СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Степан Сус: «Піст — це час радості»
Під час Великопосної мандрівки ділимося із Вами роздумами про цей період від владики Степана Суса, єпископа Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.
Коли ми розпочинаємо піст, то говоримо найперше про радість. Дуже часто слово «піст» ми пов’язуємо зі смутком, заганянням себе у якісь шори, незрозумілі обмеження. Як правило, люди обмежують себе у перший день, а потім забувають про це. Ми маємо розуміти, що піст є для нас. Це не хтось нам «кинув з неба» і написав, що маємо робити саме так. Піст — це є наше бажання.
Я завжди порівнюю це з бажанням людини ходити у спортзал. Хіба людина йде у спортзал для кого іншого? Для своїх рідних, оточення? Та йде для себе, насамперед!
Чому говориться про радість посту? Тому що, піст — це повинен бути часом радості, часом наших позитивних досягнень. Я би звертав увагу також на те, що ті позитивні досягнення, мають бути пов’язані з нашою душею. Те, що ми для душі робимо — завжди приємно. Якщо людині приносить радість музика і зближає її з Богом, ну то, будь ласка, слухай музику — молись і зближайся з Богом. Але якщо ця музика запаморочує мозок і пізніше людина ходить у «своєму світі», і не бачить навіть своїх батьків, з якими щодня зустрічається вдома, якщо вона постійно сидить в Інтернеті і ні з ким не спілкується вдома, якщо вона їсть і з айпадом ходить в туалет, тому що для неї світ — це інтернет і Фейсбук, — це заганяє людину у певні обмеження і потрібно це реформувати і не бути таким загнаним. Адже загнані християни теж нікому непотрібні. Люди мають бути щирі, життєрадісні, усміхнені.
Піст — це шлях, яким вони проходять, щоб пізніше бути іншими. Не пройшов шлях — не будеш іншим. Не ходиш у спортзал — будеш повним. Не хочеш себе якось обмежувати, не хочеш над собою працювати, то не зможеш своїм дітям чи внукам сказати: «Слухайте, будьте інші, бо я колись пробував і мені вдалося». Тобто людина має себе випробовувати, щоб відчути радість від досягнень, які їй вдалося отримати у результаті того, що вона від чогось відмовилася. Радості не буде, якщо людина не буде над чимось працювати.
Господь сам приніс жертву за всіх нас. За усі наші гріхи, може тільки сам Бог принести жертву. У тому також є радість. Несучи свої хрести, свої випробування, переносячи всі ті труднощі, будучи на роздоріжжях життя, не знаючи куди рухатись, сидячи і думаючи про те, у чому сенс нашого життя, — усе це ми переживаємо у світлі того, що ми маємо за Ким іти. Ми не є самі! Те, від чого ми відмовляємося, ми робимо задля важливого. Для нас орієнтриром є Господь, Який каже: «Хто, не бере хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний». Чому? Тому що Господь іде перший. А ми йдемо за ним другі, треті, десяті.
Якщо ми починаємо нарікати, що ми такі грішники, такі засмучені, що нам є важко, що ми на роздоріжжі, що ми якісь такі прокляті, це є наша проблема. Це означає, що ми не зуміли побачити Бога у своєму житті. На цей досвід ми маємо 40 днів. Час, коли ми можемо відкрити очі, відкласти айфони у бік, не сидіти у комп’ютерах, тобто, щось змінити. Змінити порядок. Не робити своє життя буденним. Щось зробити важливого. Відтак пізніше собі сказати: «Боже, я побачив, що у цьому житті є сенс, я побачив куди мені рухатися, навіть ті хрести, які у мене є, Ти допомагаєш мені їх нести, тому що я йду за Тобою». У цьому моя радість.
За матеріалами ефіру «Радіо Сковорода»: «Великий зміст: чи є піст нашою жертвою?» Андрія ЧемесаПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Персони
Владика Степан СусЄпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, титулярний єпископ Зігріса, Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ
