«Ця зустріч — великий крок уперед!» — інтерв’ю Глави УГКЦ про зустріч проводу УГКЦ з Папою Франциском

10 липня 2019

Війна в Україні. Досвід синодальності. Екуменічна місія. Глава УГКЦ після зустрічі з Папою Франциском в ексклюзивному інтерв’ю для італійського видання «AСІ Stampa».

«Ця зустріч — великий крок уперед!» — інтерв’ю Глави УГКЦ про зустріч проводу УГКЦ з Папою Франциском

Після завершення дводенної міждикастеріальної зустрічі, яку очолив Папа Франциск, Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви визначив місію найбільшої Церкви свого права формулою «Каталізатори діалогу і єдності».

Як відомо, Верховний Архиєпископ УГКЦ, митрополити та єпископи — члени Постійного Синоду УГКЦ, 5–6 липня зустрілися у Ватикані зі Святішим Отцем Франциском і керівниками дикастерій, які займаються українськими питаннями. Незважаючи на те, що участь Папи Франциска була запланована лише на час відкриття, Святіший Отець перебував упродовж двох робочих днів. Зустріч стала місцем плідного діалогу: вперше Папа сказав про «гібридну війну» в Україні, вперше в комунікаті пресслужби Апостольського Престолу стосовно ситуації в Україні було використане слово «війна», а не «конфлікт».

У розмові з «ACI Stampa» Блаженніший Святослав розповів про особливу місію УГКЦ як «екуменічного каталізатора», про намагання звільнитися від тягаря ран минулого, а також вказав на колоніальний екуменізм і знову порушує питання ролі Східних Католицьких Церков як моделей для досягнення повної єдності — остаточної мети екуменічного діалогу.


Ваше Блаженство, як пройшла ця міждикастеріальна зустріч Святішого Отця та представників Римської курії з УГКЦ?

Саме Папа Франциск висловив бажання організувати цю зустріч і особисто її очолив. Навіть більше, Святіший Отець перебував з нами впродовж двох днів, хоча на початку планувалася його присутність лише першого дня. Цей факт підтвердив, що Римський Архиєрей бажає обговорювати ситуацію в Україні «з першоджерелом», а не з тими, хто має з нею «непрямий зв’язок».

Якою була мета Святішого Отця?

Папа Франциск бажає, щоб Східні Католицькі Церкви розвивалися і процвітали. Часто кажуть, і Святіший Отець це підтвердив, що уніатизм як метод відновлення повної і видимої єдності Христової Церкви вичерпав себе. Це правда. Ми, Східні Церкви, теж поділяємо таку думку. Це метод, який розділяє єдину Церкву шляхом відокремлення від неї певної частини і приєднання її до іншої Церкви, загострює проблему поділів і не допомагає вилікувати рани. Але часто, коли йдеться про уніатизм, цей термін використовується для того, щоб поставити під сумнів саме існування Східних Католицьких Церков. Під час нашої зустрічі ми зрозуміли, що Папа розрізняє метод уніатизму та Східні Католицькі Церкви. Ми не метод, а живі люди і живі Церкви. Українська Греко-Католицька Церква протягом останніх тридцяти років надзвичайно активно розвивалася: Папа оцінив життя, жвавість нашої Церкви і хотів виявити своє сприяння її розвитку.


У фінальному комунікаті повідомлялося про «нову методологію» цієї зустрічі. Про що конкретно йдеться?

Я вважаю, що ця зустріч — великий крок уперед: з’явилася нова методологія. Раніше в зустрічі, присвяченій Східній Католицькій Церкві, особисто брав участь Глава цієї Церкви, якого приймав або Папа, або керівники відповідних дикастерій. Це були окремі зустрічі. Натомість остання зустріч була міждикастеріальною і передбачала участь Святішого Отця та керівників компетентних дикастерій. Окрім Глави УГКЦ, на зустріч прибули вісім митрополитів (по чотири з України і діаспори) та члени Постійного Синоду. Це дозволило нам слухати і бути почутими. Керівники дикастерій Курії змогли переконатися, що деякі з моїх заяв були не тільки власними переконаннями, а виходили від всієї УГКЦ. Можна було побачити синодальність у дії. У своєму вступному слові Папа Франциск сказав, що недостатньо мати Синод — необхідно бути Синодом. Ми показали Папі наш досвід бути Синодом. Тож ми пережили надзвичайну подію, змогли з’ясувати певні поняття і наміри та визначитися з проєктами на майбутнє.

Якими були основні теми ваших доповідей?

Центральною темою нашої розмови була війна в Україні. Усім зрозуміло, що ця війна є чужоземною агресією. Усім зрозуміло, що Україна є жертвою. Усім зрозуміло, що це гібридна війна; про неї часто забувають і довкола неї є багато маніпуляцій. Ми також проаналізували глибину ран, які ця війна завдає тілу і душі українського народу. Звернули увагу на наявність гуманітарної кризи, створеної не тільки цією війною. Це криза, яка знову відкрила рани нашого народу.


Що це за рани?

Ми — постгеноцидний народ: досі заліковуємо рани цієї великої трагедії в історії нашого народу. Дві Світові війни і винищення українців сталінським голодом перетворили Україну на землю, политу кров’ю мільйонів людей. Зараз наша держава переживає період пробудження власної гідності. І важливо зрозуміти, що ми маємо на увазі, коли вживаємо слово «Україна».

І що саме ви розумієте під цим словом?

У це слово ми вкладаємо насамперед розуміння присутності в ній народу з власною історією, своїми ранами і, водночас, надіями. Ми думаємо про державу як суб’єкт міжнародного права з чітко визначеними кордонами, визнаними міжнародним співтовариством. Це держава, яка є спільним благом нашого народу в його багатонаціональному та багаторелігійному вимірі і яка переживає період деколонізації, тобто намагається вийти з периферії свого існування, щоб стати суб’єктом діалогу з країнами Центральної та Східної Європи.

Натомість наш агресор, тобто Російська Федерація, у поняття «Україна» вкладає територію, що є предметом переговорів і геополітичних інтересів. Росіяни заперечують існування народу і розглядають Україну як тимчасову державу. Вони хочуть продемонструвати, що, радше, ідеться про «державу-невдаху», — державу, що «провалилася».

Це абсолютно різні поняття.

До чого призводить ця відмінність понять?

Війна в Україні є колоніальною війною, що ведеться в самому серці Європи з наміром відновити систему на кшталт Радянського Союзу, — відновити імперію. Тому ми представили Святішому Отцю бажання українців захистити країну. Якщо агресору вдасться знищити Українську Державу, він «перемалює» кордони Східної Європи, і це стане трагедією для всієї Європи. Ця тема була однією з головних тем спілкування зі Святішим Отцем. Ми старалися гідно представити наш народ, бо його, на жаль, часто намагаються показати як людей, котрі не знають з ким іти — з Європою чи з Росією. Щоб охарактеризувати сучасну ситуацію в нашій країні, я вживаю таке порівняння. Україна — це в’язень, який провів багато років у в’язниці і щойно звільнений, а тому почувається, з одного боку, вільним, але з іншого — поставши перед потребою реінтегруватися у вільне суспільство, залишається невільником тюремної ментальності.


Отже, Україна все ще є в’язнем?

Ми є народом, який іде шляхом деколонізації. В останні десятиліття ми пережили етапи, які називаємо революціями. Усього їх було три. Перша — Революція на граніті, яку здійснили студенти і яка припала на час розпаду Радянського Союзу. Друга відома під назвою Помаранчевої революції 2004 року. Остання — це Революція гідності 2013 року. Це наші кроки до свободи, наші зусилля відбудувати свою молоду вільну країну.

Яка роль Церкви на цьому шляху визволення?

Церква є учителькою визволення. Прагнення бути вільними насправді виникає внаслідок росту усвідомлення власної гідності. За часів Радянського Союзу Церква, особливо наша підпільна УГКЦ, була оазисом людської гідності, оскільки тоталітарний комуністичний світ пригноблював людську особу. Церква завжди була останнім притулком цієї людини, де вона могла усвідомити себе як образ і подобу Бога. Таке усвідомлення є гарантією, що гідність є природною для людини, що її не надають державні закони чи політичні рішення і що ніхто її не може забрати. Свобода — це прояв гідності, і це духовний феномен. Можна бути вільним навіть у в’язниці, як це довели наші мученики, сповідники нашої віри, котрі, незважаючи на ув’язнення, залишалися вільними. Але ті, хто не пережив цієї духовної свободи, потребують допомоги: ми часто є рабами наших поганих звичок.


І як тут може допомогти Церква?

Церква допомагає будувати соціальну справедливість, проповідуючи і застосовуючи чотири принципи її соціальної доктрини: гідність людської особи, солідарність, субсидіарність і спільне благо. Для вільних людей держава є спільним благом. Для українців держава є єдиною гарантією бути вільними на своїй землі. Раніше ми жили на нашій землі як громадяни другого класу.

Папа Франциск часто говорить про практичний екуменізм. Чи для Католицької Церкви бути «учителькою визволення» означає бути посередницею єдності з іншими конфесіями?

Безсумнівно. Я говорив про колоніальну війну проти України з боку агресора, який хоче, щоб наша держава залишалася периферією великої імперії. Переконаний, що великі екуменічні кроки, зроблені на Заході у другій половині ХХ століття, пов’язані з процесом деколонізації, за якого духовне життя звільнилося від мирських та геополітичних інтересів і Церкви повернули собі здатність до діалогу.

Після закінчення дії принципу «Cuius regio, eius religio» («чия влада, того релігія»), Католицька та Протестантська Церкви змогли вільно говорити про релігійні речі. Проблема екуменізму в Україні і на всій території колишнього Радянського Союзу полягає в тому, що деколонізація ще не відбулася. Церкви були рабами, яких експлуатувала атеїстична політична влада для цілей, що не становили безпосередній інтерес Церкви. Коли ми сьогодні в Україні говоримо про екуменічні зусилля, то ще більше відчувається необхідність деколонізації. Церкви живуть власними упередженнями одна проти одної. У суспільній свідомості передусім Православні Церкви вважаються агентами чужоземної влади. Люди розуміють, що між католиками, православними і протестантами існують догматичні, богословські та духовні розбіжності, але вони не розуміють, чому самі православні поділені між собою.


Поділ, який здається ще більш напруженим через рішення Константинопольського Вселенського патріархату надати автокефалію Православній Церкві України рішення, що призвело до появи напруження з Московським патріархатом, а також в самій православній спільності…

Поділ у православ’ї є великою проблемою для України. Надаючи автокефалію, Вселенський патріархат намагався вилікувати ці розбіжності, але ми бачимо, що дорога, яку доведеться пройти, ще довга.

Якою є позиція Української Греко-Католицької Церкви?

Минуло вже тридцять років, як наша Церква вийшла з підпілля, і ми пережили певну екуменічну трансформацію. Після падіння Берлінської стіни і «залізної завіси» УГКЦ вийшла з катакомб і одержала можливість жити духом Другого Ватиканського собору, зокрема його екуменічним духом. Але в 1990-х роках екуменічна ситуація в Україні була дуже напруженою. Нас розглядали як ворогів, зокрема тому, що Церкви дискутували з приводу розподілу храмів. Однак сьогодні цілком інша ситуація. Ми разом співпрацюємо там, де це можливо. Ми сприймаємо православних як наших братів. Під час зустрічі я представив соціологічне опитування Центру Разумкова, яке показує, що екуменічна відкритість греко-католиків вища, ніж в інших Церков і християнських спільнот України.


Як ви реалізуєте свою екуменічну місію?

Ми хочемо підтримувати контакти і відносини з усіма Церквами, присутніми в Україні, а особливо з Православними Церквами, які становлять 71 відсоток християнського населення. Ми шукаємо всі нагоди для співпраці, особливо коли йдеться про допомогу населенню, яке найбільше страждає від війни. Бомби не розрізняють католиків і православних, тих, хто говорить українською, російською, польською… вони вбивають всіх без винятку. Тому ми намагаємося знайти єдність у вирішенні цих болючих проблем.

Кардинал Кох, президент Папської ради сприяння єдності між християнами, розповів про екуменічні виклики. Яку місію вам доручили?

У своїй доповіді кардинал Кох зосередився на аналізі документа нашого Синоду «Екуменічна концепція», за який він висловив нам подяку. У документі говориться про принципи екуменічної діяльності нашої Церкви, про її інклюзивну еклезіологію, — візію Церкви, яка нікого не виключає і бачить в особі вірного іншої конфесії брата, котрого потрібно приймати і любити. Ми говорили про можливу модель єдності, сформованої у ситуації, в якій ми живемо сьогодні, і горизонтів, що можуть привести нас до діалогу і очищення пам’яті, щоб вилікувати наші рани і не залишатися заручниками минулого. Кардинал Кох сказав, що такий документ є ознакою екуменічної зрілості нашої Церкви і свідченням того, що ми не можемо вважатися перешкодою. Навіть більше, ми є каталізатором екуменізму. Зрештою, екуменічна ідентичність є частиною ідентичності кожної Східної Католицької Церкви: ми маємо те саме богослов’я, ті ж корені в канонічній практиці, що і наші православні брати. Нам просто потрібно з’ясувати, як це зробити можливим.

У вас є ідея, як це зробити?

З багатьох причин у нас, на превеликий жаль, нема офіційного діалогу з Православними Церквами. Але коли цей канал буде створений, — можливо, шляхом двосторонніх зустрічей із кожною українською Православною Церквою, — ми почнемо думати про застосування (у локальному пастирському контексті) плодів екуменічного діалогу, який ведеться на універсальному рівні, починаючи з роботи Міжнародної змішаної Католицької та Православної богословської комісії. Першою темою буде визнання дійсності Таїнств, а отже, припинення повторного хрещення вірних інших конфесій. Першим кроком тут може стати впровадження на місцевому рівні того, що робиться на рівні вселенському.

Правда, на вселенському рівні сама Комісія трохи «кульгава»: Болгарська Православна Церква ніколи не брала участі в засіданнях, Московський патріархат відкликав участь через українське питання…

На жаль, православний світ дуже роздроблений. Це дивує, як я вже сказав, самих православних вірних. Однак ми не зважаємо на це, бо хочемо бути каталізатором діалогу та єдності. Це специфічна місія нашої Церкви.


Є двадцять три Церкви свого права, на території декотрих із них ведеться війна. Наприклад, Халдейський патріархат переживає подібну до вас ситуацію в Іраку. Чому Папа побажав зустрітися саме з вами?

Важко відповісти. Можливо, тому що ми є найбільшою Східною Католицькою Церквою і Святіший Отець бачив, що стосовно нашої Церкви існують численні упередження, зокрема внаслідок пропаганди. Папа хотів, щоб ці упередження зникли, щоб з’явився простір для спільних роздумів і щоб заглибитися в історію ідентичності нашої Церкви.

У заключному комунікаті зустрічі ми говоримо про нову методологію, створену саме прагненням Папи підтримати одну з цих Церков у її місії. Першим результатом є розуміння того, що Східні Католицькі Церкви не вичерпали себе, а навпаки — їх потрібно належно оцінити. Це стосується всіх Східних Церков. І можливо, в майбутньому Папа скликатиме подібні зустрічі і для інших Східних Церков задля їх процвітання.

Греко-Католицька Церква України має три мрії: візит Папи в Україну, піднесення її до гідності Патріархату і беатифікація митрополита Андрея Шептицького. Чи сьогодні ці мрії стали ближчими?

Вони ближчі, ніж три дні тому. Насамперед ми публічно запросили Папу приїхати до України. Ми сказали йому: «Сьогодні ми зустрічаємося з Вами і Ви слухаєте нас. Та багато хто не може бути тут, проте хоче Вас слухати і бачити. Ми чекаємо на Вас в Україні, щоб Ви змогли доторкнутися до ран війни і допомогли припинити їх кровотечу». Такими ініціативами, як «Папа для України» Святіший Отець Франциск хотів полегшити наші страждання. Проте в нас створилося враження, що ми працюємо лише для того, щоб виправити наслідки війни. А треба вплинути на її причини. Тож коли Папа приїде до України, це буде працею над припиненням війни. Ми повторили наше запрошення і в неофіційній атмосфері, коли зустрілися зі Святішим Отцем під час вечері в домі Святої Марти. Папа сказав мені: «Я подумаю».

Тепер щодо патріархату…

Цю тему ми теж розглядали, коли говорили про екуменічний вимір життя нашої Церкви. Патріархат — це спосіб існування, а не нагорода. Це вироблення механізмів для процвітання нашої Церкви, оскільки підвищує нашу ефективність і пастирську роботу. Наша Церква, її розвиток і розквіт не є загрозою для наших православних братів. Ми не «проти когось», а «для когось». Ця ментальна революція ще не завершена. Але нам потрібні нові структури. За статистикою Міністерства закордонних справ, щорічно з країни виїжджає мільйон українців, і ми повинні забезпечити пастирську підтримку цим мігрантам. Те саме можна сказати і про інші Східні Церкви, які переживають подібну ситуацію, наприклад, Халдейський патріархат, для якого характерний масовий вихід християн з Іраку.

Усе це вказує на необхідність створення патріархату: хоч корені нашої Церкви є справді в Україні, але ми глобальна Церква, яка виходить поза межі географічної території.

І, нарешті, особа митрополита Шептицького…

Митрополит Шептицький першим зрозумів глобальний вимір нашої Церкви. У той час, коли він очолював Українську Греко-Католицьку Церкву, вона мала лише три єпархії у Західній Україні, яка на той час перебувала під владою Австро-Угорської імперії. Сьогодні в нас є 34 єпархії по всьому світу, і це також завдяки митрополиту Шептицькому, який першим здійснював пастирські візити до своїх вірних у всіх куточках земної кулі і зробив усе необхідне для того, щоб вони мали священників і єпископів. Він першим наголосив на пастирських потребах створення структур для іммігрантів. Ми живемо плодами того, що розпочав митрополит Шептицький.

Іншими словами, час збирати урожай…

Ці два дні не мали на меті покласти на стіл готових рішень, розглянутих і прийнятих заздалегідь в якійсь дикастерії. Це були дні вивчення, аналізу, роздумів про подальші кроки. Ми очікуємо, що найближчим часом з’являться плоди цих роздумів, конкретні рішення, створення певних структур і механізмів, які зможуть допомогти нашій Церкві процвітати в Україні та у світі.

Переклад з італійської мови Секретаріату Глави УГКЦ в Римі
За матеріалами ACI-Stampa
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae