Владика Іван Лятишевський

Єпископ-помічник Станіславівської єпархії (тепер — Івано-Франківська архиєпархія)

Народився	17 жовтня 1879 року у м. Богородчани (Івано-Франківська область).
Священичі свячення	20 жовтня 1907 року з рук владики Григорія Хомишина, єпископа Станіславівського.
Єпископська хіротонія	26 січня 1930 року в катедральному соборі Воскресіння Христового в Станіславові.
Помер	27 листопада 1957 року у м. Станіславів (тепер - Івано-Франківськ).

Дитячі роки та освіта

Іван Лятишевський народився 17 жовтня 1879 року у сім’ї Юліяна Лятишевського й Анни з дому Галавай. Сталося це у містечку Богородчани, що поблизу Станіславова, де через три дні після народження отримав Святе Таїнство Хрещення. Згідно із метричними книгами, його хресними батьками стали Дмитро Волянський та Марія Комарницька. У тому ж містечку отримав і свою першу освіту у чотирикласній школі. Хлопчина вражав своїм вмінням до науки, тому опісля школи відразу пішов на навчання до цісарсько-королівської гімназії в Станіславові. Закінчивши гімназію з відзнакою, продовжує своє навчання у Львівському університеті на факультеті богослов’я.

У Львові здібного студента запримітив митрополит Андрей Шептицький, який посприяв переведенню Івана Лятишевського після другого року богослов’я до Віденського університету.

У Відні майбутній єпископ пише працю про Флорентійську унію «Die Union zu Florenz und ihre Bedeutung für die Entwicklung der kirchlichen Verhältnisse bei den Ruthenen», завдяки якій 24 листопада 1905 року отримує ступінь доктора богослов’я. Відтак упродож 1905–1906 років продовжує навчання на вищих студіях в Інсбруку та Відні за спеціальністю «біблістика».

Священниче служіння

20 жовтня 1907 року доктор Іван Лятишевський отримує священничі свячення з рук владики Григорія Хомишина. У 1911 році отець починає викладати історію Церкви у Станіславівській духовній семінарії та ліцеї імені святого Івана Золотоустого, та є катехитом у реальній школі та польських гімназіях. Також отець був радником, а згодом і головою Церковного трибуналу в справах подружжя.

Після кількох років праці в єпархії виїхав на студії до Мюнхену, потім до Фрібуру (Швейцарія). У 1911–1912 роках готував габілітаційну працю на катедру церковної історії у Львівському університеті. Працював над монографією про Константинопольського патріарха Івана XI Веккоса. У Фрайбурзі вивчав допоміжні історичні дисципліни, але габілітації не довершив, бо був відкликаний до Станіславова. У цьому місті в 1913 pоці видав працю «Іпатій Потій і єго значіння для унії»

Як бачимо, свою душпастирську, викладацьку діяльність та працю в суді отець постійно поєднував з написанням різних статей та літератури. Як згадує у своєму листі отець Авксентій Бойчук до отця Романа Гузана, що найбільш вагомими працями були історія Католицької Церкви, історія Східної Церкви та історія Української Католицької Церкви, проте праці не збереглись, адже вони не були надруковані, а в період Другої світової війни були знищені.

У часі визвольних змагань українського народу був керівником відділу для церковно-релігійних справ при уряді Західно-Української Народної Республіки в Станіславові. У Земельному банку у Львові був довгі роки головою Надзірної ради.

У 1923 році став дійсним членом-засновником історично-правничої секції Наукового Богословського Товариства у Львові. У «Богословії» (1926) надрукував статтю «Митрополит Андрій Шептицький як Епископ Станиславівський (від 24 вересня 1899–13 січня 1901)», а опісля працював над підготовкою до друку неопублікованого полемічного твору Йова Язьби з XIII століття, пов’язаного з Ліонською унією 1274 року. Також дописував до журналу «Добрий Пастир».

Для пластунів Станіславова о. д-р Іван Лятишевський був найближчою людиною в Церкві. У пластовому архіві знаходимо його прізвище у зошитах, де в абетковому порядку записані активні члени і приятелі «Пласту» серед галичан.

Єпископська діяльність

4 липня 1927 року о. Іван отримав від Григорія Хомишина достоїнство крилошанина, а вже 1929 року з благословення Папи Пія XI іменований титулярним єпископом Ададейським і єпископом-помічником Станіславівським. 19 січня 1930 року номінанта іменовано архипресвітером і генеральним вікарієм, а 26 січня 1930 року в Станіславові в катедральному соборі Воскресіння Христового відбулась єпископська хіротонія. Головним святителем був митрополит Андрей Шептицький, а співсвятителями єпископ Станиславівський владика Григорій Хомишин та єпископ Перемишльський владика Йосафат Коциловський. Першу Архиєрейську Святу Літургію владика Іван Лятишевський відправив у своєму родинному містечку Богородчанах, у церкві Пресвятої Трійці. На богослужінні був і старенький батько владики.

Того ж року разом із 30 священиками Богородчанського деканату єпископ-помічник Іван Лятишевський брав участь в освяченні наріжного каменя для мурованої церкви Св. Івана Богослова в Богородчанах. Тоді владика Іван доклав багато старань для вишколення осиротілого стриєчного внука Йосипа Комарницького, якому допоміг закінчити Станиславівську промислову школу і здобути фах «артиста-різьб’яра». 1939 року частину своїх коштів владика передав Богородчанській школі.

Окрім того, владика Іван Лятишевський завжди дбав про батька, — мати владики Анна померла 1908 року. 1 серпня 1936 року на 91-ому році життя відійшов до вічності батько єпископа Юліян (Ілля).

Авксентій Бойчук у своє листі згадує: «Єпископ Хомишин дав Єпископу Лятишевському всю власть, крім священичих свячень і обсади парохій. Ніхто з Єпископів-ординаріїв не ділиться так „гойно“ властю, як ділився був Єпископ Хомишин з Єпископом Лятишевським! Єпископ Хомишин приймав аудієнції у вівторок і в четвер. Коли Лятишевський став Єпископом, то у вівторок приймав Єпископ Хомишин, а в четвер Єпископ Лятишевський».

Також владика Іван очолив започатковану в 1930-х роках у Галичині «Католицьку Акцію».

30 травня 1937 року в Станіславові за участі владики Івана Лятишевського відбувалася коронація чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської (оригінал ікони 200 років зберігався у вірменському костелі, а сьогодні це катедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці Івано-Франківської єпархії ПЦУ).

22 жовтня 1937 року на засіданні Головного відділу товариства «Скала» за участю єпископа Івана Лятишевського розробили та затвердили план видань серії «Бібліотека Товариства „Скала“». Невдовзі його опублікували на шпальтах часопису „Нова Зоря“.

Переслідування та арешт

У період коли Західна Україна була вперше окупована більшовицькою владою в 1939–1941 роках, Лятишевському доводилось неодноразово побувати на допитах, які інколи тривали цілими ночами. Після другої окупації, в ніч з 11 на 12 квітня, владику Івана було ув’язнено разом зі всіма єрархами ГКЦ, йому було висунуто звинувачення в антирадянській діяльності: створенні товариства «Скала», організації «Католицька Акція», формуванні дивізії «СС Галичина» і зберіганні націоналістичної літератури. При цьому спалили унікальну особисту бібліотеку владики…

У справі владики було проведено 28 допитів: перший — 24 квітня, останній — 5 вересня 1945 року. 29 травня-3 червня 1946 року в Києві засідав військовий трибунал, що складався із трьох суддів і двох секретарів, який мав винести рішення щодо заарештованих у квітнi 1945 року греко-католицьких владик. Слухання справи відбувалося переважно вночі, при зачинених дверях.

Після півторарічних допитів і побоїв у Лук’янівській тюрмі в Києві, де він мав нагоду зустрітися з єпископом Хомишиним, засуджений на п’ять років примусової праці в Казахстані, до карного табору в Мерке (1946–1949), а потім в Чулактау (нині Каратау, Таласького району Жамбильської області Казахстану). За кілька днів до звільнення отримав повторне звинувачення і ув’язнення на поселенні в Чулактау. З архівно-слідчої справи випливало, що «агентурним та офіційним шляхом встановлено, що Лятишевський відбуваючи заслання в Талаському районі Джамбульської області, має великі зв’язки і листується з духовенством греко-католицької орієнтації, з антирадянським елементом, який проживає на території України і за кордоном, від яких отримує матеріальну допомогу…» і його «за приналежність до контрреволюційної діяльності і пропаганду антирадянських католицьких ідей, вислати на поселення в Джамбульську область Казахської РСР під нагляд органів МДБ».

По деякім часі владика Іван Лятишевський зустрів засланих зі Львова Євгенію Шухевич, маму головнокомандувача УПА Романа Шухевича, та її дочку Наталію, яка там працювала медсестрою. Вона допомогла єпископу влаштуватися на роботу. Він розносив ліки хворим на малярію, жив у землянці. Скромними словами, але досить детально він описав нелюдські умови життя в листуванні з родиною, зокрема з братовою Тересою, дружиною Михайла Лятишевського з Богородчан.

Листи єпископа Івана Лятишевського сповнені терпіння, туги за Батьківщиною і надією: «Я часто думаю про Вас і молю Бога, щоби опікувався Вами… Я буду молити Дитя Ісуса, щоби огорнув Вас Своєю опікою і наділив всіми потрібними Вам ласками. Це мої желання для Вас. Я прагну дуже ще бути у Вас і хотя й умерти між своїми. Нехай Ваші внуки моляться про це до Пречистої Діви Марії. Я дуже, о дуже хотів би Вас всіх ще побачити, потішитися Вами, помолитися на гробі родичів, а опісля між Вами умерти…».

У 1954 році з владики зняли адміністративне заслання: «На самого Чесного Хреста йому (Івану Лятишевськиму) Сказали, […], дістане чистий пашпорт і що може їхати, куди хоче, і жити, де хоче. […] В Станіславівській дієцезії його не пропишуть».

У 1955 році єпископ все ж повертається до Станіславова, проте його стан здоров’я, був вкрай важкий, оскільки був розвинений склероз. Проживав він в той час на вулиці Маяковського, але за ним велось постійно стеження: «Проти його дому, де він мешкав, побудували таку будку, ніби шевську майстерню, ніби там сидів і ремонтував черевики, а був робітник державної безпеки, який через віконце слідкував, хто заходить. […] Коли преосвященний Лятишевський помер, моментально зліквідували і ту обсерваційну будку, яка через дорогу була навпроти поставлена спеціально для слідження його помешкання».

У спогадах про преосвященного Івана Лятишевського Олена Кобельська, дочка о. Івана Лятишевського (сина Томи), писала: «У червні 1955 року привезла стрийка Наталка Шухевич до мене у Станіслав, на вулицю Маяковського, 24, де я з мамою по смерті батька винаймали дві кімнати, 76-літнього старця з хворобою спазмів судин головного мозку. При такому приступі, а мав їх у мене два, де би не був, там падав непритомний, зі судорогами, і якби в пору не дати поміч, міг померти…».

Незадовго до смерті владика таємно висвятив о. Івана Слезюка на єпископа Станіславської єпархії і свого наступника, щоб таким чином забезпечити подальше існування Греко-Католицької Церкви.

Іван Лятишевський після свого ув’язнення вже не мав ніяких адміністративних повноважень, оскільки після його арешту, вони перейшли до нововисвячених підпільних єпископів, а в часі коли владика повернувся з заслання, то повнота влади вже була у Івана Слезюка.

Не беручи до уваги поганий стан здоров’я та всі заборони, владика продовжував свою душпастирську діяльність. Щоденно у своїй кімнаті служив Літургії, та уділяв Святі Таїнства вірним, які того потребують. Також знаходимо спогади про те, що преосвященний Лятишевський приймав вічні обіти, у сестер Анезії Сарни, Юлі та Анни (прізвища сестер та монаше Згромадження, у якому вони перебували, невідомі), цей чин відбувався в квартирі, де жили сестри, по вулиці Суворова у Станіславові.

Господь дав йому ще стільки сил, що 20 жовтня 1957 року владика відсвяткував свій «золотий» ювілей священства. Вiд нового арешту врятувала єпископа тiльки смерть — архипастир-страждальник відійшов до вічності 27 листопада 1957 року після важкої хвороби серця і судин, набутої за майже десять років тортур, виснажливої праці та нелюдських умов утримання в тюрмах Казахстану.

У спогадах про преосвященного владику Івана Лятишевського О. Кобельська писала: «… Коли покійний лежав на катафалці, хата була обставлена тайняками, які фіксували, хто до неї приходив. Жінки, які були затулені хустками (1 грудня був сильний мороз), говорили, що їм заглядали в обличчя якісь мужчини… Дальше стояла проблема, щоби єпископа не ховали православні священики з Катедри. Хотіли, щоби я пішла відмовляти їх. Я відмовилася від цього, бо чому всюди мала себе наражати, коли була і ближча родина стрийка. Згодом сказала, що піду разом із сестрою покійного й сестрінкою, але вони відмовилися, бо боялися… Попереднього дня в хаті при закритих дверях був відправлений похорон о. Йосипом Гірняком (духівник станиславівського греко-католицькогоєпископа Григорія Хомишина у підпіллі). Біля 12 години ночі приїхав мій шваґер (чоловік сестри) о. Іван Пилипець із Самбора, якого кагебісти привезли ховати мого стрийка. Другого дня рано так само привезли мого вуйка, пароха с. Пнів о. Михайла Сов’яковського (був парохом у с. Перерісль. — В. Р.), і тоді вже ніхто нічого мені не говорив. Прийшов парох Катедри о. Михайло Чернега, ще кілька знайомих священиків — і так відбувся похорон. Зійшлося досить багато людей, хоч 1 грудня був сильний мороз і завірюха. Були визначені малі вулиці, якими мав їхати похорон під наглядом КДБ…»

Таким чином, по смерті владики священники ГКЦ розпочали похоронні обряди, бо саме вони напередодні смерті сповідали та причащали Івана Лятишевського, але у похорон вмішались православні священники. Тоді урочистості на себе взяла Православна Церква. Це була свого роду провокація, яка би мала показати те, що єпископ підписав православ’я. Похорон влаштували показовий з процесією через місто, супроводжувала процесію тогочасна «міліція», яка не дала можливості католикам, які і так себе не видавали, взяти участь у похороні, тому вони окремо таємно провели літургійні приписи щодо похорону.

Помираючи, владика Іван Лятишевський заповів поховати його в родинному гробівці в Богородчанах, однак у той час зробити цього не дозволила влада. Похоронили владику на Івано-Франківському міському цвинтарі, що на вул. Київській.

10 листопада 1995 року Івана Лятишевського реабілітували посмертно. Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення єпископа Івана до лику блаженних. У 2014 році останки єпископа Івана Лятишевського були перенесені до архикатедрального і митрополичого собору Воскресіння Христового.

На честь єпископа Івана Лятишевського у 2012 році в Івано-Франківську названо вулицю (перейменовано колишню вул. Гімназійну IV).