СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПрикарпатський священник повернувся з США, щоб стати капеланом для бійців тероборони
Отець Василь Петрів, уродженець села Новиця, що на Калущині, повернувся зі США в Україну, аби стати капеланом бійців тероборони.
Священник Василь Петрів каже, що не зробив нічого особливого: так повинен вчинити кожен, хто вважає Україну Батьківщиною і прагне її волі, пише «Нова зоря».
«Я народився у добрій сільській побожній родині в селі Новиця на Калущині. Про те, аби присвятити життя Богові, не думав. Після закінчення школи навчався в професійному училищі, згодом служив в армії. Коли повернувся з війська, то мій дядько, брат по матері, для якого я був наче сином, висловив думку, що я міг би стати священником. Але тоді його слова здавалися мені якимись далекими…» — відвертий отець.
Розповідає, що у 1989-му прочитав оголошення, що буде проводитись набір у Духовно-катехитичний інститут у Франківську. На хвилі українського відродження зрозумів, що його місце — там. Став студентом, коли йому було 27 років, був одруженим чоловіком та батьком. «Це був непростий і цікавий час, час становлення УГКЦ, яка тоді вийшла з підпілля», — пригадує священник.
Василь Петрів був одним із перших студентів та висвячених отців на Прикарпаттів після проголошення незалежності України. Ієрейські свячення отримав з рук світлої пам’яті владики Софрона Дмитерка. Після свячень продовжив навчатися і служив на парафії у славному селі Старий Угринів, де народився Степан Бандера — з 1993 до кінця 1997 року.
Наприкінці 1990-х прийняв служіння в Чикаго, США, на парафії святих Володимира і Ольги. У 1998 році переїхав до міста Парма, штат Огайо, на парафію Покрови Пресвятої Богородиці, також служив у Північній Кароліні. А останнє місце служіння — парафія Введення в храм Пресвятої Богородиці в місті Норд Порт, штат Флорида.
Отець Василь Петрів
«Повернувся тому, що хотів бути зі своїм народом. І це не просто слова, я так думаю, так живу, за це щодня молюся. Проте, ймовірно, мене би не було в Україні, якби в Норд Порті мене не було ким замінити. Знаю, що багато наших священників, які служать за кордоном, хотіли би приїхати в Україну, але мають там свої обов’язки. Вони в багатьох країнах допомагають українцям», — розповідає отець Василь.
Митрополит Івано-Франківської архиєпархії Володимир Війтишин призначив отця Василя Петріва капеланом місцевої тероборони.
«Я служу Літургії, сповідаю, причащаю, проводжу духовні бесіди, молюся за Україну, за перемогу, за наших вояків. Хочу сказати, що настрій у тероборонівців — бойовий. Вони розуміють, що треба працювати, боротися і захищати свою землю. Надалі я робитиму все, що належить капелану. Також дякую Богові, що маю можливість їздити додому та спілкуватися зі своїм 87-річним батьком, який дуже важко сприйняв початок війни. Проте зараз оговтався і молиться за перемогу», — каже священник.
«Насамкінець, у час Великого посту, хочу сказати, що ми живемо в унікальний час, який треба використати для примирення з Богом, із самим собою, з ближніми. Це примирення потрібне для того, аби мати сили для боротьби. Бо від ворогів нас відрізняє те, що ми з любов’ю захищаємо свою країну, свій народ, рідних, дітей, батьків. Я переконаний, що з нами — Бог, з нами правда і з нами буде перемога!» — підсумував він.
Отче Василю, як відбулося Ваше покликання?
Я народився у добрій сільській побожній родині в селі Новиця на Калущині. Про те, аби присвятити життя Богові, не думав. Після закінчення школи навчався в професійному училищі, згодом служив в армії. Коли повернувся з війська, то мій дядько, брат по матері, для якого я був наче сином, висловив думку, що я міг би стати священником. Але тоді його слова здавалися мені якимись далекими…
Та й до того я продовжив службу, щоправда не військову, а у воєнізованій пожежній охороні. А в 1989-му я прочитав оголошення в газеті «Галичина», що буде проводитись набір у Духовно-катехитичний інститут. Я зрозумів, що моє місце — там. Наступного, 1990-го року я вже став студентом. Тоді мені було 27 років, я вже був одруженим чоловіком та батьком. Це був непростий і цікавий час, час становлення УГКЦ, яка тоді вийшла з підпілля.
Тобто Ви були одним з перших студентів?
Так, Бог дав мені таке щастя. З тих років пригадую, як захоплювався неймовірними викладачами – отцями Андрієм Кияком та Мироном Підлисецьким. Оскільки була велика потреба у греко-католицьких священниках, то мене висвятили. Ієрейські свячення я отримав з рук світлої пам’яті владики Софрона Дмитерка. Після свячень я продовжив навчатися і служив на парафії у славному селі Старий Угринів, де народився наш державний провідник Степан Бандера. Там я був з 1993 до кінця 1997 року.
А як Ви опинилися на закордонній парафії?
Можна сказати – випадково. У 1996-му році я поїхав у Канаду відвідати свою тітку. Вже за океаном вирішив відвідати й другу тітку, яка мешкала в американському місті Чикаго. Там я пробув чотири місяці та служив в українській церкві, на парафії святих Володимира і Ольги. Опісля довелося повертатися додому. Але отець Іван Кротець, якому я там допомагав, дуже просив мене приїхати знову. Я сказав, що не можу залишити свою парафію, але згодом таки поїхав.
Мені було нелегко, адже довелося вчити англійську мову вже в дорослому віці, звикати до швидкого чіткого і регламентованого темпу життя. У цьому мені дуже допомагав отець Іван. Окрім цього, моя дружина та діти через різні обставини приїхали до мене лише через 4 роки. Я дуже сумував, молився, і вони приїхали до мене.
Якими були Ваші обов’язки на новому місці служіння?
На парафії було більше півтори тисячі людей, чимало з них — особи поважного віку. Я відвідував їх удома, в лікарнях та в спеціалізованих пансіонатах. У 1998 році переїхав до міста Парма, штат Огайо, на парафію Покрови Пресвятої Богородиці, також служив у Північній Кароліні. А останнє місце мого служіння — парафія Введення в храм Пресвятої Богородиці в місті Норд Порт, штат Флорида.
Чому Ви вирішили повернутися в Україну у час війни?
Повернувся тому, що хотів бути зі своїм народом. І це не просто слова, я так думаю, так живу, за це щодня молюся. Проте, ймовірно, мене би не було в Україні, якби в Норд Порті мене не було ким замінити. Знаю, що багато наших священників, які служать за кордоном, хотіли би приїхати в Україну, але мають там свої обов’язки. Вони в багатьох країнах допомагають українцям.
Напередодні війни, з 23 на 24 лютого, у нашому храмі був владика Богдан Данило, правлячий Архієрей Пармської єпархії. Ми зустрілися на похороні одного священника поважного віку. І коли вночі дізналися про напад Росії на Україну, то вже не спали. А вранці я сказав Владиці, що хочу їхати в Україну. Той відповів, аби я подумав. Але що тут думати? Я хотів бути удома, зі своїм народом. Я написав прохання, Владика Богдан затримав його на кілька днів, а згодом дозволив їхати. Щоправда в США зараз моя дружина, діти та онуки. Вони активно допомагають Україні. Я молюся за них.
Чи допомагають нашій державі парафіяни храму, де Ви служили?
Майже увесь світ, а тим паче українці, які живуть за кордоном, допомагають Україні як можуть. На парафії в Норд Порті збирали кошти, купували ліки та передавали в Україну. Та й звісно, молитвою. А ще, коли на парафію звернуться люди, які втекли від війни, то їх гостинно приймуть. Наразі чи є такі у Норд Порті, я не знаю, бо більшість українців з охоплених війною міст та сіл їдуть на Захід України та в країни Європи.
Що будете робити в Україні?
Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківської архиєпархії Кир Володимир Війтишин призначив мене капеланом місцевої тероборони. Я служу Літургії, сповідаю, причащаю, проводжу духовні бесіди, молюся за Україну, за перемогу, за наших вояків. Хочу сказати, що настрій у тероборонівців — бойовий. Вони розуміють, що треба працювати, боротися і захищати свою землю. Надалі я робитиму все, що належить капелану. Також дякую Богові, що маю можливість їздити додому та спілкуватися зі своїм 87-річним батьком, який дуже важко сприйняв початок війни. Проте зараз оговтався і молиться за перемогу.
Насамкінець, у час Великого посту, хочу сказати, що ми живемо в унікальний час, який треба використати для примирення з Богом, із самим собою, з ближніми. Це примирення потрібне для того, аби мати сили для боротьби. Бо від ворогів нас відрізняє те, що ми з любов’ю захищаємо свою країну, свій народ, рідних, дітей, батьків. Я переконаний, що з нами — Бог, з нами правда, і з нами буде перемога!
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
