Владика Іван Мартиняк

Єпископ-емерит

Народився	20 червня 1939 року у с. Спас (тепер — Старосамбірський район, Львівська область).
Священичі свячення	29 червня 1964 року із рук римо-католицького єпископа Болєслава Комінка, митрополита Вроцлавського.
Єпископська хіротонія	16 вересня 1989 року в Марійському духовному центрі у с. Ченстохові (Польща).

Дитинство і родина

Іван Мартиняк народився 20 червня 1939 року у невеликому селі Спас, що належить до парафії Тершів, повіт Турка, середньо-північна Бойківщина, тоді Перемиська єпархія. Тепер її частина, що на ній знаходиться турчанський повіт, прилучена до Львівської архиєпархії. У парафіяльній греко-католицькій церкві Свв. Безкорисних Косми і Дам’яна прийняв Таїнства Хрещення і Миропомазання.

Його батько, українець-католик, загинув у Радянській армії в 1941 році. «Мій батько був мобілізований до радянської армії, і ми не знали, що з ним сталося. Ми знали лише, що він загинув. Лише нещодавно, 10 років тому, я дізнався про його долю. У 1942 році він потрапив у полон. Спочатку він був у таборі для військовополонених під Дрезденом, а потім у Гроссберені під Берліном, де і помер. Він похований у братській могилі. Там стоїть пам’ятник, на якому перераховані всі загиблі», — ділиться своїми пережиттями єпископ.

Мати — чешка латинського обряду, переїхала з малими синами, 8-річним Васильком і 6-річним Іванком, репатрійована 1945 року до Польщі на Шлеськ. У той час, вона вирішила записати дітей приналежними до Римо-Католицької Церкви.

Під час Другої світової війни та нацистської окупації Польщі родина єпископа таємно допомагала євреям. «Мама залишалася сама з тіткою і дітьми. Євреї приходили на два-три дні, а потім поверталися назад до лісу. Вони самі так хотіли. Перш за все, треба було дати їм щось поїсти. Це були страшні часи, про які я знаю здебільшого з розповідей моєї мами і тітки, але я бачила, що вони йдуть. Ми давали їм хліб і щось просте, що було доступне в сільській місцевості. Моя сім’я була відкритою, в ній були українці, але були й німецькі впливи. Вона завжди служила іншим, ніколи нікому не відмовляла», — пригадує владика Іван Мартиняк.

Освіта

Юний Іван здобув середню освіту, і по її завершенні відчув покликання до священства. Оскільки у той час не можна було висвячуватися у східному обряді, постукав до дверей Латинської духовної семінарії у Вроцлаві (Бреслав), куди його прийняли на формацію і навчання. Його він закінчив зі ступенем магістра богослов’я.

Священиче служіння

29 червня 1964 року Іван Мартиняк прийняв священничі свячення з рук римо-католицького єпископа Болеслава Комінека. Відразу розпочав викладати в Духовній семінарії апологетику.

Під час вакацій 1966 року на 27-му році життя, будучи вже два роки священником, о. Іван Мартиняк поїхав до рідного села Спаса, щоб відвідати свою родину. Тут його двоюрідні брати і сестри показали йому парафіяльну церкву Свв. Косми і Дам’яна, кажучи: «Іванку, це є церква, що ти в ній хрестився. Ти є такий самий, як ми». Не знаючи жодного слова українською мовою та дійшовши до свідомості, що він українець-католик, взявся о. Іван з молодечим підйомом до вивчення візантійського обряду й української мови.

«Вже в семінарії я мав контакт зі східним обрядом, греко-католики використовували там Хрестовоздвиженську церкву, яку я відвідував як семінарист. Там і дізнався про обряд. Після війни з нашою Церквою боролися, а після відлиги 1956 року влада почала її толерувати, хоча нам все ще не дозволяли утворювати парафії та вести метричні книги. Тоді шукали священників, які вміли б служити Літургію, і я повернувся до свого коріння», — згадує про цей період свого життя сам владика Іван.

«Початки науки візантійського обряду давав йому мій попередник о. д-р Теодор Савка. Згодом постало питання, чи він може служити у візантійському обряді. Я про це спитав о. мітрата Василя Гриника, нашого церковного настоятеля, тодішнього головного заступника Примаса Стефана Вишинського. Кардинал Вишинський відсилав усі справи, за винятком особистих, зв’язані з Українською Католицькою Церквою в Польщі, отцеві-мітратові Гриникові. Як якусь особисту справу залагоджував, питав свого головного заступника про його думку і після неї постановляв. Отець-мітрат звернувся в справі служіння о. Івана до Патріарха Йосифа. Патріарх відповів, що усі священники, що походять з мішаних подруж, яких батьки є українці-католики, можуть без перешкод в нашому обряді служити», — розповідає у журналі «Патріархат» о. Зенон Злочовський.

Отець Іван Мартиняк розпочав допомагати у служінні в українській католицькій душпастирській станиці в костьолі Святого Хреста у м. Вроцлаві. Там він сповідав і служив Святу Літургію. Робив це в міру можливості, адже продовжував здійснювати служіння сотрудника у Вроцлавському катедральному соборі Св. Івана Хрестителя. Головним його заняттям було щоденне чергування у сповідальні.

«Досі о. Мартиняк служив Святі Літургії для поручених моїй опіці вірних, під час яких я виголошував проповіді. Згодом о. Мартиняк служив Святі Літургії і проповідував. Спершу в душпастирських станицях в околицях Вроцлава, а відтак у Вроцлаві. Спершу проповіді писав їх по-польському, а автор цих рядків перекладав їх на українську мову. Опісля писав їх українською, а я їх поправляв. Ці поправки були вже незначні, як ось поставити прикметник після іменника. Згодом отець Іван так опанував українську мову, що витворив свій питомий стиль. Говорив: „Батьки Собору постановили ось так“», — продовжує свої спогади про о. Івана Мартиняка о. Зенон.

«На 15 січня 1970 року о. Іван Мартиняк має покликання до примаса кардинала Стефана Вишинського на послухання. Коли покликаний прийшов, похвалив Христа, примас відповів.

Кардинал Вишинський мав за звичку, що як покликав когось на послухання, то по виміні двох чи трьох речень витворював безпосередній настрій. З ним було легко говорити. Питає примас о. Івана: «Доміне сціс не сюр веністі?» — «Чи знаєш, чого ти прийшов?» — «Несціо» — «Не знаю», — відповідає запитаний. Дальшу розмову веде примас по-польському. Питає о. Івана, до якого обряду належить. «До греко-католицького», — відповідає о. Мартиняк. Кардинал пояснює церковний закон і заявляє, що прийняття Св. Тайни в чужому обряді не спричинює переходу на нього і продовжує питання, в якому обряді о. Мартиняк хоче служити. Запитаний заявляє, що його обов’язком є обслуговувати своїх земляків у їхньому обряді.

Примас обіцяє дати о. Іванові «індульт біритуалізму» — дозвіл служіння в двох обрядах, що й дав на письмі. Отець Мартиняк заявляє: «Еміненціє, я є двічі миропомазаний». «То ж на вас зійшло багато сили Святого Духа», — сказав кардинал», — зазначає о. Зенон Злочовський.

Після цього отець Іван Мартиняк потрапляє у складну ситуацію, коли польські каноністи з Вроцлава визначили, що він може зберігати свій обряд тільки особисто. Оскільки він був прийнятий до архиєпархії латинського обряду і в ній висвячений, йому було наказано служити тільки в латинському обряді.

Невдовзі ситуація ускладнилася через територіальні зміни між єпархіями. Північна частина Вроцлавської архиєпархії була приєднана до Ґожівської єпархії. Архиєпархіальна влада перевела о. Івана Мартиняка до Ґлоґова на посаду сотрудника. Через рік чи два, після успішної роботи, Ґожівський єпископ Вільгельм Плюта переніс його до Гожева на посаду катедрального сотрудника. Отець Мартиняк зарекомендував себе як ефективний душпастир: він був гарним проповідником, сповідником і катехитом, здобувши повагу серед вірних.

У той час виникла нагальна потреба допомогти українським католицьким священникам у служінні серед вірних Греко-Католицької Церкви. До прикладу, згаданий о. Зенон Злочовський у той час протягом п’яти з половиною місяців обслуговував сім станиць у Польщі. Тож Примас кардинал Вишинський звернувся до єпископа Плюти з проханням звільнити о. Мартиняка, однак той відмовив.

Примас, не отримавши позитивної відповіді, надіслав третє письмо, де категорично вимагав звільнення о. Івана Мартиняка з обов’язків у Ґожівській єпархії, щоб він міг повернутися до душпастирської роботи серед українців-католиків. На цей раз єпископ, не сподіваючись на таку рішучість примаса, погодився і, дивуючись, сказав: «А я не знав, що примас є такий енергійний».

Отець Іван Мартиняк перебрав українську католицьку станицю в Лігниці з дочерною Модла, а другу дочерну Зам’єніце поставив на ноги. Незабаром о. Мартиняк став деканом та 22 грудня 1981 року головним заступником Примаса Юзефа Ґлемпа для українців-католиків на південну частину Польщі.

Єпископська діяльність

27 липня 1989 році іменований Апостольським Престолом єпископом-помічником Ординарія українців-католиків у Польщі Примаса Юзефа Ґлемпа. Єпископська хіротонія відбулася 16 вересня 1989 року в Марійському духовному центрі на Ясній Горі у с. Ченстохова (Польща). Головним святителем став верховний архиєпископ блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський у співслужінні із владиками: єпископ Мирослав Стефан Марусин, титулярний єпископ Каді, та єпископ Василь Лостен, єпарх Стемфордський. «Якраз у той час на Ясній Горі відбувалися святкування річниці Хрещення Київської Русі, тому сюди приїхали тисячі людей, багато священників з Польщі та України, єпископів з-за кордону. Це особливе місце, де моляться всі, незалежно від обряду. Для мене воно особливе ще й тому, що тут я отримав свячення», — пригадує єпископ Іван Мартиняк.

У січні 1991 року Святіший Отець Іван Павло II іменував Івана Мартиняка Перемишльським українським католицьким єпископом. 16 січня 1991 року призначений єпархіальним єпископом Перемишльської єпархії.

24 травня 1996 року Іван Павло II підніс Перемишльську єпархію до гідності Перемишльсько-Варшавської митрополії, а її єпарха іменував архиєпископом і митрополитом Перемишльсько-Варшавським.

21 серпня 2007 року митрополита Івана Мартиняка Указом Президента України нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

7 листопада 2015 року Святіший Отець Франциск прийняв зречення з уряду митрополита i призначив на його місце єпископа Євгена Поповича.