Владика Богдан Дзюрах про справжню молитву, яка преображує

20 серпня 2020

Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах на світлий празник Преображення Христового пропонує застановитися над значенням досвіду молитви у нашому особистому преображенні. Саме молитва, за словами проповідника, стала початком Преображення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа і тому, саме вона повинна перемінювати нас.

Владика Богдан Дзюрах про справжню молитву, яка преображує

Славний американський проповідник кардинал Фултон Шін у своїй книзі, присвяченій «Життю Христа», зауважив, що три найважливіші події з життя нашого Господа відбулися в горах. На одній Він проповідував блаженства, виконання яких принесе Хрест від світу; на другій (це — гора Тавор) Він показав свою славу, яка була зумовлена Хрестом; а на третій (на горі Голгофі) Він жертвував себе у смерті як прелюдії своєї слави і слави усіх тих, хто увірує в Його ім’я. У цих трьох горах проявляються також три елементи християнського життя, нерозривно пов’язані між собою: слово божественної науки, світло і краса молитви, вірність і сила любові.

Гора — місце молитви

Євангелист Лука, описуючи подію Преображення, додає одну важливу деталь: Ісус, взявши трьох своїх учнів — Петра, Якова і Івана, — вийшов на гору, щоб молитися. Відразу після цього описує саме Преображення: «І коли він молився, вигляд його обличчя став інший, а одежа — біла та блискуча» (Лк. 9, 28–29). Гора в Біблії є, як правило, місцем зустрічі з Богом, місцем молитви. Ісус часто виходив на гору, щоб молитися. Проводив на молитві довгі години, а навіть цілі ночі. І сьогодні саме у молитві Ісус виявляє своїм апостолам світло своєї божественної слави і краси.

Молитва — це благодать Божа

У молитві виявляється внутрішня краса і велич людини, з’єднаної з Богом. Людина, яка вміє правильно молитися, віддзеркалює у своїй душі славу Сина Божого, на образ Якого вона є створена і до уподібнення якого покликана Отцем Небесним. Тому молитва є суттєвим елементом духовного життя кожного християнина. Вона не є просто обов’язком, який ми маємо виконувати як віруючі люди. Вона також не є в лише певним «інструментом», щоб випросити у Бога для себе якогось дару чи якоїсь ласки. Бог як люблячий Отець і так знає усі наші нужди і потреби, то ж ми не мусимо Його у чомусь «переконувати» чи до чогось схиляти нашими молитвами.

Молитва є передовсім участю у розмові Трьох Осіб Пресвятої Тройці, до якої Господь Бог в своєму милосерді допускає нас через Ісуса Христа у Святому Дусі. Бо людина не має безпосереднього доступу до Отця. Лише у Сині і через Сина ми маємо доступ до Отця, а Дух Святий є внутрішнім рушієм нашої молитви, бо Він сам під час молитви молиться з нами і за нас «стогонами невимовними», як каже св. Павло (див. Рим. 8, 26). То ж нам потрібно дивитися на молитву саме як на велику ласку, благодать, а не обов’язок, який ми маємо здійснити.

Наша молитва — лише відповідь на запрошення Ісуса

Коли ми кажемо: «Йду на молитву», то це не слід розуміти як, в першу чергу, наше рішення і нашу власну дію: я йду молитися вечірні молитви, я йду молитися вервицю тощо. Це радше наша відповідь на запрошення Ісуса, Який, подібно як в нинішньому Євангелії, бере нас зі собою на гору, на самоту, дозволяючи увійти у таїнство Божої присутності і в таїнство відвічного спілкування Отця із Сином у Святому Дусі. Коли так будемо підходити до молитви, то вона ставатиме для нас особливо цінним часом впродовж дня і буде перемінювати, переображувати нас силою Божої присутності і Божої благодаті, в яку будемо занурені під час перебування на молитві.

Головною дійовою особою молитви повинен бути Господь Бог

Так само слід правильно розуміти внутрішнє наповнення молитви. Ми звикли розглядати молитву як розмову з Богом, і це — класичне визначення молитви. Трудність полягає в тому, що часто-густо під «розмовою» ми розуміємо наш односторонній монолог, скерований до Бога. Ми, як правило, головною дійовою особою нашої розмови з Богом вважаємо самих себе. Насправді ж, головним співрозмовником є і мусить бути Господь Бог. Остаточно, у справжній християнській молитві не настільки важливо, щó ми від себе говоримо Богові, бо Він і так знає усі наші потреби, ще до того, як ми відкриємо уста. Набагато важливішим для нас є те, щó Господь Бог нам говорить на молитві. Дорога християнської святості починається від гори блаженств, на якій Син Божий промовляв слова вічного життя, а народ слухав. Так само і сьогодні Отець Небесний закликає Христових учнів слухати Господа Ісуса: «Це — Син Мій улюблений, якого я вподобав. Його слухайте!».

Молитва «своїми словами» та літургійні молитви

Інколи чуємо заохоту, щоб говорити з Богом «своїми словами». І це часами буває дуже добре і корисно, щоб вилити перед Богом щиро і безпосередньо те, що маємо на серці і в наших почуттях. Все ж для нашого зцілення і спасіння набагато важливішим є Боже Слово, скероване до нас. Бо наші слова несуть в собі лише жалі, потреби, страх, тривоги. А Боже Слово несе у собі Святого Духа, Життєдавця, тому воно є повне сили і благодаті, здатної дарувати нам Божий мир, життєдайне світло, ніжну любов. Тому дуже корисним і поширеним від самих початків існування Церкви є моління Божими словами, Словами Священного Писання чи словами, освяченими Святим Духом і записаними святими мужами Церкви. При цьому, коли ми молимося, наприклад, Псалми чи стихири з богослужень, Бог неначе послуговується нашими устами, проте слова, які ми вимовляємо, є не нашими словами, але Його словом життя, скерованим до нас. Тому навіть і в усній молитві необхідно вміти слухати, що Господь Бог до нас говорить, бо в цих словах укриті скарби Божої любови, милосердя і доброти до нас. Молитва, яку так розуміють і практикують, неодмінно буде спричинятися і до нашої внутрішньої переміни, буде нас ушляхетнювати, наповнювати внутрішнім світлом і красою, які будуть виявлятися також назовні, подібно як було у випадку Мойсея, який, після розмови з Богом на горі мусив закривати своє обличчя покривалом, настільки променистим ставало його обличчя (див. Вих 34, 29).

Справжня молитва провадить до здійснення Божої волі

Водночас, це слухання Бога на молитві не повинно залишатися відірваним від нашого конкретного життя. Ісус Христос в розмові з Мойсеєм та Іллею на горі Тавор не спілкується з ними на якісь абстрактні, відірвані від реального життя, речі, не говорить про якісь високі ідеї, навіть не вертається до своєї науки, яку Він проголошував на горі Блаженств. Він говорить про свою прийдешню хресну смерть на горі Голгофі біля Єрусалиму, тобто, про довершення у своєму житті волі Отця Небесного. Так, справжня молитва, черпаючи світло у Божому Слові, неодмінно має провадити до дії, до здійснення Божої волі в нашому житті, до довершення нашого послуху Божому слові у вірності аж до кінця Божій любові.

Таким чином молитва виявляє правду про нас самих, про те, як виглядає наше життя перед обличчям Бога у всій своїй повноті і цілісності, а не фрагментарно чи абстрактно. Невипадково хтось сказав: «Скажи мені, як ти молишся, і я скажу, як ти живеш; скажи мені, як ти живеш, і я скажу, як ти молишся». Молитва і життя нерозривно пов’язані і переплетені між собою. Молитва випливає зі слухання у вірі Слова Божого і провадить до жертовного служіння у любові. На цьому полягає повнота християнського життя і хто бажає її осягнути, не може зупинитися на півдорозі.

Не зупинятися у молитві на півдорозі

Здається, апостол Петро постійно хотів зупинитися на півдорозі у своєму слідуванні за Христом. Робив це від самих початків свого покликання і аж до останніх днів. Спершу, на Галилейськім морі після того, як Ісус проголошував свою науку з його човна, а відтак сталося чудесна ловитва риби, Петро (тоді ще Симон) впав йому до ніг, благаючи: «Іди від мене, Господи, бо я — грішна людина» (див. Лк. 5, 8). Багато людей, подібно до Петра, хочуть виправдовувати свою духовну посередність і поверховість надуманою чи реальною слабкістю чи іншими обмеженнями, там, де насправді йдеться про страх бути тим, ким Бог покликав мене бути, страх перед радикальним і послідовним християнством. Відтак, коли напередодні своїх Страстей Ісус, будучи з апостолами в дорозі до Єрусалиму, заповідає, що там Його видадуть поганам, будуть насміхатися з Нього, плюватимуть і бичуватимуть Його, уб’ють, але по трьох днях Він воскресне, Петро знову відводить Його набік і намагається зупинити на цьому шляху, на цей раз виявляючи свою, на перший погляд, альтруїстичну поставу: «Господи, нехай з Тобою цього не станеться!». Спершу вказував на свої слабкості, а тепер, буцімто, переживає за Ісуса. Насправді, знову ж — небажання йти за Господом послідовно і до кінця. То ж за такі слова Ісус різко докорив Петрові: «Іди геть від мене, сатано, бо ти мені спокуса, бо думаєш не про те, що Боже, а про те, що людське» (див. Мат. 16, 23). Сьогодні, на горі Тавор, Петро теж намагається затримати Ісуса, кажучи, що готовий навіть збудувати три намети — для Нього, для Мойсея та Іллі. Лука підсумовує усі ці надаремні намагання бідного Петра зупинитися на півдорозі простим лаконічним висновком: «Не знав, що говорить!» (див. Лк. 9, 33). Але Ісус не дає себе спокусити чи заманити навіть таким глибоким і дивовижним містичним досвідом молитви. Він знає і прагне усвідомити це своїм учням, що вершина духовного життя є не у екстатичних поривах душі чи у надприродних видіннях, але — у повному і беззастережному віддані себе волі Отця Небесного, у крокуванні дорогою вірної любові аж до кінця, навіть ціною власного життя. Любов є сповненням Закону і Пророків, то ж Він крокує до кінця дорогою вірної любові і запрошує усіх своїх послідовників і учнів не відступати ні на крок від цього шляху, бо він єдиний провадить до повноти життя і преображення.

Подібно робила Богородиця, Його Пречиста Матір і найкраща Учениця: Вона, прийнявши до свого серця Боже Слово, увійшовши у молитовне спілкування з Божим посланцем Архангелом Гавриїлом, покірно віддалася в руки Божі, дозволяючи, щоб Боже Слово втілилося у Її житті, щоб Боже Слово стало тілом в Її лоні: «Ось я — слугиня Господня, нехай зі мною станеться за Твоїм Словом» (див. Лк 1, 26–38).

Щоб таворське світло просвітило наші серця і душі

Дорогі Брати і Сестри! Сьогодні, виходячи духовно за Христом на гору Тавор, просімо, щоб таворське світло просвітило наші серця і душі на розуміння усієї повноти нашого християнського покликання на цьому світі. Просімо мудрості не оминати жодного етапу цієї спасенної дороги, але переживати кожен з них свідомо, великодушно і з повною посвятою. Просімо благодаті Божої, щоб мати силу ступати слідом за нашим Господом на нашу власну гору Голгофу, на дорогу жертовної і вірної аж до кінця любові, щоб такими чином взявши участь у Його Страстях, ми стали причасниками і Його славного Воскресіння з мертвих. Амінь!

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ