«Воскреслий Христос входить у нашу ситуацію смутку, розчарування і тривоги», — владика Богдан Дзюрах
Розпорошені по власних домівках карантином, паралізовані безпомічністю перед смертельною загрозою, втомлені триваючим насиллям нашого агресивного сусіда, перебуваємо в ситуації, яка нагадує стан учнів, які крокували до Емаусу: поламані усі їхні плани, перекреслені мрії і сподівання, смерть, яка своїм нищівним жалом вразила їхнього Учителя, тепер тінню Дамоклевого меча нависла і над ними. Земля розступається з-під їхніх ніг, опертися нема на кого, сховатися немає більше де. Вони ідуть розбиті, пригноблені, розчаровані і розгублені, а у серцях панує страх, тривога, смуток…
Розпорошені по власних домівках карантином, паралізовані безпомічністю перед смертельною загрозою, втомлені триваючим насиллям нашого агресивного сусіда, перебуваємо в ситуації, яка нагадує стан учнів, які крокували до Емаусу: поламані усі їхні плани, перекреслені мрії і сподівання, смерть, яка своїм нищівним жалом вразила їхнього Учителя, тепер тінню Дамоклевого меча нависла і над ними. Земля розступається з-під їхніх ніг, опертися нема на кого, сховатися немає більше де. Вони ідуть розбиті, пригноблені, розчаровані і розгублені, а у серцях панує страх, тривога, смуток…
По дорозі до Емаусу
Треба щось робити, а що конкретно — ніхто не знає. Ці двоє вирішують іти до Емаусу, — так і не відомо, чому саме вони обрали цей напрямок своєї подорожі? — чи поверталися додому, чи вирішили завітати до когось знайомого, а може, — що цілком правдоподібно, захотіли трохи «відійти» (в цьому випадку фізичний і психічний вимір корелюють), розвіятися, щоб бодай таким чином забутися від того шоку і потрясіння, яких вони зазнали останнім часом. Втім, навіть віддаляючись від Єрусалиму, їм не вдавалося дистанціюватися від всього, що в ньому трапилося цими днями… Ідуть, і розмовляють між собою про те саме. Уже вкотре. Подібно, як це робили їхні товариші-апостоли, мабуть, римські воїни, напевно усі мешканці Єрусалиму з його духовними і політичними елітами. І навіть ці пасхальні святкування не могли захопити їхньої уваги настільки, щоб вони могли не говорити про все те, що сталося напередодні на Голгофі.
Пандемія: випробування кризою
Справді, випробування кризою, стражданням, хрестом нікому не давалося і не дається легко. Бо кожна криза несе зі собою неминучі і радикальні зміни: ще вчора такий стабільний і передбачуваний світ, сьогодні раптом стає повним загрози, ризику і небезпеки. Хіба не у такій атмосфері триває усе людство і з ним також Христові учні впродовж останніх кількох тижнів карантину, спричиненого пандемією коронавірусу? З усіх сторін всі тільки і говорять як про це. Представники мас-медіа кажуть сьогодні, що новини, в заголовку яких немає слів «коронавірус» чи «карантин», сьогодні майже нікого не цікавлять. Як часто ми, хоч би про що говорили, легко і непомітно переходимо на те саме: коронавірус, коронавірус, коронавірус! … Людство похилило голову і опустило руки в почутті страху, тривоги, безсилля і безнадії. Саме так, як ось ці двоє учнів — Клеопа і його товариш, правдоподібно, євангелист Лука…
Христос Воскреслий входить у ситуацію смутку та розчарування
Аж раптом в цю ситуацію смутку, розчарування і тривоги входить Він — Христос Воскреслий. Вони Його ще не розпізнають, бо Він приходить не з минулого життя, до якого міг би повернутися, як це було у випадку Лазаря чи дочки Яіра, але — з життя прийдешнього, з «життя будучого віку», у яке Він увійшов через Воскресіння. Вражає делікатна педагогія Воскреслого, за допомогою якої Він виводить своїх учнів зі стану духовного заціпеніння, депресії, пригноблення духа і засліплення серця.
Спершу дозволяє їм сказати їхнє слово — слово здивування, роздратування, розчарування, страху і тривоги. Висловлюючи ці свої думки і почуття, вони неначе роблять місце в серці і умах для Його Слова. Бо ось, терпеливо вислухавши їхній біль, розчарування і тривогу, Ісус промовляє слово, яке, як на мене, є центральним в Його дотеперішньому діалозі з учнями: «„О нерозумні й повільні серцем у вірі супроти всього, що були пророки оповіли! Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?“ І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до нього» (Лк. 24, 25–27). Христос знову і знову повторює свою науку, невтомно, терпеливо, витривало. Бо Його Слово має пробудити в них віру, яку паралізував і «відключив» страх перед обличчям смерті. Можна сказати, що Ісус тут вперше дає приклад новозавітньої lectio divina, духовного читання Святого Писання, яке дозволяє правильно бачити і розуміти події власного життя і людської історії на загал у світлі Одкровення.
Інфодемія, яка вбиває та віра, яка оживляє
Дорогі у Христі! Це нинішнє Євангеліє запрошує нас наново відкрити цінність Божого Слова, над яким маємо часто похилятися, в якому маємо перебувати, щоб не дати себе опанувати темряві людських слів, які часто-густо несуть тривогу, страх і безнадію. Невипадково у зв’язку з нинішніми подіями у світі говориться, поряд з епідемією та пандемією, також про інфодемію — тобто засилля напівправдивих, а то й відверто фейкових, маніпулятивних інформацій, які вбивають духовний імунітет людини, відбирають у неї здатність об’єктивно оцінити ситуацію, позбавляють її орієнтирів, спокою, надії. Відповіддю на коронавірус має бути наша віра. Однак віра народжується в серці від слухання Слова Христового, — як каже св. Павло (див. Рим 10, 17). То ж було б добре, щоб ми, замість щохвилини заглядати до інтернет-сторінок, заглянули хоч час від часу до Священного Писання, і там шукали відповіді на неспокій серця і на тривогу наших душ, дозволяючи, щоб Боже Слово просвітило наші серця, відновило у нас віру в Бога і зігріло теплом Божої любові.
Євхаристія — видимий знак переможної присутності Христа Воскреслого між нами
Людство розпачливо очікує і шукає знаку порятунку. Так само було і в часах Ісуса, коли Його сучасники домагалися від Нього якогось знаку. Зауважмо при цій нагоді, що Ісус завжди радо відгукувався на прохання про науку: тлумачив притчі, пояснював годинами, а часом і цілими днями Боже Слово. Натомість, дуже неохоче відгукувався на домагання книжників і фарисеїв про знаки. То ж у відповідь на домагання знаку вони почули з Його уст пересторогу і обітницю: «Лукаве поріддя і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі» (Мт. 12, 39–40).
Ми дочекалися сповнення обітниці! Господь вже дав нам свій незаперечний знак: своє на третій день славне Воскресіння. Він — Живий! Він — Переможець смерті! А Євхаристія, ламання хліба, за Його заповітом, є видимим знаком цієї переможної присутності Христа Воскреслого між нами. У цьому знакові присутній Він увесь: зі своєю людськістю і своїм божеством. Пробуджене Божим Словом до живої віри людське серце стає здатним розпізнавати цю Його присутність в Євхаристії, так що ламання хліба, служіння Євхаристії стає неначе переломним моментом в житті апостолів і в нашому житті. Бо, скріплені цією таїнственною присутністю, Христові учні вже не бояться смерті, вже не втікають світ за очі від щоденних викликів і криз, але стають здатними правильно їх розуміти і змагатися із ними силою Того, Хто переміг темряву гріха і саму смерть.
Переміна учнів: від егоїстичного погляду на себе до погляду на Подорожнього
І є ще один важливий момент у сцені з Емаусу, на який ми мало звертаємо увагу, або інтерпретуємо його дещо однобічно. Йдеться про те, що Ісус дає до зрозуміння (саме так слід розуміти слово «удав», бо ж Ісус не грається з апостолами в «хованки»!), що прагне простувати далі, а вони просять Його: «Зостанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився». Як правило, ми пояснюємо ці слова як вияв тривоги за себе апостолів, які прагнуть затримати цього Подорожнього, щоб почуватися в Його присутності безпечно і спокійно.
Але, можливо, що ці слова свідчили про щось інше, а саме — про певну переміну, яка, під впливом Божого Слова відбулася в дорозі в їхніх душах. Адже самі вони пригадували згодом, наскільки сильно «палало» їхнє серце в їхніх грудях, коли Ісус промовляв до них і вияснював їм Писання. Можливо, це був знак, що іскра віри знову розгорілася у їхніх душах вогнем любові, яка проганяє геть страх і відкриває очі на дійсність, на Бога і на ближнього, відвертаючи егоїстичний і егоцентричний погляд від себе самих? Можливо, вони цим запрошенням дають до зрозуміння, що їм трохи «попустило», відлягло, тому своїм запрошенням вони виявляють свою турботу про цього Подорожнього, піклуючись, щоб з ним, який мав крокувати далі в самоті, не трапилося щось поганого?
Пасхальне світло присутнього між нами Воскреслого Христа у жестах допомоги та служіння
Посеред різноманітних криз, проблем і особистих труднощів, здатність відірватися від себе самих і скерувати погляд на іншу людину, яка, можливо, потребує не менше за нас помочі і підтримки, буде яскравим і промовистим знаком внутрішнього пробудження нашої душі, відновленням у серці живої віри, яка є даром нашого Воскреслого Спасителя. Справді, знаком правдивої надії стали посеред нинішніх важких обставин численні приклади щирого і людського служіння наших волонтерів, лікарів, простих людей, які долали схильність думати лише про себе і відкривалися в любові до убогих, потребуючих, знедолених. У кожному такому, навіть найменшому жесті гостинності, підтримки, помочі проблискувало пасхальне світло присутнього між нами Воскреслого Христа.
Дорогі у Христі! У ці пасхальні дні, коли і ми крокуємо дорогами життя, не раз пригноблені страхами і тривогами, дозвольмо, щоб Христос Воскреслий наблизився і промовив до нас Своє спасенне Слово. Бо це Слово є для нас по-справжньому «життєво необхідним», — більше, ніж харчові продукти, за якими нам дозволяють виходити до супермаркетів, більше ніж будівельні матеріали, які нам пропонують купувати в різних магазинах у часі карантину; бо ж людина живе не самим тільки хлібом, але і в першу чергу кожним Словом, яке виходить з уст Христових; і лише Боже Слово може стати тривкою і непохитною основою нашої безпеки, нашої надії, усього нашого життя.
То ж нехай Христос Воскреслий просвітить наші душі своїм Словом, зігріє нас своєю любов’ю, а ми, нашою чергою, відірвімося від себе на хвилину, відкриймо наші серця до наших ближніх у поставі щирої готовності прийняти їх, допомогти, підтримати і послужити. Тоді, я переконаний, розвіються, як дим і ранішній туман, наші тривоги і страхи, а ми очима віри і чистим серцем розпізнаємо цілком виразно Христа Воскреслого, присутнього на березі нашого життя (див. Йо. 21, 4.7) і будемо готові в силі Святого Духа і в чистій радості свідчити рідним і чужим, далеким і близьким, що Христос, наш Господь, наша Надія, Переможець смерті, Воістину Воскрес! Амінь.
† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ