СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиОтець Прокопій Лотоцький, ЧСВВ: Владика Іван Бучко в контексті історії УГКЦ XX ст.
Із сивої минувшини до нас сьогодні повертаються імена видатних культурних і духовних діячів, які поклали життя на вівтар служіння Богові, своєму народові і своєму рідному краю. Перед нами «Архіпастир Скитальців», Єпископ, Служитель Всевишнього Бога і світовому Українству. Стисло можна ще по різному підсумовувати духовно-глобалістичний сенс його життєдіяльності життя і служіння в контексті УГКЦ в ХХ ст...
Мені, як одному із римських василіян, який вчився і працював в Римі, випадає сказати декілька слів на тему «Кир Iван Бучко в контексті УГКЦ в ХХ ст.». Коли в Конгрегації у справах Святих розглядаються свідчення про життя праведних людей, то є дві категорії свідків: «de visu» (з побаченого) і «de auditu» (зі слуху).
Отже, коли мова йде про «бачене і почуте», то я Кир Iвана бачив вухами, тобто, з почутого свідчення Преосвященного Кир Мирослава Марусина, з яким я мав щастя бути і жити 5 років під одним дахом нашої рідної Папської Колегії Св. Йосафата, що у Римі.
«Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса...» (Євр. 12, 1-2)
Із сивої минувшини до нас сьогодні повертаються імена видатних культурних і духовних діячів, які поклали життя на вівтар служіння Богові, своєму народові і своєму рідному краю. Перед нами «Архіпастир Скитальців», Єпископ, Служитель Всевишнього Бога і світовому Українству. Стисло можна ще по різному підсумовувати духовно-глобалістичний сенс його життєдіяльності життя і служіння в контексті УГКЦ в ХХ ст...
Вже сама назва народного титулу Владики, цих перших два слова «Архипастир Скитальців...» найточніше відображає духовне єство владики Івана – помагати людям, відірваним від свого кореня, щоб додавати їм життєвої сили вистояти у жорстоких обставинах, надихнути словом Божим, помагати їм, співпереживаючи з ними. Ось таку благочестиву функцію слуга Божий виконував до останнього подиху свого життя. Від початку своєї священичої діяльності Владика Іван був готовий іти на самопожертву в ім’я Церкви та українського народу, він був для нашої Церкви мужем Божого Провидіння.
Владика сам був подібний до скитальця. Був він не просто звичайним мандрівником, спостерігачем, звичайним відвідувачем країн і українських громад. Сукупно, якщо взяти географічні назви, де саме побував Владика, то ми побачимо цілу геопросторову матрицю, на якій вершилася Божа воля в особі Архипастиря скитальців Івана Бучка. За кожним візитом у відкритій формі проявлялася його благородна мета, місіонерська чи організаційна, доброчинна чи культурна, душпастирська чи гуманітарна. Про це у своїх спогадах чудово ілюструє Владика Мирослав Марусин.
Вже понад 133 років минає від часу, коли у простій побожній родині, в селі Германові, теперішній Тарасівці, що тут на Львівщині, Пустомитівського району, прийшов на світ 1-го жовтня 1891 року, славний муж та невтомний духовний пастир для українців-скитальців на чужині, Преосвященний Кир Іван Бучко. І також минає 50 років, коли вночі з суботи на неділю, 21 вересня р.Б. 1974, о год. 23:30 ангел смерті злетів до мешкання Високопреосвященного Архиєпископа Кир Івана Бучка і забрав його праведну душу з собою, до неба. Архиєрей Іван прожив 83 роки без дев’яти днів і відійшов у вічність на 45 році свого архиєрейства та на 60 році священичого служіння.
Про Кир Івана Бучка, одного, за словами професора Ярослава Дашкевича, «із когорти подвижників нашої історії та духовності», досі було написано небагато. Владика Мирослав Марусин, що протягом двадцяти п’яти років був його секретарем, передав такі деталі з його життя, які очевидно ніхто, крім нього, не знає.
Середню освіту здобув у Львові в академічній гімназії. Щоб цю освіту здобути, мусів на вакаціях працювати при будові залізниці. Після матури за порадою Сл. Б. Митроп. Андрея виїхав до Риму на студії богослов’я. Був висвячений на священика 1915 р. й осягнув науковий ступінь доктора богослові’я, захистивши дисертацію з фундаметальної догматики. Після повернення до Львова іменований професором духовної Семінарії у Львові, а 1922 р. стає ректором Малої семінарії, яку митрополит Андрей заснував для учнів різних гімназій, які тоді скасувала польська влада. В той час появилися деякі його рецензії в «Богословії» і статті в «Ниві». Року 1929, в Римі о. д-р Бучко був номінований титулярним єпископом Кадоенським і помічником Галицького Митрополита.
Як особистий помічник розгорнув широку діяльність у ділянці архиепархіяльної адміністрації, піднесення релігійного життя вірних череэ часті канонічні візитації парафій, через часті всенародні місії і реколекції, через церковні організації (Католицька Акція). Єп. Бучко активізував нашу молодь, бо був ініціятором великого здвигу «Українська Молодь Христові», в якому взяло участь понад 100 тисяч молоді 1933 p., створив Католицьку Акцію Української Молоді (КАУМ і «ОРЛИ»), морально й фінансово помагав Марійській Дружині, шкільній молоді, яким проводив «реколекції». Молодий єпископ виявився безстрашним оборонцем Церкви й народу, зокрема в часі сумнозвісної «пацифікації» на Галичині, яку проводили поляки з метою знищення українських політичних і культурних інституцій 30–их рр. Владика тайно висилав звіти і фотографії побитих людей через різні амбасади до самого Папи в Римі і домігся того, що Польща була змушена змінити свого амбасадора при Ватикані.
Владика брав участь теж у міжнародних Євхаристійних з’їздах та Унійних Конгресах, і таким чином: Кир Іван Бучко був найближчим соратником, єпископом–помічником Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Впродовж десяти років архипастирського служіння (1929 – 1939) в чині єпископа-помічника митрополита Галицького і архиєпископа Львівського владика Іван Бучко проявив себе як блискучий організатор і вмілий будівничий мостів поміж Церквою і світськими культурними й політичними організаціями. Не дивно, що Митрополит Андрей доручив йому вельми відповідальну ділянку суспільно-церковного життя – духовно опікуватися всіма національно-патріотичними акціями, що організовувалися і проводилися по всій Галичині.
Напередодні ІІ світової війни, у 1939 році, за дорученням Апостольського Престолу, Владика стає візитатором українських поселень у Південній Америці: Бразилії, Арґентині й Уруґваю. Після тієї візитації єп. Бучко став Ген. Вікарієм Філядельфійіського Екзарха Костянтина Богачевського і парохом у Нью-Йорку, але вже 1942 р. його відкликано до Риму. У рідний край йому вже не судилось повернутись.
Від 1942 року аж до своєї смерті у 1974 році, Кир Іван перебував у Римі. З 1944 року був призначений візитатором українців греко-католиків у Західній Європі, де після війни опинились сотні тисяч емігрантів.
Скромне помешкання в українській Папській Колегії св. Йосафата на пагорбі Джаніколо стає для Владики владичою палатою, осідком «Українського Допомогового Комітету», бюром видавництва й адміністрації та центральною курією, з якої Владика керував своїм духовним стадом понад тридцять років. Архипастир скитальців знов узяв у руки жезл-символ пастирської влади і почав апостольську подорож по обширній території Італії, Бельгії, Швейцарії, Франції, Німеччині, Голландії, Данії, Іспанії, Великої Британії і всюди, де тільки жили порозкидані українці. Всюди служив архиерєйські Богослужби, палко проповідував, скидаючи з пригноблених душ залишки зневіри, скріпляв у серцях віру і надію на Боже Провидіння. Від тієї пори він що року виїжджав на такі візитації, а нераз і двічі в рік. Досить швидко Владика Іван став моральною силою, духовною опорою і джерелом потіхи для свого стада.
Владика Бучко був для наших вірних провідником і наставником. У надзвичайно важких умовах йому вдалось наладнати церковне життя в післявоєнній Європі, саме завдяки його зусиллям і дипломатичним вмінням створено окремі Апостольські Екзархати в Німеччині, Англії і Франції, а навіть створення Екзархатів за океаном: в Австралії, Бразилії й Арґентині та створення двох Митрополій в Канаді й Північній Америці. Це фактично було поступове і систематичне закладення підвалин під будову нашої помісної Церкви.
(...) Я би хотів тут зробити невеличку ремарку і звернути увагу на моменти, які, з мого погляду, мають важливе пізнавально-виховне і науково-історичне значення. Особливо величезний інтерес представляють ті розділи книги, де докладно описані візитації владики Івана Бучка, які він здійснив у Південній Америці в 1939 – 1941 роках. Це безцінний матеріал для вивчення історії нашої еміграції в Бразилії, Арґентині, Параґваї та Уруґваї, для пізнання її економічного, релігійно-духовного та культурного становища в цих країнах напередодні Другої світової війни.
Надзвичайно цінний матеріал подає кир Мирослав Марусин з повоєнної історії нашої еміграції, особливо, що стосується долі учасників так званого Великого виходу. Для майбутніх істориків цього драматичного періоду нашої історії книга «Архиєпископ скитальців» стане не раз в пригоді, бо вона подає такі факти і деталі, які годі знайти деінде, ну хоч би про організацію церковного життя нашої еміґрації в перший повоєнний період, до чого вирішально спричинився владика Іван Бучко.
Змальовуючи енергійні заходи архиєпископа Івана Бучка, спрямовані на організацію середніх та вищих світських і духовних шкіл для української молоді, що опинилася після війни на Заході, автор книги ілюструє це багатьма конкретними прикладами, які також можуть пригодитися нашим дослідникам при написанні історії української повоєнної еміґрації. (...)
Коли по закінченні Другої світової війни 1946 року на західноукраїнських землях, окупованих більшовиками, почалася насильна ліквідація Греко-Католицької Церкви і весь її єпископат був арештований і відправлений в табори Ґулаґу, єдиним єпископом з рідних земель, що залишився на волі, був владика Іван Бучко. Вибух Другої світової війни та перша совєтська окупація Галичини перешкодили його поверненню на Батьківщину. Таким чином самим Провидінням було призначено, щоб гнана й переслідувана Церква не була до кінця обезглавлена, а мала свого духовного провідника і речника, покликаного в тяжких часах повоєнної розрухи представляти і захищати інтереси її вірних в Апостольській Столиці та перед урядами країн Вільного світу. Ця висока і відповідальна місія випала саме єпископові Бучку, і з нею він успішно впорався, ставши на захист Церкви і народу.
Перед нами дійсно великий пастир і, одночасно, людина скромної, жертвенної, людини глибокої молитви та самопосвяти.
Ці внутрішні риси його таланту та життєвого досвіду особливо проявилися після Другої світової війни, коло він волею долі став духовним опікуном сотень тисяч українців, що в час Великого виходу 1944-1945 рр. опинилися за межами Батьківщини, рятуючись від новітніх азійських орд, що йшли зі сходу. Архиєпископ скитальців – так любовно називали Івана Бучка вигнанці та втікачі з України.
Владика журився життями всіх українців, особливо майбутністю нашої молоді. Він доручав організувати школи по таборах у Німеччині, заснував гімназію в Ріміні, де відбувалися матуральні курси, відкрив українську малу Семінарію в Люрі (Франція), яку згодом переніс до Риму і владнав для неї права Папської Малої Семінарії. Велика Духовна Семінарія для питомців вже існувала в Німеччині в замку Гіршберґ. Владика Іван переніс її в догідніше місце в Кулемборґу (Голландія). В Іспанії Владика Іван дістав 40 стипендій для наших студентів і в наслідок цього сотки наших студентів закінчили університетські студії і сьогодні займають важні становища в нашій суспільності. Владика не забув і про харитативну акцію і в Мюнхені, він заснував товариство «Харітас», що допомагало сиротам, вдовам, хворим і потребуючим. Користуючись засобами апостольства, Владика зорганізував «Український Християнський Рух», щоб християнські засади проникали в наше розбите політичне й суспільне життя. До тих модерних засобів належала преса й друковане «слово. Владика видав «Св. Євангеліє» в перекладі о. Т. Галущинського ЧСВВ, кілька народних молитовників, заснував тижневик «Християнський Голос» у Мюнхені, в Бельгії «Голос Христа Чоловіколюбця» і в Лондоні «Наша Церква». Писав багато пастирських листів, а найважніші з них перевидавав окремими брошурами. Проти всяких сподівань, вдаючись до влади Папи Пія XII, він врятував дивізію «Галичина» і тисячі наших біженців від примусової репатріяції. Після ІІ-ої світової війни 1945 р. Владика Іван став найбільшим оборонцем української політичної еміграції. Апостольський Престіл належно оцінив його заслуги, тому 1953 р. іменував його титулярним Архиепископом, асистентом Папського трону і Римським графом.
Як бачимо, Іван Бучко належав до блискучої плеяди високоосвічених і національно свідомих ієрархів Греко-Католицької Церкви, які сформувалися в перших десятиліттях ХХ століття, і котрі в несприятливих умовах чужинецької займанщини зуміли не тільки організаційно та інтелектуально зміцнити саму Церкву, але й найтісніше пов’язати її з народом, з його національними й політичними аспіраціями. Це була велика доба Андрея Шептицького – великого Митрополита, аристократа духу і крові. Саме він зі своїми найближчими співробітниками зумів мобілізувати всі ресурси Церкви для духовного, економічного та політичного поступу Нації.
Владика Іван високо цінив науку. Він бачив, що на еміграції зібралося немало українських науковців, радив їм організуватися і за його клопотанням куплено дім для українських науковців у Сарселлі біля Парижу, де почалося редагування Енциклопедії Украіінознавства. Кир Бучко організував в діаспорі українське наукове життя на академічному рівні: сприяв відродженню НТШ, УВАН (Українська вільна академія наук у США – це об’єднання науковців, засноване 1950 року в Нью-Йорку, як спадкоємець традицій Всеукраїнської академії наук 1920-х років у Києві та Української академії в екзилі. Відділення Академії також були створені в Детройті, Денвері, Вашингтоні, Філадельфії та Мюнхені), а також вищих шкіл – УВУ (Український Вільний Університет – єдиний університет поза межами України з українською, німецькою та англійською мовами викладання, з правом присвоєння вчених ступенів) та УТГІ (Український технічно-господарський інститут у Мюнхені. Це був вищий навчальний заклад політехнічного профілю, що постав у 1932 році як підрозділ Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах ).
Великий святиттель і Добрий пастир, одночасно, скромна постать Владики Івана своїм життям і посвятою у Божім винограднику змогла зберегти та відкрити сучасникам багатогранну спадщину українського народу, який не перестає переосмислювати у своїх велетнях свою, як національну, так і духовну ідентичність. Перед сучасним поколінням важність такої неповторної особистості, як Преосвященний Владика Іван Бучко, постає перед нами не тільки як сам поминальний фактор, що висвітлює нам недалеке історичне минуле XX ст. Цей Апостол віри дарує нам ключ розуміння нашого українського народу, його душі, що виражає себе відданим народом Господу Богові, зі своїм власним іменем, майбутністю, історією, мовою та державністю; але й також ключ розуміння нашого особистого християнського покликання. За час свого довгого архиєрейського служіння впродовж вісімдесятитрьохрічного життя він, як ніхто інший, пізнав душу свого люду, і то в усіх часах і відтинках народного життя...
Перед нами, у 50 річницю кончини Івана Бучка постає цілісний образ єпископа-святителя, єпископа-діяча і єпископа-патріота, який своїм найвищим ідеалом обрав служіння Святій Церкві і своєму Народові.
Немає сумніву, що Владика Іван — це великий Владика. Залізна енергія волі, непохитна відвага, невгасимий ентузіязм, невтомна активність, організаційний хист, погідний оптимізм, весела поведінка, а в першу чергу його глибоке аскетичне життя й надприродні чесноти воздвигнули високо його духа. А що було причиною цієї величі, що його робило таким особливим, чи радше, Хто його таким сформував у душі? Владика Іван знав цей дивний секрет нерозривної поєднання молитовного контемплятивного життя з активним. З’єднати, чи скувати ці два чинники в одне — дуже важко. Треба високої температури вогню Святого Духа, щоб вийшло таке поєднання. Але тільки воно має динамічну силу в історії, тільки воно дає справжню велич людині. Хто зі свідків жив під одним дахом з Владикою, той бачив і знав, де Владика черпав духовну міць для його праці: його щоденні розважання в каплиці, його відправи Безкровної Жертви, його довгі благодарення і часті посіщення Найсвятіших Тайн. Ісус Христос і Його спасительна благодать є причиною і завершенням того, що ми бачимо у цьому скромному Велетні Церкви.
Велику скромність і простоту владики Івана ми навіть бачимо у його заповіті, де «архиєпископ скитальців» просить не виголошувати на його похороні «ніяких промов-панегіриків», і щоб на його могилі був поставлений «простий дерев’яний хрест з українським написом: “Тут спочиває український католицький єпископ Іван Бучко і просить у добрих людей ласкавої згадки у святих молитвах”».
Немовби про владику Бучка сказано в Св. Письмі: «Був чоловік, посланий Богом, ім’я йому – Йоан» (Ів 1, 6). Він справді був посланий Богом святій Церкві та своєму Народові з особливою місією. Свідчить про це історія його життя і служіння, яку так з любов’ю і докладно виклав кир Мирослав Марусин в своїй книзі «Архиєпископ скитальців».
Владика Іван Бучко, як «архипастир скитальців», має значну актуальність у формації майбутніх священників. Його життя і діяльність можуть служити важливими прикладами для молодих священиків з кількох причин:
1. Приклад служіння
Владика Бучко присвятив своє життя служінню Церкві і людям, особливо тим, хто опинився в надскладних обставинах. Його приклад може надихати майбутніх священиків на активне місійне служіння своїй людям, незалежно від обставин.
2. Екзистенційний підхід
Як архипастир, він розумів потреби людей, які шукають підтримки і духовного керівництва. Це важливо для священиків, які повинні бути чутливими у Церкві до сучасних потреб своїх парафіян.
3. Міжкультурна комунікація
Владика Бучко працював у різних країнах і культурах, що дає уроки про важливість міжкультурної комунікації, діалогу та адаптації в служінні. Це особливо є актуальним в сучасному глобалізованому світі.
4. Духовна глибина
Його глибока віра в Бога та духовність можуть слугувати прикладом для священиків у розвитку їхнього власного духовного життя, що є основою для ефективного душпастирського служіння та євангелізації у сучасному світі.
5. Соціальна справедливість
Владика Бучко активно підтримував соціальну справедливість і допомагав нужденним. Це може навчити майбутніх священиків важливості соціального служіння та участі в житті своєї громади.
6. Справжня любов до людей
Його любов і турбота про людей, незалежно від їхнього походження чи статусу, можуть стати основою для формування священичого покликання, яке базується на безумовній любові до Бога і ближнього.
Висновок
Владика Іван Бучко є яскравим прикладом наслідування для майбутніх священиків. Його життя та служіння можуть стати джерелом натхнення, навчання та прикладом того, як можна реалізувати своє покликання у світі, наповненому різними викликами та потребами.
Про особу Преосвященного Івана Бучка знаємо досить небагато, бо і не було достатньо написано про діяльність Владики, лише коротенькі ювілейні спогади, хронікальні статті. Досі ніхто ще сміливо не взяв у свої руки справи систематичного вивчення історичного періоду ХХ століття, яке залишило незатертий слід на долі всього людства. Проте, дякуючи Господу Богові за дар життя тим свідкам, які сьогодні нас втішають своєю присутністю між нами, ми можемо дещо кинути світла-правди у це невідоме буремне минуле, яке в дійсності, є для нас основним матеріалом для вивчення сучасних, не менш тривожних проблем, як церковних, так і державних.
Завдяки такому церковному велетню, вірному святителю й Христовому пастирю, світ збагатився на неповторну і живу харизматичну особистість, що зуміла всім життям зміряти глибоку українськість свого народу та донести її найпростішій людині. Вся праця Преосвященного Владики Івана Бучка була насичена духом посвяти, в якій Владика намагався у всій його силі і духовній красоті охопити будь-який прошарок існування українця на чужині, починаючи розвивати і будувати його від звичайної побутової сфери, і таким чином, довершуючи його у площині вже нової церковної та національно-політичної дійсності.
Все життя такої людини що служила Божій правді та була на сторожі людської душі, надало змогу сьогодні заговорити новим українцям про своє минуле, теперішнє та майбутнє. Тому, нехай цей наш духовний захід стане для нас усіх як Божа милість, яка у кожний час і кожний історичний момент дарує усім світильника віри, який перебуватиме завжди зі своєю Церквою і нацією «у дні торжеств і бід народних».
Доповідь була проголошена 18 вересня 2024 року у стінах Львівської духовної семінарії Святого Духа.
