«Поки двері до фізичних церковних будівель на даний момент закриті, справжні двері до Церкви завжди широко відчинені», — владика Давид Мотюк

23 червня 2020

Сьогодні владика Давид Мотюк здійснює служіння для українців католиків у Канаді. Він є правлячим архиєреєм Едмонтонської єпархії та апостольським адміністратором Нью-Вестмінстерської єпархії УГКЦ. Очевидно, що Канада також була зранена пандемією коронавірусу. Кожного дня кількість смертей від цієї недуги продовжує зростати, кожного дня люди прокидаються із очікуванням щодо завершення цього складного періоду у їхньому житті. Яким чином українська діаспора відреагувала на карантинні заходи та поширення пандемії, як єпископ підтримує своїх вірних сьогодні та який урок повинен винести кожен із нас по завершенні цього випробування, — говоримо українською та англійською мовами із владикою Давидом.

«Поки двері до фізичних церковних будівель на даний момент закриті, справжні двері до Церкви завжди широко відчинені», — владика Давид Мотюк

1. Яким чином вірні та священники Української Католицької Церкви в Канаді відреагували на введення карантинних обмежень? Що думають про ці події українські емігранти в Канаді?

1. How did our priests and faithful react to the quarantine restrictions? What are the opinions of Ukrainian migrants in Canada about this?

Це нелегкі часи для кожного. Ми не звикли до самоізоляції чи соціальної дистанції. Ми відчуваємо, що у нас відняли частину нашої свободи. І, все таки, ми повністю зрозуміли, чому на нас покладаються саме ці обмеження. У певному сенсі ми дійшли до кращого розуміння того, що означає бути «глобальним селом», наскільки ми все більше взаємопов’язані. Те, що відбувається в одній частині світу, вже не залишається там, але має вплив в іншій частині світу, насправді на весь світ. Наші людські життя пов’язані між собою, чи це соціально, а чи фізично, політично, економічно, а навіть духовно. Таким чином, ця ситуація може бути благом — важкий урок, який потрібно засвоїти, але хороший. Це вже не я, моє, і мені, але ми усі разом. У Канаді нашим девізом стало гасло «Сильніші разом». Яка ж це правда!

These are not easy times for anyone. We are not used to having to self-isolate or social distance. We feel that some of our freedom has been taken away from us. Yet, we understood fully why these restrictions are placed upon us. In some sense, we have come to a better understanding of what it means to be a «global village,» of how we are ever more interconnected. What happens in one part of the world no longer stays there, but has an impact in another part of the world, indeed throughout the entire world. Our human lives are all connected, whether it be socially, health wise, political, economic, even spiritual. In one sense, this can be a blessing — a hard lesson to learn but a good one. It is no longer me, myself, and I, but we together. In Canada, our motto has become «Stronger Together.» How true!

2. Як Ви особисто, як єпископ, підтримуєте своїх вірних пережити цей період неможливості бути присутніми у храмах?

2. How do you, as the bishop, encourage your faithful to experience this time of inability to be present in the churches?

Для мене як єпископа важливо слідувати, подорожувати зі своїми вірними, будь то духовенство, монашество, чернецтво чи миряни. Я хочу, щоб вони знали, що вони люблені Богом (і їхнім єпископом!) Навіть у ці складні часи. Я хочу, щоб вони знали, що Церква не є «закритою», але все більше «відкритою». Поки двері до фізичних церковних будівель на даний момент закриті, справжні двері до Церкви завжди широко відчинені. Ніхто чи нічого цього не може забрати у нас. Чому? Тому що, ми Церква — народ Божий; звичайно, що будівля церкви залишається надзвичайно важливою: це просто місце, де ми фізично сходимося для того, щоб бути разом, як народ Божий, в спілкуванні, щоб висловити те, що ми належимо до родини Божої. Але ми продовжуємо молитися, ми все ще читаємо Біблію, ми все одно піклуємося один про одного, ми все ще дізнаємося про Бога і Боже творіння, і ми все ще навчаємо, особливо наших дітей та молодь про Божу любов.

Проте, — і я першим визнаю це, — насправді, дуже важко жити без Божественної Євхаристії, не мати змоги приймати Причастя щонеділі. Я вважаю це найважчим для мене як єпископа — важким ярмом. Я чую крик моїх вірних, які прагнуть Євхаристії, і не можу їх нагодувати. Насправді, для мене Євхаристія є справжнім подарунком, який є джерелом сили. Мої вірні справді голодні Євхаристії! Можливо, я і мої священики в минулому сприймали це як належне. Ми робили те, що зазвичай робимо. Ми відкривали наші церкви в неділю і служили Божественну Літургію. Але ми не в повній мірі оцінювали справжній голод, який існує за Тілом і Кров’ю Ісуса! Прекрасний подарунок, який мені дали наші вірні, нагадуючи мені та моїм священикам про те, наскільки близький нам Ісус та як близько ми завжди хочемо бути з Ним!

For me as a bishop, it is important to walk, to journey with my faithful, whether they be clergy, religious, monastic, or laity. I want them to know that they are loved by God (and by their bishop!) through these challenging times. I want them to know that the Church is not «closed» but ever more «open.» While the doors to the physical church buildings are closed for the moment, the true doors to the Church are always wide open. No one or nothing can take this away from us. Why? Well, we are the Church — the people of God; the church building, still very important, is simply a place where we physically go to be together as the people of God, in communion, to express that we belong to the family of God. But we still pray, we still read the bible, we still care one for another, we still learn about God and God’s creation, and we still teach, especially our children and youth about God’s love. Yet, and I’ll be the first to admit this, it is really, really hard to live without the Divine Eucharist, to not be able to receive Communion each and every Sunday. I find this to be the hardest thing for me as a bishop to bear — a heavy yoke. I hear the cry of my faithful who are hungry for the Eucharist, and I can’t feed them. Truth be known, knowing this has also been a real gift for me, which has been a source of strength. My faithful are truly hungry for the Eucharist! Maybe I, and my priests, took this for granted in the past. We did what we usually do. We opened our churches on Sunday and celebrated the Divine Liturgy. But we did not fully appreciate the true hunger that is out there for Jesus’ Body and Blood! A beautiful gift given to me by our faithful in reminding me and my priests in how close Jesus is to us, and how close we always want to be to Him!

3. Яким є основний урок, що його повинен винести сучасний світ та суспільство у зв’язку із пандемією коронавірусу?

3. What is the main lesson that the modern world and society must learn in connection with this coronavirus pandemic?

Можливо, ми все ще залишаємося занадто близькими до пандемії, щоб засвоїти уроки, які виникають довкола нас. Мине час, щоб витягнути з досвіду справжні і тривалі дорогоцінні камені або перли мудрості. У той же час, що торкнулося мого серця з недавнього часу, це підвищене усвідомлення людської родини. Окрім того, пандемія навчила нас зупинятися і цінувати те, що найцінніше, а саме те, що я не самотній індивідуум, але належу до чогось набагато більшого, ніж я сам: я є членом глобальної людської сім’ї.

І для мене як для віруючого це значить набагато більше. Я належу до сім’ї Бога, Бога, який любить і піклується про нас, навіть коли часом я про це навіть не знаю або забуваю. Бог любить і піклується. І скрізь, де є допомога — ті, хто знаходиться в лікарнях та будинках престарілих, які доглядають за хворими та людьми похилого віку, ті, хто вирощує мені їжу і приносить її до мого столу, ті, хто женеться за вилікуванням від коронавірусу, ті хто молиться за моє здоров’я та добробут, і так далі — це є Божа любляча і турботлива рука. І в цьому я радію!

Perhaps we are still too close to the pandemic to learn the lessons that are arising in the world around us. It will take time to pull out from our experiences any true and lasting gems or pearls of wisdom. At the same time, what has touched my heart as of late is a heightened awareness for the human family. If anything, the pandemic has taught us to slow down and value what is most precious, namely, that I am not an individual but that I belong to something far greater than myself: I am a member of the global human family. And for me as a believer, more than that. I belong to God’s family, a God that loves and cares for us, even when at times I am not even aware of this or have forgotten this. God loves and cares. And everywhere where there is a helping hand — those in the hospitals and nursing homes that are caring for the sick and the elderly, those who grow my food and bring it to my table, those who are racing for a cure to the coronavirus, those who are praying for my health and wellbeing, and so on — there is God’s loving and caring hand. And in this I rejoice!

Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ