#НазустрічВоскресінню 32. Прощення як шлях і процес зцілення рани

2 березня 2023

#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!

#НазустрічВоскресінню 32. Прощення як шлях і процес зцілення рани

Нераз чути від побожних християн: я хочу простити і прощаю, але надалі відчуваю гіркоту, жаль і внутрішній біль, коли згадаю дану особу чи подію, яка зранила мене. Що на це можна сказати?

По-перше, це — нормальна річ: пам’ятати людей і події, які залишили слід у нашому житті, зокрема тих, котрі нас зранили чи зрадили. Простити не означає забути, але означає захистити себе перед негативною пам’яттю, тобто такою, яка затроює нашу душу, яка відбирає нам спокій і радість життя.

По-друге, прощення — це не одноразова дія чи подія, але процес. Легко зламати руку — вистачить необережний рух чи секундна неуважність, але зцілення такої травми вимагає часу і терпеливості. Щось подібне трапляється у міжлюдських стосунках: людина є дуже крихкою істотою і нераз достатньо необережного слова, необачного вчинку чи навіть «кривого» погляду, щоб ми почулися зраненими, відштовхненими, приниженими у нашій гідності. Ще більше нас болить свідомо завдана кривда чи образа. При цьому, чим у ближчих відносинах ми перебуваємо з людиною, тим сильніше нас болить несправедливість, завдана нею. Очевидно, на зцілення таких зранень потрібен час, терпеливість і делікатність.

Процес лікування зранень має кілька етапів. Спершу має бути усвідомлення конечності прощення як єдиної дороги до життя і щастя. Є таке китайське прислів’я: «Мстивий нехай копає дві ями», тобто, для свого кривдника і для себе самого… Прощення є проявом здорового морального інстинкту самозбереження.

Далі має йти бажання простити. Треба самим собі сказати, що відмовляємось від помсти і хочемо простити. «Хотіти — це могти» — каже відомий вислів. Тому не питаймося, чи можемо, але чи справді хочемо простити? Чи хочемо зберегти власну свободу і визволитися з-під нищівної влади кривдника над нами? Чи обираємо мірилом своєї поведінки Божий принцип: «Не дай, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21)?

Відтак прощення має стає актом розуму і волі, коли ми повторюємо у своєму серці, при згадці особи кривдника чи болючої події: «Прощаю і благословляю!» І хоч наші почуття ще будуть бентежитись, хоч на рівні почувань будемо відчувати біль і нехіть, але у нашому серці ми вже обрали шлях життя і визволення, глибини нашого єства вже наповнені світлом і Божою благодаттю. Наше прощення вже є справжнє, хоч ще не довершене.

Коли Ісус говорить про необхідність прощати сімдесят разів по сім, це можна віднести до прощення численних поодиноких провин, але можна також — до однієї і тієї самої провини. Подібно як огортаємо фізичну рану цілющим ліком та бинтами, так само потрібно оточувати болючу подію і докучливу особу своєю молитвою і прощенням доти, доки не відчуємо, що в нас оселився мир, що згадка про минуле нас вже не бентежить і ми можемо спокійно подивитися кривдникові в очі. Це означатиме, що ми простили зі серця.

«Ти — скеля моя й моя твердиня, і ради імени твого веди мене та керуй мною. Виведи мене з тенет, що тайно наставлено на мене, бо ти — моє пристановище. В руки твої віддаю я духа мого: ти визволив мене, Господи, вірний Боже» (Пс. 31, 4–6).

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії