СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Жити свято»: розмова з митрополитом Борисом Ґудзяком про війну, покликання й мир у серці
Під час Різдвяного посту, у час, коли війна продовжує нищити людські життя і ранить душі, архиєпископ і митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк ділиться особистими роздумами про свій шлях, покликання та найбільші виклики нашого часу.
«Мої світи терплять, але я почуваюся вдячною людиною»
На запитання «Як ви насправді?» владика не відповідає автоматичною фразою ввічливості. Він чесно визнає: живе в часі великих контрастів.
«Є над нами всіма хмара цієї війни і велика турбулентність в світі і в американському суспільстві. Тобто мої світи терплять. Це є складний час для християн, для церков, цілої Католицької Церкви, Греко-Католицької Церкви в Америці. Числа зменшуються. Брак кадрів, покликань, коштів. В нашому українському житті — щоденне бомбардування, втрати, каліцтва, смерті».
Разом з тим, говорить, що переживає період глибокої вдячності. Цього року йому сповнюється 65. Це, за його словами, рубіж, який дозволяє озирнутися назад і чесно подивитися вперед. Митрополит згадує етапи свого життя: розвиток Українського католицького університету, багаторічну працю в академічному середовищі, служіння в Парижі. Тепер відчуває, що «паризький етап заокруглюється», а в Америці, у Філадельфії, починають приносити плоди роки підготовки. Він чесно говорить про власні слабкості — про «самозалежність», відчуття, що «я мушу щось зробити», замість повної довіри Богові. Але саме цю довіру й бачить як головне завдання. Він мріє про спільноти, в яких можна почути слова, сказані колись про перших християн: «Погляньте, як вони вміють любити».
По-перше, я дякую Богу за життя, за життя в Христі, за Хрещення, за своє покликання, за священство. Це великий привілей — служити єпископом.
Мені сповнюється 65 років. І думаю, що це завершення важливого хронологічного етапу в житті.
Ми, єпископи, служимо до 75-ти років, так що, якщо буде здоров’я і Божа воля, то я маю 10, і лише 10 років, в активному, канонічному єпископському служінні. Дивлячись в минуле, я дякую, що Бог благословив розвиток Українського католицького університету, це була велика частина мого життя, анґажування в наукове середовище — сьогодні моє життя позбавлене активного писання і інтенсивних досліджень, але я ще присутній і спілкуюсь з досить широким міжнародним академічним світом. І, властиво, в цьому середовищі передусім вже є єпископом.
А по-друге, я дуже тішуся, що в Парижі, де я служив, нарешті призначений новий постійний єпископ і десь, скажімо, Паризький етап також заокруглюється. Ну і тепер в Америці, в Філадельфії, є відчуття, що різні підготовчі кроки починають приносити духовний плід. Церковне життя, праця з людьми у спільноті — це не масове виробництко, люди — не метал, який можна чи треба гнути. Йдеться про плекання духовного сопричастя.
Під час інтронізації була сформована пропозиція жити від серця до серця. Єпископ не може лізти в душу чобітьми в душу священникам, вірним, а відбувається делікатний, часом непростий, процес розвитку взаємної довіри. В Архиєпархії є 15 нових священників, формується команда молодих людей, відбулася фінансова стабілізація, проводяться цікаві події та зустрічі літургійного, духовного, культурного, соціального і богословсько-інтелектуального характеру. Є добрий контакт з великим римо-католицьким світом. В Америці є 80 мільйонів католиків, близько 400 єпископів. З ними є добрий контакт. Розвивається важливе служіння мігрантам, потребуючим, працює Фонд зцілення ран війни.
Зустрічі на наших парафіях є теплими, щирими і віддзеркалюють добрі міжособисті стосунки. Є плідне спілкування з різними громадськими організаціями. У Філадельфії існує гасло «Love where you live». Можу сказати за назвою популярного серіалу «It’s always sunny in Philadelphia». Так що я чуюся щасливою людиною, незважаючи на ці турбулентності і жахливу війну.
Зранені душі: як жити серед болю
Сьогодні, каже митрополит, особливо відчутно, наскільки зраненими є людські душі. Йдеться не лише про військових чи тих, хто втратив рідних, а й про ціле суспільство, що живе в постійній тривозі.
Святий Августин має такий вислів, що «наші серця неспокійні, поки вони не спочинуть у Господі». Без сумніву, є багато травм, які потребують чи медичного, чи професійного психологічного втручання, терапії. Одночасно, кожна людина, тим більше людина в тривозі, травмована, потребує відкритися на великі істини і на долю, яка веде нас до щастя. Багато хто сьогодні навіть без війни, без насилля живе без чіткого розуміння свого життя, без сенсів.
Ми бачимо сенс життя, правду, дорогу і саме життя у Христі, і все одно нам треба помагати людям, матеріально і душевно, психологічно. Але ми, церковні служителі, підтримуючи людей комплексно, передусім покликані звертати їхню увагу на фундамент стабільності в нашому житті.
Не йде мова про якусь ідею чи ідеологію, а йде мова про зустріч з Богом, яка також допомагає нам у нашій зустрічі з людьми. Кожна людина терпить і кожна людина остаточно помре. Але коли ми, коли наше життя є частиною ширшої мережі стосунків, коли ми є у відношенні з Богом і з ближніми, коли іншими словами, наше життя є життям любові, відкритості на служіння іншим, воно набирає значення, яке може долати різні перепони, різні труднощі, різні кривди і травми.
Про це важливо говорити, але набагато важливіше — свідчити. Як ми можемо комусь помогти в самітному терпінні?
Запросити до спільноти, до спілкування, і творити спільноту.
Воплочений Бог і конкретна любов
Готуючись до Різдва, владика Борис нагадує: відповідь Бога на людський біль — не абстрактна і не теоретична.
Христос діяв дуже конкретно. Він не махнув над світом, над глобусом магічною паличкою, виправляючи всі пороки. Бог лишає нас вільними. Христос воплотився в конкретному місці.
Ми тепер, перебуваємо у часі передріздвяного посту, готуємося до приходу Божого, до Різдва, до розуміння цього приходу. Цей прихід є конкретним. Народження у Вифлеємі, є конкретні опікуни — батьки, є конкретний час. Тобто це не є абстрактна відповідь, а персональна і персоналістична відповідь Божа на людську тривогу і людські терпіння, яке передусім пов’язане з гріхом.
Бог входить в наше життя і проповідує до тих людей, які поруч, які в Святій Землі в той час були. Не всі чули, навіть ті, що чули, не всі зрозуміли, а ще менше прийняли. Ніхто з нас не зможе вивести своїм словом чи якимось служінням всіх з печалі, з терпінням, з несправедливості. Але ми можемо черпати з джерела вічного правдивого життя, і цим кухлем ділитися з тими, що є поруч. Тобто ділитися істиною, яка оформлюється словами і концептами, але найважливіше нам слід ділитися дійсністю і якістю стосунків. Дарами і плодами Святого Духа. Лагідністю, довготерпеливістю, любов’ю.
Мій життєвий досвід показує, що там, де я зустрічався з такими особами, з щедрими в цьому виборі, де вдалося самому бути учасником таких люб’язних, добрих, благословенних, життєдайних стосунків — життя розвивається, процвітає, люди ростуть, зцілюються, навертаються до добра. Іншими словами, життєві виклики є непростими і відповіді на них не є як «нескафе» — порошок, кип’яток і задоволення. Треба ціле життя працювати і ціле життя відкриватися на Божу благодать.
Чого сьогодні прагне владика Борис? Як людина, як душпастир, як українець?
Є низка завдань, проектів, певних покликань, які мені слід сповнити. Як Архиєпископ Філадельфійський, як президент УКУ, як українець, як американець, як людина 21-го століття.
Хочеться відповісти на біль людей, на бідність, на брак розуміння Бога, правди, соціальної справедливості в Америці, геополітичної істини щодо України. Я на тих фронтах працював і працюватиму. Але я щораз більше відчуваю, що найбільший внесок, який ми можемо зробити і чого я прагну в своєму житті, якщо ми можемо жити з Богом і жити свято, бути святими.
Я бачу різні свої особисті недотягнення, свою самозалежність, тобто отаке відчуття, що я щось зроблю, що я мушу це звершити, замість того, щоби вповні віддаватися Богу і довірити цю справу, цей день, моє життя Богові вповні. Отже, цього я найбільше бажаю.
Я би дуже хотів щоби наша Архиєпархія була живою і радісною, мирною спільнотою у Христі. Я би хотів, щоб ми відверталися від посередності, від такого ставлення: «А якось то буде». Бо «якось то буде», це не є активна довіра до Бога. Дуже часто це просте недбальство.
Я би хотів, щоби всюди в нашій архиєпархії ми жили так, що приходить хтось нам на зустріч і каже, «О, дивіться, як вони любляться взаємно». Так як говориться про перших християн в Діяннях Апостолів в Святому Письмі. Важливі якість літургійного життя, співу, краса і творчість. Тобто мистецтво, яке є вкорінене в традиції, але також яке живе, яке не боїться виклику, який завжди є пов’язаний з правдивим процесом творіння. Не лише копіювання.
Хочу, щоб в цьому світі, де бракує сенсів, наша спільнота була такою, яка дає сенси її членам, і свідчить про ці сенси ширшому оточенню.
Я маю відчуття, що в Архиєпархії ми зрушились з певної точки і переживаємо позитивний розвиток. Я це чую від людей, люди дякують за якесь пережиття, за якусь подію, за якусь проповідь, за якусь зустріч. Отже, щось рухається, але, очевидно, ніколи немає якогось досконалого і остаточного завершення цього паломництва. А часом ми стоїмо на місці, а ще гірше йдемо назад чи вниз. Мені здається, що ми почали ще не летіти, а вже йти.
Покликання: мистецтво слухати
Покликання Митрополита визрівало не один рік. Це не був «порожній» час — навпаки, час довгих роздумів, розпізнавання: чи бути одруженим, як поєднати інтелектуальне й духовне життя. Священичі свячення він прийняв у 38 років.
Згадує, що від раннього віку мав живе відчуття Божої присутності поруч, що Бог має стосунок до його життя:
«Я завжди відчував, що є Бог і що Він має відношення до мене, і я покликаний плекати цей стосунок. У підлітковому віці бажання молитися, іти за Євангелієм, за ідеалом заповідей стало для мене життєвим пріоритетом. Я читав духовну літературу, віддавав багато часу особистій молитві, ходив на Богослужіння».
Іноді він був наймолодшим у храмі на шістдесят років — та це не лякало, а ставало тихим, самотнім, але цінним шляхом пошуку Бога.
Коли з’явилося розуміння священичого покликання?
На це запитання митрополит відповідає відверто: шлях не був прямою лінією:
Від підліткового віку до свячень пройшло майже чверть століття. Але це не був період бездуховного життя — навпаки, час глибоких пошуків і розпізнавання покликання.
Він відчував потяг до інтелектуального життя і намагався поєднати його з духовним досвідом:
«Для мене було дуже важливо поєднувати розум і віру — але віру не як абстрактне поняття, а як живий стосунок із Богом. Мені ніхто не показував різних опцій — я не проводив час у монастирях, не мав широкого вибору доріг. Але священство було перед моїми очима як шлях життя, пов’язаний із молитвою й служінням».
Приблизно в чотирнадцяти—п’ятнадцятирічному віці він почав розуміти, що саме це може стати формою реалізації глибокого духовного прагнення:
«І так, крок за кроком, я попрямував до семінарії».
На запитання, як людині знайти своє покликання, владика відповідає коротко:
«Треба слухати».
Покликання є від Бога. Бог кличе. Але ми не завжди слухаємо. Ми часто є нетерпиливими, ми хочемо вже знати все. А наше життя — це таїнство. І Господь — безмежне таїнство. Протягом життя ми можемо побачити й пережити лише частину цього Божого плану.
І зараз на 65 році я думаю, як мені розпізнати моє покликання. Не в тому сенсі, щоб все попередньо було якесь марне чи помилкове, але воно розвивається, воно має нові все етапи. І у мене було дуже багато таких тривалих періодів. Ніби невизначеності, довгих студій, довгих роздумів чи бути одруженим чи ні.
Озираючись назад, я бачу, наскільки збагачував цей час. Це була не поспішність, не бажання вирішити питання «на зараз», бо так вимагає система чи годинник. Це була готовність іти глибше, дати Богові час, дати собі час.
Можливо, на страшному суді мені Господь покаже, що треба було по-інакшому тут і там, і так сто разів. Але я якось маю мир і спокій з усіма такими недосконалостями.
Моє життя позначене Божим провидінням. І на підставі того можу порадити людям бути терпливими і слухати. Предстояти перед Богом з піднятими руками, з відкритим серцем, з готовністю на Боже слово сказати «так», прийняти цей поклик. А він відчувається у мирі, коли поклик ззовні творить гармонійний акорд в серці. І треба йти за цією мелодією.
Те, що ще не встиг зробити
На запитання, чи є щось, що завжди хотів зробити, але не встиг, митрополит відповідає:
«Я хотів написати книжку про пасхальний досвід нашої Підпільної Церкви. Як досвід підпілля, відзеркалює страсті, смерть і Воскресіння Господнє. У мене був такий нарис книжки, я почав над нею працювати більше ніж 25 років тому, але це не здійснилося».
Якби міг прожити життя ще раз, каже, деякі речі зробив би раніше.
Якби я міг жити знов, то я би старався якось в молодшому віці почати вивчати грецьку мову, якої я ніколи досконало не вивчив. Сьогодні я би дуже радо відновив здатність говорити по-іспанськи, бо я говорив доволі плавно, як закінчував школу. А сьогодні, іспаномовний католицький світ в Америці — це 30–40 % практикуючих католиків.
Він з усмішкою додає: хотів би мати більше часу на читання і бодай тиждень на рік виїжджати на лижі.
«Я би хотів мати більше часу на читання. Я би залюбки тиждень на рік вибрався би на лижі. Але це вже останні роки стало дуже складно. А може треба?»
Останній раз на лижах митрополит був три-чотири роки тому, на Blue Mountain у Пенсильванії.
Чи відкладеться книжка про підпільну Церкву ще на десять років?
Не знаю, скільки Бог дасть можливості дожити, але поки що я не бачу можливості. Я повільно пишу, мені треба би мінімум півроку без інших обов’язків. Я би писав простішу книжку, з меншою кількістю приміток, для ширшого читача. Бо спершу вона задумувалася як наукова.
Це, як говорять, — складні теми треба пояснювати так, щоб зрозуміла мала дитина.
От, таку книжку я б хотів написати.
Три книжки для тих, хто шукає
Тим, хто шукає відповіді у вірі, житті і в собі, митрополит передусім радить Святе Письмо.
Перш за все це Святе Письмо. Цей є Божий лист до нас. Я священникам і всім раджу дві речі, щоб мати духівника і щодня читати Святе Письмо — десять хвилин. Святе Письмо — це лист Господній до нас, і воно — живе слово. Це не є лише концепти, а це зустріч з живим Богом.
Друга рекомендація — «Історія душі» святої Терези з Лізьє:
Я збираюся читати книжку Терези з Лізьє «Історія душі». Міг би її порадити. Вона пропонує так званий «малий шлях», тобто просту дорогу. Вона прожила лише 24 роки. І не виїжджала з свого містечка у Франції. Але її свідчення, її книжка впливає на людей по цьому світі.
Третя книжка — «Повернення блудного сина» отця Генрі Ноуена:
Для мене крім батьків, мами, Патріарха Йосифа визначальну роль мав отець Генрі Ноуен, який написав більше ніж 40 книжок, але я би радив його книжку «Повернення Блудного Сина», яка відзеркалює його особисте духовне паломництво, але там є багато такого, що промовляє, до всіх людей.
На цьому етапі бесіда знову плавно перейшла до філософських та душпастирських тем.
Чи завжди зло буде покаране?
На запитання про зло і покарання митрополит відповідає так:
«Остаточно — так. Але ми можемо цього покарання не побачити, тому нам здається, що його немає… Можливо, зло, часом, отримує виправлення, йде мова, очевидно, не про якесь абстрактне зло. Ми хочемо, щоб особу, яка нам вчинила зло, покарали. А наше розуміння зла і наше прагнення покарання може бути порочним».
Думаю, що кожен з нас може згадати про такий прикрий момент, який ми вважали неправильним, злим. А згодом ми побачили, що це було для нас повчальним і корисним. Але перед Господом і в Господі все стане на свої місця.
Правда буде названа правдою, а лукавство і гріх, і кривда будуть подолані. Ми бачимо Бога як справедливого суддю.
Говорячи про суспільну відповідальність, митрополит наголошує: історичні процеси мають свою розв’язку за межами видимого часу. Саме тому католицька віра в Чистилище, каже він, є духовно здоровою: буде час, коли несправедливість і гріх, які є в наших душах, будуть очищені — якщо людина не відвернеться радикально від Бога.
Очевидно, те, що відбувається у вимірах історії, те, що ми бачимо, є надзвичайно важливим. Але воно має свою розв’язку, завершення за межами наших спостережень. Тобто у наш хронос увійде вічність, або наш час перейде у вічність, і десь там на межі всякі несправедливості, пороки, кривди мають бути направлені.
Тому католицька віра в Чистилище є духовно здоровою. Тобто буде час, коли гріх і несправедливість, які є в наших душах, будуть очищені. Хіба ж, якщо ми прийняли фундаментальне рішення відвернутися від Бога. І Бог це рішення шанує. І ми тоді за своє рішення також ми несемо відповідальність.
Чи прийме Бог людей, які навернуться?
Очевидно, Він так обіцяє. До того Він кличе. Того Він чекає.
Як пережити горе і що таке справжній мир
Ми знаємо про «п’ять стадій горя», але що відбувається після прийняття?
«Якщо є прийняття, тоді відновлюється життя, ми живемо. Це не означає, що нема пам’яті чи вповні відсутній біль. Але біль і пам’ять про втрату не полонять, не є кайданами. Ми живемо, зустрічаємося, любимо, даємо життя, творимо».
У одному з попередніх інтерв’ю митрополит сказав: справжній успіх — це гідне життя і мир у серці. Тепер пояснює, як до цього миру йти:
Простий дороговказ — це десять заповідей Божих. Потім вказівки в Блаженствах, в науці Ісуса, яка записана в Євангеліях. Коли ми не шкодимо собі і іншим, коли ми відкриваємося на Божу любов і за нею йдемо. Воно дає нам мир, бо ми живемо по правді. І цей мир від нас променює, інші це відчувають і горнуться до цього пережиття.
Для того, щоб в турбулентному грішному світі мати мир, ми потребуємо Божої благодаті. Ми не можемо її творити самі. Це не є якийсь наш артефакт. Це є дар, який ми можемо прийняти. Заповіді допомагають нам бути доброю посудиною для благодаті миру. Заповіді і наука Господня, Слово Євангелія, тобто доброї новини, допомагає нам мати відкрите серце, в яке Господь вливає мир.
Найбільший виклик сьогодення: прийняти Божу любов
Можливо, найбільшим викликом є те, що людині складно пізнати, прийняти і жити Божою любов’ю. Вірити у свою Богом дану гідність, Богом дану гідність кожної людини. Не вистачить просто «вірити у Бога.»
У Євангелії від Луки, про зцілення біснуватого в Геразинському краю, люди були свідками того, як Ісус зцілив біснуватого, який жив у жалюгідний, покалічений спосіб, на кладовищах, і скерував бісів від нього у стадо свиней, які кинулися з кручі в Галилейське море.
Люди визнали силу Ісуса, але вважали, що їм подальше спілкування з Ісусом не вигідне, бо зустріч з ним повʼязана з їхньою матеріальною втратою. Для них свині були важливіші, ніж спілкування з живим Богом. Вони не могли до кінця побачити добро, зцілення, нове життя, яке Ісус дав цьому чоловіку, який був серед них найнужденнішим.
Вони не заперечили, що Ісус може і що Ісус це зробив. Вони дивилися на нього з холодом. Вони на Бога і Божу любов, Боже зцілення дивилися з холодом і страхом. Вони боялися. І ми боїмося Божої любові. Бо вона нас може повести там, де ми не хочемо йти. Але іншими словами ми боїмося суверенності Господньої, не розуміючи, що це є суверенність любові. І ми відвертаємося, втікаємо, хоча у тій любові є наше щастя. Це трагедія людини.
Бог простягає руку, дає життя і любов, а людина, потребуюча, страждаюча, нужденна, не може спромогтися, щоб цю любові прийняти.
Про заздрість, порівняння і внутрішню свободу
Як не порівнювати себе з іншими?
Це непросто.
Остаточно ми можемо звільнитися від всяких таких пристрастей, які гачками чіпаються за нашу душу, лише з Божою благодаттю. Щоби не жити в конкуренції, в порівнянні з іншими, нам треба жити глибше з Богом. І тоді все інше стає на свої місця. Наші взаємини з людьми набувають правдивості й життєдайності. І ми природньо відходимо від ревнивої боротьби чи такого заздрісного змагання, яке нас поїдає.
Заздрість — це прикра кислота, яка роз’їдає наші серця, наші думки, наші почуття. Їх оголює, робить їх страхітливими. Ті, які бояться, ревнуючи, стають агресивними. А це ставить нас у позу жертви. А Господь нас кличе до того, щоб ми розуміли, що ми є возлюблені сини і доньки Божі.
І коли ми знаємо Божу любов, коли ми відчуваємо повноту цього обдарування, ми можемо дивитися на когось іншого, але ми бачимо іншу особу, яка також обдарована. Але не з ревністю, а з радістю і вдячністю. Тобто, вдячність супроти Бога за дари, які ми отримуємо і маємо, чим володіємо. Ця вдячність нас робить вільними. Ми відчуваємо, наскільки ми багаті. Ми не дивимося ласим оком на скарб інших. А навпаки — радіємо, що є хтось інший також обдарований.
Шалений темп життя і гонитва за успіхом
Темп життя творить новітні, сучасні виклики, і вони приносять спокуси і також певну деградацію, якщо ми не вміємо себе робити вільними від них. Але я не вірю, що от колись був якийсь золотий час, а тепер є час обов’язкової духовної деградації. Ми маємо багато насилля, воєн, але в юності моїх батьків була Друга світова війна — період, коли десятки мільйонів людей було вбито. Тобто кожен період, кожна епоха має свої позитивні і негативні сторони чи характеристики.
Напевно, темп життя, рівень гіперстимуляції, віртуальність стосунків — є сьогоднішнім викликом. І важливо шукати духовної постави, духовної, морально-етичної дисципліни і якості стосунків, які стануть належною відповіддю на ці виклики.
Коли ми бігаємо за чимось, хапаємось за щось, що у своїй суті не може відповісти на найглибші прагнення нашої душі, то ми не можемо себе знайти. Добре є вчитися, вдосконалюватися, щось здобувати. Але наш ріст буде автентичним, і наше щастя правдивим, коли це все в гармонії з Господнім велінням.
Ми би хотіли залити машину водою, бо вона дешевша. Але цей механізм так не працює. Нам потрібен бензин. Отже, ми маємо часто помилкові, смішно або трагічно помилкові уявлення, як працює механізм людського життя. Ми хотіли би залити в цей механізм води, а він потребує спеціального палива.
Це паливо — це Божа Благодать, Божа правда.
Так, як фізика має свої природні закони, так і людське життя. І коли наше життя є у гармонії з цією Божественною ідеальністю, ми маємо і успіх, і щастя, і мир, і радість. А коли ми вискакуємо, відходимо від цих фактів і притаманностей Божественного життя — наше життя віддаляється від божественного.
Є дуже багато так званих успішних людей, фінансово-матеріально заможних, мільярдерів, які є нещасні. Це повинно допомогти нам задуматися над тим, за чим ми женемося у житті.
Можна «випендрюватися» і хвалитися. Показово комусь ставити пляшку коньяку за три тисячі доларів, а можна з тою особою поділитися теплим чаєм або кухлем води. Щастя і радість не в тих дорогих «примамбасах», а у стосунках від серця до серця. І часто ці приманки світу просто не дозволяють нам бачити ні своє серце, ні серце чужого, іншої людини. Вже багато факторів, які впливають. Створюється шоу.
І щастя і радість не в тих дорогих примамбасах, а у стосунках від серця до серця.
Скоро Різдво: спогади, що зігрівають серце
Який спогад із Сиракуз з дитинства є для вас найтеплішим?
Коли мова переходить до Сиракуз — міста, у якому митрополит Борис провів своє дитинство, — тон його голосу теплішає й пом’якшується. Це місто не просто точка на мапі, а місце, де формувалося його серце і духовне відчуття світу. Саме там виникли перші глибокі досвіди родинної любові, церковної громади, Різдвяних традицій та тихого відчуття Божої присутності у простому, щоденному житті.
За декілька тижнів до цієї розмови мені випала можливість поїхати разом із владикою до Сиракуз — міста, яке назавжди залишилося в найтеплішому куточку його серця. Міста, де він може годинами розповідати історії про храм і свою родину, ділитися спогадами з дитинства, юності й зрілості; показувати найкращі оглядові точки, з яких відкривається вид на місто, і шукати поглядом свій дім.
Ми прогулювалися осіннім, уже майже зимовим парком, зупинялися біля пам’ятників на старому українському цвинтарі — і в цих кроках, у тиші між словами дуже відчувалося, що Сиракузи для митрополита — не місце, а історія, яка живе в ньому досі.
Спогадів є багато. Тепер, готуючись до Різдва, я бачу перед собою сиракузький сніг і ялинку в хаті і ялиці надворі прибрані синіми світлами. Оскільки було багато снігу, це синє світло на засніженій ялинці творило таку особливо просту красу.
Коляда. Розповіді батьків про їхні дитячі різдвяні досвіди. Відвідування з колядою друзів, Різдвяне Богослужіння. Особливо тепле таїнство Святої Вечері. Насиченість символами, від зірки до часнику, до порожнього місця за столом.
Готували кутю?
Очевидно. Все як в традиції. І це відчуття, що ти береш участь у жестах і обрядах, які мають тисячолітню традицію, які українські, але також включені у універсальний момент, коли Вселенна веселиться, бо Бог від Діви народився. Воно все таїнство.
Воно [таїнство] все близьке до болю і до біди.
У вас є улюблена колядка?
«Бог Предвічний». Вона дуже лаконічна.
«Бог Предвічний Народився.
Зійшов днесь із небес».
Тепер це таїнство стає присутнім.
«Щоб спасти люд свій весь.
І утішив Вся».
Бо то багато співають, «утішився», а то Він [що зробив?] утішив Вся.
Він все і всіх утішив.
Все сказано.
Розмовляла: Оксана Лозяк для Служби комунікації Філадельфійської архиєпархіїПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
