«Найменший брат у Христі»: листування єпископа Пряшівського Павла Гойдича із митрополитом Андреєм Шептицьким (частина 1)

Листування Пряшівського греко-католицького єпископа Павла Гойдича, ЧСВВ, з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Насвітанку незалежності України серед народу, що був дуже спраглий духовного слова, надзвичайною популярністю втішалися маленькі книжечки видавництва «Слово Доброго Пастиря», яке провадили Отці Василіяни у США. Серед них була одна авторства о. Атанасія Пекара ЧСВВ під назвою «Василіянин ісповідник», у якій в дуже доступний спосіб розповідалося про життя і подвиг владики Павла Гойдича. У той час багато хто з нас, які читали про цю надзвичайну постать і захоплювалися нею, були горді з того, що з нашого народу вийшло багато святих мучеників та ісповідників віри. Зокрема таких як владика Павло Гойдич.

Коли ж 4 листопада 2001 року папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним, пам’ять про цього святого мужа — надзвичайно близького як українцям, так і словакам — незаслужено почала згасати. Якщо на території Словаччини культ блаженного Павла Гойдича є досить живим, який супроводжується і науковими дослідженнями, то в нашій українській народній побожності, на превеликий жаль, ми надзвичайно мало згадуємо нього і молимося про його заступництво. А в багатьох літургійних календарях, які знаходимо по наших парафіях, взагалі відсутня згадка про день його почитання, що ним є 17 липня — день його смерті. Не кажу вже про Службу блаженному Павлу Гойдичу.

На Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Крехові-Львові з 14-го по 20-те вересня 1997 року серед постанов, які стосувалися беатифікацій і канонізацій святих, ім’я владики Павла Гойдича знаходилося на другому місці серед кандидатів до беатифікації. Корисним буде пригадати весь текст прийнятого тоді Синодом УГКЦ рішення під № 4.2.:

»Синод Єпископів прийняв тимчасовий список мучеників УГКЦ і доручив Єпископу Михайлові Гринчишину й далі провадити нагляд за процесом, аж до його завершення, підготовки беатифікації та канонізації українських мучеників. Нижче перечислені прізвища мучеників УГКЦ ХХ-го століття:

• Кир Григорій Хомишин.
• Кир Павло Гойдич.
• Кир Йосафат Коциловський.
• Кир Никита Будка.
• Кир Григорій Лакота.
• Кир Іван Лятишевський.
• Кир Николай Чарнецький.
• Кир Василь Величковський.
• Кир Олександер Хира.
• Екзарх Леонід Фьодоров.
• о. Прелат Петро Вергун.
• о. Климентій Шептицький.
• о. Методій Терчка, ЧНІ.
• о. Еміліян Ковч.
• о. Андрій Іщак.
• о. Олекса Зарицький.
• о. Володимир Гриник.
• о. Микола Конрад» (сайт УГКЦ)

Синод Єпископів УГКЦ, як бачимо, не піддає сумніву, що владика Павло Гойдич належить до числа Українських мучеників XX століття. Очевидно, питання національної самосвідомості та ідентичності блаженного Павла ще чекає поважного наукового опрацювання. Але, його ім’я, поза всякими сумнівами, повинно знайти своє гідне місце серед блаженних і святих у літургійному календарі та літургійному почитанні УГКЦ.

Список кандидатів на беатифікацію, що був проголошений Синодом Єпископів УГКЦ від 1997 р. був складений надзвичайно логічно, і то не тільки у хронологічно-історичному світлі. Усіх цих осіб об’єднує і те, що вони, кожен на свій спосіб, були тісно пов’язані з митрополитом Андреєм Шептицьким. Ба більше, великий Князь Церкви, як багато з них називали його, кожного з них підтримував особисто та допоміг знайти своє місце в Церкві і у житті. І хоча ім’я митрополита Андрея ще чекає свого заслуженого місця на престолах святих і блаженних Католицької Церкви, то самозрозумілим є той факт, що саме він стоїть за вихованням цілої плеяди блаженних, що були у 2001 році проголошені святим Папою Іваном Павлом ІІ.

Блаженний Павло Гойдич у цьому списку належить до тих, які дуже тісно були пов’язані з особою митрополита Андрея. А листування, яке сьогодні вперше представляється достойній публіці, виразно про це свідчить. Про особливе ставлення владики Павла Гойдича до Андрея Шептицького свідчить хоча б той факт, що у кожному з своїх листів він називає себе по відношенню до Митрополита «найменшим братом у Христі» або «найменшим слугою у Христі». Зрештою, вони обоє і були братами не тільки у Христі, але у монашестві, оскільки розпочинали своє велике служінні Церкві, Богу і Народу з Василіянського Чину. У одному з листів блаженний Павло Гойдич звертає окрему увагу на це, кажучи, що вважає себе «найменшим Вашим братом [Митрополита] у Христі і в св. Василію».

Коли ж мова про роль та місію, яку сповнював митрополит Андрей у своєму часі для добра Церкви і Народу, владика Павло Гойдич дуже влучно та чітко висловлюється у своєму листі-привітанні від 12 грудня 1937 р.:

Кореспондеція єпископа Павла Гойдича з Андреєм Шептицьким продовжує ряд моїх попередніх публікацій про листування єпископів Мукачівських з Митрополитом Львівським. Яким чином пов’язаний єпископ Павло Гойдич з Мукачівською єпархією? Для дослідників і знавців проблематики відповідь на це питання не становить великої проблеми. До своєї єпископської номінації він виконував різні служінні у Василіянських монастирях, які знаходилися на території Мукачівської єпархії, а опісля, вже як єпископ, опікувався частиною парафії цієї церковної структури, які внаслідок суспільно-політичних опинилися під його юрисдикцією.

Однак, звичайний читач, що не є обізнаний з тематикою, зустріне у процесі пошуку зв’язків владики Павла Гойдича з Мукачівською єпархією немало труднощів. Через це спробуймо коротко поглянути на його життєпис.

1. Біографічний профіль блаженного владики Павла Гойдича (1888–1960 рр.)

Вже на самому початку слід зазначити, що для тих, хто бажає більш детально простудіювати життєвий шлях блаженного владики Павла Гойдича немає кращої монографії від тієї, що її написав о. Мар’ян Поташ ЧСВВ під назвою «Життя віддане Богові» з підзаголовоком «Життєпис Преосвященного Павла Ґойдича». Написав він її українською мовою ще в 70-х роках минулого століття у двох томах.

Оскільки Пряшівська єпархія не мала на той час коштів на друк так об’ємного видання, згаданій монографії не судилося відразу побачити світ. Вперше у повному обсязі вона вийшла друком у видавництві «Місіонер»: перший том — у 1994, а другий — у 1995 рр. Це видання цінне передовсім тим, що його автором був свідок життя, а опісля і близький співпрацівник ісповідника віри, блаженного владики Павла Гойдича.

Очевидно, будучи свідком героїчного християнського подвигу ісповідника віри, о. Мар’ян Поташ ЧСВВ розповідає про нього більш у агіографічному стилі. Тим не менше написана ним біографія блаженного владики Павла Гойдича є на даний час найбільш обширною і багатою джерельною інформацією. Базуючись на ній як також на інших біографічних джерелах, спробуймо змалювати головні штрихи його життєвого шляху.

Майбутній єпископ і блаженний народився 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах на Пряшівщині у сім’ї Стефана і Анни з дому Герберій. При хрещенні отримав ім’я Петро. Його батько був місцевим священником, рід якого походив з Галичини. Мати ж, як зазначає у своїй монографії о. М. Поташ, ЧСВВ, була «працьовита господиня і мати, яка серед різноманітних занять вміла завжди знайти собі час на молитву». У скорому часі після народження Петра, його родина переїждає до села Цигелки біля Бардієва де і пройшо його дитинство.

У 1907 р. Петро Гойдич вступає до Пряшівської духовної семінарії, а опісля продовжує своє навчання у Будапешті. 27 серпня 1911 р. разом зі своїм старшим братом приймає Святу Тайну священства у безженному стані. Пряшівський єпископ Стефан Новак відразу зауважив у хлопцеві талант і сумлінність, а тому призначає його спочатку протоколістом, а опісля архіваріусом єпископської курії. Згодом він стає керівником єпископської канцелярії.

Однак, молодого священника манило монашество. Через це він резигнує з церковної кар’єри, яка відкривалася перед ним і 22 липня 1924 р. вступає до Василіянського монастиря в Мукачеві, що на Чернечій Горі. Його гаряче бажання стати монахом він висловлює у одному з листів, що його написав до своїх батьків того ж року. Ось фрагмент з цього листа: «Я вирішив залишити світ і вступити в монастир, бо лише тут сповниться бажання мого серця (…) Відчуваю, якщо залишуся у світі, буду подібний до дерева, яке не родить і нікому не приносить користі».

Відбувши випробувальний термін, 10 березня 1924 р. складає перші монаші обіти та скеровується до монастиря в Ужгороді. Там він активно займається працею з молоддю, провадить Апостольство молитви, різноманітні реколекції та місії.

22 вересня 1926 року Апостольський Престіл іменував ієромонаха Петра Гойдича ЧСВВ Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії, оскільки від 1918 року після втечі до Угорщини єпископа Стефана Новака, Пряшівський єпископський престіл залишався вакантним.

Займаючи цей уряд, він постійно підтримує тісний зв’язок з монастирем, оскільки відчував сильно, що монаше покликання є його рідним. Про це свідчить також і той факт, що до кінця життя він носив Василіанський монаший габіт.

12 листопада 1926 року ієромонах Петро Гойдич складає вічні обіти в Василіянському монастирі у Крехові, приймаючи монаше ім’я Павло. Проте, Божі плани супроти молодого ревного монаха були іншими.

14 лютого 1927 року Папа Пій XI проголошує його титулярним єпископом Арпазьким. Його єпископська хіротонія відбулася в Римі у базиліці св. Климента Римського. Головним святителем був Преосвященний владика Крижевецький Діонізій Наряді, а співсвятителями — владики Константин Богачевський та Йосафат Коциловський ЧСВВ. Єпископським гаслом хіротонізованого архієрея стали слова: «Бог є любов, любім Його».

Хоч новопоставлений єпископ мав м’яке серце, то не бракувало йому твердої позиції щодо справ, пов’язаних з захистом рідного, як він сам часто повторював «нашого руського народу». Через це потрапив у немилість до державної влади. У 1929 році він різко виступив проти словакізації народних церковних шкіл та домігся того, що все ж таки у 65 з 80 церковних школах навчання продовжилося руською мовою.

Після розпаду Чехословаччини і утворення незалежної Словаччини на чолі з Йозефом Тисо права українських греко-католиків почали сильно утискатися. Дійшло до того, що державна влада крім того, що перевела усі школи на словацьку мову викладання, хотіла закрити Пряшівську духовну семінарію. Та стійка позиція і характер владики Павла Гойдича зупинили цей задум.

Через напружені відносини з владою, Преосвященний Павло подає на руки Апостольського Престолу зречення. Робить це з тією ціллю, щоби зберегти більш-менш стабільним життя у повіреній йому єпархії. Але, Святійший Отець не прийняв його зречення, а навпаки, 17 липня 1940 року іменував його правлячим єпископом Пряшівським. 8 серпня 1940 року відбулася його інтронізація.

В часі Другої Світової війни владика Павло Гойдич дбав не тільки про свій нарід, але активно рятував від знищення нацистами євреїв. Головним місцем їхнього захисту стала єпископська резиденція у Пряшеві. Коли єпископ сам опинився у скруті, частина з них пропонувала йому порятунок через виїзд зі Словаччини, але він відмовився від такої пропозиції.

27 квітня 1950 року нова комуністична влада скликала так званий «Мировий» конгрес в Пряшеві, на якому за схемою Львівського псевдособору 1946 року розпочала процес ліквідації Греко-Католицької Церкви на Словаччині. З огляду на це, єпископа Павла Гойдича відправляють під домашній арешт. Наступного дня, а саме 28 квітня 1950 року Греко-Католицька Церква була проголошена поза законом.

У 1951 року словацька комуністична влада, побоюючись зросту популярності владики Павла Гойдича засудила його на досмертне ув’язнення. Проте, про нього пам’ятали та підтримували не тільки вірні, але церковні ієрархи у Ватикані. 17 липня 1958 року папа Пій XII з нагоди його 70-ліття переслав ув’язненому пряшівському ієрарху до тюрми привітальну телеграму.

Після великих знущань та тортур 17 липня 1960 року, у сам день свого народження, владика Павло Гойдич упокоївся як ісповідник віри, що провів у комуністичних тюрмах 10 років свого життя.

Похоронили його на тюремному цвинтарі у Леопольдові під номером 681. Родина владика хотіла поставити хрест на його могилі, але тюремна охорона не дозволяла. Згодом місце поховання ісповідника віри Павла Гойдича стало місцем паломництва багатьох греко-католиків. Після «Празької весни», а саме 29 жовтня 1968 року тлінні останки Преосвященного владики були ексгумовані та перезахоронені в крипті пряшівського греко-католицького катедрального собору.

4 листопада 2001 року Папа Іван Павло ІІ у Римі на площі св. Петра проголосив єпископа Павла Гойдича, ЧСВВ, блаженним Католицької Церкви. А 6 серня 2007 року Ізраїльський національний інститут пам’яті Яд Вашем визнав його Праведником світу.

2. Опис і систематизація архівної кореспонденції

Кореспондеція Преосвященного Павла Гойдича, єпископа Пряшівського з митрополитом Андреєм, яку представляємо сьогодні, збереглася у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (надалі — ЦДІАЛ). Вона становить частину архівного фонду митрополита Андрея Шептицького і у каталозі знаходиться під наступною сигнатурою та назвою: фонд № 358, опис № 1, справа 179 — «Листування Шептицького А. з Пряшівським греко-католицьким єпископом Гойдічем П.»

Кореспондеція чи листування, як сказано у назві справи, охоплює період від 1926 до 1938 рр. Вона знаходиться на 65 аркушах, що їх займають листи єпископа Павла Гойдича до митрополита Андрея, не враховуючи конвертів і трьох привітальних відкриток. Одна з них знайшлася у даній справі цілком випадково. Вона займає 40 аркуш і є привітанням з іменинами від 30 листопада 1938 року, яке адресоване митрополиту Андрею та підписане священником Зеноном Каленюком і Сестрами зі Згромадження Діти Марії.

Інші дві відкритки, що займають аркуші 25 і 34 є звичайними привітаннями надісланими Митрополиту з різних нагод і місць. Перше від 16 серпня 1930 року було надіслано архиєпископу Львівському групою єпископів та священників з Євхаристійного конгресу у Загребі. Серед них був Павло Гойдич та Діонізій Наряді. Друге — від 20 червня 1931 року, що його владика Павло Гойдич надіслав митрополиту Андрею з нагоди відвідин Риму у 1500-літній ювілей Ефеського Собору.

Сама ж кореспонденція Павла Гойдича з митрополитом Андреєм нараховує 46 листів, які можна систематизувати у наступному хронологічному порядку:

1. з Чернечої гори у Мукачеві від 10 листопада 1926 р. (№ 1);
2. з Риму від 28 березня 1927 р. (№ 2);
3. з Пряшева від 21 квітня 1927 р. (№ 3);
4. з Пряшева від 25 травня 1927 р. (№ 4);
5. з Пряшева від 12 грудня 1927 р. (№ 5);
6. з Пряшева від 3 січня 1928 р. (№ 6);
7. з Пряшева від 6 жовтня 1928 р. (№ 7);
8. з Пряшева від 12 грудня 1928 р. (№ 8);
9. з Пряшева від 2 березня 1929 р. (№ 9);
10. з Пряшева від 20 червня 1929 р. (№ 10);
11. з Пряшева від 1 серпня 1929 р. (№ 11);
12. з Пряшева від 3 січня 1930 р. (№ 12);
13. з Пряшева від 11 січня 1930 р. (№ 13);
14. з Пряшева від 15 квітня 1930 р. (№ 14);
15. з Пряшева від 31 липня 1930 р. (№ 15);
16. з Пряшева від 12 грудня 1930 р. (№ 16);
17. з Пряшева від 30 грудня 1930 р. (№ 17);
18. з Пряшева від 19 лютого 1931 р. (№ 18);
19. з Пряшева від 25 лютого 1931 р. (№ 19);
20. з Пряшева від 8 травня 1931 р. (№ 20);
21. з Пряшева від 22 серпня 1931 р. (№ 21);
22. з Пряшева від 12 вересня 1931 р. (№ 22);
23. з Пряшева від 17 листопада 1931 р. (№ 23);
24. з Пряшева від 19 листопада 1931 р. (№ 24);
25. з Пряшева від 12 грудня 1931 р. (№ 25);
26. з Пряшева від 3 січня 1932 р. (№ 26);
27. з Пряшева від 30 квітня 1932 р. (№ 27);
28. з Пряшева від 26 серпня 1932 р. (№ 28);
29. з Пряшева від 4 січня 1933 р. (№ 29);
30. з Пряшева від 11 грудня 1933 р. (№ 30);
31. з Пряшева від 4 січня 1934 р. (№ 31);
32. з Пряшева від 24 лютого 1934 р. (№ 32);
33. з Пряшева від 17 вересня 1934 р. (№ 33);
34. з Пряшева від 30 жовтня 1934 р. (№ 34);
35. з Пряшева від 12 грудня 1934 р. (№ 35);
36. з Пряшева від 5 січня 1935 р. (№ 36);
37. з Пряшева від 26 квітня 1935 р. (№ 37);
38. з Пряшева від 29 травня 1935 р. (№ 38);
39. з Пряшева від 27 липня 1935 р. (№ 39);
40. з Пряшева від 17 серпня 1935 р. (№ 40);
41. з Пряшева від 13 грудня 1935 р. (№ 41);
42. з Пряшева від 3 січня 1936 р. (№ 42);
43. з Пряшева від 12 квітня 1936 р. (№ 43);
44. з Пряшева від 21 грудня 1936 р. (№ 44);
45. з Пряшева від 12 грудня 1937 р. (№ 45);
46. з Пряшева від 13 серпня 1938 р. (№ 46).

Майже вся кореспонденція єпископа Павла Гойдича з митрополитом Андреєм Шептицьким є рукописною. Автор листів вживає особливого стилю мови, який є однією з форм діалекту. Згідно тематичного критерію її можна подіти на дві категорії:

1. робочу;
2. урочисту.

Робоча кореспонденція є досить обширною. Займає майже половину архівної справи та охолює 22 листи, які у даному дослідженні пронумеровані наступним чином: № 1, 2, 4, 7, 10, 11, 15, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 28, 32, 33, 34, 38, 40, 44, 46. Листування робочого характеру виразно демонструє не тільки дуже тісні і теплі відносини поміж обома церковними ієрархами, але і поміж церковними структурами, які вони очолювали, тобто між Львівською Архиєпархією і Пряшівською єпархією.

У листах робочого характеру владика Павло Гойдич порушує дуже різноманітний спектр питань, починаючи від особистих і закінчуючи єпархіальними. Особливої заслуговують листи особистого характеру, у яких відображається внутрішній світ Пряшівського єпископа, його бачення розвитку єпархії, тощо. Не ставлячи собі за мету докладно проаналізувати усю кореспонденцію, все ж таки зверну увагу достойних читачів не деякі найбільш цікаві теми, що їх заторкує у своїх листах до митрополита Андрея владика Павло.

Так, наприклад у листі № 10 він немовби представляє свою єпископську програму і каже, що за головну ціль свого єпископського служіння ставить собі за мету розбудити священників і вірних до більш глибшого духовного життя. Її реалізацію він вбачає можливою тільки завдяки заснуванню нових монастирів, які називає «теплими вогнищами від яких обігріваються тисячі». У цих словах він виражає себе не лише як єпископ, але як християнин, який ідеал святості бачить у монашому способі життя.

Багато місця у робочому листуванні займає обговорення питань, пов’язаних зі спільними Єпископськими Конференціями, які, як виглядає з листів, відігравали колосальне значення як для координації спільних дій між єпископами східного обряду так і у справі співпраці між ними. У більшості випадків їх очолював митрополит Андрей як митрополит Львівський, але передовсім як авторитетна і мудра людина, до якого тогочасні єпископи мали велику повагу. Коли ж він не міг прибути через поганий стан здоров’я, то Єпископською Конференцією провадив єпископ старший за хіротонією.

Єпископські Конференції допомагали єпископам творити особливу єпископську спільноту, формувати спільні стратегії та бачення розвитку Церкви. У листах видніється свідомість того, що усі вони, незважаючи на те, що розкидані у різних країнах, є глибоко свідомими того, що провадять один і той самий «руський народ».

З листів № 18 і 19 довідуємося, що у 1930 році на одній з Єпископських Конференцій, на яку, окрім митрополита Андрея прибули єпископи Мукачівський, Перемиський, Станіславівський, Пряшівський та Крижавецький було вирішено видати спільний Катехизм. Однак, через публікацію того ж року загального Католицького Катехизму кардинала Петра Ґаспаррі цю ідею було закинуто, а вирішено доповнити його темами, які суто відносяться до християн східного обряду.

Листи № 21 і 32 є надзвичайно важливими документальними свідченнями того, які були початки і причини утворення у Празі окремої парафії для українських греко-католицьких емігрантів з Галичини. Владика Павло звертається з проханням до митрополита Андрея призначити окремого священника для провадження парафії у столиці Чехословаччини, бо, на його переконання «українці, які проживають у Празі, маючи свого власного душпастиря, будуть радо приходити до святого Божого Храму».

Надзвичайно велику увагу владика Павло Гойдич приділяв сприянню атмосфери співпраці та єдності поміж Львівською та Пряшівською єпархіями. Головним середником у цій справі він вважав вишкіл богословів з його єпархії у Львівській духовній семінарії. У листі № 22, рекомендуючи Митрополиту чергового кандидата на навчання до Львова, він пише, що до цього його «спонукують дві причини: що з богословів з семінарії Вашої Ексцелленції ми отримали достатньо добрих і працьовитих священників (…) та щоби тримати контакт з нашими братами, що проживають за Карпатами».

Досить цікавим є лист № 28, який є свідком поділу між греко-католиками у США. Очевидно, що мова йде про вихідців з Закарпаття, для яких Апостольський Престіл 20 травня 1924 року призначив окремого єпископа, вихідця з Марморощини Василя Такача (1879–1948 рр.). Саме цей крок став початком утворення окремої Русинської греко-католицької Церкви у США з осідком у Піттсбургу. Зі згаданого листа стає зрозумілим, що греко-католицькі єпископи у Європі, які входили до згаданої Єпископської Конференції, були проти цього поділу і намагалися якось цьому зарадити. Однак, через самостійну позицію єпископів Константина Богачевського і Василя Такача, як також через те, що це було рішення Святого Престолу, побоювалися у цю справу втручатися. Про це виразно пише владика Павло Гойдич у своєму листі до Митрополита від 26 серпня 1932 року.

На особливу увагу заслуговує лист № 46 від 13 серпня 1938 року, який є останнім у архівній справі, про яку ведемо мову. Він є відповіддю митрополиту Андрею на пропозицію видати спільного пастирського листа єпископів Львівського, Мукачівського і Пряшівського. Щоправда, з контексту відповіді важко зрозуміти, якої б теми воно мало торкати. Владика Павло у своїй відповіді Митрополиту стверджує, що така пропозиція спонукала його разом з єпископом Олександром Стойкою до поважних роздумів. Головною причиною турботи є той факт, що вони не знають, як на таке спільне послання зареагують люди і влада. В результаті вони вирішили, що видадуть спільне послання з нагоди 950-ліття Хрещення Київської Русі. При цьому просять митрополита Андрея не сприйняти їхню відмову про спільне пастирське послання негативно, але увійти в їхнє особливе положення.

Урочиста кореспонденція Пряшівського єпископа з митрополитом Андреєм Шептицьким є не менш обширною від робочої. Вона охоплює 24 листи, які тематично можна класифікувати наступним чином:

а) привітання з іменинами:

листи № 5, 8, 16, 25, 30, 35, 41, 45;

б) привітання з уродинами:

лист № 39;

в) привітання з нагоди Різдва Христового і Нового року:

листи № 6,12, 17, 26, 29, 31, 36, 42;

г) привітання з нагоди Великодніх Свят:

листи № 3, 9, 14, 27, 37, 43.

Так само як і у випадку з робочою кореспонденцією, урочиста кореспондеція між владикою Павлом Гойдичем і митрополитом Андреєм є надзвичайно цікавою. У ній в особливий спосіб відображається ставлення Пряшівського єпископа до особи Львівського Митрополита.

Промовисто ілюстративними у цьому питанні є листи № 13 і 39. Перший з них, який датується 11 січня 1930 р. є привітанням, що його Преосвященний Павло Гойдич пересилає митрополиту Андрею з нагоди 30 ліття на Львівському митрополичому престолі.

У ньому майбутній блаженний намагається проаналізувати досягнення Митрополита за цей немалий період часу та висловити свої щирі побажання на майбутнє. Аналізуючи пройдений шлях, він стверджує, що «тридцять літ на архиєпископському престолі сповнені апостольської праці, харитативними, культурними, національними подвигами! Сповнені багатьма терпіннями, хрестами і невимовними стражданнями світової війни». А далі слідують побажання, які по суті характеризують митрополита Андрея у очах Павла Гойдича. Складаючи побажання, він каже, що «з Вас беремо собі приклад ревного апостолам наслідника архієпископа, але і щирого патріота, скромного монаха, але і мудрого дипломата, людину модерної культури, але і відданого Богу віруючого християнина, який незчисленними ділами милосердя збирає собі скарби для життя вічного».

Другий лист № 39 є привітанням, надісланим митрополиту Андрею у його 70-ліття. Напочатку Преосвященний Павло вибачається за те, що не зможе прибути до Львова, щоб особисто його привітати. Але, користає з нагоди, щоби висловити Митрополиту свої побажання листовно. Серед щирих слів-привітань знаходимо зокрема і вдячність за «ті труди, жертви і хрести, які Ваша Ексцелленція великодушно та з батьківською любов’ю перетерпіли за святу Церкву і Наш народ». Владика Пряшівський з нагоди ювілею вимолює у Господа для митрополита Андрея «ласки, щоби ми могли Вашу Ексцелленцію ще довгі літа у кращому здоров’ю бачити між собою та будуватися як священникам, монахам так і єпископам прикладом життя Вашої Ексцелленції». Усі ці слова вимовно підкреслюють, яким великим авторитетом постать Львівського Митрополита втішалася в очах владики Павла Гойдича.

Передаючи кореспонденцію преосвященненого владики Павла Гойдича з митрополитом Андреєм Шептицьким достойним читачам, маю надію, що вона допоможе багатьом дослідникам чи пересічним зацікавленим більш глибше зрозуміти як постать блаженного, атмосферу відносин між обома церковними ієрархами, так і атмосферу тих часів, у яких їм довелося служити і діяти.

Висловлюю вдячність директору та науковим співробітникам Центрального державного історичного архіву України у Львові за допомогу у здійсненні даного дослідження!

ЛИСТУВАННЯ ПРЯШІВСЬКОГО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО
ЄПИСКОПА ПАВЛА ГОЙДИЧА, ЧСВВ,
З МИТРОПОЛИТОМ АНДРЕЄМ ШЕПТИЦЬКИМ

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 1.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуші 2–3.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 5.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 7.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 8.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 9.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 10.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 11.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуш 12.

* * *

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 179, аркуші 13–14.

Далі буде…

За матеріалами о. Юстина Бойка
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Дивіться також

Владика Володимир Ющак: «Христос вимагає від своїх учнів радикалізму»
6 листопада

«Постать митрополита Андрея вчить нас, як треба жити і боротися, щоби життя вічне осягнути», — владика Йосиф Мілян
6 листопада

Папа: ставати носіями полумʼя Святого Духа — чудова програма на Ювілей
6 листопада

«Бог підійме»: проповідь Блаженнішого Святослава у 24-ту неділю після Зіслання Святого Духа
5 листопада

Дивитися ще