СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Максим Германюк
Архиєпископ і митрополит Вінніпезький
Народився | 30 жовтня 1911 року у с. Нове Село (Жовківський повіт, Австро-Угорщина, а сьогодні – Львівська область). |
Священичі свячення | 4 вересня 1938 року у Львові з рук Преосвященного владики Миколая Чарнецького. |
Єпископська хіротонія | 29 червня 1951 року в катедрі святих Володимира і Ольги у м. Вінніпег (Канада). |
Помер | 3 травня 1996 року у м. Вінніпезі (Канада). |
Дитинство та освіта
Народився Максим Германюк 30 жовтня 1911 року у с. Нове Село (Жовківський повіт, Австро-Угорщина, а сьогодні — Львівська область), у родині галицьких селян-господарів Микити Германюка та Анни, з дому Мончук. Виховання спочатку одержав від батьків у рідному Новому Селі, відтак почав відвідувати семикласну школу в містечку Куликів (Жовківський район, Львівська область), де й закінчив п’ятий клас. У 1927 році записався до гімназії оо. Редемптористів у Збоїськах (Львів), закінчив гімназію в 1932 році та вступив на новіціат оо. Редемптористів у Голоску, біля Львова.
27 серпня 1932 року прийняв облечини і після річного новіціяту, 28 серпня 1933 року склав перші обіти. Опісля, виїхав до Бельгії на навчання у семінарії, де 19 вересня 1936 року склав вічні обіти. Вищу освіту одержав у Бельгії: два роки студіював філософію в Духовній семінарії оо. Редемптористів у м. Лювені. У 1938 році завершив чотирирічний курс богослов’я у м. Боплато.
Священиче служіння
Священичі свячення отримав 4 вересня 1938 року у Львові з рук владики Миколая Чарнецького. Після висвячення, через чотири роки, він мав розпочати аспірантуру в Університеті Святого Томи Аквінського «Анжелікумі» в Римі, але, коли почалася війна, монаший провід відправив його назад до Лювена. Тож повернувся на богословський факультет Лювенського католицького університету у 1939 році, де одночасно розпочав у Орієнтальному інституті університетські студії асировавилонської й гебрейської мов та орієнтальної історії; одержав дипломи баклавра (1940) і абсольвента богослов’я (1942). У 1943 році захистив докторську дисертацію «Про притчі євангельські у Климента Александрійського», захистив публічно 20 богословських тез та завершив студії докторатом із богослов’я. Одержавши диплом ліцензіата-орієнталіста, викладав моральну філософію, соціологію й гебрейську мову в Духовній семінарії оо. Редемптористів в м. Боплато (Бельгія). Габілітувався в Лювенському католицькому університеті, написавши наукову працю «Євангельські притчі» та захистив 72 тези із морального та догматичного богослов’я. Завершивши студії, одержав науковий ступінь «Maitre Agrege».
У 1945 році, як єдиний у повоєнні часі священник українського обряду у Бельгії, зайнявся біженцями-українцями, яких багато прибуло до Бельгії після Другої світової війни. Тут о. Максим Германюк виявився здібним організатором не лише духовного та релігійного життя між новоприбулими, але й національного і соціального: допомагав переміщеним особам рятуватись перед примусовою репатріацією в УРСР, розшукував їм житло і працю, допомагав їм емігрувати з таборів для скитальців тощо. Був у числі ініціаторів та основників «Українського допомогового комітету в Бельгії» і брав активну участь у ньому аж до свого виїзду в Канаду.
З появою релігійного журналу «Голос Христа Чоловіколюбця» у червні 1946 року, редагував його аж до жовтня 1948 року, коли й відбув до Канади. Також укладав та редагував релігійну літературу, яка виходила у видавництві оо. Редемптористів у м. Лювені (Бельгія). Зорганізував при «Українському науково-освітньому товаристві в Бельгії», якому служив як перший голова, «Пресове бюро ПБ, Лювен», яке довго після його виїзду забезпечувало українську пресу відомостями з життя українців у цій країні.
З 1945 року займався в Бельгії українськими студентами: заохочував до вищих студій, старався про прийняття у Лювенський католицький університет, організував для студентів стипендії, заснував для них студентський дім, відновив студентське товариство «Обнова». Служив студентству духівником-капеланом та брав участь у міжнародних конгресах для студентства, як от: «Пакс Романа» (1946) у м. Саламанка (Іспанія); Конгрес товариства студентів католицьких університетів (1946) у м. Фрайбург (Швейцарія); і, «Пакс Романа» (1948), знову ж таки, у м. Саламанка (Іспанія).
10 жовтня 1948 року виїхав з Європи на нове призначення — на посаду Протоігумена української Йорктонської віце-провінції оо. Редемптористів східного обряду у Канаді й Америці. Прибувши в Канаду, зайнявся не лише обов’язками нового уряду в Чині Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ), але й додав до тих обов’язків теж працю професора морального богослов’я та Святого Письма в Духовній семінарії оо. Редемптористів у м. Вотерфорд (провінція Онтаріо, Канада). З березня 1950 року організував і очолив редакційну колегію богословського квартальника «Логос»; з жовтня 1950 року прийняв обов’язки пароха в Східному Торонто.
Єпископська діяльність
13 січня 1951 року номінований Апостольською столицею єпископом-помічником екзарха Манітобського та титулярним єпископом Сінна (Sinna). 29 червня 1951 року під час святкування Українського католицького Євхаристійного конгресу одержав єпископські свячення в катедрі Святих Володимира і Ольги у м. Вінніпег (Канада) із рук Василя Ладики, Апостольського екзарха Манітоби (Канада), Ісидора Борецького, Апостольського екзарха Східної Канади, та Андрія Роборецького, Апостольського екзарха Саскатуну (Канада).
25 лютого 1955 року призначений Апостольською столицею єпископом-коад’ютором Манітоби, а вже 1 вересня 1956 року після смерті дотеперішнього єпископа Василя Ладики, Максим Германюк став єпархом Манітоби.
3 листопада 1956 року було видано декрет про піднесення Апостольських екзархатів Едмонтона, Торонто і Саскатуна до рівня єпархій, а Вінніпезького екзархату — до рівня архиєпархії та митрополичого осідку. Того дня владика Максим Германюк відвідував своїх співбратів редемптористів у Ньюарку (штат Нью-Джерсі, США). Він повернувся до Канади 14 листопада, щоб взяти участь у Канадській конференції католицьких єпископів. Відразу після полудня наступного дня, 15 листопада, архиєпископ Джованні Паніко повідомив його про його призначення митрополитом.
Церемонія інтронізації митрополита Максима, першого митрополита Української Греко-Католицької Церкви поза Україною, відбулася 12 лютого 1957 року в катедрі Святих Володимира і Ольги у м. Вінніпег. Архиєпископ Джованні Паніко прийняв запрошення здійснити цей чин. У своїй промові він зазначив, що Апостольський Престол Риму заснував нову митрополію у Львові в 1806 році, коли Київська митрополія була придушена Російською імперією. Та ж сама Російська держава знищила Львівсько-Галицьку митрополію у 1946 році. За кілька місяців до цієї інтронізації на Захід дійшла звістка, що митрополит Йосиф Сліпий все ще живий у сибірській неволі. Паніко також вшанував пам’ять першого єпископа Микити Будки, звістка про смерть якого в ГУЛАГу лише нещодавно дійшла до Заходу.
Інтронізація Максима Германюка відбулася через 65 років після прибуття перших українських католицьких емігрантів до Канади, у 1891 році. На ній були присутні 21 канадський римо-католицький архиєпископ і єпископ, вся українська католицька ієрархія в Канаді, США та Європі, віце-губернатор Манітоби, прем’єр-міністр, мер Вінніпега, а також особистого представника надіслав прем’єр-міністр Канади Луї Сен-Лоран. З цієї історичної нагоди кардинал Тіссеран уповноважив архиєпископа Івана Бучка представляти Східну Конгрегацію. Цю подію відчули українці по всьому світу. Наступного року американські екзархати також були піднесені до єпархій на чолі з митрополитом у Філадельфії. З 1957 по 1961 рік Апостольські екзархати для українців були створені у Великобританії, Бразилії, Австралії, Франції, Німеччині та Аргентині.
Митрополит Германюк провів перший Синод світової української греко-католицької ієрархії при своїй інтронізації. Цей же Синод з його ініціативи активно лобіював звільнення митрополита Йосифа Сліпого на Другому Ватиканському соборі. Серед ієрархів УГКЦ митрополит Максим Германюк зробив найбільший внесок у богословську підготовку та дискусії на Соборі, під час яких він зробив щонайменше 22 виступи. Особливо цінним був його внесок у вчення про соборність та екуменізм. Ще під час роботи Собору він подав свій авторитетний голос у клопотанні перед Папою про синодальне управління та про створення Українського Католицького Патріархату.
Митрополит Максим очолював Вінніпезьку архиєпархію 36 років. За час його служіння УГКЦ в Канаді пережила багато змін та викликів. У 1950-х роках УГКЦ почала використовувати назву «Українська Католицька Церква» як свою офіційну назву. Було засновано багато парафій, а нові церковні будівлі замінили старі споруди. Собор Володимира і Ольги був прикрашений іконами, фресками і вітражами, що зображують історію Церкви. У 1962 році на місці парафіяльної школи Святого Миколая з’явилася сучасна будівля школи Непорочного Серця Марії, якою опікуються сестри служебниці Непорочної Діви Марії. У червні того ж року Германюк провів провінційний Синод для всієї митрополії, в якому взяли участь делегати з усіх 4 єпархій.
На початку 1970-х років українська та англійська народні мови замінили церковнослов’янську як мову літургійного богослужіння. У 1972 році він запросив до Вінніпегу єпископа Василя Величковського, звільненого з радянського ГУЛАГу. Цей ісповідник віри помер наступного року і був беатифікований у 2001 році. П’ята єпархія для Британської Колумбії та Юкону була створена в 1974 році. А українська католицька семінарія, якої так палко бажав Апостольський престол, нарешті була заснована в Оттаві в 1981 році.
Досягнувши 75-річного віку, у 1986 році, Германюк подав прохання про відставку Римському Понтифіку, згідно з канонічним правом. Того ж року він провів з’їзд «Української молоді — Христові», який нагадував про зустріч, яку він відвідав у Львові в 1933 році. Митрополит вперше отримав дозвіл повернутися до рідної України у 1989 році. Його відставка була остаточно прийнята Іваном Павлом ІІ 16 грудня 1992 року.
З вервицею в руці Максим Германюк помер 3 травня 1996 року в кімнаті, яку він займав з 1951 року, в єпископській резиденції, збудованій його попередником на березі Ред Рівер у м. Вінніпезі. Похований на місцевому кладовищі Всіх святих (All Saints Cemetery).
Впродовж свого життя та єпископської діяльності був нагороджений: 20 жовтня 1982 року канадський уряд нагородив митрополита Максима Германюка «Орденом Канади» ІІ ступеня (Офіцер ордену Канади), який вручив йому генеральний губернатор Канади Едвард Шраєр. А також 26 квітня 1994 року отримав найвище відзначення від провінційного уряду Манітоби — Captain of the Order of the Buffalo Hunt.
У 2012 році Ярослав Скіра опублікував англійський переклад щоденникових записів митрополита Максима Германюка часів Другого Ватиканського собору, а у 2020 році вийшов супровідний том. Митрополит також неодноразово згадується у щоденниках секретаря впливової Богословської комісії Собору отця Сабастіана Тромпа, ТІ, які історик і богослов Олександра фон Тойфенбах почала публікувати у 2006 році.
