СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Богдан Дзюрах: Одним із завдань Церкви у посткоронавірусному світі є свідчення правди і просвітництво
Продовжуючи завершальну частину духовних роздумів «Пандемія Covid-19. Відповідь християнина на нові виклики» про служіння Церкви та християн у посткоронавірусному суспільстві, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах звертає увагу на просвітницьку місію Церкви, яка повинна реалізовуватися через служіння правді та автентичність свідчення.
2. Свідчення правди і просвітництво
Друга ділянка церковного служіння людині і людству в часах пандемії це – свідчення правди і просвітництво в народі. Суперечлива, маніпулятивна чи інколи навіть неправдива інформація, яка від самого початку пандемії поширювалася в різних засобах масової інформації та в соціальних мережах світової павутини, не сприяла суспільному спокою, а радше навпаки, сіяла ще більшу паніку, тривогу, страх і непевність. Невипадково у зв’язку з нинішніми подіями у світі говориться, поряд з епідемією та пандемією, також про «інфодемію» — тобто засилля напівправдивих, фейкових новин, які вбивають духовний імунітет людини, відбирають у неї здатність об’єктивно оцінити ситуацію, позбавляють її орієнтирів, спокою, надії [1].
Церква втішається великим рівнем довіри з боку суспільства. Проте, варто пам’ятати, що це не лише визнання за нею безапеляційного морального авторитету, випробуваного і перевіреного історією (на жаль, в історії Церква не завжди успішно складала іспит на довіру). Це також – тривалий «кредит» (в поточній мові так і говориться - «кредит довіри»), який Церква повинна безперервно сплачувати суспільству, з євангельською відвагою проголошуючи правду задля справжнього блага рідного народу в часто дуже несприятливих для цього народу і для себе зовнішніх обставинах. Бо зовнішні обставини, якими б драматичними вони не були, не можуть паралізувати і «відключити» в людині і в народі здатність до здорової оцінки і відповідальних рішень, тобто до всього того, що стоїть на сторожі гідності людини і справедливого ладу у суспільстві.
Під час одного симпозіуму на тему політики в часах пандемії, який проходив в Інституті св. Софії в Римі, професор Паскуале Феррара звернув увагу на відповідальність керівників і лідерів різного рівня за об’єктивне та чесне інформування людей щодо ситуації навколо пандемії, навіть якщо певна інформація буде неприємною на слух. По цьому пізнається якість здійснюваної політики, коли лідери вміють аргументувати, пояснювати та переконувати співгромадян у слушності таких чи інакших кроків, керуючись не політичною доцільністю, а виключно турботою про спільне благо. Громадянську чесноту, яка допомагає керівникам діяти саме в такому ключі, стародавні греки окреслювали поняттям «паррезія», дерзновення, яке, на думку доповідача, слід розуміти «не тільки як відвагу громадян говорити правду перед власть імущими, але також відвагу самих можновладців говорити правду громадянам». Професор Феррара наводить влучний вислів Мішеля Фуко, який у своїй книжці на тему паррезії твердить, що вона «пов’язана з відвагою перед обличчям небезпеки: вона вимагає саме відваги казати правду, не дивлячись на небезпеку. А у своїй найбільш радикальній формі говорити правду стає питанням життя і смерті» [2].
Зайвим є казати, що пандемія постала перед людством справою дослівно життя і смерті, і ще до нині залишається великим іспитом на мудрість і відвагу для лідерів різних сфер і рівнів. Нині ще надто рано давати оцінку, чи і наскільки Церква справилася з цим своїм завданням свідка правди та «пророка у своїй батьківщині», коли з одного боку слід було виявляти материнське піклування про здоров'я народу, а з іншого боку – не допустити маніпулювання правдою у суспільстві задля корисливих політичних чи економічних інтересів певних груп чи партій. І хоч багато хто із вдячністю сприймав численні заклики, відозви і заяви, які у ці місяці лунали з боку релігійного середовища, можливо, матимуть рацію і ті, хто вважатиме, що голос духовних лідерів, чи тих, хто претендує на такий статус, не завжди звучав достатньо однозначно, вчасно і рішуче.
І цьому годі дивуватися. Бо представникам Церков, мабуть, не було ані легко, ані просто, для прикладу, з одного боку ясно і однозначно повчати своїх вірян про необхідність дотримання правил карантину, а з іншого боку – мати відвагу реагувати на подвійні стандарти і непослідовність окремих представників політикуму і бізнесу, які спритно оминали, а то й відверто ігнорували приписи, які самі ж нещодавно встановили. В таких обставинах пригадувати, що чужа каригідна безвідповідальність не може стати виправданням для власної безвідповідальної поведінки, – теж пророче завдання Церкви, отримане від свого Засновника, який казав своїм послідовникам, вказуючи на книжників і фарисеїв: «Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. В'яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть» (Мт. 23, 3-4).
Вірність правді однаковою мірою можна виявити як відважним її проголошенням, так і мовчазним свідченням. Бо як каже старозавітній проповідник, «усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: … Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити» (Проповідник 3, 1.7). То ж, як на мене, слушно було мовчати, коли злі язики приписували Церквам корисливі цілі, які мали б ховатися за вболіванням з приводу порожніх храмів; але не менше слушним і доречним було піднести голос спротиву, в ім'я справедливості, коли деякі можновладці упереджено і тенденційно пробували перекласти вину за поширення коронавірусу на Церкви і релігійні організації. Подібно і Христос-Істина, стоячи перед своїми обвинувачами, раз не відповідав нічого (Мт. 27, 12; Мр. 15, 5), а іншим разом боронився, звертаючись до того, хто вдарив Його в обличчя: «Якщо я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б'єш мене?» (Йо. 18, 23).
Так само в комунікації з парафіянами потрібно було діяти у правді і в любові, уникаючи протиставляння душі і тіла, фізичного здоров'я і духовного зв'язку з Богом своїх вірян. Тому, хоч як не легко було священнослужителям казати своїм вірним: «Залишайтесь на Великдень вдома», вони робили це у дусі турботи про здоров'я і життя парафіян. Проте ще більша ревність про спасіння їхніх душ, за які свого часу мають здати звіт (див. Євр. 13, 17), мала спонукати їх до ясного і переконливого пояснення важливості живої, а не віртуальної участі в богослуженнях Церкви, щоб уникнути «віртуалізації віри», відчуження від Святих Таїнств та інших поважних загроз для християнського життя, до яких можуть довести нечувані дотепер карантинні обмеження…
Лише у світлі Бога – Відвічної Істини – ми зможемо пізнати слушність чи хибність тієї чи іншої поведінки в далекому і близькому минулому. А нині можемо лише просити в Бога для церковних провідників духа і сили пророка Йоана, який «прийшов дорогою правди» (Мт. 21, 32), жив по правді, засвідчив правду і віддав своє життя за правду і тим самим допоміг численним з-посеред свого народу пізнати Істину і наблизитися до неї.
В ім'я Божої істини Церква покликана рівно ж ставати на захист найбільш вразливих і незахищених, страждаючих людей. В умовах пандемії, зокрема на самих її початках, ми стали свідками подвійного страждання тих, хто одними з перших захворів від цього вірусу: з одного боку було фізичне страждання і психологічний стрес від непередбачуваності ситуації, а з іншого боку – далося взнаки упереджене, а то й відверто агресивне ставлення оточення до них. Там, де хворі потребували зрозуміння, співчуття, підтримки, вони натрапляли на незаслужені докори, відчуження і злобу.
Явище стигматизації хворих поширювалося з не меншою швидкістю, ніж сам вірус, і воно було тим прикріше, що траплялося рівно ж у християнському середовищі. Тому в таких часах, як наші, нагальною потребою стає застосування «інноваційних способів поширення правдивої інформації, аби протистояти дискримінаційному дискурсу, ненависті та стигматизації» [3]. Іншими словами, йдеться про «креативність любові» (Папа Франциск), якою слід протистояти демонам упередження, байдужості і страху. Бо тільки Правда визволяє (див. Йо. 8, 32), тільки Любов – будує (див. 1 Кор. 8, 1).
Далі буде…
† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ
Посилання:
[1] «Воскреслий Христос входить у нашу ситуацію смутку, розчарування і тривоги», — владика Богдан Дзюрах, Синод Єпископів УГКЦ, 22 квітня 2020 року — https://synod.ugcc.ua/data/voskreslyy-hrystos-vhodyt-u-nashu-sytuatsiyu-smutku-rozcharuvannya-i-tryvogy-vladyka-bogdan-dzyurah-2926/
[2] Pasquale Ferrara, Il potere e la cura. La politica ai tempi della pandemia (Влада і піклування. Політика в часах пандемії), Istituto Universitario Sophia - https://www.sophiauniversity.org/it/news/il-potere-e-la-cura-la-politica-ai-tempi-della-pandemia-di-pasquale-ferrara/
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
