«Я не ношу сьогодні на собі ран війни від куль, але вона зранила моє серце»: Інтерв’ю із владикою Богданом Данилом

11 квітня 2022

«Ця війна стала для мене реальною». «Сьогодні для мене війна — це війна моєї дальшої родини, яка проживає на Тернопільщині, це війна моїх друзів, священників, співбратів, семінаристів, які змушені були втікати із Києва, щоб знайти місце для навчання і формації у Західній Україні», — мовив владика Богдан Данило.

«Я не ношу сьогодні на собі ран війни від куль, але вона зранила моє серце»: Інтерв’ю із владикою Богданом Данилом

Упродовж 25 березня — 1 квітня владика Богдан Данило, єпископ Пармської єпархії Святого Йосафата, відвідав польсько-український кордон, щоби зустрітися із українськими біженцями та виявити близькість американських українців із стражданнями українського народу. Окрім того, єпископ мав низку важливих зустрічей для покращення побуту українців у Польщі. Однак, про все по порядку у нашій із ним розмові.

Ваше Преосвященство, що це за візит на польсько-український кордон та яка його основна мета?

Мене звати Богдан Данило. Я є єпископом Єпархії Святого Йосафата із осідком у м. Парма (штат Огайо, США).

Від 25 березня до 1 квітня я мав нагоду побувати на польсько-українському кордоні поміж містами Перемишль, Медика та Шегині у Львівській області. Ціллю мого перебування було відчути реальність наших біженців.

Ще перед війною 9 лютого я був у Львові, мандрував вулицями його центру, традиційно зайшов на каву у «Світ кави». У той час, спілкуючись із моїми друзями, коли у Сполучених Штатах ми вже гаряче обговорювали вторгнення Російської Федерації в Україну, люди в Україні просили мене пригадати три речі. Перша річ: війна не розпочинається, але війна вже триває від 2014 року, коли Російська Федерація анексувала Крим і забрала землі Луганська і Донеччини. Друга річ: прохання про донесення правди. І третє: ми залишимося тут і будемо воювати, адже це наша земля. І сьогодні цих три речі у дійсності сповнюються із кров’ю, терпінням і потом тих, які гинуть чи тікають з регіонів війни. Натомість наші молоді юнаки та юначки, які воюють у Збройних Силах України здійснюють це третє завдання війни за свою землю.

Залізничний вокзал у Перемишлі - перше місце прибуття українських біженців

Коли я побачив зображення на американському телебаченні людей, які пересікають цей кордон між Шегинями, Медикою та Перемишлем, я відчув свою потребу бути із ними. Для мене це особливий досвід, адже я виріс у Перемишлі, я ходив там до середньої школи. Отож, для мене бачити цей кордон, — кордон, який я так часто пересікав, — було надзвичайно важливо.

Окрім того, згідно із багатьох новин та Вашої особистої сторінки у Фейсбук, Ви також мали низку зустрічей. Що можете про них розказати?

Моя поїздка до Перемишля та польсько-українського кордону не завершилася лише на зустрічах із тими, хто його пересікає та побуває у місті, де хоча б частково відчувають себе у безпеці, волі та позбавлені загрози, що кулі чи снаряди можуть впасти на їхні голови чи голови їхніх близьких та дітей. Я також хотів побачити, як виглядає допомога Польської Держави. Я відвідав три місця. Я прилетів до Кракова, де насамперед зустрівся із тими, хто перебуває на вокзалі, а відтак прямує у різні міста чи це Польщі, а чи Європейського Союзу. Відвідав також місто Ґданськ, де остаточно поселюється частина біженців із України. І насамкінець відвідав сам Перемишль — перше місто, що зустрічає наших біженців.

Боляче дивитися на картину лише дітей та жінок, тому що чоловіки воюють. Ці люди є справді скитальцями. Вони перебувають на вокзалі або їдуть на чужину, вони не знають місця, до якого вибираються. Якщо хтось має знайомих чи родину, то направляється до них. Проте, багато їде не знаючи нікого. Тому кожна людина, яка їх зустрічає, дає їм нагоду зустріти люблячого брата чи люблячу сестру.

Справді, цього року у часі Великого посту Бог дарує нам через цю страшну війну можливість жити правдами, про які Він питатиме нас під час Свого другого славного пришестя: «Я був голодний, а ви мене накормили», «Я був спраглий, а ви мене напоїли», «Я був чужинцем і ви мене прийняли». Ми сьогодні як Церква маємо можливість зустріти цих людей саме у тій хвилині їхнього життя, коли вони терплять.

Зустріч із командою Консульства у Перемишлі

Я також мав нагоду зустрітися із Консулом України в Кракові і побачити, як він сім днів на тиждень, майже день і ніч, приймає людей, які потребують чи то оформлення документів, чи доброго слова, а чи знання про те, що вони перебувають на частинці України, яка не є у небезпеці.

У Ґданську я відвідав школу та нашу громаду. Це відбулося у неділю під час церковних богослужінь. Польська Держава бажає, щоб молоді юнаки та юначки, які прибувають із України, відразу йшли до шкіл. Це стосується як маленьких дітей із 1 по 8 клас, так і старших школярів, які вже вивчають термінологію певних наук: математики, фізики, біології, хімії. Це — молоді люди, вони зранені, але водночас сильно відчувають присутність інших. Тому мені приємно було бачити їхніх польських друзів, особливо там, аж поблизу Балтійського моря, які щиро вітають їх та стараються створити їм новий дім у той час, коли чекають завершення цієї війни.

З Вашого власного досвіду побаченого, як сьогодні виглядає прикордонна зона? Які емоції Ви пережили, побачивши тих, хто тікає від страждань війни?

На польсько-українському кордоні у Перемишлі та Медика-Шегині з української сторони я мав нагоду під проводом начальника прикордонної зони побачити усі місця: їхній офіс, де вони технічно приготовляються вітати таке велике число біженців, місце, де наші люди переходять і вперше бачать кордон Євросоюзу та Польщі, подають свої документи і входять у це частково безпечне для них місце. Яскраво це видно на вокзалі у Перемишлі, де на плакаті синьо-жовтого кольору написано: «Ви тут у безпеці», «Ви тут є свобідні». Наші люди насправді пересікають кордон із різними документами: дехто встиг взяти паспорт, а дехто пересікає із свідоцтвами про народження. Однак польський уряд дозволяє їм увійти та реєструє.

Важливо також пригадати, що у Перемишлі відкрили українське консульство, де люди, які не мають повного пакету документів, можуть прийти і продовжити свій паспорт, вписати дитини чи отримати спеціальний документ із фотографією, який засвідчуватиме особу. Відтак цей документ дозволить надалі людям одержати допомогу від держави та мандрувати навіть за кордон. Консул України у Перемишлі казала мені, що канадійський уряд готовий давати візу на підставі такого документу.

Якими є мої емоції? Перш за все, я бачив уже менше число людей, аніж це було на початку — близько кількох тисяч. Начальник прикордонної зони згадував, що коли в Україні стався вибух поблизу Львова, число людей на кордоні автоматично збільшилося. Упродовж 7–9 березня спостерігався пік на кордоні: майже 38 тисяч осіб у день пройшло кордон чи то пішки, а чи залізницею. Уявіть собі, що місто Перемишль із населенням у 70 тисяч осіб за два дні збільшилося удвоє.

Зазвичай, це люди втомлені. Часто вони чекали до чотирьох днів, щоб дійти до кордону, відтак два дні перебували на кордоні. Наприкінці, вимучені вони входять на територію Євросоюзу. Там їх вітають волонтери, які справді стараються створити для них дім. Отож, у безпеці та надійно ці люди можуть перечекати період війни, щоб потім повернутися до своїх чоловіків і синів, що є старшими 18 років і тому є військовозобов’язаними залишитися і боронити Україну.

Яким чином Церква може відповісти на теперішні переживання та хвилювання українських біженців? Що насамперед вона може для них зробити?

Наша Українська Греко-Католицька Церква у період війни, а навіть ще задовго до її початку, завжди була присутня серед своєї громади. У момент, коли майже 11 млн осіб перемістилися із східних терен України на захід з причини війни, Церква старається їх зустріти водою, хлібом, місцем проживання. Для тих, хто пересікає кордон, вона надає всіляку допомогу, щоб вони могли добратися у місце більшої безпеки. Наші священники як капелани служать у Збройних Силах України, відвідують поранених у госпіталях, вони залишаються із тими, хто почуває себе розгубленими і тому потребують доброго слова, усмішки чи допомоги. Це також та причина, чому і я вирішив вибратися з дому.

Я не міг зробити багато. Взяв дві маленькі сумки іграшок та солодощів для дітей, і тим старався їх привітати. Відтак сказати їм: «Це маленький дарунок для тебе, щоб ти відчувала, що хтось про тебе дбає, хтось про тебе піклується». Це надзвичайно важливо для тих людей.

Наша Церква у Сполучених Штатах Америки, у Канаді, в Євросоюзі, в Австралії та по цілому світі звернула свої очі та намагається допомогти тим, хто перебуває у найбільшій потребі. У першу чергу через молитву, далі — через донесення правди про цю жорстоку війну, коли чиняться злочини і щодо мирного населення, і остаточно — через фінансову допомогу чи через надсилання медичних та інших життєво необхідних речей. Нам потрібно бути якнайближче до тих, хто готовий воювати, волонтерити та боронити суверенність і незалежність України. Сьогодні український народ показує усьому світові наскільки важливими є право на життя, свободу і щастя у державі, яку він називає своїм домом, своєю Батьківщиною.

А як щодо польського народу? Багато людей сьогодні надзвичайно вражені його солідарністю та відкритістю.

Особливим для мене під час цієї мандрівки до кордону було те, як польський народ вітає наших біженців. Ми усі є свідомими того, що у минулому історія польсько-українських взаємин також була позначена і кривавими моментами, і політично-національними непорозуміннями як з одного, так і з іншого боку. Це не завжди була легка історія. Але сьогодні Польща справді стає домом для тих, хто втікає від війни за кордон. Там вони можуть почуватися у безпеці і відчути, що хтось про них піклується.

Першу річ, яку ви можете спостерегти переїжджаючи через кордон, це велика кількість волонтерів, які прагнуть вам допомогти, напоїти, порадити, де є місце переночувати та зупинитися. У порівнянні із іншими державами Євросоюзу, як мені говорили, у Польщі на сьогоднішній день жоден із біженців не живе у якомусь сховищі чи таборі для біженців, а всі перебувають у родинах поляків або у школах, готелях чи монастирях. Правдивий дім, — дім кожної людини чи монашої спільноти, а чи польської чи української родини, що проживає у Польщі, — відкривається для тих, хто перебуває у потребі.

Пересікаючи кордон, українці отримують сім-карти та телефони, щоб могти передзвонити до своїх чоловіків чи синів, які залишилися в Україні. Також вони отримують інформацію щодо перебування у Польщі. Окремо надається допомога та можливість переїжджати територією Польщі безплатно. Держава також намагається оформити жінок і дітей, надати місце праці чи навчання. Це справді благородство! Я бачив на власні очі, як приємно ті особи, які зустрічають українців, — монахи чи монахині, священники чи волонтери, — здійснюють це служіння: з усмішкою, із відчуттям відповідальності за того, хто почувається розгубленим.

Часто згадували мені про те, що Польща також пережила подібний досвід. Коли у ній впровадили воєнний стан на початку 80-их років, багато молодих поляків та полячок утікали до Австрії, Німеччини, Італії, а відтак до Канади та Сполучених Штатів Америки. І в той час ті держави, — Італія, Австрія чи Канада, — прийняли біженців із Польщі. Тому сьогодні ми, як кажуть поляки, хочемо віддячити і послужити тим, хто є у потребі. Це гарний жест. І це доказ християнської любові до ближнього.

Можливо, певні історії людей Вас вразили найбільше. Чи можете поділитися якимись конкретними історіями?

Кожне місце зустрічі, — чи то Краків, чи Ґданськ, чи Перемишль, а чи кордон Шегині-Медика, — це зустріч із живою людиною. Кожна особа, яка пересікла цей кордон, — а на той час це число складало 2,5 млн людей, — це особлива історія людського життя. Людського і Божого, історія людини і Христа. Тому й мені важко зосередитися лише на одному чи двох прикладах.

Однак, зі мною залишається образ п’яти жінок, яких я зустрів у Консульстві в Кракові. Вони увійшли у Консульство, яке зазвичай є місцем оформлення документів, місцем присутності України поза її географічними межами, але у тому Консульстві позаду розташовувалася польова кухня, а спереду — шатро, де жінки могли заховатися від холоду чи пекучого сонця, а у кімнатах мами переодягали своїх маленьких дітей. Із тих п’яти жінок, які були із Харкова, Донеччини і Запоріжжя, одна пригадала, що вдруге у своєму житті змушена втікати і ховатися від куль, які літають над головою. Вона мала два роки у той момент, коли розпочалася Друга світова війна. Невдовзі, коли їй виповнилося 5–6 років, її бабуся разом із нею ховалася у пивниці свого дому, коли радянська армія проходила через Харків. Тепер у віці майже 90 років вона ще раз змушена ховатися від нащадків цієї армії, від дітей чи внуків того покоління, яке ще раз приходить і намагається загарбати землі України. Ніхто двічі у житті не мав би переживати тієї ж травми. А та жінка мирно сиділа у цій частинці України в Кракові і дякувала Богові за можливість перебувати там.

Другий образ, який мені залишився у пам’яті, — це група маленьких дітей у Школі імені Маркіяна Шашкевича у Перемишлі. Це україномовна школа на території Польщі, де число дітей збільшилося удвічі. До війни вона налічувала 160 дітей, а сьогодні до них додалося 170 біженців, які щоденно навчаються. Ці маленькі діти співали мені пісню про війну і просили у Бога про її завершення. П’ятилітня дитина не може і не повинна ніколи знати, що таке війна. Вони не повинні співати таких пісень. Ми для них воюємо, ми для них зберігаємо суверенність і незалежність України. І надіємося, що це покоління вже ніколи не буде змушене співати пісні про війну. Лише співатиме про сонце, про радість, про красу України та про те, як вона розвивається заради кращого майбутнього тих людей, які живуть в Україні і там будують своє майбутнє. Дай Боже, щоб вони ніколи не мусили бачити війни.

Ваше Преосвященство, підсумовуючи, чим для Вас особисто є війна?

До 24 лютого в особистому відношенні війна була чимось далеким. Більшу частину свого дорослого життя, а саме розпочинаючи від навчання у Католицькому університеті у Вашингтоні, я прожив тут, у Сполучених Штатах Америки. Безсумнівно, американські війська за цей період не один раз втягувалися у воєнні дії, — чи це було в Югославії, а чи пізніше в Афганістані, в Іраку та Сирії. Але це лишень одиниці. Число тих, які є військовозобов’язаними в Америці та самі добровільно входять в американську армію, є невелике. Для тих, хто мав брата, сестру, батька, сина чи доньку, які воювали в американській армії, ці війни були близькі. Для нас же це були далекі образи: Алеппо у Сирії, чи Багдаду в Іраку, а чи інших місць, де проводилися воєнні дії. Але водночас ми знаємо, що навіть коли через помилку війни американське військо у видимий спосіб знищувало місто, яке не мало воєнного призначення, вони перепрошували, вони просили прощення і допомагали тим родинам, які втратили близьких впродовж тривалого часу.

Сьогодні для мене війна — це війна моєї дальшої родини, яка проживає на Тернопільщині, це війна моїх друзів, священників, співбратів, семінаристів, які змушені були втікати із Києва, щоб знайти місце для навчання і формації у Західній Україні. Це обличчя людей, яких я зустрічав у Львові з радістю у Великодній чи Різдвяний час, а чи у всіх періодах, коли я відвідував Україну заради засідань Постійного Синоду, Великого Синоду чи справ щодо виховання у семінаріях та священничої формації. Ця війна стала для мене реальною. Можливо, я не ношу сьогодні на собі ран війни від куль, але вона зранила моє серце, вона зранила мою душу. Я знаю, що я не буду вже тим Богданом, яким я був до війни. Невинним, який не чув, не бачив близьких, які помирають, яких вбивають, над якими знущаються в містах України. Це також люди, яких я зустрічав на кордоні, що втікають із дому, щоб на хвилину знайти місце спокою, миру, де немає болізні і де не чути звуку куль.

Не дай, Боже, цій війні продовжуватися! Молімося за мир. А для наших вірних та людей доброї волі поза межами України — «Говоріть до тих, хто є при владі! Зупиніть цю війну сьогодні!» Україні треба миру. Україна хоче жити у свободі і будувати своє майбутнє. Будувати Україну для тих дітей, які сьогодні перебувають у сховищах чи поза межами України. Дай, Боже, Україні свободи! Слава Україні! Героям слава!