СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Филимон Курчаба
Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, титулярний єпископ Лебедуса
Народився | 21 грудня 1913 року у селі Желихів Великий (тепер – село Великосілки, Кам’янко-Бузький район, Львівська область). |
Священичі свячення | 25 липня 1937 року із рук Преосвященного владики Миколая Чарнецького. |
Єпископська хіротонія | 23 лютого 1985 року місцеблюститель патріаршого престолу УГКЦ митрополит Володимир Стернюк уділяє таємно. |
Помер | 26 жовтня 1995 року в монастирі св. Альфонса (ЧНІ) на Голоску (Львів). |
Століття, що минуло, залишило нам немало прикладів подиву гідного героїзму та самопожертви. У часи тяжких випробувань, в атмосфері всевладдя окупаційних режимів, посеред мороку тоталітаризму, знаходилося чимало на перший погляд звичайних й нічим не примітних людей, які кожен у свій спосіб, кожен на своєму місці, чинили опір силам зла. Блаженніший Святослав у своєму великодньому посланні у 2016 році назвав їх «тихими Божими агнцями історії свого народу», свідомими того, «що хрести й терпіння не тільки минають, але що без них немає воскресіння…»
Одним з таких тихих агнців був і владика Филимон Курчаба. Більшість невтаємничених нізащо б не повірили, що цей старший чоловік, мешканець околиць Львова, скромний працівник санепідемстанції, а згодом пенсіонер — насправді багатолітній настоятель однієї з чернечих спільнот та єпископ підпільної УГКЦ. Для компартійного чиновництва, КДБ й колаборантів з РПЦ такі, як цей старець, були постійним джерелом головного болю. Для тих же, хто не зрадив віру або прагнув пов’язати власне життя із переслідуваною Церквою, владика Филимон став правдивим поводирем «через терни до зірок» — духовним батьком, переконаним, що навіть за найскладніших обставин «ласка Господня — понад усе»…
Дитинство та освіта
Народився майбутній архиєрей 21 грудня 1913 року у селі Желихів Великий (тепер — село Великосілки, Кам’янко-Бузький район, Львівська область) наймолодшим з п’яти дітей простих селян Івана та Марії. Під час війни втратив батька. Після закінчення 6 класів школи у рідному селі вступив до ювенату (малої семінарії) отців-редемптористів у Збоїськах на околицях Львова.
Ще в серпні 1913-го року до Галичини, на запрошення митрополита Андрея графа Шептицького (1865–1944) прибула перша група монахів Чину редемптористів (Чину Найсвятішого Ізбавителя) — бельгійців за національністю, котрі виявили бажання служити в східному обряді для українців. Спершу бельгійські ченці замешкали в обителі у селі Унів, а після Першої світової війни митрополит придбав для них посілості у Збоїськах та Голоску Великому (Львів). Влітку 1922 року у Збоїськах відкрили т. зв. «малу семінарію» — шкільний заклад для українських юнаків. Филимон Курчаба навчався тут упродовж 1926–1931 років. «Майже щороку відвідував нас митрополит Андрей Шептицький. — згадував він шкільні роки. — […] А одного року так настояв на професорів і директора, що нам останні іспити подарували».
Хоч сам навчальний процес у ювенаті було побудовано таким чином аби заохочувати покликання серед вихованців, переломним моментом для юного Филимона стала не наука, а місіонерська діяльність редемптористів: особливо після того, як останні завітали до його рідного села. «Отці-редемптористи десять днів проповідували Слово Боже і проповідували так щедро і щиро, що ціле село і сусідні приходили слухати, всі відбували сповіді і каялися», — розповідав єпископ на схилі літ.
Священиче служіння
Отож, по закінченні ювенату, влітку 1931-го року 17-літній Филимон Курчаба вступає до монастиря. Вже 27 серпня розпочинає новіціат у Голоску: магістром новиків на той час є о. Ахіль Бульс (1894–1975), фламандець, котрий перейнявся проблемами українського люду Галичини й став правдивим українським патріотом. Через хворобу перші обіти Филимон складає пізніше від решти одногрупників — 21 вересня 1932 року. Опісля вирушає до Бельгії, де п’ять років навчається в університетах м. Лювену та м. Боплато. Саме на бельгійській землі 21 вересня 1935-го року він приймає вічні обіти, а 25 липня 1937 року рукоположений на священика владикою-редемптористом Миколаєм Чарнецьким (1884–1959).
Після повернення на батьківщину молодий отець викладає історію і польську мову у ювенаті на Збоїськах. Там його й застають Друга світова війна та прихід червоних «визволителів». У жовтні 1939-го року нова влада націоналізує збоїщанський монастир. Тому від осені 1939 і до літа 1941 років отець Курчаба — парох у селі Тяглів (Сокальський район, Львівська область). Щойно після вигнання «перших совітів» він вертається до Львова, де продовжує опікуватися вихованцями відновленого ювенату, паралельно виконуючи обов’язки економа.
Тим часом прихід «других совітів» не віщує нічого доброго. Не за горами насильницьке «воссоєдінєніє» Греко-Католицької Церкви зі сталінською РПЦ. «Тоді якраз цієї ночі, тих днів, що арештували наших єпископів, я давав маленькі реколекції в селі коло м. Буськ — Деревлянах, і страшно було, коли раненько приїхали люди зі Львова і оповідали, що таке щось сталося. Ніхто в селі не хотів вірити, але дійсність була дійсністю», — розказував згодом владика. Однак радянізація Західної України не проходить гладко, найбільш відчайдушні опираються окупантові зі зброєю у руках. «Під кінець тих реколекцій — розповідає єпископ-редемпторист, — прийшов цілий відділ з лісу, щоби відбути сповідь, щоби […] помолитися і бути готовим на ту дальшу війну проти нового окупанта».
Після того, як в листопаді 1945 року радянська влада повторно забирає в редемптористів монастир у Збоїськах, отець Курчаба разом зі співбратами перебирається до обителі св. Альфонса на Голоску. Вже повним ходом йде процес ліквідації УГКЦ. Одними з перших під пресинг потрапляють монаші згромадження — найбільш стійкі супроти потуг «воссоєдінітєлєй». Напередодні Львівського псевдособору у лавах Львівської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя налічується 65 ченців: 34 священики, 20 братів, 11 студентів. Режим вдається до найрізноманітніших прийомів, щоб змусити редемптористів зрадити Католицьку Церкву, але безрезультатно. «Я знаю, що мене, як викликали і агітували, пропонуючи брати котру-будь парохію в місті чи де хочу, щоб тілько йти до Костельника, — оповідав в одному з інтерв’ю владика Филимон, — Отже ж, потім, як відказав всім решта, то вони […] махнули рукою, кажучи: „Это монах, то шкода з ним говорити“. Так що зі священиків, головно наших, ніхто не соєдинився». Глибока віра й відданість своєму покликанню додають молодому священникові сил боротися: «Раз дав слово — значить це невідворотно. Треба витримати і бути вірним своєму слову!»
17 жовтня 1948 року влада ліквідовує голосківський монастир: понад тридцять редемптористів на чолі із протоігуменом віце-провінції о. Йосифом де Вохтом (1881–1956) на вантажних машинах вивозять зі Львова до Унівської Лаври. Два місяці по тому з Радянського Союзу депортують отця-настоятеля: його обов’язки перебирає о. Іван Зятик (1899–1952) — майбутній священномученик. Після арешту отця Івана 5 січня 1950-го року протоігуменом стає о. Василь Рудка (1912–1991), однак через сім місяців його також заарештовують. 26 липня 1950 року провід над Львівською віце-провінцією лягає на плечі отця Филимона й триватиме довгі чотири десятиліття: «Після того, як арештували отця Зятика в Уневі, потім ще отець Рудка був старшим і його арештували, тоді те настоятельство припало мені в 1950 році. І я його ніс сорок років, аж дотепер, як вже постала та повна відлига».
5 вересня 1950 року рішенням Львівського облвиконкому Унівську Лавру ліквідовано. Ворог торжествує, але дочасно: понад сорок монахів, котрі залишилися вірними Чину Найсвятішого Ізбавителя, йдуть у підпілля, продовжують жити відповідно до Уставу, здійснюють духовні практики в нових обставинах.
Отець Курчаба попервах вертається до рідного села Великосілки, де мешкає протягом восьми років. Завдання перед ним стоїть не з легких: підтримувати контакти зі співбратами, розкиданими по всіх куточках України та й поза нею, опікуватись жіночими згромадженнями — і все це, перебуваючи під постійним тиском «компетентних органів», загрозою арешту тощо. У 1958-му році протоігумен переїздить до Львова. Спершу поселяється в односельчанина, брата Гавриїла (Івана) Олійника (1903–1992), котрий мешкає неподалік закритої голосківської обителі. Пізніше, у 1962 році вони, разом зі ще одним братом-редемптористом Герардом (Романом) Жовніром (1894–1973), купують іншу хатинку в районі вулиці Замарстинівської. Отець Филимон спочатку працює сторожем у парку, а згодом, до виходу на пенсію в 1973-му році — завідувачем складу на санепідемстанції. «Доброї роботи не давали священикам, — згадував він. — Ставали ми в 5-й годині, скоренько Службу Божу служили, на 9-ту треба було бути на роботі. А там, звичайно, начальство войовниче, що підглядало, підсилало комсомольців аби дивитися, як він там поводиться, що говорить, який вплив на других лаборантів має».
В умовах новітніх катакомб в обов’язки настоятеля входить організація невеликих чернечих спільнот, в котрих співбрати, живучи по двоє — четверо, можуть надалі провадити служіння відповідно до Уставу Згромадження. «Ми купили таку невеличку хату у Львові, на вулиці Лісній. І там замешкало чотирьох з наших. Прописалися. Ну і іншу ще таку садибу купили в Зимній Воді, там мали можливість сходитися», — оповідатиме владика після виходу з підпілля.
Інше, не менш складне завдання, що постає перед протоігуменом, — організація підпільного новіціату й студентату для бажаючих прийняти монаший сан. Працювати зі студентами й новиками отцеві-протоігумену допомагають отці Євстахій Смаль (1922–1991), Михайло Лемішка (1900–1987) та Михайло Винницький (1926–1996). Також у віце-провінції діє підпільна семінарія, де викладають отці Євген Пелех (1920–1996), Павло Дмуховський (1916–1990), Павло Маїк (пом. 1980), Роман Бахталовський (1897–1985), Василь Михайлюк (1919–2001) та ін.
Не зважаючи на постійні гоніння в атеїстичній державі, покликань не бракує: від 1961 до 1989-го років до Чину Найсвятішого Ізбавителя вступає (і залишається в нім) 41 людина. На момент виходу Церкви з підпілля в лавах згромадження налічується 62 особи (3 єпископи, 38 священиків, 6 братів, 6 студентів, 9 новиків). Саме прихід нових людей, побожної молоді, свідомої свого покликання навіть у совєцьких реаліях, дає настоятелеві внутрішню силу продовжувати нести свій хрест й не занепадати духом. «Були трудності, але безнадійності не пам’ятаю», — підсумовує свій досвід владика Филимон. Водночас, і сам він, і інші старші отці своєю поставою додавали віри тим, хто зважився йти тернистим шляхом катакомб. Розповідає єпископ Михаїл Колтун (до Чину редемптористів вступив у 1974 році, вічні обіти склав 1981-го року): «Дивлячись на переконання тих священиків-редемптористів, яких я знав, чи то отець Михайлюк, чи то отець Винницький, чи отець Курчаба, чи отець Смаль — це були такі священики, які не для себе щось робили: вони робили для людей, для Церкви. Вони були переконані у своєму покликанні і це давало їм оптимізму у баченні свого завдання у підпільному житті. Десь воно мене також переконало. Якщо вони пішли на цей ризик, то задля чогось вони пішли. Задля Церкви, щоб ця Церква могла продовжувати жити серед народу. І я так подумав: „якщо не я піду, то хто?“, і я себе побачив присвяченим служінню Богові».
Єпископська діяльність
23 лютого 1985 року місцеблюститель патріаршого престолу УГКЦ митрополит Володимир Стернюк (1907–1997), також редемпторист, таємно уділяє співбратові по чину о. Филимону Курчабі, протоігумену Львівської віце-провінції редемптористів, єпископські свячення. Навесні 1989-го року владика Филимон, разом з іншими єпископами, священиками та вірними Греко-Католицької Церкви, вирушає до столиці радянської імперії Москви, вимагати легалізації найбільшої забороненої конфесії. Ігнорування греко-католиків радянськими чиновниками спричиняє радикальніші кроки збоку вірних, а саме — голодування й інші масові акції на Арбаті, поблизу телевежі «Останкіно», біля посольств Італії та США. Питання УГКЦ перестає бути внутрішньо-радянською проблемою.
Після легалізації Церкви, на початку грудня 1989 року, єпископа Курчабу й інших співбратів відвідує у Львові тодішній архимандрит Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Хуан Мануель Лассо де ла Веґа: Львівську віце-провінцію підвищено до провінції. Під час провінційної капітули у львівському храмі св. Йосафата (вул. Замарстинівська, 134) в листопаді 1990-го року владика Филимон складає з себе повноваження протоігумена після сорока років жертовного служіння. Але й надалі старенький єпископ, наскільки дозволяють вік і здоров’я, продовжує брати участь у житті як згромадження, так і цілої Церкви — зокрема, з 1990 по 1991-й роки очолює відновлену Львівську духовну семінарію. 21 травня 1994 року владика Филимон Курчаба уділяє дияконські свячення Святославові Шевчуку — нинішньому Предстоятелю Української Греко-Католицької Церкви.
Останні роки життя єпископ проводить в монастирі св. Альфонса на Голоску. Там і завершується його земний шлях 26 жовтня 1995 року. Останнє пристановище один з подвижників підпільної Церкви знаходить на Личаківському цвинтарі. Проте, справа владики живе й надалі — як у спільноті, котру оберігав, так і у цілій Церкві, якій присвятив життя й за свободу якої боровся.
Олександр Шейко
