«Перед Богом не можна скрити справжнього обличчя, бо справжнє обличчя людини — це її серце», — владика Богдан Дзюрах

9 лютого 2020

Приходимо перед обличчя Боже. Перед цим обличчям з людини спадають маски. Бо перед Божими очима нічого не можна скрити. Хоч людина у своєму засліпленні навіть і тут намагається вдавати, накладати на себе маски, однак нічого їй не допоможе, жодна косметика, жоден макіяж… Людина може говорити про себе що завгодно. Наприкінці цієї розмови перед обличчям Божим їй треба буде рано чи пізно почути вирок, почути правду про себе саму. І цією правдою може бути: «Ви видаєте себе за праведних перед людьми, але Бог знає серця ваші; бо що в людей високе — осоружне Богові» (Лк. 16, 15). Ці слова Ісус сказав до фарисеїв, і вони якнайкраще підсумовують діалог із Богом, який описує нинішнє Євангеліє.

«Перед Богом не можна скрити справжнього обличчя, бо справжнє обличчя людини — це її серце», — владика Богдан Дзюрах

Людина перед обличчям Бога

Ось погляньмо на цих двох чоловіків. Спершу — на фарисея. Фарисей — це слово означає «чудовий», «визначний». І наче на підтвердження цього фарисей наводить у своїй молитві цілий перелік власних заслуг, які мали б, на його думку, свідчити про його велич не тільки в людських очах, але і в очах Бога: двічі на тиждень пощу, з усього, що маю, даю десятину на храм… На перший погляд, можна б казати: хіба є щось у тому погане, що людина постить? Хіба не треба давати пожертву на храм? Хіба це не миле в очах Бога? Однак, як показує завершення цієї розповіді, все це була лише побожна маска. І Бог бачив це. Бо, як каже Священне Писання Старого Завіту, «Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7). І саме те, що є в серці, визначає вартість того, що є назовні. Задля чого ти даєш цю десятину? Задля чого ти постиш? Перед Богом не можна було скрити справжнього обличчя цього чоловіка. Бо справжнє обличчя людини — це її серце. А що було у серці фарисея? Це виявили його уста вже на початку так званої «молитви». Бо це була не молитва, а самовихваляння, і що ще гірше — принижування ближнього, осуджування, зневага, зверхність щодо нього.

Отож, дорогі у Христі, будьмо уважні, бо наше честолюбство, наша хвалькуватість, наше зверхнє ставлення до інших, наші осуди і наша зарозумілість, за якими, як правило, стоїть гординя, можуть перекреслити будь-які наші аскетичні практики чи будь-які пожертви на храм. Справді, бувають люди, котрі дають пожертву на храм, бажаючи неначе «купити» собі прихильність Бога або ж відкупитися від Божих вимог. Мовляв: я дав «на храм», які можуть бути до мене ще запитання? Мене лиш треба похвалити, і то бажано публічно (!), заспівати многоліття і ставити мене іншим за взірець християнина!

Ми не знаємо до кінця змісту молитви митаря. Але тих кілька слів, які він, ставши перед Господом з похиленою головою, шептав із глибини душі, показують, що той чоловік, якого всі мали за публічного грішника, пережив глибоке навернення. Щось подібне сталося з його «колегою» за фахом, митарем, а навіть «начальником над митарями» Закхеєм, про якого ми чули в Євангелії минулої неділі. Він зрозумів, що для спасіння не вистачить дати щедрий даток на храм, а тому, зустрівши Христа Господа, побачивши в Його обличчі безмір милосердя, Закхей заявив при всіх: «Господи, ось половину свого майна роздаю убогим, а якщо я когось чим скривдив, то віддам учетверо!» (див. Лк. 19, 8).

Отже, у Господа є дуже чіткий критерій перевірки праведності віруючої людини. Це, властиво, єдиний критерій, який стоїть понад усім і перед усім: цим критерієм є наше ставлення до ближнього, якому ми покликані служити, віддавати шану, давати все, що необхідно для його життя. Ніщо не може виправдати нас і звільнити нас від цього обов’язку. Що більше, саме за ставленням до ближнього нашого ми будемо або оправдані, або засуджені. Про це ще буде окрема наука напередодні Великого посту — в М’ясопусну неділю. Але вже сьогодні пригадаю вам повчання, яке дає нам Боже Слово.

Ось, наприклад, устами пророка Ісаї Господь навчає нас, який піст Йому милий: «Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі. Хіба такий піст мені до вподоби, день, коли хтось умертвлює себе? — Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, — чи це назвеш ти постом та днем, Господові вгодним? Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава — слідом за тобою. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і Він скаже: — Ось я!» (Іс. 58, 4–9). Також і щедрі пожертви на храм Божий не можуть виправдати людини, якщо разом із цими пожертвами людина не практикує соціальної справедливості, милосердя і любові до ближнього: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати» (Мт. 23, 22).

Ми, як Церква, знову і знову закликаємо до молитви, до посту і до добрих діл задля порятунку нашої Батьківщини. Все ж пам’ятаймо, що піст — це не просто лікувальна дієта. Піст має соціальний вимір, передбачає активні дії задля подолання негативних явищ у нашому суспільстві та задля утвердження добра, справедливості, любові.

Кілька років тому, а саме у 2015 році, до Львова завітала незвичайна святиня — з Ватикану прибув нерукотворний образ Христа Спасителя, той образ, який, згідно з переданням, отримав Едеський цар Авгар і який зцілив його від смертельної недуги, коли цар витерся ним. Коли приступали до нерукотворного лику Спасителя і прикладалися до нього, звичайно, що ми питали себе: якої ласки я найбільше потребую? Від якої смертельної недуги прагну звільнитися? Ми, почувши слова «смертельна недуга», зразу думаємо про рак чи щось подібне. Рак може кваліфікуватися як невиліковна недуга (і то, на щастя, не у всіх випадках!). А єдиною смертельною недугою для людини є гріх… Бо, як каже Святе Писання, «заплата за гріх — смерть» (Рим. 6, 23). А Господь Ісус закликає: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі» (Мт. 10, 28).

Споглядаючи образ Ісуса Христа, розпізнаючи в ньому божественні риси нашого Спасителя, поклоняючись йому, ми водночас маємо вчитися розпізнавати лик Спасителя в кожному нашому ближньому, і поклонятися йому, шанувати його та служити йому. Цей лик присутній завжди, незважаючи на будь-які злочини і гріхи. Бо кожна людина створена на образ та подобу Божу і кожна носить у собі той Божий образ. Якщо ми будемо прикладатися до образу Божого тільки на полотні чи на іконі, а водночас відвертатися від того ж образу у наших ближніх, наша побожність буде фальшива, вона не допровадить до спасіння ані нас самих, ані наших ближніх.

Господь закликає нас не вважати себе праведними лиш через те, що ми прийшли до церкви, у п’ятницю не їли м’яса і поклали дещо зі своїх заощаджень на тацу в храмі. Він каже критично переглянути наше ставлення до наших ближніх: до тих найближчих, рідних, але також і до всіх, хто потребує нині нашої допомоги, хто страждає від соціальної несправедливості, від небезпек, загроз і від людської байдужості. Як ми допомогли цим людям? Що доброго ми зробили для тих, хто переживає тяжкі часи?

Ми живемо у важких обставинах, однак ці обставини зривають маски з людських облич, виявляючи, хто є хто. Мене вразила розповідь одного чоловіка, який запитав воїна з АТО, що повернувся на ротацію до Львова і прогулювався з ним по парку, де сиділи закохані пари, де молоді матері бавилися з дітьми, де розмовляли собі на лавочці і жартували старші особи: «Хіба тобі не прикро, що ти там мерзнеш в окопах, а вони тут веселяться, відпочивають, жартують?» На це той герой спокійно відповів: «Саме для того я там і стою, щоб вони могли тут мирно бавитися, відпочивати і радіти життю»… Вчора мені розповіли про іншого героя, про юнака, котрому терористи відрубали руку за те, що на тій руці був напис «Слава Україні». Тепер цей молодий герой ходить з мамою по установах, намарно домагаючись статусу учасника АТО. Моє запитання таке: А чому він ходить з мамою? Чому лише з мамою, чому не ходять з ними 400, 500, 1000 свідомих українців? … Питання — до кожного із нас.

Перепросімо Господа за наше самолюбство, за наш егоїзм, за честолюбство, за те, що ми буваємо сліпі на потреби наших ближніх, а водночас просімо в Господа по-справжньому, по-християнськи підготуватися і провести не лише час Великого посту, але й усе наше земне життя. «Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава — слідом за тобою. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: — Ось я!». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

(За матеріалами книги владики Богдана Дзюраха «Трапеза милосердя», ст. 19–23)