«Все є дар»: слово митрополита Бориса Ґудзяка з нагоди 100-ліття від дня народження святого Івана Павла ІІ

7 червня 2020

У 100-річчя від дня народження Івана Павла ІІ владика Борис Ґудзяк під час онлайн-бесіди зі спільнотою випускників Інституту лідерства та управління УКУ розповів про джерела наснаги до провідництва крізь призму життєвого шляху Святого Отця.

«Все є дар»: слово митрополита Бориса Ґудзяка з нагоди 100-ліття від дня народження святого Івана Павла ІІ

Папа Іван Павло ІІ, на мою думку, — одна з найбільш позитивно впливових осіб ХХ століття. Він народився у 1920 році, ще не встиг осісти порох після I Світової війни. Він до 21 року життя вже втратив своїх маму, брата і батька — лишився сам. Під час II Світової війни підпільно вчився у семінарії, а перед тим працював у копальні. Відразу після війни став священником. До кінця життя був душпастирем, філософом, богословом, поетом, писав драми. Зібрав багато томів праць — може, сто. Але передовсім був душпастирем. Він відбув 104 поїздки за 27 років свого служіння. Кажуть, що за час історії не було жодної особи, яку б бачили стільки людей, як Івана Павла ІІ. У Манілі на Філіппінах на одній Службі Божій було 4 млн людей. Він невтомно їздив по світу. І кожна з цих поїздок — це було кілька міст, а часом кілька країн. Він також відвідав Україну — це була знаменна подія. У тих днях у Львові впала злочинність. Зібралося мільйон українців на зустріч — але було все дуже спокійно. Можливо, що в нас папський візит став поштовхом і для Помаранчевої революції.

Безсумнівно, ніхто не зробив стільки для розвалу комунізму, як Іван Павло ІІ. Відразу після того, як його обрали й він поїхав до Польщі, комуністична система почала тріщати. Якби не було Святого Отця, то не було б нашого Інституту (ред. — Інституту лідерства та управління УКУ), не було б вашої свободи, не було б громадського сектору. Бо комунізм вважав, що громадського сектору нема — все є державним. Тому я хотів би його особою відповісти на питання «Де брати наснагу?».


Ми втомлені. Живемо у дуже розпорошений час. Зараз маємо карантин. У суспільстві немає упорядкованих цінностей. Ми чимраз більше бачимо лідерів, які є або циніками, або популістами (тобто обіцяють людям те, що ті хочуть почути), або просто не є професіоналами. Сьогодні кожен сектор, в тому числі неприбутковий сектор, потребує лідерів, які можуть витримати плисти проти цієї течії. Одне з найгірших, що роблять сьогоднішні горе-керівники, — те, що вони псують образ лідера, творять фальшивий образ провідника. Бо вони не є правдивими лідерами — просто хочуть мати певну популярність для влади, а владу для популярності. І це закрите коло. Служіння там є якимось малим відсотком — і не вирішальним.

Тому постать Івана Павла ІІ сьогодні є настільки радикальною. Про нього не буде багато мови нині (ред. — у день 100-річчя з народження), бо світ, включно з медіа, наставлений своєю увагою на тих лідерів, які є чи в Україні, чи у США, чи у Євросоюзі, чи в Росії, чи на Філіппінах. Ми маємо лідерів, які поводяться так, як ми навіть дітям не дозволяємо поводитися. Це поведінка «все до мене, все я, я». Навіть мова стає непристойною і соціальний дискурс.

Іван Павло ІІ був лідером на довшу мету. Я б хотів, розказуючи про нього, мати на увазі ваші питання:

«Де знаходити енергію заради інновацій та гуртування громади у період кризи?»

«Що може стати опорою для побудови громадянського суспільства у майбутньому?»

Я би дуже хотів, щоби ви, всі студенти й випускники нашого Інституту, були правдивими лідерами. Правдиве лідерство у громадському секторі тим більше важливе. Ви не продукуєте комерцію, але працюєте задля того, щоби помагати людям самостійно змінюватися. Так, ви часом даєте людям рибу — але ви хочете і навчити їх ловити вудкою рибу. Ви хочете, щоби вони зросли. Праця над людиною — це не формула «Нескафе»: порошок, кип’яток і швидке задоволення. Це супровід. Про цей супровід багато говорить теперішній Папа Франциск.


В Іванові Павлу ІІ ми бачимо довгу траєкторію. Він жив 85 років, пережив велику частину ХХ ст., пережив його геноциди, світову війну, тоталітаризми. Папа також пережив реакцію на модерність, на цей темний світ, яка відбулася, зокрема, в 60-х роках — хоч і здалеку, бо був закритий у комуністичному режимі Польщі. Він пережив реакцію світу на бунти проти моральних порядків і принципів. Він був Папою майже 27 років. Маючи глобальний досвід, був лідером найбільшої інституції у світі — мільярдної Католицької Церкви. І був першим глобально присутнім — через медіа і через фізичну присутність. Це була велика справа, коли Папа Павло VI зробив подорожі у Нью-Йорк, Єрусалим, ще кілька інших. Приїхав і від’їхав. Папа Іван I та 23 його попередники не подорожували. У ХІХ — на початку ХХ століття були Папи, які з Ватикану не виходили, бо тоді було напружені відносини між ним та італійською державою — Папа був в’язнем Ватикану. А тут раптом з’явився Папа, який подорожує по цілому світу! Ви, напевно, подорожували десь далеко — і розумієте, що це виснажливо: треба їхати, входити в якийсь контекст, сприймати місцеві питання і реагувати на проблеми різними мовами. Він це робив постійно.

Він мав дуже інтенсивний ритм праці — зранку три години молився і читав, в каплиці писав, а потім протягом дня проводив зустрічі. І на сніданки, і на обіди приходили гості. Він з цілого світу приймав людей — професорів, богословів, монахинь, але також світських людей, не католиків. Він все це слухав і асимілював. У нього був постійний семінар. Він мав позитивну енергію. Уявіть собі: мати перед собою цілий комуністичний блок, режим, секретні служби — і вистоювати в цьому як священник і єпископ, а тоді з папського престолу спокійно голосити правду, яка розвалить цей союз. Це не військо, хоч Сталін і питав «скільки дивізій має Папа?». Але Папа мав віру. Він також мав дисципліну. Це ще стара школа — йти вчасно спати, рано встати, молитися за певним графіком. Що я вам теж рекомендую… І здорове харчування важливе.

Іван Павло ІІ був спортсменом — любив лижі, збудував басейн у літній резиденції Папи. Навіть дорікали, що нескромно, коли Папа басейн собі будує. Але він сказав, що збудувати басейн менше коштує, ніж вибирати нового Папу, проводити черговий конклав (попередній Папа помер через місяць після свого обрання від хвороби серця). І Папа має бути в гарній фізичній формі. Це йому дуже допомогло, коли у нього стріляли. До речі, непроста справа — вміти прощати. Він ходив у тюрму до цього злочинця і простив його… У США вийшов серіал про Майкла Джордана, і там показано, що його мотивація — це була часто агресія, він не вмів вибачати. А Івана Павла ІІ мотивувало бажання якнайбільше віддати Богові й ближньому. Я хотів би, щоб ви відважилися на таке віддавання, на таке лідерство. Бо про всякі технологічні аспекти лідерства можете мене вчити після навчання в ІЛУ. Але ви ставатимете чимраз кращими лідерами, якщо як особи будете цілісно у формі, якщо у вас буде глибокий духовний фундамент, якщо будете непохитні на цьому фундаменті. Ваша праця не є подвигом одного моменту — це не покликання силача чи спортсмена, щоб заблискотіти на стометрівці чи перескочити якусь висоту. Ваша праця — провадити щодня, спокійно з ранку до вечора, з тижня в тиждень, з місяця в місяць і з року на рік. Це є праця матері, це є праця батька.

Ви покликані «вилонювати» людей крізь проєкти. Проєкти — це інструмент, щоби формувати людей. І формувати людей можете, лише якщо ви самі є сформовані. Тому дуже важлива ця глибинна праця над власним духом і думкою. Щоби розуміти таїнство людини. Щоби вміти дякувати у широкому розумінні, бути вдячним за дар. Іван Павло ІІ був філософом дару. Багато писав про це — що дар є важливий, що фактично все є даром. Ми своєю волею можемо щось трошки впорядкувати, але все інше — це дар, ми не є джерелом самих себе. Хтось нас створив, хтось нам дає повітря, хтось сіє і жне, хтось хліб пече, хтось його довозить.

Ми в карантині можемо краще зрозуміти, що багато чого не є твором наших рук — та майже нічого не є. Все Господь дає, люди дають. Коли розуміємо, що ми є всім цим обдаровані, тоді не нарікаємо, тоді не живемо в песимізмі. Ми тоді маємо думку, емоції, наповнені даром, — бо ми його пізнали. Якщо ми його не пізнаємо, то не розуміємо, що ми є обдаровані. Коли ж усвідомлюємо, що ми обдаровані, то можемо помагати людям пізнавати їхній дар, можемо ставитися до людей як до дару — і вони відкривають свою обдарованість і процвітають. Кожна добра мама і батько це роблять — помагають дитині, яка не вміє ходити, стати на ноги, промовити перше речення, самій їсти. Скільки треба терпеливості, щоби виховати дитину!


Ми зараз маємо таких майже ідолів — спортсменів чи людей у шоу-бізнесі. Але це дуже зрадливі еталони. Так само і політика.

Господь нам розкривається як батько, а Ісус іде за Отцем як Син. І ми покликані помогти людям бути дітьми Божими. Вседержитель все відпускає. Він все даром прийняв і все даром дає. Ісус віддав навіть власне життя. Іде він за волею Отця, бо знає, що має доброго батька. І він вільно йде — не як раб, не як слуга. Він хоче ціле людство впровадити у цей стан синівства.

Зараз у лідерстві велика криза, бо є купа поганих батьків (є також багато недосконалих матерів, але особливо батьків), які лишають своїх дітей, які бачать батьківство як контроль і панування, які, можливо, самі не мали добрих батьків і проєктують те, що самі пережили. Сталіна батько так лупив, що він пісяв кров’ю, багато сатрапів мали жахливих батьків. Ми вчимося різних навичок лідерства від тих, які нами провадять, — батьків, вчителів, духівників у церкві.

Я вважаю, що одна з найбільших проблем у Церкві — це проблема батьківства. На різному рівні ті, які мають бути батьками, — є керівниками, босами з доволі авторитарним підходом. Такі лідери рідко формують гарні команди, такі лідери не підіймають людей — вони впорядковують і творять підлеглих. Система може працювати там, де інвестують на підставі ідеалів, але вона не буде процвітати. Бо це не є сім’я синів і доньок Божих — це є система.

Я хотів би вас заохотити дивитися на Ісуса Христа як на лідера. Він міг провадити інших до синівства, бо був сином доброго батька. Папа Іван Павло, одна з найбільших постатей ХХ ст., таким став, бо він ототожнювався з Христом. Це дозволяло йому вчитися, вивчати мови. Папа досить плавно говорив на восьми мовах. Він міг іти до іншого, він не боявся. До українців 27 років говорив українською — не завжди президенти говорили українською до українців. Перед тим візитом в Україну, де мав 11 проповідей за чотири дні, він вчився кілька тижнів перед цим, як гарно читати. Це чоловік, який у свої 80 років мав хворобу Паркінсона, і можна було вже не їхати в Україну, не мучити себе. Але він прагнув підняти наш народ.


Дух Святий — це є дух дару. У Святому Письмі є дари Святого Духа — терпеливість, лагідність, любов і т. д. Пошукайте це у Святому Письмі. Я хочу вам побажати, щоб ви черпали цих дарів, щоб ви будували на цьому фундаменті. Тоді вас не будуть виснажувати проблеми. Так, ви будете переживати втому — але її переживав і Ісус Христос. Проте ви будете мати візію, ви будете мати віру, ви будете знати, що це лише тимчасова втома. Господь хоче, щоби ми були життєдайними. Ви зможете йти в далеку дорогу.

Я мав зустріч з однією групою наших студентів у Києві, там були молоді політики. Це було десь два роки тому. Й одна жінка мене запитала: «Знаєте, то вже чотири роки після Майдану, і ми такі втомлені. Що робити?». А я їй кажу: ви ще десь так 16 років попрацюйте, мине 20 років — і тоді ми поговоримо про втому. Що це означає — за чотири роки втомлена? Що це означає — за чотири роки покидати справу? Ви думаєте, за чотири роки можна щось зробити? Оце і є ілюзія нашого часу — хап-хап, треба вже, вчора. Все й одразу.

Таким є життя — не все відбувається швидко. І це розумів Іван Павло ІІ.

Віддайте своє життя — і ви будете на іншому рівні лідерства для людей. І цього я вам бажаю.


Про вибір і пріоритети

Щоби зробити добре вибір, треба мати зосередження. Пріоритетом для кожного з нас повинна бути Божа воля. Для цього нам треба відкритися — це може бути молитва. Це нам показує і карантин: з одного боку, я хвилююся за цих людей, які хворіють і вмирають, — але цей карантин також дає нам шанси. Наприклад, я вже два місяці вдома, і стараюсь щодня певний час проводити в тиші — для мене це час становлення нового служіння. Адже я 30 років служив у Європі, а тепер в Америці. Я виїхав молодим, а тепер є зовсім іншою людиною, вже далеко не молодий. Все змінилося, мають бути інші пріоритети, й це не асимілюється в мені так швидко — я тільки починаю відчувати, куди мене Господь поставив. Отже, дуже важливо слухати, спостерігати, чекати. Часом треба діяти швидко і рішуче — але це треба робити, знаючи, яка є Божа воля, які є найважливіші потреби. А ми можемо дуже часто вирішувати термінове — але не те, що важливе. Дуже часто термінове витискає важливе. В цьому процесі необхідно слухати інших людей. Діалог і консультації дуже допомагають. Коли ми слухаємо людей, то багато чого чуємо. Іван Павло ІІ дуже багато слухав людей, кількох людей щодня, з якими він мав глибинні розмови.

Я б радив для визначення пріоритетів, плану дії — багато слухати. Слухати Бога, тихого шепоту Господнього. І слухати ближніх. Це відкриває перспективи, це нас ставить перед реальністю, а одна з великих проблем у лідерстві — це ілюзії, фантазії. Дисципліна слухання звільняє нас від небезпечних ілюзій.

Яка має бути критична маса людей, щоби змінювати Україну? Як нам знайти спільну ціль, що надихає, яка б об’єднала всіх незалежно від політики, віри, мови?

Не маю однієї простої відповіді. Переходжу до такого переконання: може, я стаю консервативним через вік, але найкращий спосіб робити щось глобально — це робити щось локально. Тобто робити те, що ти маєш робити.

Думаю, годі було Івану Павлу ІІ спрогнозувати, що він буде Папою. Він з дня на день писав, молився, працював священником, а потім став єпископом-помічником, а потім Краківським архієпископом. І він працював там — не міняв світ, а старався міняти свою парафію, свою архідієцезію.

Передовсім треба змінювати себе самого — і нам потрібна критична маса таких точок. Скільки їх треба? Часто це не дуже багато, але вони мають бути правдивими. Суть не в кількості, а в якості. Певні великі проблеми є негативними, вони мають у собі порожнечу, вони тримаються вкупі владою — мережа корупції чи щось такого. Але їх можна повалити, коли є щось дуже світле, палке, чітке, яке кидає світло на цю темноту.

Бачите, ми маємо у своїй спільності Мирослава Мариновича. Дисидентів, як він, було пару сотень у радянській Україні на 50 мільйонів людей — але вони зберігали автентичність. Вони були правдивими, називали речі на ім’я — і надійшов час, коли ця правда змогла вийти наверх. Тому важливо дивитися на приклади мучеників, які віддавали свої життя. Вони в радянський час були нічим — посміховиськом. Мирослав Маринович казав, що коли його мама, сестра чи дружина йшла дорогою, то різні люди (які знали, хто це є) переходили на другу сторону — бо так боялися. То жахлива одинокість — я вже не кажу про Мирослава, який був у камері-одиночці, в карцері. Сьогодні Мирослав Маринович — один із найбільш шанованих українців, а може найбільш шанований українець.

Я думаю, нам треба цього шукати й на цьому взоруватися. Коли ж ми хочемо контролювати те, що контролювати не можемо, то ми є приреченими до внутрішнього незадоволення. А коли ми можемо сказати «ось це є місце, цей контекст, у якому Господь мене породив, де я живу, де я можу працювати — і в цьому контексті я буду старатися бути людиною правдивою, намагатися зробити максимум», — це буде давати надію іншим. І може початися ланцюгова реакція.


Про лідерство і любов

Любов — це не стихійна річ. Любов — це щось, що потребує систематичності й системи процесів. Любов потребує певної ясності — й важливо є в наших організаціях процеси, системність і ясність плекати. Це виховний процес — як саме материнство, добре батьківство. Добра мама чи тато не завжди гладить дитину по голівці, але треба виставляти певні межі — й це також належить до любові. Коли ми маємо глибокий фундамент, то не шукаємо передовсім популярності і схвалення.

Хто для мене є лідером? Для мене Папа Франциск є лідером. Я мав нагоду за минулий рік кілька разів з ним зустрічатися. Торік у березні мав 25-хвилинну розмову, у липні зустріч протягом двох днів, була коротка зустріч у лютому. Я вважаю, що він є добрим батьком — серед світових лідерів бракує такого батьківства. Для мене таким цікавим лідером є Адріан Сливоцький, який приїжджає до УКУ часто. Для мене такими лідерами є отець Прах та члени ректорату. Знаходжу вказівки від людей, для яких я є лідером. Слухаю молодих людей. Для мене таким лідером є моя мама, вже два роки покійна, про яку я згадую кожен день — бо лідерства ми потребуємо не тільки у візіях і стратегії, а й у поставі: як дивитися, як сприймати речі. Коли ти можеш мати серед лідерів своїх партнерів, коли тебе підіймають ті, яких ти маєш підіймати, коли це є щось взаємне, — тоді ми наближаємось до чогось божественного.

Якою має бути боротьба

Як виглядала активна позиція Івана Павла ІІ у боротьбі з комунізмом? По-перше, це були три години щоранку, які скріплювали його фундамент. Він міг спричинити занепад комунізму, бо був правдивою людиною, справжнім християнином і добрим Папою. Якби він не був добрим Папою, то його авторитет і авторитет костелу був би не ефективним. Чи він капітулював перед агресором? Напевно, ні. Але чи весь час він був у діалектиці з агресором? Він не давав агресору більше влади над собою, ніж той мав.

Тому важливо нам не давати владі більше влади, ніж вона має, — тобто не пускати владу до стосунків з нами у тому, на що вона не має права. Це передусім наше внутрішнє життя — ми маємо бути внутрішньо вільними. Відповідно до внутрішнього інструментарію, кожен може долучатися — і повинен долучатися — до боротьби з несправедливістю. Але ми виснажимося, якщо всередині не є цілісними.

Найкращий спосіб долати зло — творити альтернативу добра. Хто знає історію УКУ, тому відомо, то ми не раз входили у двозначну дискусію з українською владою. Але передовсім УКУ змінює Україну щоденною працею — і це впливає на довшу мету. Можна стати на п’єдестал і казати: «В суспільстві та Церкві це зле, це зле і це зле». Я вважаю, в суспільстві й Церкві багато безладу — і часом їх треба називати. Але важливим є творити добру альтернативу за допомогою Божої волі. Тихою працею, позитивом, прикладом, свідченням, любов’ю ти долаєш зло.

Як нам залишатися стабільними?

Спрощення, сегментованість раніше допомагали зберігати стабільність. Важливо мати дисципліну у своєму житті. Зрозуміти, що дає життя, які ритми, яка інформація, яка пожива мене стабілізує, утверджує і скріплює, а що розбиває і розсіває. Тут є людські аспекти. Важливо бути в хорошій фізичній формі, не пити алкоголь. Зараз, зокрема в Америці, є проблема з тілом — люди їдять забагато. Дисципліна над цим є корисною. Важливо висипатися.

На глибшому рівні важливо мати дисципліну молитви. Щоби мати стабільність, мусиш мати стабільність у своїй тотожності — знати, ким ти є. Поручати іншим. Команда буде мати тонус, якщо керівник є надійним, якщо є глибше людське відношення. Ці всі речі потребують часу — а ми, на жаль, живемо в епоху великого нетерпіння. Все має бути вже, вже, вже. І це треба трішки відсунути.


Що вам дає сили любити людей?

Коли ми себе давимо, душимо, то це ненадовго. Це як алкоголік, який каже собі, що не буде пити. Тобто змушувати себе потрібно — але треба мати глибші мотивації. Любити людей, які погані в поведінці, — цього практично людині не дано. Людина є вирахувана у своїй природі: чому я маю любити того, хто робить мені погано? Любити ворога, наприклад? Це не по-людськи. «Ну як можна любити Путіна?» — кожен скаже. Любити не означає I love you. Світ сьогодні не розуміє, що таке любов. Христос каже «я виноградина — ви є гілки». Майкл Джордан не може простити якогось свого суперника. Він це на камеру каже. Це і є різниця між Іваном Павлом ІІ і Майклом Джорданом.

До публікації підготували Юлія Пашковська та Віталій Гущин для «Збруч»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae