У Космачі відзначили 135-річчя від дня народження священномученика Омеляна Ковча

СЛОВО

преосвященного владики Василя Івасюка, єпарха Коломийського,
з нагоди прощі вірних до рідного села Космача священномученика Омеляна Ковча
у день його 135-ліття від дня народження

«Тут я бачу Бога»

Омелян Ковч

Вступ. «Тут я бачу Бога». Ці слова священика Омеляна Ковча відносяться до кожного священика Коломийської єпархії. 2019 року виповняється 135-років з дня народження блаженного священномученика Омеляна Ковча, 75-ті роковини його мученицької смерті в нацистському концтаборі «Майданек» та 10-та річниця проголошення його покровителем душпастирів УГКЦ.

І). Дитинство і юність. Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 року у селі Космач на Косівщині в родині священика Григорія Ковча. По закінченні Львівської гімназії навчавсяв богослов’я в Урбаніянському університеті з 1905 по 1910 роки.

У 1911 році прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина. Свою службу розпочав у Підволочиську (Тернопільська область).

ІІ). Священиче служіння. 1912 року поїхав до Боснії, де займався душпастирською опікою емігрантів з Галичини. В тій країні абсолютну більшість становили слов’яномовні мусульмани, а отець служив боснійським українцям 4 роки.

В середині Першої світової війни о. Омелян повернувся до Галичини і почав формувати збройні сили України. У 1919 році вступив до Української Галицької Армії. Будучи військовим капеланом, пройшов через усі негаразди разом зі стрільцями Бережанського коша аж до кінця існування УГА.

1922 року його призначають парохом храму св. Миколая у м. Перемишляни. Опікувався бідними, сиротами, хоча й мав шестеро своїх дітей. «Над тією хатою ангели кружляють» — так говорили люди про скромний будинок сім’ї Ковчів. Це був винятковий дім, відкритий для потребуючих. Родина Ковчів настільки присвячували себе потребуючим, що іноді, занедбували свої власні потреби.

Тут отець Омелян застав багатьох своїх вірних українців ополяченими. Потрібно було докласти надзвичайних зусиль, щоб повернути їх до рідної Української Церкви і народу. Тому він активно організував побудову дзвіниці, ремонт церкви, загородження кладовища, віднову народного дому. Завдяки цьому швидко розвивалось релігійне та культурне життя української громади у Перемишлянах: під його патронатом були створені гуртки, хори, студентські організації. Але чим більше вдавалося зробити о. Омеляну Ковчу на релігійному та національному рівні для українського народу, тим більше претензій мала польська влада до священика. З приходом радянської влади деякі парафіяни почали мстити полякам за вчинене зло у часи польського правління. Отець Ковч засудив поведінку своїх парафіян за грабунок польських родин: «Невже ж впродовж 20 років я вас так виховував?! — виголошував у проповіді о. Ковч. — Ви задивились на тих босяків, що тепер прийшли до нас. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму й совісті, то я прошу ще сьогодні повернути все тим людям, від яких ви забрали». Того ж дня полякам віддали все їхнє майно. Після цього польська делегація попросила вибачення у священика за прикрощі, яких він зазнав від польської влади.

ІІІ). В часі німецької окупації. Набагато важче стало 1939 року, коли Галичину окупували радянські війська, а згодом — 1941 року — німці. У тих екстремальних умовах о. Омелян незмінно залишився собою, відважно відстоював права людей, боронив своїх сусідів, наскільки це було можливо і коли цього вимагало добро людей, народу, Церкви, залагоджував найважчі проблеми, яких було немало під час двох окупацій. Чудом його оминула смерть від рук енкаведистів, але не тішився з приходу німецьких окупантів. На місце червоного звіра прийшла коричнева чума.

Особливої гостроти набрала проблема євреїв після приходу німців, яких у Перемишлянах було чимало. І тут о. Омелян показав свою людяність та відвагу. Його дочка Анна Марія Ковч-Баран розповідає про такий епізод, як німці прибули до Перемишлян: «Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди (…). В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від’їхали в бік своєї станції».

Брат отця Омеляна Мирон розказував: «Мені волосся дубом стало від думки, що тепер з ним станеться. Кинувся його шукати серед юрби, вогню і несамовитих криків. А він, з допомогою інших, відчинив підперті важким стовпом двері синагоги, вбіг усередину і став просто витягати напівпритомних, раз-у-раз різко викрикуючи: „Тікайте, хто куди може, німці зараз сюди повернуться!“».

Багато євреїв тоді загинуло, але й багато врятувалося. Пізніше о. Омелян теж рятував місцевих євреїв, хрестячи їх в ім’я Пресвятої Тройці, коли вони того бажали. Є свідчення, що відбулося близько 2000 таких хрещень. Бажання євреїв прийняти Таїнство Хрещення було не тільки виявом інстинкту самозбереження. Політика тодішньої влади не передбачала, що хрещення може звільнити представників єврейської громади від ув’язнення чи смерті. Отець Омелян знав, що шансів на порятунок або нема, або вони є мінімальні. Бажання хреститися не могло також бути виявом розпачу. Євреї справді вбачали в блаженному Омелянові близьку людину. Ще до приходу нацистської влади він мав великий авторитет у єврейської громади, яка становила більшість населення Перемишлян.

ІV). Ув’язнення німецькою владою. Такі діяння священика стали причиною того, що його ув’язнили, спочатку у львівській в’язниці. Завдяки митрополитові Андрею Шептицькому його звільнили, але з умовою, що той відмовиться від подальшої допомоги євреям. Такої заяви він не підписав, через що його ув’язнили удруге і після великих фізичних та духовних знущань, його було перевезено до концтабору «Майданеку» біля Любліна. Отець Омелян навіть звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволити відвідувати їх у гетто.

Опинившись у Майданеку, він виконував повинності нарівні з іншими полоненими, а ввечері давав розраду в молитві всім, незважаючи на релігійну належність і національність: полякам, українцям, росіянам, естонцям, литовцям.. Концтабір — це місце організованих вбивств. У цих умовах блаженний Омелян Ковч не забував про своє покликання і служив усім людям, незалежно від походження та конфесійної приналежності.

Адміністрація концтабору негативно ставилася до духовних осіб, але отець Ковч не приховував свого священства. Він підпільно відправляв там Святу Літургію, сповідав в’язнів, благословляв свяченою водою останки вбитих людей перед спаленням. За короткий час він здобув собі велику пошану й авторитет та зумів зберегти людяність і свою священичу гідність.

Один зі знайомих згадує: «Отця Ковча всі любили — українці, поляки, євреї. Отець Омелян не дбав про себе, робив добро всім, хто до нього звертався». У лютому 1944 року отець Омелян потрапив у табірний шпиталь і там помер, а його тіло було спалено в крематорії 25 березня 1944 року. У Майданеку не існувало прізвищ, тільки номери. Отець Омелян мав номер 2399. За офіційними даними, в’язень № 2399 помер 25 березня 1944 року від флегмони (гострого гнійного запалення) правої ноги.

V). Визнання подвигу священномученика Омеляна Ковча. Подвиг отця Омеляна став відомий цілому світові. Папа Іван Павло ІІ, колишній професор Люблінського католицького університету, проголосив його блаженним мучеником у Львові під час своєї подорожі в Україну. У 1970-х роках, коли родина о. Омеляна Ковча хотіла щось довідатися у радянської влади про його перебування в концтаборі, то бюро Музею-пам’ятника мучеництва «Майданека» повідомило короткою відповіддю, що там не було ніяких українців, ані священиків. Одначе, дня 9 вересня 1999 року Єврейською Радою України йому присвоєно звання «Праведник України». У Любліні досі бережуть пам’ять про цю людину, а жителі міста вирішили назвати його ім’ям одну із вулиць — кільце блаженного отця Омеляна Ковча на перехресті вулиць Армії Крайової та Івана Павла II.

Отець Омелян Ковч до останнього дня свого життя у Майданеку залишався відданим і вірним душпастирем. В одному зі своїх листів, який вдалося передати дітям, він писав: «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я – єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».

«Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста».

Беатифікація о.Омельяна Ковча відбулася 27 червня 2001 року у м. Львові під час Божественної Літургії у візантійському обряді за участю Папи Івана Павла ІІ. Дня 24 квітня 2009 року Синод УГКЦ, очолюваний блаженнішим Любомиром Гузаром, проголосив блаженного Омеляна Ковча покровителем священиків Української Греко-Католицької Церкви. Через те, що тіло о.Омельяна було спалено нацистами і неможливо було знайти справжні мощі блаженного, керівництво УГКЦ ухвалило рішення вважати цей прах блаженного мученика мощами.

Омеляну Ковчу присвячено документальний фільм «Парох Майданека». Дня 25 березня 2002 року під час екуменічного молебну за жертвами Майданека, Патріарх Любомир Гузар сказав: «Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось із собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрашніших обставинах можна залишитися людиною, по-друге, релігійність — це наша зброя проти наших слабкостей, і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Відійдімо із цього місця кращими людьми».

VІ). «Тут я бачу Бога». Ці слова священика Омеляна Ковча тепер звучать великою пересторогою у житті теперішніх священиків і мирян. Пророк Осія перестерігає кожного священика і вчителя «Народ мій гине через брак знання». Наші люди численно виїжджають за межі України і повинні завжди шукати українську Церкву. Оскільки на першому місці стоїть матеріальне – заробити гроші і тільки гроші, а духовної поживи мало хто шукає. Запитання: «Чому?». Тому що вони дуже мало знають науку Катехизму. Багатьох людей трагедія життя вчить знайти Бога на чужині. Таке свідчення подають нам із-за кордону. Омелян Ковч у концтаборі щодня наражав себе на небезпеку смерті, навчаючи людей, бо він там бачив Бога. Нині маєте свободу і чи можете повторити слова пароха Майданека «Тут я бачу Бога» у своїй парохії чи сім’ї. Запитаймо себе: «Скільки патріотів і священиків ми виховали?». Живемо в страшний час, коли боїмося подряпати телефон чи машину, але обмовити ближнього, зневажати людину – це робимо дуже легко. Господь почне знову трусити деревом Церкви. Моліться, щоб вистояти до кінця і не зрадити та не впасти у гріхи. Бог один для всіх, але чи ми належимо до віруючих людей?

Висновки. Приклад отця Омеляна Ковча ще раз засвідчує, що батьки разом з Церквою зуміли виховати з маленького хлопчика Омеляна справжнього священика і патріота. У нелюдських умовах концтабору Майданек, о.Омелян довершив міру свого героїзму – відкривав всім людям двері до Царства Божого. В одному з листів до близьких він написав: «Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх». І нині великий вплив на суспільство мають сучасні технології, котрі зомбують майже всіх людей і штучно керують державами. Завдання цієї сатанинської машини – керувати свідомістю особи і маніпулювати та пригнічувати дух народу.

Щире покаяння тісно пов’язане з надією на Боже милосердя і завжди є рятівним кругом особливо для дітей і молоді. Отже, падати – це набувати досвід, боротися з труднощами – це виробляти характер, а не здаватися в усіх важких випадках – це навчитися жити.

Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі, допоможи нам перейти з непохитною вірою в Бога через ціле життя.

Боже, дякую Тобі, що нині Ти зберіг мені життя і здоров’я, і дозволь виконувати щодня сумлінно мої священичі обов’язки на взірець о.Омеляна Ковча.

Благословення Господнє на вас!

20 серпня 2019 року,
с. Космач, Косівський район, Івано-Франківська область