СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«УГКЦ несе в собі еклезіологічну пам’ять неподіленої Церкви першого тисячоліття», — Блаженніший Святослав для видання «Il Timone»
У першому номері 2019 року католицького видання «Il Timone» опубліковано інтерв’ю з Блаженнішим Святославом, в якому йдеться про УГКЦ, її історичну ідентичність і сучасність. Редактор видання поспілкувався з Главою УГКЦ незадовго після виходу у світ італомовної книжки Блаженнішого Святослава «Скажи мені правду. Діалог про сенс життя».
Ваше Блаженство, розкажіть нашим читачам про Українську Греко-Католицьку Церкву, її історію, сучасність. Що це за Церква?
Українська Греко-Католицька Церква – це Східна Католицька Церква свого права, найбільша серед усіх Східних Церков, які перебувають в єдності з Католицькою Церквою. Її коріння сягають часів Київської Русі, а сьогодні завдяки присутності наших вірних у всьому світі вона є глобальною Церквою. Наша Церква народилася з хрещальної купелі св. Володимира Великого у 988 р. Треба зазначити, що християнство прийшло в Україну з Константинополя. Саме тому наша літургійна традиція визначається як візантійсько-слов’янська. На відміну від інших українських Церков, дочок Володимирового хрещення, ми завжди зберігали сопричастя з наступником апостола Петра, особливо з 1595 р., коли наші єпископи з’їхалися до Бреста, щоб підписати декрет, який підтвердив їхнє сопричастя з Єпископом Рима, а відтак з усією Вселенською Церквою. Саме через це в минулому столітті ми були жорстоко переслідувані радянською владою. Упродовж десятиліть нашу Церкву намагалися знищити: єпископів, священиків і безліч мирян запроторили до концентраційних таборів.
У книжці «Скажи мені правду» ви дали цікаве визначення вашої Церкви: «УГКЦ є закликом, що не дає спокою ні Заходу, ні Сходу». Що ви маєте на увазі?
Ми є Церквою, яка несе в собі еклезіологічну пам’ять ще неподіленої Церкви першого тисячоліття. Зберігаючи в церковній ідентичності повноцінне буття Східної Церкви в сопричасті з наступником апостола Петра, ми маємо місію і обов’язок свідчити єдність Вселенської Церкви, бути посередниками між Сходом і Заходом та допомогти їм повноцінно «дихати двома легенями». Ось чому ми в певному сенсі є закликом, що не дає спокою ані Заходу, ані Сходу. Крім цього, я переконаний, що діалог із нашою Церквою стане великою допомогою сучасним християнам в усвідомленні значення єдності Христової Церкви.
Які наслідки мала для вас вірність наступникові апостола Петра в XXстолітті та яке значення має сьогодні?
Саме через сопричастя з Єпископом Рима, яке для нас є не лише канонічним фактом, а передусім духовною дійсністю, у ХХ столітті ми заплатили високу ціну – кров незчисленних мучеників, синів і дочок нашої Церкви. Внаслідок Львівського псевдособору 1946 р. упродовж наступних десятиліть наша Церква переживала тотальне знищення з боку радянської влади. Ми були найчисельнішою переслідуваною Церквою минулого століття і найбільшою соціальною групою опору до атеїстичної системи Радянського Союзу.
Вважаю, що жертва наших мучеників сьогодні є мало відомою, можна навіть сказати, не належно оцінена. Для православних Московського патріархату наша вірність наступнику Петра вважається «перешкодою в екуменічному діалозі». Дійшло до того, що представники цієї Церкви навіть просили в Римі припинити наше існування.
Переконаний, що й з боку Вселенської Церкви ідентичність УГКЦ має бути по-новому відкрита і осмислена.
Чи ви б могли навести статистичні дані, які засвідчують масштаби цих переслідувань?
На превеликий жаль, ми не маємо остаточних відомостей щодо масштабів переслідування нашої Церкви в Радянському Союзі. Уже віддавна ми намагаємося встановити історичну правду, зокрема мовою статистичних даних. Однак досі не маємо відповідних наукових історичних досліджень, оскільки залишається проблема доступу до архівних документів.
Наведу вам приклад Галицької митрополії. У 1938 р. ця митрополія налічувала: 7 єпископів і 1 апостольського адміністратора, 2387 парафій, 2567 парафіяльних храмів, 2352 єпархіальних священики і 123 ієромонахи, майже 500 семінаристів, 31 чоловічий монастир і 121 жіночий. У 1943 р. було 3,6 мільйона вірних. У звіті голови Ради у справах РПЦ Г. Карпова до Н. Хрущова за 1956 рік названо 344 греко-католицьких єпископів і священиків (включно з митрополитом Йосифом Сліпим і 6 єпископами), які у 1945-1950 рр. були репресовані.
Тож наша Церква втратила не лише свою матеріальну власність, а й багатьох синів і дочок.
Взірцевою постаттю в історії вашої Церкви є кардинал Йосиф Сліпий. Яка його настанова залишається актуальноюі в наш час?
У виданні «Скажи мені правду» я говорю про те, що патріарх Йосиф Сліпий отримав від Господа особливий дар цілковито пережити пасхальне таїнство своєї Церкви: він був свідком її розп’яття і воскресіння. Після вісімнадцятирічного каторжного життя в різних таборах ГУЛАГу він бачив свою місію у служінні людській особі, відновленні її гідності. Треба сказати, що для нього поняття гідності людської особи було тісно пов’язаним з християнською вірою, адже він бачив, як атеїзм може знищувати людську гідність. Я переконаний, що сьогодні, коли ми спостерігаємо за появою і розвитком нових форм атеїзму, це духовне повчання патріарха Йосифа є дуже актуальним.
Другий аспект його повчання, на мою думку актуальний і в наші часи, є заклик до розвитку науки. Якщо Церква хоче діалогувати із секуляризованим світом, мусить розвивати християнську думку високого рівня. Патріарх Йосиф стверджував, що лише правда може врятувати сучасну культуру, - правда як спосіб буття, як особа. Перед викликом різних сучасних ідеологій ми потребуємо такої правди.
Змінюючи тему, хотів би запитати вас про створення автокефальної Православної Церкви в Україні – подію, яка спровокувала кризу в православному світі між Константинополем та Москвою. Якою могла б бути роль УГКЦ в цій ситуації поділу між християнами?
Українська Греко-Католицька Церква не один раз заявляла власну позицію стосовно надання автокефалії Українській Православній Церкві з боку Константинополя. Ми позитивно оцінюємо цей процес, вважаємо його важливим кроком у подоланні розколу між Православними Церквами та виходу українського православ’я з ізоляції у православному світі, однак ми не є учасниками цього процесу і вважаємо його внутрішньою справою Православних Церков.
Водночас я б хотів зауважити, що православний світ усередині поділений і потребує вселенського арбітра, щоб допомогти локальним Церквам досягнути згоди та церковної єдності. Думаю, місія нашої Церкви полягає в тому, щоб свідчити цю єдність і молитися за наших православних братів.
На завершення я б хотів повернутися до теми віри. Якою є роль традиції у передаванні віри?
Для нас, східних християн, традиція є інтегральним процесом передавання віри з покоління в покоління: те, що апостоли отримали від Христа через дар Святого Духа, Церква повинна передавати теперішнім і наступним поколінням. Іде мова про те, щоби передати дар віри. Традиція полягає не лише в тому, щоб зберігати певні обряди чи ритуали, її завдання – передавати зміст християнського життя.
Ваше Блаженство, наскільки важливою у новій євангелізації є Літургія?
Щоб відповісти на ваше запитання, я б хотів згадати св. Іринея, який вчить, що справжня традиція проявляється, коли Церква звершує служіння Святих Тайн. Ту саму божественну дійсність, яку переживали апостоли, ми також можемо досвідчити за допомогою Божественної Літургії. Саме Літургія як божественна дійсність виводить нас за рамки типового світського мислення, яке поділяє людей на традиціоналістів і лібералів. Адже особа Христа є завжди тією самою. І в Божественній Літургії Церква дарує Його особу людям своєї епохи.
Переклад з італійської мови Секретаріату Глави УГКЦ в Римі
