СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Важливо виробляти у своїй свідомості постійну думку про Бога», — владика Венедикт Алексійчук
На початку вересня владика Венедикт Алексійчук відзначив 10-лііття єпископської хіротонії: уже три роки він є єпископом Чиказької єпархії св. Миколая, яка охоплює північний захід США, раніше сім років був єпископом-помічником у Львівській архиєпархії УГКЦ. Минулої п’ятниці, 25 вересня, під час візиту в Україну, владика Венедикт презентував у Гарнізонному храмі св. Петра і Павла у Львові свою третю книгу — «Школа молитви», яка постала із його роздумів у відеоблозі з такою ж назвою. Про служіння і покликання, молитву і сучасні можливості комунікації, Україну й Америку у програмі «Добра розмова» на «Воскресіння. Живе радіо» з владикою Венедиктом Алексійчуком говорив Тарас Бабенчук.
Книга владики Венедикта Алексійчука — своєрідне продовження його розважань у відеоблозі. Такі роздуми отців Церкви — Блаженнішого Святослава у відеопроєкті «Доступно про важливе», владики Венедикта у «Школі молитви», інших священиків, які мають сторінки у соціальних мережах — певний дороговказ і допомога для тих, хто шукає своєї дороги до Бога і молитви.
«Одна із наших проблем у молитві — те, що ми відтворюємо наші стереотипи про Бога. Але кожна зустріч з Богом — унікальна, — сказав на презентації у Гарнізонному храмі владика Венедикт. — Часто згадую в новій книжці „Школа молитви“ про те, що перед Богом не треба грати ролі. Перед Богом, як і перед лікарем, треба бути такими, якими ми є…»
Більше про цю презентацію і книгу — тут.
Тарас Бабенчук почав розмову із відеоблога владики «Школа молитви», і нових часів, коли значна частина комунікацій вимушено перемістилася в он-лайн режим і соцмережі.
Далі — фрагменти цієї розмови.
Владико, як ви ставитеся до того, що у сучасних умовах у більшості випадків доводиться спілкуватися саме так — в он-лайні? Бо багато хто каже про велику потребу живого спілкування, безпосередніх зустрічей…
Що ж, дійсність є такою, якою вона є… Ми живемо у новій епосі, де ці новітні технології доцільно використовувати, вони допомагають нам комунікувати, не втрачати зв’язок. Тому пробую провадити цю Школу молитви, записую ці відео — і їх дивляться люди у різних точках світу, більше, можливо, в Америці, де я зараз служу… Але, водночас, і для мене найціннішою є особиста зустріч з людьми, з кожною людиною. Минулорічна моя книжка так і називалася — «Таємниця зустрічі». Вважаю, що тільки особиста зустріч формує нас, впливає на нас, як і ми впливаємо на когось. Але наразі ці речі — он-лайн і живе спілкування, протиставляти не треба: важливе і те, й інше…
Чи можна сказати, що епідемія коронавірусу і пов’язані із нею речі — самоізоляція, обмеження спілкування, страх за здоров’я і життя — змінює людей?
Я цілковито переконаний, що автоматично, механічно нас нічого не змінює. Не можна змінитися, просто перебуваючи у якихось обставинах, які є такими, якими вони є, незалежно від нас. Обставини самі по собі нічого в людині не міняють. Бачимо: навіть в одній родині діти не стають копією ні одне одного, ні батьків, хоча, здається, виховання і стиль життя були однаковими… Інша річ, що, як кажуть, поки грім не загримить, чоловік не перехреститься. Але от, перехрестився — і що далі? Чи той чоловік трохи усвідомив, що через той грім Бог хоче з ним говорити? …
Так само і з коронавірусом: чи хочемо ми чути Бога, який, я переконаний, говорить до нас через ці події? Не пригадую, чиї це слова — що людина народжується, щоб померти. І коли замислюємося про це серйозно, це дійсно дуже сумно — народившись, ми вже готуємося до смерті, людина має свій початок і кінець… Але християнство дає цілковито іншу перспективу — народження у Христі до вічності. Будемо відверті: ми живемо так, ніби будемо жити вічно саме у цьому світі. Але народження і смерть дані нам щоб причаститися до справді вічного життя, народитися для вічності, для Бога, для Христа. Бачимо з прикладу мучеників, що для них смерть не була страшною, вони знали, що це — народження до неба. Зауважмо, у церковному календарі ми святкуємо фактично день їхньої смерті. Здавалося б, абсурдно святкувати чиюсь смерть, правда? Але їхню смерть — святкуємо, тому що це їхнє народження у вічності…
Ситуація з пандемією показує, наскільки крихким є світ і людське життя. І, по-друге, наскільки ми маємо бути готовими до вічності, бо невідомо, коли прийде момент, коли Господь покличе кожного з нас. Тому я певний, що через ці події Бог хоче говорити з кожною людиною в окремий спосіб. Але Він не примусить людину слухати і жити інакше, це питання свободи волі людини, питання, наскільки ми готові до цього слухання, спілкування, розмови з Господом нашим…
У нинішньому світі дуже непросто говорити й думати про вічність: шалена швидкість життя, потоки інформації, яка забувається на другий день… Як у цьому всьому пам’ятати про вічність?
Просто так пам’ятати про вічність неможливо, потрібно розвивати в собі цю свідомість. Якось, коли я ще вчився, викладач статистики сказав — все на світі можна виміряти, і мене це тоді дуже зачепило — ну як це?! Але з часом зрозумів, що певні речі виміряти справді можна. Якось я замислився: скільки часу ми присвячуємо Богу й скільки — земним речам? Отже, добрий побожний греко-католик щотижня ходить в неділю до храму — це півтори години, молиться вранці й увечері — це ще загалом 2 години на тиждень, разом — десь три з половиною години. У тижні — 148 годин. Тобто реально віруюча і практикуюча людина в середньому присвячує Богові 2–3 % свого часу, а 98–97 % — цьому світу.
Але ми нагі в цей світ прийшли й нагі підемо. Тому дуже важливо виробляти у своїй свідомості цю постійну думку про Бога. Слова «атлет» і «аскет» мають однакове походження і смисл — це той, хто вправляється. Тому й щодо сприйняття вічності треба вправлятися, прикладати зусилля. Легко й без зусиль не вивчиш мову, не станеш чемпіоном з паверліфтингу — всі розуміють, що для цього треба вправлятися щодня. Так і щодо вічності і сенсів — питати себе вранці і ввечері: у що я інвестую свій день? Збудую хату, здобуду освіту, що також важливо, чи трохи більше часу віддам вічності, витрачу на Божі речі…
До речі, про аскезу: ви завжди підкреслюєте, що ваше покликання — монашество, і що це — ваша сутність. І в Чиказькій єпархії також дуже швидко знайшли монахів. Розкажіть трошки про ті монастирі і монахів…
Я їх не шукав — вони були (сміється). В самій єпархії є два монастирі Східного єпархіального права: один — у Каліфорнії, на заході нашої єпархії, другий — в Мічігані, на півночі, ближче до кордону з Канадою. Монахи, які там є, практично не мають українського коріння — це американці, які захотіли провадити монаше життя у східній католицькій традиції. Чому так? Ми, греко-католики, часто навіть не усвідомлюємо, який безмежно великий скарб маємо — нашу Церкву як традицію. Тому що це щось унікальне — бути одночасно і на 100 % і православними, і католиками. Ми, греко-католики, репрезентуємо неподілену Церкву, якою вона була від початку! Багато говориться про екуменізм і єдність Церкви, а тут не треба говорити, це вже є: ми самі репрезентуємо Церкву, яка подає не можливу екуменічну модель, а традицію — одночасно і Сходу, і Заходу, і католицизму, і православ’я… Тому ті американські монахи й захотіли жити тією повнотою, цілісністю, бо це для людини є важливо… Я часто буваю в обох монастирях, щоб пожити своєю монашою автентичністю, добре чуюся серед них…
І — про ваші загальні враження від Америки: кажуть, що Чикаго і Львів чимось подібні — у тому, як українці зберігають свою ідентичність…
Звичайно, паралелі можна шукати і завжди їх віднайти… Хоча особливістю Чикаго справді є те, чого, можливо, в діаспорі більше ніде немає: реальне «Українське село», такий район у Чикаго, де українці живуть дуже сконцентровано. Там все — українською мовою, щотижня щось відбувалося, було по кілька подій. У Чикаго на виступи визначних артистів з України я потрапляв частіше, ніж мені вдавалося, коли жив у Львові…
Питання, яке часто ставлю, тому що воно болюче: чому українці, які виїжджають за кордон, стають там успішними, а в самій Україні чогось для цього бракує?
Скажу свою думку: українці стають успішними за кордоном, тому що потрапляють у певну систему. Держава, куди вони емігрують, має своє систему — економічну, політичну, правову, соціальну тощо. Українці, які потрапляють туди, як правило, законослухняні, й виконують прийняті там норми і закони. З іншої сторони, українці — підприємливі і працьовиті, і в цій системі можуть швидко розвиватися. Є таке галицьке слово — доробитися. Так, більшість українців за кордоном не творили великі бізнеси, але вони входили у існуючу систему, працювали і щось здобували. Думаю, у 95 % це саме так.
У чому, на мій погляд, проблема України, то це у тому, що ми не вміємо творити систему, дотримуватися її законів. Чому? Тому що всі ці закони, системи, порядки тощо завжди сприймалися як щось стороннє — те, що створив хтось інший, ворожий, чужий. І маємо певну алергію і на систему, й на закони, не сприймаємо їх серйозно, навіть якщо творимо все це самі. Так, закон — але для когось, не для мене; хтось має їздити по правилах, а не я; так, ходжу до церкви щонеділі, але хабара дам, тому що така ситуація, бо так вже є… Тому, як на мене, витворення цієї системи, яка тримає і формує суспільне життя, є таким важким. Причин для цього дуже багато, про це можна дискутувати дуже довго, але саме в цьому криється та трудність…
В Америці на загал — гонорово заплатити річний податок зі свого прибутку. Звичайно, є якийсь відсоток громадян, які ухиляються від цієї сплати, але американець розуміє, що він — громадянин своєї країни, має підтримувати свою державу і що робити це — гонорово, що це — честь.
А в Україні гонорово — не платити податки… У цьому й проблема і біда — у цій несистемності. У тому, що ми не готові, не навчені творити цю систему і порядки, і, головне, дотримуватися їх. Але без творення цієї власної системи і правил, однакових для всіх, не досягнемо успіху…
Повністю програму можна подивитися тут.
За матеріалами Живого радіо «Воскресіння»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Венедикт АлексійчукЄпископ Єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США)
