#НазустрічВоскресінню 26. Відкрити серце і домівку для чужинця
#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!
«Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я чужинцем був, і ви мене прийняли…» (Мт. 25, 34–36).
Гостинність починається у серці того, хто приймає чужинця — подорожнього, мігранта, біженця. У серці, повному любові. Любов долає початковий страх і упередження, а відтак спонукає відкрити двері, прийняти і розділити з прибульцем своє і його життя.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну понад 14 мільйонів українців були змушені покинути рідні оселі і рідні сторони та зробити крок у невідомість. Взяли зі собою найцінніші речі, але взяли також свій страх і свої тривоги, свою непевність, безпомічність, беззахисність. Мабуть, для багатьох із них стало великим облегшенням, а може і несподіванкою, що в новому місці проживання їх чекали відкриті обійми, серця і домівки. І це був масовий досвід як внутрішньо переміщених осіб на рідних землях, так і тих, котрі знайшли прихисток за кордоном.
Сам особисто знаю родину, яка проживає на Заході України і від березня минулого року надала прихисток і до нині приймає дві сім’ї із Харкова. У країнах Центральної і Західної Європи таких випадків теж сотні тисяч! За це нехай буде кожній людині і родині, яка відкрила своє серце для потреб наших знедолених краян, велика вдячність і Божа нагорода!
Щасливий той, хто не мусить зазнавати поневірянь скитальців, а навпаки — сам може прийняти потребуючого до свого життя! Це прийняття розпочинається від слухання. А першим словом, яке промовляє біженець чи біженка, коли потрапить у безпеку, як правило, бувають сльози. Дозволити людині вилити свій біль, — це теж ознака щирої гостинності.
А відтак настає спільна дорога, коли господарі розділяють із прийнятими своє і їхнє життя зі щоденними клопотами і переживаннями. Часом трапляються напруження, — бо всі ми тільки люди. Проте, є щось, що допомагає долати всі напруження, конфлікти і непорозуміння: любов, суттєвою прикметою якої є довготерпеливість (пор. 1 Кор. 13, 4) і здатність прощати, милосердитись і просити прощення.
Розкажу всього-на-всього одну історію з-посеред мільйонів, які могли б написати наші співвітчизники в Україні і за кордоном: 60-літній харківчанин був прийнятий до реколекційного дому однієї з баварських дієцезій Католицької Церкви. Отець директор цього закладу щодня вітався з ним люб’язно, цікавився його самопочуттям, зичливо спілкувався з ним, на день народження влаштував невеличке свято. Згодом цей чоловік визнав: «Такої любові я за все своє життя ще ніколи не зазнавав»…
Остаточно у прийнятті чужинців і подорожніх, мігрантів і біженців йдеться саме про це: людям, позбавленим миру, безпеки і захисту дати відчути і досвідчити любов, яка підтримує, відроджує, спасає.
«Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії