«Що може зробити Церква в сьогоднішній суспільно-політичній ситуації в Україні», — доповідь владики Богдана Дзюраха на круглому столі у Центрі Розумкова

15 травня 2014

Відбулося чергове засідання постійно діючого Круглого столу «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин». Його організатори — Центр Разумкова та Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні проведи дискусію за участю членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

«Що може зробити Церква в сьогоднішній суспільно-політичній ситуації в Україні», — доповідь владики Богдана Дзюраха на круглому столі у Центрі Розумкова

Перш за все, хочу щиро привітати організаторів чергового засідання Постійного Круглого столу «Релігія і влада в Україні» та побажати успішних та корисних для нашого суспільства дискусій. Хочу, рівно ж, зробити кілька вступних зауважень чи міркувань щодо теми сьогоднішнього засідання, не претендуючи ані на непомильність, ані на вичерпність, а просто ділячись кількома думками з приводу.

Коли говоримо «Церква», як правило, думаємо про інституційний її вимір, обмежений до духовенства. На мою думку, таке розуміння є дещо звужене і не цілком відображає природу Церкви, навіть в її людському вимірі. Адже Церква — це не клуб вибраних духовних лідерів, але спільнота віруючих людей, Христових учнів, яка прагне сповідувати свою віру і на основі своєї віри влаштовувати своє особисте, родинне і суспільне буття. Таким чином, Церква є нерозривною та інтегральною частиною громадянського суспільства, так як і кожний громадянин та кожна спільнота чи організація громадян країни, котра шанує закони нашої держави і спричиняється до спільного блага усіх її громадян.

Якщо спробувати оцінити вплив Церкви на суспільство в цілому та на різні його інституції, то це, мабуть, зробити і легко, і важко водночас. Легко, бо можна навести, — що і було зроблено в рамках цього круглого столу, — певні статистичні і соціологічні дані, побачити їх динаміку, проаналізувати тенденції тощо. Все ж, як на мене, вплив Церкви не завжди можна бачити чи виміряти виключно соціологічними методами. Він набагато глибший і часом потрібно більш тривалого періоду, щоб цей вплив зауважити і оцінити. Наведу такий приклад: кілька років тому я брав участь у прощі до Зарваниці на Тернопільщині. Як правило, у цій прощі до цього найбільшого Богородичного центру нашої Церкви беруть участь десятки тисяч паломників з усієї України. Після Літургії під час обіду виступав представник міліції з сусідньої Хмельницької області. Спостеріг різницю в криміногенній ситуації між цими двома областями, на користь саме Тернопільської області. Успіх приписав не праці правоохоронців, а діяльності Церкви… Все ж, інколи мене самого не полишають критичні думки: наскільки насправді Церква має вплив на стан суспільства? Чи ми не перебільшуємо цей вплив, або ще гірше: чи не живемо в ілюзіях, видаючи бажане за дійсне. Легко говорити про «духовність», про «релігійність українців», про «відродження традицій». Але коли згадати первородний гріх нашого українського суспільства — корупцію, то виявиться, що тут набагато більше ще треба зробити у духовному плані, ніж зроблено дотепер. Бо якщо Україна займає з року в рік чільне місце в переліку країн з найбільшим рівнем корупції, то це означає, що як дають хабарі, так і вимагають їх люди, які називають і вважають себе віруючими, християнами. І це досить сумно.

А тепер більш конкретно щодо головної теми нинішнього засідання: Що може Церква зробити у нинішній суспільно-політичній ситуації в Україні?

1. Почну з найважливішого і, може, не буду оригінальним, бо скажу очевидну річ: завдання Церкви знаходиться в першу чергу в релігійній, а не суспільно-політичній площині. Тому перше, що може і повинна робити Церква у цій ситуації, і що вона робить, це заносити усильні молитви і благання за Боже благословення для народу, за внутрішнє очищення і зцілення ран окремої людини і суспільства загалом. Чому? Відповідь дуже проста. Свого часу кард. Томас Шпідлік зауважив, що питатися, чому людина молиться — це те ж саме, що питатися, чому птах співає. А відповідь дуже проста — така його природа. Отож, Церква молиться, бо така її природа. Про це завдання і покликання християнської спільноти пригадує св. Павло в Посланні до свого учня Тимотея, який стояв на чолі однієї з новостворених християнських громад: «Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю. Це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2, 1–4). Церква виконає свій суспільний обов’язок лише тоді, коли залишиться собою: спільнотою, що славить Бога, проповідує Боже Слово і живе цим Словом. Віруюча людина глибоко переконана, що «Коли Господь та не будує дому, — дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, — дарма пильнує сторож» (Пс 127). То ж саме з цього трансцендентного бачення людського буття і людської особи виходить Церква, здійснюючи своє покликання і своє суспільне служіння. Властиво, на цьому можна було б і закінчити. Однак, я хотів би ще навести три ділянки, в яких, на мою думку, служіння Церкви може виявитися дуже корисним для суспільства і держави. Що більше, дивним чином саме від того, наскільки Церква закорінена у своєму зв’язку з Богом, настільки вона може послужити ближньому, а отже, і суспільству. В іншому випадку, будучи позбавленою свого вертикального виміру, Церква перетвориться на одну з суспільних інституцій, більш чи менш успішну і корисну, але перестане бути тим, для чого її Господь створив і покликав.

2. Свідчення правди. Свідчити правду для Церкви не є виключно, і не в першу чергу суспільно-політичне завдання, — свідчення правди випливає з самої природи Церкви. Вона отримала місію, яку має сповнювати силою Святого Духа: «Ви приймете силу Святого Духа, який зійде на вас і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї і аж до краю землі» (Діяння 1, 8). Революція Гідності була революцією духа. Нам треба прислухатися до заклику апостола: «Духа не гасіте!» і більш системно та відважно свідчити правду світові. З болем спостерігаємо розмах пропаганди брехні, ненависті та агресивності, яка поширюється російськими ЗМІ. Що ми протиставляємо цьому засиллю темряви? Пригадую слова Івана Павла ІІ, який з нагоди 50-ї річниці закінчення Другої світової війни писав: «Під час Другої світової війни, окрім звичайного, а також хімічного та біологічного озброєння, широко застосовувався ще інший смертоносний інструмент, а саме — пропаганда. Перш ніж атакувати супротивника фізичними засобами знищення, намагалися зруйнувати його морально через зневагу, очорнення, наклепи, фальшиві звинувачення, скерування публічної думки до найбільш ірраціональної нетерпимості за посередництвом різноманітних форм агітації, орієнтуючись передусім на молодих».

3. Будучи понад політичними силами і партіями, вміти почути кожного і промовити не лише до «своїх», але до усіх. Влада має почути жителів цілої України, в тому числі, і Сходу та Півдня. Не олігархів та криміналітет, який прагне безроздільно панувати над цими регіонами, і якимось чином приписує собі мало не виключне право говорити від імені місцевих жителів, але справжніх мирних жителів, які потребують реальних перемін. Ці переміни мають проходити через усі виміри людського буття: матеріальний, психологічно-емоційний та культурно-духовний. Дати відчути зміни на краще в щоденному побуті, дати більше почуття безпеки, пробудити почуття власної гідності і прагнення жити у свободі — ось програма, яку слід було б здійснювати за допомогою державних структур та усіх здорових сил українського суспільства. Вчора під час Національного круглого столу один з політиків Донбасу вкотре наводив як причину протистоянь те, що ми, мовляв, різні, що маємо за собою різну історію і її бачення, різний спосіб мислення і культуру тощо. Що на це сказати? Різноманітність культур, традицій, конфесій чи національностей не є ані слабкістю, ані тим більше небезпекою для країни, а її багатством. Небезпекою для країни є політики, які ці різниці використовують для того, щоб протиставляти один регіон іншому, щоб спричиняти зіткнення громадян власної країни одні між одними. Для зіпсутого серця, зараженого вірусом нетерпимості та агресії, навіть одна відмінність може стати приводом до злочину. Про це нам розповідає біблійна розповідь про Каїна та Авеля… В Одесі живуть представники понад 100 національностей. Хіба ж до злощасного 2 травня хтось з них скаржився на те, що його переслідують, утискають. що йому не комфортно жити в цьому чудовому українському місті? Ні. Аж доки не з’явилися у місті диверсанти, не розпочали атакувати мирну ходу футбольних фанів, а потім спровокували ще більшу трагедію, в якій загинули десятки людей…

4. Залишатися сумлінням суспільства, в першу чергу, державних структур і можновладців. Заклик Володимира Мономаха «Не дайте сильним погубити людину» залишиться заповітом і вказівкою до дії для кожної автентичної Церкви. З іншого боку, влада, яка справді прагне служити народові, а не задовольняти свої власні вузько-партійні інтереси, буде вдячна за таку місії Церкви та буде всіляко прислухатися до голосу Церкви. Натомість, влада, яка не захоче служити народові, буде, в кращому випадку, ігнорувати голос Церкви, а в гіршому — прямо чи опосередковано переслідувати Церкву. Як не парадоксально, але саме ставленням до Церков виявляється або демократичність влади, або її схильність до авторитаризму та диктатури. Тому, невипадково свобода совісті поряд зі свободою слова є наріжним каменем розвиненої демократії і свідчать про існування здорових суспільно-державних відносин у країні.

+ Богдан Дзюрах
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ