«Показником справжності нашого навернення і християнства є рівень нашого уподібнення та ідентифікації з Христом», — владика Богдан Дзюрах

6 квітня 2020

Живемо в часах, коли «здорові відносини» між людьми міряються двома і більше метрами «безпечної дистанції», яка має дозволити не заразити інших або самому не заразитися від них смертоносним вірусом. У нинішньому Слові Божому теж йдеться про відносини і про близькість. Втім, не стільки у фізичному плані, скільки у плані духовному. Бо хтось фізично може бути дуже близько Господа, і в той же час духовно відчужуватися і віддалятися від Нього.

«Показником справжності нашого навернення і християнства є рівень нашого уподібнення та ідентифікації з Христом», — владика Богдан Дзюрах

Живемо в часах, коли «здорові відносини» між людьми міряються двома і більше метрами «безпечної дистанції», яка має дозволити не заразити інших або самому не заразитися від них смертоносним вірусом. У нинішньому Слові Божому теж йдеться про відносини і про близькість. Втім, не стільки у фізичному плані, скільки у плані духовному. Бо хтось фізично може бути дуже близько Господа, і в той же час духовно відчужуватися і віддалятися від Нього. То ж покаяння і навернення, до якого ми покликані у цей великопісний час, не залежить від місця нашого фізичного перебування, і не вимірюється кількістю «вдарених» поклонів чи втраченими кілограмами зайвої ваги. Показником справжності нашого навернення, а тим самим і нашого християнства, є рівень нашого уподібнення, нашої ідентифікації з Христом: з Його думками, намірами, словами і ділами.

Апостоли Яків та Іван, мабуть, вважалися одними з найбільш «наближених» до Господа Ісуса, адже були покликані Ним одними з перших, здається, належали до його дальшої родини по крові, а на додаток — разом з ап. Петром — були допущені до виняткових подій земного життя Божественного Вчителя, як от воскресіння дочки Яіра (див. Мр. 5, 37; Лк. 8, 51), Преображення (Мт. 17, 1; Мр 9, 2), а згодом і молитви в Оливному городі (див. Мт. 26, 37; Мр. 14, 33)… І тим не менше, діалог з Ісусом виявив, наскільки вони на той час були ще далекими від Нього!

Пригляньмося ближче до цього діалогу. Можливо, під впливом видіння Преображення, Яків та Іван прохають Ісуса не просто почесних «стоячих» місць у Його присутності, вони вже хочуть сидіти по Його правиці і лівиці, як сидить суддя, довершуючи повновладдя над іншими людьми — згадаймо Пилата, про якого сказано, що він «сів на суддівське сидіння, зване „літостротон“, звідки виголосив свій вирок на Ісуса! (див. Йо. 19, 12). Іншими словами, хотіли осягнути велич, проте, не по Божому, а так як це розуміє грішний світ: як промоцію, успішність, кар’єризм, владу над іншою людиною, сидіння у комфортному фотелі світової піраміди.


Вислухавши їхні бажання і мрії до кінця, Ісус, як сказано в Євангелії, «прикликав їх до себе». Здавалося б навіщо було «прикликати» їх до себе, адже усі вони і так були вже поруч Нього? … Фізично — так. Проте, духовно між ними виявилася безодня. Ісус це знав і бачив. А їм ще належало це відкрити і усвідомити. Інакше вони не зможуть довершити місію, яку Ісус для них приготував у світі, і задля якої він їх покликав майже три роки тому. То ж Ісус знову «кличе їх до себе», щоб відкрити їхні очі, а ще більше — відкрити їхнє серце на щось дуже важливе, щось, що є суттю їхнього покликання.

Він каже їм остерігатися світського духа, де панують амбіції і заздрість, хитрість і підступ, кар’єризм і властолюбство. Справді, коли б заглянути у владні коридори, то скільки там є боротьби за владу, скільки інтриг і підкилимних ігор, безпощадного змагання за «доступ до тіла» можновладця з єдиною метою: власне збагачення, власний статус і владні повноваження!

Ісус підкреслює: «Між вами так нехай не буде!», — «Між вами так не є» — саме такий точніший переклад українською цієї фрази, якою Ісус вказує на присутність у цій малій спільноті нового стилю життя, який, очевидно, представляє Він — Учитель і Господь, і який має стати стилем життя і Його учнів, християн. Так, Ісус пропонує своїм учням «місця» у Царстві Божому, проте не в категоріях світських — у вигляді розкішних царських палаців чи суворих залів трибуналу. Він казав своїм учням, що йде приготувати їм місця у Домі Отця Небесного. А дім — це не широкі владні кабінети з їх інтригами і підкилимною боротьбою; це також не зал судового засідання, де панує буква закону і покарання за провину. Дім — це простір любові, де єдиним законом життя є любов, а виразом вірності цьому законові є служіння. «Син Чоловічий прийшов у цей світ не щоб йому служили, але щоб послужити і віддати своє життя як викуп за багатьох» — у цих словах міститься уся суть повчання нинішнього Євангелія, вся суть життя Христа Спасителя і вся суть нашого християнського покликання.


Служіння і готовність ставити добро іншого вище за своє власне добро, а навіть за власне життя — ось ідеал, який пропонує своїм учням Ісус Христос. І цей ідеал уже присутній у Його спільноті. Бо в цій спільноті завжди присутній він, Христос, який є між нами «як той, що служить» (див. Лк. 22, 27). Присутня також Його Мати — Богородиця, яка, хоч походила з царського роду Давида, не вимагала жодних привілеїв і не шукала влади поруч зі своїм повновладним Сином, а виразила лиш готовність залишитись назавжди покірною «слугинею Господньою»: «Ось я слугиня Господня, нехай зо мною станеться по Твоєму слову» (див. Лк. 1, 38). Так поступали усі, хто удостоївся від Отця Небесного брати участь у Його вічній славі. Тут на землі у всіх у них був лише один-єдиний привілей, який вони отримали від Господа: привілей служити, віддавати свій час, своє здоров’я і саме життя задля служіння іншим в Дусі Христової милосердної любови.

Ідеалом для християнина є не просто бути з Ісусом, чи навіть — бути дуже близько Нього. Ідеалом є дозволити Ісусові замешкати у нас і перемінити нас у Нього. Йдеться про те, щоб довершилося на нас та переміна, про яку свідчить св. Павло в Посланні до Галатів: «Я — розп’ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 19). На дорозі до Божої слави неодмінно слід пройти етап «розп’яття», мучеництва, власної Голгофи. Іншого шляху немає. Інша дорога — це не та дорога, по якій ішов Христос Спаситель і яка єдина провадить до справжньої величі і слави.

Водночас, ми ніколи не зможемо вийти на Голгофу, і втечемо, як це зробили перші Христові учні, якщо перед тим не «христимося» у Христа, тобто не зануримося цілковито (бо саме таким є первісне значення слова «христитися» — «гр. баптідзейн) у Його Святого Духа, Який є духом любови, а тому — духом вірності, самовідречення і жертовного служіння. Нам також неодмінно треба буде „випити власну чашу“ — що на біблійній мові означає: прийняти смерть, згодитися на смерть усього того, що у нас є несумісним з Духом Христа, — на смерть для власних амбіцій, для нашого самолюбства, егоїзму, гордині, марнославства — тих смертоносних вірусів, від яких нам слід триматися подалі, щоб справді наблизитися до Господа, є так багато!

Господь сьогодні кличе нас свідомо вибрати Його дорогу — служіння милосердної любови, і йти за Ним аж до кінця, щоб там, де світ бачить лиш поразку, приниження і слабкість, відкрити для себе і для інших джерело надії, сили і життя. У цьому полягає вся сутність і увесь парадокс нашої віри і нашого слідування та нашої близькості до Христа Спасителя. А без цього — ми можемо фізично бути дуже близько до Ісуса, проте духовно бути чужими, далекими від Нього.


У світлі нинішнього Євангелія спитаймо себе:

  • Наскільки близько я крокую за Христом на даний час? Чи відчуваю у своєму серці якусь віддаленість, відчуженість від Нього? У чому це конкретно проявляється?

  • У чому конкретно проявляється в мені гонитва Якова та Івана за «першими місцями»?

  • Що у моєму випадку може значити вислів «пити чашу»? До якого вмирання кличе мене Господь на даному етапі мого духовного життя?

  • Де і в яких моментах Господь кличе мене стати на дорогу служіння? Як я відгукуюся на цей поклик Божий?

Якщо ми усвідомимо свою віддаленість від Господа Ісуса, то це вже буде велика ласка і великий дар! Відтак почуймо голос нашого Спасителя, Який і нас сьогодні знову «кличе», запрошує наново усвідомити всю сутність нашого християнського покликання і наново дозволити Йому «охристити нас», занурити нас в глибини Його Духа, та дозволити, щоб цей Христовий Дух провадив нас впродовж усього нашого земного життя — дорогою служіння і милосердної любові аж до вічної слави у Домі нашого Небесного Отця. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae