СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиРятувала євреїв, пережила 47 допитів НКВД і табори. 118 років тому народилася ігуменя Йосифа Вітер
11 січня 1904 року у селі Миклашів народилася учасниця ОУН, праведниця народів світу, ігуменя Йосифа Вітер. Вона пережила 47 допитів НКВДистів, катування, роки у таборах, але до кінця життя була незламно вірна Богові та Україні.
Про ревну патріотку України і Української церкви, сподвижницю Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого, уперше розповіла ігуменя монастиря у Великих Гаях, Тернопільського району сестра Анатолія, яка з нею провела разом останні 12 років. Про це інформує тижневик «Номер один».
Насіння любові до України проросло і дало плоди праведності та мужності
Оленка народилась у змішаній родині — батько її був патріотом і націоналістом-українцем, а мати — австріячкою. Сім’я деякий час жила в Австрії та Києві, але коріння їх — із Львівщини. Батько професорував в одній із київських гімназій та в січні 1918 року бився разом зі своїми студентами під Крутами, там і загинув геройськи. Тому Олена разом з матір’ю змушені були повертатися до Львова, де спершу дівчина вчилася у василіанській школі, а після цього вступила до медінституту, але закінчила лише один курс. Діяльність молодої патріотки була помічена Митрополитом Андреєм Шептицьким, і ось саме з його благословення Олена у 1926 році стає вчителькою новичок у монастирі с. Якторів Золочівського району Львівської області та дістає чин магістра. Ще до того вона в монастирі та при ньому засновувала різні просвітницькі гуртки, дитячий садок, зокрема «Рідну школу», де діти навчалися української мови.
Влітку 1930 року вступила до лав ОУН, підпільної української націоналістичної організації, і зайнялася ще більш активною просвітницькою роботою, за що пізніше її чекісти звинуватили у націоналістичному вихованні молоді. У 1932 році Мати Йосифа стає першою ігуменею (настоятелем) Якторівського жіночого монастиря. При цьому її наставник А. Шептицький всіляко заохочував молоду ігуменю до наук, був для неї прикладом релігійної ревності і відданості Українській церкві. Ще сім років Олена Вітер жила і трудилася у монастирі більш-менш спокійно. Та в 1939 році на Західну Україну прийшли радянські окупанти і все пішло шкереберть, стало набагато гірше, ніж за Польщі. Того ж року зазнав плюндрувань і монастир Матері Йосифи. Саму будівлю зруйнували, ікони та символи віри потоптали. Йосифа хотіла покинути Батьківщину, але Андрей Шептицький пояснив їй, що саме у таку скрутну хвилину Україна потребує відданих патріотів.
Радянське слідство — суцільні катування
Згодом Йосифа створила підпільний монастир, окрім просвітницької роботи, переправляла репресованих підпільників та їх родини до Польщі, інших країн.
Та невдовзі на неї донесли і 11 червня 1940 року за нею прийшло НКВС. Спершу її доправили у «Бриґідки» (найдавніша в’язниця Львова, яка і понині діюча), потім перевели на Лонцького. Слідство тривало півроку. Та яке то слідство? То були суцільні катування. Ось що розповіла ігуменя студійського жіночого монастиря з Великих Гаїв Тернопільського району сестра Анатолія: «Одного разу арештовану енкаведисти забрали і повезли на розстріл. Поставили біля ями і зробили залп, Йосифа впала, думала, що її уже вбили. Та тут почувся регіт конвоїрів і їхні слова: „От яка героїня“. Потім повезли бідну жінку до в’язниці. Садисти-енкаведисти знову й знову придумували нові катування для патріотки. Вона потім казала, що дивувалась, як усе витримала, пояснювала це лише волею Бога». Йосифа дослівно розповіла таке: «Мене з дня арешту на допити водили 47 разів і кожного разу катували — намотували моє волосся собі на руки і били головою об стіни, підлогу. Було й таке, що розіп’яли, держачи за руки й ноги, а в рот вливали сечу, промовляючи при цьому: „Ось тобі твоє святе причастя“. Допитували переважно вночі, били гумовими, залізними палицями, кулаками і ногами, а коли одного разу пішла мені кров горлом, то заткали брудною шматою з підлоги. А потім один кат витяг ту ганчірку й плюнув своїм харкотинням. Під час тортур нелюди завжди питали мене, чи ще хочу вільної України, я завше відповідала ствердно, і знущання продовжувались. Кидали до льоху зі щурами, а потім ще й застосовували електричний струм».
Згодом Олена Вітер під час допитів зізналась у приналежності до ОУН, розповіла, що займалася просвітницькою роботою, вихованням дівчат та дітей. Але енкаведистам не те було потрібно, вони їй «шили» терористичну статтю і заставили у тому таки зізнатися, а це було рівнозначно смертній карі.
«Я йшла по трупах і по коліна в крові…»
Ігуменя Анатолія далі переповідає розповідь Матері Йосифи, характеризуючи її як людину з сильною волею та вірою в Бога, у добро, мужню, хоч і тендітну жінку, незламну патріотку України: «Наша Мати сиділа у в’язниці НКВС № 4 на Лонцького, де зараз музей. У ньому є надписи прізвищ сотень людей, яких стратили 22–28 травня 1941 року, серед яких і її. Тоді мали розстріляти 1355 в’язнів, але німці пішли в наступ і енкаведисти не встигли зробити повністю своєї чорної справи, знищили лише 924 особи та втекли. Йосифа у той час перебувала в одній із віддалених камер і до неї черга так і не дійшла. Коли жінку звільнили, вона вийшла в коридор і йшла, мов примара, по трупах по коліна в крові в одній спідній сорочці. Вийшла і подалася догори до собору Св. Юра. Дорогою ледь живу жінку наздогнав конем якийсь червоноармієць, вдарив нагаєм і прокричав: „Ти что, із дурдома сбєжала?“ Жінка заточилася, але нічого не відповіла. У підвалі собору проспала декілька діб на купі картоплі, потім знайшла своїх сестер».
«Найгуманніший суд» присудив Йосифі 20 літ каторги
У ті часи багато людей повірили в лояльність нових окупантів лише заради того, що вони були проти комуністів. Але дуже швидко те розвіялось і кожен відчув на собі німецьке «добро», особливо підпільники ОУН. Усе ж церкви та духовенства не чіпали і це використало керівництво ГКЦ на чолі з А. Шептицьким, зробивши монастирі та церкви останнім притулком для всіх знедолених. Взяла участь у цьому й ігуменя Йосифа, хоч ще недавно сама ледь не загинула. У її монастирі надавали медичну допомогу пораненим повстанцям, жінкам та дітям. Було створено сиротинець для дітей. Саме тут Йосифа сховала єврейських дітей. До речі, серед них була дівчинка з кульовим пораненням. Роблячи цю добру справу, монахині самі ризикували життям, та Бог був милосердним і їм пощастило пережити німецьку окупацію. Але прийшов знову новий-старий окупант в образі радянської влади. Мати Йосифа залишилась на місці і не припинила допомагати українським повстанцям. Репресії не забарились і вже не лише проти повстанців, а й проти духовенства, церкви взагалі. А. Шептицького «врятувала» від арешту його смерть 01.11.1944 року, а його наступник Й. Сліпий таки був арештований через півроку і відправлений у табори. Не оминула ця біда і Йосифу, її забрали 12 квітня 1945 року. Цього разу «найгуманніший суд у світі», радянський, дав Йосифі 20 років каторжних робіт за фіктивно створеним звинуваченням, нібито за вбивство тодішнього радянського атеїста Ярослава Галана. А ще їй приписували співробітництво з самим Гітлером. Після смерті «вождя усіх народів», у 1953 році, почався перегляд справ багатьох репресованих у 1930-50-х роках. Матері Йосифі зняли «терористичні» статті та «скосили» строк до 10 років, і таким чином вона вийшла на свободу 29 березня 1956 року.
«Ти підеш до пекла, а я — до Неба…»
Про спецпоселення в Мордовії, де перебувала Йосифа, розповіла ігуменя з Великих Гаїв: «Мати Йосифа розповідала більше про когось зі своїх подруг по нещастю, ніж про себе. Але ми знаємо, що те саме було і з нею, що над ними всіма в таборах далі знущалися та піддавали тортурам. Окрім того, там були й інші вороги, так звані „блатні“, а по-простому — злодюги та бандити. Так одного разу ввечері, відпочиваючи після трудового дня в Гаях, Мати розповіла такий випадок. Головна серед тих бандиток одного разу прийшла до Йосифи у медчастину (вона тоді вже була там медсестрою), і сказала, що вб’є її. А Мати їй у відповідь: „То вбивай, після цього ти попадеш до пекла, а я — на Небеса…“ Бандитка змовкла і надовго задумалась, а Йосифа їй багато ще чого розповіла про добро і зло, про Господа і його прощення та Божу благодать. У той час почулися кроки конвоїра й Мати додала: „Тікай скоріше, а то як тебе тут застануть, то не уникнеш карцеру“. Тоді та „зечка“ і сказала: „Ти сматрі, я прішла єйо убівать, а ана сама мєня спасла“… Невідомим залишилося, від чого зм’якла зачерствіла у гріхах душа тієї збідованої жінки: чи від слів про Бога, чи від простої людськості, але більше Матір та її подруг ніхто у таборі не чіпав, хоч до того було всяке — грабували й били тощо. Крім того, Матері Йосифі можна вже було приймати і відсилати посилки. Сестри піклувалися про неї і нерідко висилали різні гостинці. Вона відкривала фанерну кришку, перевертала другим боком і писала адресу заслання Йосифа Сліпого»…
Чи потрібна реабілітація праведникам?
Після звільнення Йосифі за тодішніми радянськими законами не можна було повертатися у Львівську область, тому вона подалася до своїх знайомих сестер у Скалат Підволочиського району, а потім — і до Великих Гаїв, що неподалік Тернополя. У Скалаті з ініціативи Матері було засновано підпільний монастир, звідти вона часто навідувалась на Львівщину, таким чином керувала цими двома обителями і ще деякими в інших місцях. У 1950 році Якторівський монастир уже вдруге радянська влада розігнала. Тоді всіх монахинь вивели посеред ночі в двір лише у спідніх сорочках і послали на всі чотири боки. Дякувати Богові, що було літо. А всі документи монастиря й релігійну бібліотеку спалили на подвір’ї, як подібне робили фашисти. Сестри деякий час жили по 2–3 у найманих квартирах.
Потім Матір Йосифу знайшли родини євреїв з Ізраїлю, дітей яких вона врятувала в сиротинці (було 30 дітей) під час війни. Ці люди висилали посилки Йосифі та її сестрам на прожиття, бо тоді жилося дуже бідно та голодно.
В Єрусалимі на Почесній стіні Праведників вписано ім’я Матері Йосифи, ігумені монастиря Студиток. Ще Мати Йосифа має польську нагороду, а от від держави Україна не має нічого, хіба що щирі, добрі й теплі молитви та спогади її соратників. Правда, є дещо в архівах КДБ, це чотиритомна кримінальна справа на неї чи то пак ؘ про неї.
За словами ігумені Анатолії та її сестер, Мати Вітер не знала спокою від КДБ до останніх своїх днів. Нелюди періодично ночами налітали, як коршуни, робили обшуки, забирали різні речі, які комусь із них просто сподобались, утримували жінку по декілька діб на допитах, топтали образи, знищували релігійну літературу. Варвари! Хоч і за радянськими законами кожна людина мала право на вільне віросповідання.
Мати Йосифа реабілітована посмертно у 1995 році. Виникають запитання до першого Президента України Леоніда Кравчука: чому так довго тягнулася справа, це ж вже чотири роки, як Україна була незалежною? Чи відомо комусь подібний приклад такої жіночої стійкості, мужньої життєдайності і праведності?
«Нині ми, — резюмує сестра Анатолія, — молимося за прославу Матері Йосифи, а Бог уже покерує, як там з її світлим йменням і праведним життям буде…»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
