденцію.

У 1596 році на Берестейському соборі більшість єпископів, єпархії яких знаходились на території тодішньої Речі Посполитої, підписали акт унії з Римом. Унія гарантувала, між іншим, недоторканність східного обряду, збереження власної церковної ієрархії і канонічного права. Тодішній єпископ Перемиський Михайло Копистинський до Унії не приєднався. Пізніше, призначення для Перемиської єпархії також єпископа уніатського (греко-католицького) в особі Атанасія Kрупецького почало період «двовладдя» в єпархії. Кінець цій ситуації принесло приєднання до Унії єпископа Перемиського Інокентія Винницького у 1691 році, який відтепер взяв на себе всі повноваження в Перемиській єпархії. Сусідня Львівська єпархія прийняла Унію в 1700 році.

Після першого розділу Польщі Греко-Католицька Церква потрапила в ситуацію примусового здійснення церковних реформ імператриці Марії-Терезії, продовжених імператором Йосифом II. В цьому часі внесено деякі організаційно-правові зміни в управління єпархією; змінилися також її кордони.

б) Греко-Католицька Церква у період Другої Речі Посполитої

Перемиська греко-католицька єпархія під час Другої Речі Посполитої була однією з трьох одиниць греко-католицьких церковних провінцій — Галицько-Львівської митрополії. Ординарію Перемишля були підпорядковані парафій в м. Кракові та у м. Варшаві, що знаходилися за межами єпархії. Територія Перемиської єпархії займала площу близько 40 тисяч квадратних кілометрів. Шематизм із 1934 року подає такі дані, що в 54 деканатах єпархії функціонувало 759 парафій, які обслуговувало 813 єпархіальних священиків; було 1359 церков (759 матірних і 600 філіальних), а також 51 монаших домів. В духовній семінарії в м. Перемишлі вчилося 145 семінаристів. Греко-Католицька Перемиська єпархія в 1934 році нараховувала 1 244 191 вірних.

У 1938 році, незважаючи на відокремлення від Перемиської єпархії Лемківщини (в 1934 році створено окрему Апостольську церковну одиницю — Адміністрацію Лемківщини, яка нараховувала 9 деканатів, 111 парафій з 128 тисяч вірних), єпархія мала 1 159 380 вірних. До 1939 року в Перемиській єпархії разом з Лемківщиною було близько 1 320 000 греко-католицьких вірних. Активними були організації, асоціації, школи, інтернати, дитячі будинки та католицькі видання. Греко-католицька церква мала великий маєток, до складу якого входили будівлі, поля, сади, ліси та рухоме майно.

Слід також згадати безцінні колекції бібліотеки греко-католицької єпархії (рукописи, пергаментні документи, інкунабули, антикварні відбитки тощо) та великі твори мистецтва, що зберігаються в бібліотеці та в єпископському палаці: ікони, картини та предмети величезного значення, такі як молдавський хрест з XVI століття, єпитрахиль, подаровані Богданом Хмельницьким або навіть легендарна мітра єпископів Перемишля, так звана «Корона Данила» та ін. Це було унікальним досягненням східного обряду єпархії протягом його 1000-річного існування. На жаль, більшість цих безцінних об’єктів були втрачені в період з 1939 по 1947 роки.

в) Церква в період Другої світової війни та комуністичного переслідування

Після 17 вересня 1939 року велика частина Перемиської єпархії знаходилася на території, окупованій радянськими військами. Вже в жовтні 1939 року комуністична влада оголосила про конфіскацію земельних маєтків. Викладання релігії в школах було заборонено, багато католицьких організацій були розпущені, введено цензуру на католицькі публікації. Почалися депортації греко-католицького населення та арешти греко-католицьких священиків.

Окрім цього, комуністична влада планувала ліквідацію Греко-Католицької Церкви та її включення в лоно Православної Церкви, повністю підпорядкованій радянській владі. Ці плани комуністичного режиму реалізуються в 1946 році на псевдособорі у м. Львові, де, незважаючи на тиск, шантаж і погрози, жоден греко-католицький єпископ не тільки не взяв участі в цьому фарсі, але прийняли мученицьку смерть за віру, зокрема, єпископ Перемишля блаженний Йосафат Коциловський і його єпископ-коад’ютор блаженний Григорій Лакота (заарештовані 25 червня 1946 року).

Вздовж державного кордону між СРСР і польськими землями, по обидві сторони, відбувався бурхливий терор, який був спрямований на остаточну ліквідацію Греко-Католицької Церкви.

В результаті нового поділу кордонів після Другої світової війни на території Польщі цілковито залишилася Апостольська адміністрація Лемківщини (140 тисяч вірних.) і західна частина колишньої Перемиської єпархії — 23 деканати, 246 парафій у 420 церквах і 31 каплиці. Понад 270 священиків працювали серед 417 006 вірних. У 1944 році укладено договір щодо необхідності репатріації громадян «української, білоруської, російської і русинської» національностей. До кінця 1946 року в СРСР було переміщено близько 480 000 чоловік, в тому числі близько 70–80 тисяч лемків.

Серед переміщених були й вірні і греко-католицькі священики. Багато парафій було ліквідовано, вони були сильно спустошені і не мали пастирів.

Єпископ Август Глонд попросив Апостольську Столицю про правове управління Греко-Католицькою Церквою. Папа Пій XII надав Августу Глонду і митрополитові м. Кракова Адаму Сапезі спеціальні повноваження, які давали право греко-католицьким священикам служити Літургії та інші богослужіння в своєму обряді, без необхідності міняти обряд. Крім того, Святіший Отець зобов’язав обох ієрархів створити можливості греко-католикам отримувати Таїнства в їхньому обряді. Незабаром, 10 грудня 1946 року, єпископ Август Глонд став спеціальним делегатом для всіх східних обрядів у Польщі.

9 січня 1947 року на засіданні Генеральної конференції польського єпископату створений спеціальний комітет для католиків східного обряду. Результатом роботи комісії стало прохання польського примаса від 31 березня 1947 року про обрання греко-католицького генерального вікарія для Перемиської єпархії. Відтак ним став канонік Перемиської єпархії о. Василь Гринько. 1 квітня 1949 року був призначений генеральним вікарієм для Апостолької адміністрації Лемківщини о. Андрій Зупко. У зв’язку з поганим станом здоров’я о. Андрій Зупко взяв собі до помочі отця Петра Шуфлата (із парафії с. Маластова) та отця Володимира Гайдукевича (із парафії с. Криве). Сам о. Андрій Зупко здійснював своє служіння лише впродовж двох місяців. З причин свого виселення в рамках акції «Вісла» управління церковними структурами заповів о. Петрові Шуфлату. Під час дій із витіснення українського населення близько 300 греко-католицьких священиків були переселені до Радянської України. Наступним етапом стала горезвісна кампанія «Вісла», яка мала нарешті «вирішити» українську проблему в Польщі. В межах використовуваних, часто з великою жорстокістю, методів, з 28 квітня до 28 липня 1947 року переміщено 140 575 українців і членів змішаних сімей, в цьому числі понад 100 тисяч греко-католиків. На західних і північних землях переселені разом з вірними 62 священики: в тому числі, із Перемиської єпархії 31 священик, із Апостольської адміністрація Лемківщини — 20 священиків, а також 11 священнослужителів — з інших єпархій Львівської митрополії, які після Другої Світової війни опинилися в польській державі. Ще сім греко-католицьких священиків були арештовані і депортовані в СРСР (зокрема, із греко-католицьких священиків з м. Перемишля ігумена ОО. Василіян на Засянню о. Романа Юстина, отця Стефана Яворського, отця Юліана М’ягкого та отця Володимира Прокопіва), а 22-оє — до т. зв. Центрального трудового табору в м. Явожно (Польща). Греко-католицькі вірні були піддані тим самим репресіям, що і єпархіальне духовенство.

На західних і північних землях серед розпорошеного українського населення, яке вціліло та пережило погроми та арешти, священики намагалися розвивати душпастирське служіння в своєму обряді.

Бажаючи в кінцевому результаті зліквідувати навіть залишки Греко-Католицької Церкви, влада використовувала привілейоване становище православної церкви, яка в той час користувалася порівняно високою толерантністю збоку комуністичної влади. Митрополитом «нової» Православної Церкви, який вибачився перед Патріархом Московським за розколом, вчинений в 1924 році став Макарій Оксіюк, який був особливо активний під час ліквідації Греко-Католицької Церкви у м. Львові на горезвісному псевдособорі в 1946 році. Вже відразу після акції «Вісла» влада сприяла появі православних парафій серед вірних греко-католиків. У 1952 році Політбюро ЦК вирішило, що православне духовенство «повинне мати підтримку збоку влади задля здійснення релігійних обрядів і створення парафій для православного населення». Було також вирішено, що «ми рішуче виступаємо проти підпільної греко-католицької організації, організованої націоналістичними організаціями». Це мало свої наслідки протягом усього періоду Народної Республіки Польща. Православні парафії були створені навіть там, де не було православних вірних.

Отець Василь Гриник почав надсилати національній та церковній владі низку клопотань та листів про легалізацію Греко-Католицької Церкви. Незабаром з’ясувалося, що державні органи не мають наміру надавати Греко-Католицькій Церкві статусу юридичної особи. В результаті переговорів із Римо-Католицькою Церквою влада тільки погодилися толерувати греко-католицьке душпастирство за умови, що воно буде представлена назовні римо-католицькими ієрархами.

Влада вимагала, щоб кожна душпастирська дія була попередньо узгоджена в Управлінні у справах релігій.

Не чекаючи такої згоди, о. Василь Гриник (часто навіть без згоди церковної влади) почав створювати парафії для розсіяного греко-католицького населення. Завдяки надлюдським зусиллям йому вдалося створити 68 греко-католицьких парафій та пастирських центрів.

У 1964 році Апостольський Престол призначив Предстоятеля Церкви у Польщі кардинала Стефана Вишинського делегатом греко-католицького та вірменського обряду в Польщі з усіма правами Ординарія. Єпископ призначив о. мітрата Василя Гриника своїм вікарієм. У 1969 році о. Василь Гриник повернувся до м. Перемишля, де він отримав обов’язки парафіяльного священика на парафії собору. Як генеральний вікарій та парафіяльний священик він служив надзвичайно віддано, аж до самої його смерті в 1977 році (він помер 31 травня 1977 року). Наступним вікарієм єпископа Польщі був отець-мітрат Стефан Дзюбина, що й зостався аж до смерті кардинала Стефана Вишинського. Новопризначений Предстоятель Польщі архиєпископ Юзеф Глемп 22 грудня 1981 року призначив двох генеральних вікаріїв. Для північно-західної Польщі — отця Йосафата Романика, ЧСВВ, з Варшави та отця-каноніка Івана Мартиняка, парафіяльного священика у м. Легниці — для південно-східної Польщі.

Північний вікаріат був розділений на два деканати: Кошалінський та Ольштинський. Відтак він складався із 43 парафіяльних центрів в римо-католицьких парафіях, 18 з яких мали окреме місце. Душпастирська робота проводилася 22-ома священиками. Південний вікаріат також був розділений на два деканати: Перемиський та Вроцлавський. Він же складався із 39-и парафіяльних центрів, з яких 11 мали власні храми, й де служили 24 священики.

г) Відродження структур Греко-Католицької Церкви

У 1989 році греко-католицька церква (візантійсько-українська) одержала вперше після арешту єпископа Йосафата Коциловського, свого власного єпископа. Ним став висвячений 16 жовтня 1989 року о. Іван Мартиняк, спочатку як помічник Предстоятеля Польщі та генеральний вікарій вірних греко-католицького обряду. 16 січня 1991 року Святіший Отець Іван Павло ІІ призначив Його Преосвященство єпископа Івана Мартиняка, Ординарієм Греко-Католицької Перемиської єпархії. З того часу почали відновлюватися її офіси, установи та парафіяльна мережа, яка, на відміну від міжвоєнного періоду, охопила всю територію Польської держави.

Відтак 31 травня 1996 року папою Іваном Павлом ІІ в результаті реорганізації структур греко-католицької церкви була утворена Перемисько-Варшавська архиєпархія, змінивши таким чином Перемиську єпархію.

У цей же день постала нова митрополія Української Греко-Католицької Церкви — Перемисько-Варшавська. До її складу входили дві новостворені адміністративні одиниці: Перемисько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько- Ґданська єпархія. На чолі митрополії був поставлений архиєпископ і митрополит Іван Мартиняк, а єпископом Вроцлавсько- Ґданської єпархії — Теодор Майкович.

7 листопада 2015 року архиєпископ і митрополит Перемисько-Варшавський владика Іван Мартиняк у зв’язку із досягненням 75-ліття відходить на емеритуру. Його наступником стає владика Євген Попович, тогочасний єпископ-помічник Перемисько-Варшавської архиєпархії.

19 грудня 2015 року у катедральному соборі Святого Івана Хрестителя у м. Перемишлі відбувся Чин інтронізації нового архиєпископа і митрополита Перемисько-Варшавського владики Євгена Поповича. Архиєрейську Божественну Літургію очолив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук. Серед запрошених гостей були: близько сорока владик, які прибули з Польщі, України та Словаччини, архиєпископ Челестіно Мігльоре, Апостольський нунцій у Польщі, тодішній Секретар Конгрегації для Східних Церков архиєпископ Чиріл Васіл, численні священники та вірні.

25 листопада 2020 року у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск, Папа Римський, поблагословив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви і проголосив про створення нової Ольштинсько-Гданської єпархії УГКЦ у Польщі. Територію нової єпархії виокремлено з території Перемисько-Варшавської архиєпархії та дотеперішньої Вроцлавсько- Ґданської єпархії. «Без зміни у назві залишається дотеперішня Перемисько-Варшавська архиєпархія. Площа її буде значно скорочена на північному сході Польщі, оскільки дотеперішні її території перейдуть до складу Ольштинсько-Ґданської єпархії. Нові кордони Перемисько-Варшавської архиєпархії включають територію латинських митрополій: Перемиської, Краківської, Люблінської, Лудзької, дієцезії Радомської, яка належить до митрополії Ченстоховської та архидієцезії Варшавської і дієцезії Варшавсько-Празької, які входять до Варшавської митрополії», — йдеться у Посланні владик УГКЦ у Польщі з приводу реорганізації церковних структур.

Герб Перемисько-Варшавської архиєпархії Символіка та значення герба архиєпархії

В Перемисько-Варшавській архиєпархії використовується єпископський герб Правлячого Архиєрея Євгена Поповича.

Гербовий щит розділений на три поля.

На верхньому правому полі, золотого кольору, знаходиться геральдична фігура червоного Єрусалимського хреста, що символізує п’ять Христових ран, також Христа і його чотирьох євангелістів, але й п’ятьох патріархів.

На верхньому лівому полі, золотого кольору, знаходиться геральдична фігура мушлі морського молюска (українською: морського гребінця), червоного кольору, що символізує покровителя паломників, апостола св. Якова Старшого, Зеведеєвого сина.

На нижньому, червоному полі, на білому сувої, представлено зразки букв кириличного алфавіту, що символізують апостолів слов’ян, святих Кирила і Методія.

Над гербовим щитом, у центрі, зображена єпископська митра, з її правого боку знаходиться єпископський жезл, а з лівого — хрест, як прийнято у геральдичних нормах для єпископів візантійського обряду.

Під гербовим щитом, на стрічці, церковно-слов’янською мовою виписаний девіз: «Гдь просвѣщенїе мое и спаситель мой, кого убоюся» (В. П.)

З історії катедрального храму

Княжий Перемишль — столиця найстарішого українського єпископства східного обряду в Галичині й нині — осідок митрополита Перемишльсько-Варшавського. Перші церкви постали в місті ще в часи місійної діяльності учнів Кирила й Методія в ІХ столітті.

За багатовікову історію Перемишльського єпископства функціонувало кілька катедральних святинь. Найстарішою була мурована церква Святого Івана Хрестителя на Замковій горі, побудована князем Володарем Ростиславичем 1124 року, яка проіснувала до ХVІ століття. Відтоді функції катедри виконували різні храми, аж поки наприкінці ХVІІІ століття українцям не передали костел Святої Терези. Ця катедра була власністю Перемишльської дієцезії аж до 1946 року — до моменту знищення УГКЦ й арешту єпископа Йосафата Коциловського.

На початку 90-х після виходу Церкви з підпілля Папа Іван Павло ІІ передав для катедри Греко-Католицької Церкви колишній єзуїтський костел, який назвали Собором Святого Івана Хрестителя. Першим його парохом став отець митрат Теодор Майкович — згодом перший владика Вроцлавсько-Ґданської єпархії.

У 1993 році соборові було подаровано старовинний іконостас ХVII століття з Любачева, який реставрували й пристосували до розмірів храму.

Після утворення в 1996 році греко-католицької митрополії в Польщі, коли митрополитом став архиєпископ Іван Мартиняк, катедра була піднесена до гідності Архикатедрального собору. Тоді ж було здійснено ґрунтовний ремонт храму.

У 2001–2002 роках поруч із храмом побудували дзвіницю з двома старовинними й одним новим дзвоном. У порталі дзвіниці помістили відновлені постаті святих Ольги й Володимира з давньої катедри. Звідти також перенесли останки перемишльських владик Максиміляна Рилла та Івана Снігурського.

Нині в храмі зберігається чимало давніх реліквій. Зокрема чудотворні ікони Святого Миколая та Богородиці з Кальварії Пацлавської, мощі пратулинських мучеників, митра блаженного Йосафата Коциловського, рука й омофор святого Йосафата, частка Животворящого хреста, а також трон владики Костянтина Чеховича.

Прокатедральний храм Успіння Пресвятої Богородиці у м. Варшава (Польща) З історії прокатедрального храму

Парафія діє при василіянському монастирі у Варшаві. Своє існування вона започаткувала в 1721 році, коли було споруджено монастир при вулиці «Подвалє». У 1784 році парафія разом з Василіянами була перенесена до нової церкви при вул. Мйодовій 16, де вона діє дотепер. Існування парафії було призупинено в 1875 році, коли царський уряд цілковито зліквідував Греко-Католицьку Церкву на території Російської імперії.

Заходи з метою відновлення душпастирства для Східних Католиків у Варшаві було прийнято після закінчення Першої світової війни в роках 1918 (о. Гавриїл Фурман, ЧСВВ, а після його смерті о. Платонід Філяс ЧСВВ) і 1919 (о. Йосафат Жан ЧСВВ), але ці обидві спроби в остаточному результаті були безуспішними. Лише у 1930-их роках вдалося Василіянам привернути в монастирській церкві Богослуження у Східному обряді. Однак офіційне відновлення діяльності парафії відбулося щойно в 1938 році.

Парафія існувала майже безперервно також під час Другої світової війни, але в часі Варшавського повстання була знищена церква. Після війни Василіяни спромоглися відбудувати монастирський комплекс, але комуністична влада не дозволила відновити відправу Богослужінь у східному обряді. У тому часі служилися Богослуження в латинському обряді, а щойно від 1957 року почалися відправи в східному обряді

Монастирська церква, яка є також парафіяльною, була споруджена в роках 1781–1784. Автором архітектурного проекту був Домінік Мерліні. У первісному вигляді церква не мала іконостасу, який появився щойно в XIX столітті. У міжвоєнному періоді іконостас було розібрано, а відтак знищено. У 1991 році в церкві було виконано новий іконостас, в якому, між іншими, знайшлися два образи Б. Домбровського (Ісус Христос, Богородиця).

Прикрасою храму є також три монументальні образи Франціска Смуглевіча (Успення Пресв. Богородиці, Св. Василій Великий та Св. Онуфрій), які автор намалював спеціально для цієї церкви.