Промова Преосвященного Володимира Стернюка до Папи про наладнання правної структури нашої Церкви 1990 року

25 червня 1990

ПРОМОВА

Преосвященного Володимира Стернюка до Папи Івана Павла ІІ
про наладнання правної структури нашої Церкви
на Синоді Єпископів УГКЦ

(м. Ватикан, 25 червня 1990 року)

Святіший Отче!

Понад сорок років переживала наша Українська Католицька Церква ненормальний стан своєї праці для свого Народу і добра душ. Її злуку з Апостольським Престолом у Берестейській Унії скасовано злобно і підступно у 1946 році, позбавлено її власної ієрархії з думкою, що поразивши пастиря розбіжаться і вівці, їй заборонено під гострими карами всяку працю, її загнано в підпілля, з якого вона вийшла тому три роки. Найбільший удар стрінув нашу Церкву тим, що позбавив її єпископів, ієрархічного проводу. Церква — то спільнота видима, збудована за ієрархічною структурою, і таїнственне Христове Тіло, тобто спільнота невидима, небесна, Святим Духом ведена і Його благами збагачувана. Не є це, однак, як уважно підкреслює Другий Ватиканський Собор, як щось подвійне і окреме, «але творять вони одну складну дійсність, що складається з Божого і людського елементу». У цьому зовнішньому виді Христос Господь хотів, щоб наслідники Його Апостолів були пастирями в Його Церкві. Так єпископи, творячи місцеві Церкви, які стали клітинами цілої Вселенської Церкви, провадили свої стада на чолі з Вселенським Архієреєм, а у Східній Церкві через своїх патріархів, які, очолюючи свої помісні Церкви були в злуці з Вселенським Архієреєм. Єпархії стали зовнішньою організаційною формою праці, дії і духовного життя в нашім Господі з дією Святого Духа, прямуючи до вічного Царства Отця.

Вся ця зовнішня структура нашої Церкви зазнала спустошень і захитань під впливом переслідувань, неможливості діяти легально перед безбожницьким урядом, а теж і частинно через різні політичні розчленування деяких наших земель і їхніх єпархій, хоч нова політична ситуація в СРСР зібрала вперше в нашій історії наші етнографічні землі в одне, і прадавні наші єпархії опинились на одній території української республіки під совєтськім урядом в Москві. Але ці єпархії не мали своїх Владик вже сотні років ще й перед совєтською революцією. Деякі були штучно відділені від Львова дивними кордонами, щоб тільки Львів не міг мати впливу на них і на своїх вірних з’єдиненої з Римом Церкви. Іншими словами: зникли старі труднощі для оформлення ієрархічної структури нашої Церкви, але й появилися нові перешкоди для того, щоб ця зовнішня частина неподільного Христового Містичного Тіла не могла спільно і органічно працювати і діяти. Це такі важкі і при тому делікатні питання, що самі їх ми розв’язати не можемо. Найбільшою з тих нових труднощів є те, що на теренах нашої галицької церковної провінції появилась як вислід ненормальних обставин минулого ще й Російська Православна Церква, яка уважає себе в праві мати повну церковну юрисдикцію і структуру біля нас, ставлячи нескрито свої претензії і свої перешкоди для нашої праці і розвитку. Не боїться вона вживати навіть кпин чи й публічних закидів, що ми — владики, які вийшли з катакомб, — не є визнані Апостольським Престолом, не маємо легальних територій, не маємо права, ані повновластей і тим самим не маємо права організувати нормальне церковне зорганізоване канонічне життя і працю.

Останніми місяцями творилася нова дійсність — відродження Української Автокефальної Православної Церкви на традиційно католицьких територіях Західної України. Речники цієї Церкви підкреслюють повну незалежність від Риму та Москви, покликуючись на патріотичні гасла і козацькі традиції. Між народом ширяться непорозуміння, мовляв, стати греко-католиком, значить латинізуватися, переходити на польське і тратити свою національну ідентичність. Упродовж кількох місяців відновлено нову ієрархію в кількості сімох владик. Щобільше, 6 червня 1990 року у Києві скикано собор, де проголошено український православний патріархат з осідком у Києві. Першим патріархом України проголошено митрополита цієї ж Церкви в США 42-літнього Мстислава Скрипника, а митрополитом Галицьким з осідком v Львові назначено владику Йоана Боднарчука. Щоб скріпити позиції Католицької Церкви — нашим проханням є:

1. Торжественно визнати наші права і наші давні межі наших єпархій, яких маємо бути законними Пастирями з волі Вселенського Архієрея.

2. По повному упорядкуванні нашої ієрархічної структури на наших землях, прохаємо сповнити Вашу обітницю, що по відзисканні волі нашої Церкви і упорядкуванні її організаційної структури завершити її церковну будову визнанням нашого Патріархату, згідно з заявами II Ватиканского Собору, папи Павла VI, який не міг цього зробити «saltem pro tempore» (з огляду на час), і згідно з Вашим, Святіший Отче, бажанням тієї хвилини діждатися і таке добро нашій Церкві і народові зробити. Перешкод в цьому ділі не повинно бути, але великих користей духовних, канонічних, екуменічних, пасторальних та еклезіальних було би безліч.

3. Встановити згідно з історичними критеріями межі наших єпархій, щоб ми могли приступити до організації душпастирської сітки станиць для місіонерів, парохів і душпастирів. Привернути давні з’єдинені єпархії, які вже століттями не мали своїх ієрархій (Луцьк, Володимир, Острог, Мстислав, Чернігів і т. п.) до давньої одності зі Львовом як осідком Верховного Архієпископа і Митрополита і майбутнього Патріарха. Іншими словами, дати їм статус канонічно-пасторального існування. Наш Синод вибрав би для них ієрархів.

4. Встановити легальний статус агрегації наших Владик, що досі жили в діаспорі, щоб ми разом з ними творили один Синод нашої Церкви згідно з правом та під проводом нашого Отця і Глави, поки що Верховного Архієпископа, а завтра Патріарха.

5. Перемиська єпархія, на жаль, осталась ще поділена політичними границями і вимагає розв’язки, щоб не остатись сиротою зі своїми історичними сестрами — іншими єпархіями. На територіях Української Республіки вона може знайти свій осідок і відновлену діяльність в Самборі.

6. Чимало наших вірних, як подібно сталося з поляками, що їх доля розсіяла по Сибірі і Центральній Азії та Росії, находиться по широких теренах СРСР. Вже Слуга Божий Андрей Шептицький виявив у минулому стільки журби про тих своїх духовних дітей і створив різні канонічні засоби для їхнього церковного життя. Тепер настав час, щоб ці старання з доповненнями знову відтворити і встановити для нормальної душпастирської праці нашої З’єдиненої Церкви по всіх теренах СРСР. Екзархати, Вікаріати, Адміністратури, Візитатури чи інші згідно зі східним правом інстанції треба створити з визначенням їхніх меж дії.

Без цих старань і засобів ми можемо стати в очах світу, а головно в очах східних братів як безформна маса, якою ніхто не журиться і яка обезкровлена переслідуваннями, не матиме сил піднестися скоро на свої ноги перед своїм Вчителем і Спасителем.

† ВОЛОДИМИР,
Місцеблюститель і Правлячий Архиєрей
Галицької Митрополії

Довідка

20 червня — 4 липня 1990 року в Римі відбулася перша зустріч всього єпископату УГКЦ, з України та діаспори. Під час неї владики мали кілька зустрічей з Папою Іваном Павлом ІІ, з іншими ватиканськими високопосадовцями.

Тексти виступів на зустрічах з Папою подаємо за: «Добрий Пастир» (Вид-ня Івано-Франківської греко-католицької єпархії) — Івано-Франківськ, 1990. — Число 2. — Ст. 12–32.

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae