СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: Українцям випала доля лікувати Росію від патології
Чому Росія розпочала війну проти України, чи зможе світ засудити цей привид комунізму і як українцям витримати важкий шлях попри виснаження, втому і зневіру?
Tvoemisto.tv розпитало під час програми «Акценти твого міста» в архиєпископа і митрополита Філадельфійської архиєпархії УГКЦ, Президента Українського католицького університету владики Бориса Ґудзяка.
Ми так собі міркували, яким би міг бути заголовок цієї розмови, і подумали, що його можна було подати приблизно так – «Як відбудувати рідну хату», щоби перегукувалося з трактатом Андрея Шептицького. Знаємо, що в митрополита є практичні поради, що українці мають зробити. Це теза про те, що українці мають досягти «сталого щастя», теза про єдність, приклади якої ми бачимо сьогодні в Україні, і теза про захист від зовнішніх кордонів, яку ми так само спостерігаємо в Україні. Чи означає це, що цей трактат актуальний для нашого часу?
І цей трактат, і взагалі постать митрополита Андрея тільки відкриваються Україною. Він, можливо, трохи відомий у Львові, в Галичині, але це постать, яка щойно пізнається на сході та в центрі України. На мою думку, це найбільша українська постать ХХ століття. Він був глибоким мислителем, пережив різні виклики. Сім різних країн та окупацій пережив за 44 роки свого служіння як Глава нашої Церкви. Але, що важливіше, на території, де він служив, лишаються його сліди – такі глибокі, гарні. Про Шептицького можна говорити з іншими народами та іншими конфесіями, і тому його думки, його позиція щодо соціально-політичних питань будуть життєдайними в майбутньому.
Для багатьох людей ця війна стала шоком. Вони не вірили, що вона може початися. Але відбулася окупація на сході та півдні України, і тепер ніхто не зможе сказати, що Росія не окупант. Чи були ви заскочені тим, що ця війна розпочалася? Про що ця війна?
Я був шокований, але не заскочений. Це не було несподіванкою, але потрясло і мене, і всіх. 24 числа я був у Парижі, але вже 21 числа після виступу Путіна було зрозуміло, куди це все рухається. Наступного дня відбулася декларація приєднання «Л/ДНР», наміри ці були доволі експліцитними, тим більше що розвідки різних країн казали, що війна неминуча. Розвіваються нарешті міфи. Країни, які покинули колоніальну спадщину і тепер борються з її наслідками, з расизмом, з маргіналізацією певних етносів, недобачили, що Росія – колоніальна держава з імперською тотожністю, яка хоче відновити свою імперську потужність. Росія не є країною з передовою економікою і в багатьох показниках була далеко позаду інших розвинених країн, але її масштаб – 11 часових поясів.
Росія більша за Україну в 28 разів, і це творило в росіян враження імперії. Росіяни на чолі з Путіним вчиняють по-імперськи. Імперії потребують колонії, колонії потребують підлеглих рабів, і ми, українці, мали б бути підлеглими, а то й рабами. А українці кажуть «ні». Я пояснюю в Америці: чи уявляєте ви, щоби Штати знову стали колонією Англії, чи Алжир – Франції, чи Колумбія – Іспанії? Це в минулому, це кінець, і українці сказали «крапка»: ми вже до цього не вертаємося, ми не будемо другосортними служителями іншим панам. Росія має стати нормальною державою. Нехай вона буде великою, але вона має стати країною, яка шанує інших.
У Парижі ми порушували теми співжиття сусідів. Біля Парижа є місця, позначені жахливими франко-німецькими війнами, як-от Верден, де за 300 днів загинули, пропали безвісти або були скалічені 850 тисяч вояків з обох сторін. Це три тисячі на день майже. Але французи та німці на чолі з де Голлем і Аденауером зустрілися на березі річки Реймс і прийшли до спільної констатації, що потрібно змінити те, що кожні кількадесят років ведеться брутальна війна між німцями і французами. Вони обидва були християнами, католиками, вони зустрілися на месі в Реймській катедрі, там, де вінчалася Анна Ярославна. І ми бачимо, що тривалий час, останні шістдесят років відтоді не було великої війни між цими країнами. Це великий здобуток Європейського Союзу. І ми з європейцями в Парижі почали розмову, яка була, можливо, передчасною, не всім зрозумілою, що українці мусять вплинути на Росію, бо ми не можемо переїхати до Південної Америки чи Північної, а приречені мати росіян за сусідів.
І поки вони мають цю візію – що «Україна наша», ми не будемо мати спокою. Сьогодні важливо, аби й інші країни, народи знали, чим є Росія, наскільки це небезпечно для її безпосередніх сусідів і світу в цілому і наскільки це мусить змінитися, щоб небезпека і шкода відійшли у минуле.
Папа Франциск планує побувати в Москві з якоюсь спробою діалогу. Жоден папа не був у Москві до нього. Це буде прецедент. Багато українців не розуміють задумів Папи, і зараз у нас виникають питання, чи є Росія в цілому цивілізованою країною, а чи це непевна варварська країна, яка має лише «тонкий фасад» імітації європейської культури. Московський патріархат – це культ, але наскільки вони є християнами не за буквою, а за духом?
Нині Росія чинить по-варварськи. Командування дає розпорядження, які є варварськими. Бомбардування, обстріл ракетами житлових будинків, місць, де живуть і працюють цивільні. Це державний тероризм, який дорівнює варварству. І, на жаль, такі дії влади та армії мають велику підтримку в суспільстві. 700 ректорів вищих навчальних закладів підписали заяву на підтримку цієї війни. Жоден єпископ, а їх майже триста в Росії, не виступив чітко проти війни. І в Російській православній церкві, де, я думаю, близько 25 тисяч клириків – священників, дияконів, лише 293 підписали заяву проти війни. Тобто приблизно один відсоток.
Отже, на жаль, це суспільство хворе, воно має патологічну ваду. Як це відбудеться, чи контакти Папи з росіянами в Росії можуть на це вплинути, годі сказати. Але кожен, хто цікавиться цією проблемою, мав би розуміти, що ми маємо справу з моральною хворобою, яка просто так не вилікується…
Колись я читав публікацію, де ви розбирали статтю про пісню Imagine групи Beatles. Вони мали на вас вплив? Адже Imagine – це не просто пісня, це маніфест того покоління. Там є багато речей, які підкуповують: «давайте просто не будемо воювати, давайте просто бути добрими». І ви у статті кажете, що все складніше. Озвучуючи ті сумніви, які висуває українське суспільство Папі, замислюєшся, чи він, бува, не пропагує леннонівський варіант, чи, навпаки, дивиться на все з позиції вічності і бачить глибше та більше, ніж ми?
Папа не є наївним пацифістом. І іншої частини земної кулі важко бачити в подробицях і розуміти проблеми Східної Європи та Росії. Думаю, він керується євангельськими істинами і росте в розумінні, бо його риторика стає чіткішою в засудженні звірств. Гадаю, Папа розуміє, що за цим стоїть гріх. Леннон – це 60-ті роки, коли слово «гріх» зникало з публічної риторики, немовби його й не було. Тоді як війна – це, можливо, найбільший гріх. Велике порушення Божої волі та велика кривда ближньому. Війна порушує практично всі Божі закони, калічить життя і відбирає життя часом мільйонам.
І парадокс у тому, що російське церковне керівництво, принаймні на рівні публічних заяв і проповідей, підтримує цей гріх. Як спонукати їх змінити таку поведінку, змінити цей спосіб мислення, складно уявити, але рано чи пізно це має статися. Для прикладу, ніхто не міг уявити, що німці підуть тим шляхом, яким пішли в 30-их роках. Самі німці в 1940 році не могли уявити, що на них чекає в 1944-ому і 1945-ому. Зрештою, Німеччина залишається у позиції каяття і спроби усвідомлення, як узагалі це могло статися в цивілізації, у якій розвинуті науки, нобелісти, література, мистецтво, класична музика. А тут така жахлива шовіністична ідеологія, яка, мабуть, назавжди залишиться плямою на німецькій історичній пам’яті й тотожності.
Мені здається, це станеться і з Росією, бо навіть минулі події, те, що відбулося у ХХ столітті, ще не отримало належної оцінки. Нюрнберзький процес відбувся над нацистами, а подібного чогось над комуністами не було. А комунізм має жахливі наслідки. І те, що сьогодні в жодному університеті, жодному культурному закладі та політичному житті у вільних країнах не можна натякнути на нацизм, але можна бути комуністом, пропагувати комуністичні ідеї, свідчить про те, що ця оцінка ще попереду.
І в Росії це не лише філософсько-політична ідеологія, але й питання тотожності. В їхній національній тотожності закодована кривда інших, бо ця тотожність має панувати. Це глибоко суперечить Божому поклику. Взагалі правила гри, до якої людина покликана, випливають з Божої тотожності. У Бозі три особи, які служать одна одній. Немає панування, а є віддача, є дар, і ми покликані жити, даруючи. Натомість Датель, Бог, який дає все, який Адамові дарував рай, зустрівся з відповіддю Адама, який бере, захоплює. Бог каже Адамові «не бери цього овоча, бо помреш». Адам завдає собі смерть захопленням. І це природа гріха. І російська імперська тотожність такою є.
Ця війна є захопленням. Часом такі імперії, таке поступовання триває століттями, але вони все одно мають розпастися. Ми щойно тепер починаємо розуміти, що велика частина пам’ятників у Європі встановлена людям, які вбивали людей. Мене в одному опитуванні, яке проводили в Києві, просили назвати п’ять найбільших Героїв української історії. І коли я їх назвав, мене запитали про критерії. Я відповів, що перший критерій для мене – це те, що їхньою спадщиною не є те, що вони вбивали людей. Ніби щось просте, ніби головна заповідь Божа, але це питання захоплення, завоювання героїзується, і в російській історії це відбувається хворобливо. Уявіть собі, що росіяни мають за героїв людей, які нищили мільйонами самих росіян. Це якийсь історичний мазохізм. Мені здається, що, на жаль, Україні, українцям випадає доля лікувати Росію від цієї патології.
Якщо говорити про СРСР, який був модифікацією російської імперії, є таке дослідження Володимира Лефевра, який емігрував із Росії в Сполучені Штати і в Каліфорнії став професором соціології, будучи математиком. Він порівнював великі групи емігрантів з Радянського союзу з великими групами корінних американців. Йому було цікаво знайти їхню відмінність, він називав це «алгебра сумління» і дійшов висновку, що найбільше відрізняє їх те, що люди з Радянського союзу толерували брехню, якщо ця брехня могла бути потрактована «во благо». Наприклад, було питання: якщо ваш близький родич має четверту стадію раку, то чи треба йому про це повідомляти? Американці відповідали, що треба, бо людина може дні, які їй залишилися, провести з урахуванням цього, а люди з союзу відповідали, що ні, точно ні, хай насолодиться кількома тижнями у невіданні. Мені здається, що в українській політиці за 30 років незалежності є тільки одне табу: не казати до кінця правди. І найцікавіше, що виборець це толерує і сприймає. Чи зміниться українець через війну і чи треба, щоб українець змінився?
Без сумніву, ми бачили різні негаразди в нашому суспільстві, збідніння України, попри ресурси та високу освіченість українців, попри прогнози наприкінці 1980 – 1990-их, що Україна має всі дані, щоби стати провідною економікою. Але неправда, подвійне дно, корупція, взаємний обман – це все посилює синдром недовіри. А недовіра творить бар’єри в стосунках, спілкуванні, починаючи з сім’ї, у спільноті, на роботі, в місті, країні. І причина цього – травма.
Український народ глибоко травмований, і ця травма транспоколіннєва, не до кінця названа, не до кінця зрозуміла, вже не кажучи про те, що не зцілена. А зцілення вимагає і правди, і любові, і великої терпеливості. Є накопичення травм минулого, які роблять нас недовірливими одні до одних. Ця недовіра пробуджує в нас рефлекси захисту, який часто набуває форми маски, фасаду, муру. В гіршому випадку цей страх викликає у нас агресію.
Думаю, що за роки війни, особливо в останні активні її місяці, українці зцілюються через болісні переживання, але також через свідчення «я готовий втратити все для тебе». Ті, що жертвують собою задля стосунків з любові, ті, які віддають свої життя за нас із вами, спонукають нас до переосмислень. Цей процес не є лінійним, прямим, у ньому є відступи, відхилення. Але хотілося б, щоби ми в ньому були. Втім успіх не є гарантованим. Спершу відбувається підйом, піднесення.
Нинішнє українське суспільство згуртоване більше, ніж будь-коли раніше, думає подібним способом. Україна спонукала об’єднання Європи, яка переживала глибокі тріщини, відбувся брекзит, інші країни ставили під питання свою приналежність до ЄС, і тут раптом ЄС зміцнився.
Північноатлантичний альянс сильніший, ніж будь-коли раніше, до нього примикають нові держави, і в різних країнах увага світу звернена на те, що роблять, як живуть і віддають свої життя українці. Це все на рівні високих моральних принципів. І важливо, щоби ми не понижували цієї планки.
Спостерігаючи за тим, що відбувалося, ми захоплюємося лідерськими якостями, які несподівано проявив Зеленський, захоплюємося Валерієм Залужним, який демонструє, як можна успішно протистояти величезній армії. Ви так само багато говорили про те, що Україні бракує лідерів. І справді, нам би таких Залужних у кожну галузь життя. Які мають бути лідери і яких якостей бракує нам?
Я не знаю Залужного зблизька. Звісно, є велика пошана до нього, а тим більше до цілої нашої армії. Є захоплення Президентом Зеленським у світі. Думаю, що й українці вдячні йому за комунікацію останніх місяців. Я стараюся наголосити, що лідером у відношенні до Зеленського був український народ. Було багато людей, які сповідували принципи, до яких Зеленський доростав і, Богу дякувати, доріс, став ефективним їх комунікатором. Не один українець мав багато питань до висловлювань Президента. Сьогодні він уже не скаже «какая разніца», бо ці речі принципово важливі.
Колись Блаженніший Любомир, який для нас усіх був джерелом мудрості, говорячи про недоліки різних осіб чи різних категорій лідерів, у тому числі в Церкві, казав: «Дайте людям рости у своїй свободі». Я радію, що Президент виріс, але фактом є те, що в останні дні, в останні тижні перед вторгненням він заперечував, що буде війна. Він помилявся. Можливо, за цим стояло бажання не сіяти паніку, але є аналітики, які казали, що треба було готуватися раніше. Іншими словами, цю війну несе цілий народ. І Зеленський нині цей народ представляє. Але я дуже боюся творення ідола, мовляв, якщо із Зеленським щось станеться, то невідомо, що буде з українцями. Це буде колосальна втрата, і росіяни будуть робити все можливе, щоби він був першим у списках на знищення, як і, зрештою, Блаженніший Святослав, інші особи, які очолюють і провадять нас політично, морально чи духовно.
Ми поступово відходимо від ідеї, що якийсь «батюшка цар» нас урятує. Відбулася Помаранчева революція, Ющенко переміг, і люди пішли додому з надією, що все вже залагоджене, що відтепер усе буде добре. А так не є. Треба працювати щодня, усім.
Я мав розмову з працівниками УКУ і говорив про прибиральниць. Можна бути великим у прибиранні. Цілком інше відчуття, коли ти входиш до приміщення, де є великі прибиральниці, люди, які вважають, що в їхньому житті, у цьому просторі, вони будуть робити максимум. Є професори в УКУ, є священники, є студенти, але є також технічний персонал, і всі вони покликані до високого рівня виконання своїх обов’язків.
Мені здається, ми є в паломництві відповідальності, яке проявляється в особливий спосіб і яке захоплює цілий світ. Бо коли в 2014 році почалася війна, ціле суспільство почало шити шкарпетки, шукати способів підтримати армію, яка тоді формально налічувала 150 тисяч, і лише 10 тисяч були боєздатними.
Суспільство сколихнулося, студенти, діти сказали «ми мусимо щось робити», і українці цю армію відбудовували. Очевидно, певну роль відіграли і чільні політики, і президент Порошенко, але цей процес триває. Тепер, куди б я не поїхав в Україні, бачу неймовірний подвиг, і це не день або тиждень, це вже п’ятий місяць люди щось роблять, щоб допомогти, наприклад біженцям, приймають когось. Я не канонізую всіх, але те, що українці прийняли шість чи сім мільйонів внутрішніх переселенців, це гідне подиву. Це не країна, заповнена таборами для біженців. Є певні на Сихові чи в Стрийському парку, інших містах, але дуже багато людей прийняли переселенців у себе вдома. Ми дуже вдячні полякам, які прийняли 3,8 мільйона українців, там далі залишаються два мільйони. І це мережева дійсність, яка не чекає команди згори. Вважаю, що це позитивний знак. Дай Боже, щоби ми витримали взаємні відповідальність та солідарність.
Патріарх Йосиф Сліпий, здається, казав: «Я буду великим, якщо ви будете великими». Відповідь на великі виклики народу формують в тому числі лідера, принаймні того, хто є на чолі. Тобто лідерство – це локальне лідерство в першу чергу?
Є дуже багато типів лідерства. По-перше, є добре лідерство і погане лідерство. Є дуже багато прикладів поганого лідерства, яке втішається владою і грішми. Путін – жахливий лідер, він веде Росію на моральне дно так само, як Гітлер це робив. Може, не так само, але за аналогією. Україна і світ потребують лідерів, які служать, не для себе, не для п’єдесталу і слави, «тому що я потоптав, тому що я загарбав», але лідерів, які дають життя, які мають увагу до вбогих, маргіналізованих, скривджених, які не лише усміхаються тим, які є корисними, але служать тим, які є знедолені. І таких лідерів нам треба на кожному рівні: в малих громадах, в бізнесі, в журналістиці, в церкві та парохіях. На рівнях областей, країн. І ми бачимо, як бракує виражених лідерів, які притягають до себе увагу й повагу.
Я не знаю, скільки європейців можуть назвати прем’єр-міністра Іспанії, наприклад, чи президента Болівії. Світ великий, складний, і ми затрудняємося обійняти його свідомістю. Але сьогодні в пам’яті й історії залишаться ті, що з народом. І тут є досягнення Зеленського, за що його шанують навіть ті, котрі не голосували за нього, що він є там, де народ, що він не втік. Українська влада після перемоги буде мати нагоду розвиватися, тоді й побачимо, чи буде вона служити, чи не спокусить її рефлекс «для себе».
Чи можна лідерство в умовах браку імпортувати? Ми бачили спроби в 2014 році, інколи успішні, залучати іноземних фахівців, які допомогли в економіці ухвалювати швидкі рішення. Наприклад, Наталія Яресько, яка виконала фантастичну роботу... Питання, чи, наприклад, ви як лідер і менеджер, який збудував успішну інституцію – УКУ, змогли б це зробити, не будучи людиною, яка сформувалася і виросла не в Україні?
Безсумнівно, певний життєвий досвід, свобода, до якої втікали мої батьки у 1944 році, певні школи, нагода жити в одному будинку три роки з патріархом Йосифом – усе це впливало, давало певні можливості. Зрештою, Любомир Гузар, Мирослав-Іван Любачівський, владика Мудрий, отець Михайло Димид, Богдан Трояновський, який заснував «Свічадо», Марта Коломієць, яка зініціювала в Києві багато речей. Було багато людей з діаспори, в якомусь географічному сенсі імпортованих. Але якщо дивитися на культурні зв’язки, то я навчився англійської аж у школі. Тобто мої перші п’ять-шість років були україномовними, з українською кухнею, галицькою церквою і так далі. Мої батьки нас не ізолювали, не тримали в «бульбашці». Ми ставали повноцінними членами місцевого суспільства, але це не було «або/або», це було «і/і». Зрештою, потім я жив у Італії, Польщі, мав певний радянський досвід: стажувався в Києві у 1988 році.
Але не можна зробити щось в Україні для українців без українців. Штука в тому, що треба знайти формулу та рівновагу в цьому. Мовиться не лише про виробництво, щоби мати продукт і статок. Найважливішою є довіра.
Мені здається, що одним із найважливіших в УКУ, окрім духовних засад, є спосіб прийняття рішень. В УКУ рішення консенсусні. Я був ректором 13 років, і в моєму ректораті було спочатку п’ять осіб, потім 15-ть. Я старався, щоби був гендерний баланс, ми мали в тому сенсі найбільш «феміністичний» ректорат в Україні. Але найважливішим було те, що рішення приймали на підставі обговорень і різних точок зору, на підставі слухання. Ми слухали одні одних. За 13 років були тисячі рішень – контрактів, прийняття когось на роботу, відкриття якоїсь програми, рішення видавати ту, а не ту книжку, того, а не того автора, колір стін, зведення будинків і так далі. На початку треба було разом це робити, нас не було багато, тож ми мало чого мали.
З тих, може, трьох тисяч рішень, які були прийняті за час мого ректорства, було два або три випадки, коли я сказав: «Гаразд, друзі, ми будемо це робити або разом, або я сам буду це робити». Наприклад, після Помаранчевої революції ми провели «Різдво разом». 25 грудня був третій тур виборів, Ющенко виграв, і була думка запросити велику кількість студентів зі сходу України до Львова. Багато членів ректорату, виснажені участю в Майдані, сказали: «Ми хочемо Різдво окремо, ми хочемо побути з родинами». Я сказав: «Добре, друзі, йдіть, але УКУ буде гостити студентів». Ми зібрали групу тих, що мали можливість це робити, і гостили 700 студентів.
Але це рішення було виняткове. Я навіть не знаю, чи в американських вишах є пошук консенсусу на такому рівні і до такої міри. Ми можемо також творити прецедент. В УКУ живуть наші друзі з неповносправністю. Не тому, що вони потребуючі і ми даємо їм подачку. Ми зрозуміли, що вони мають особливий дар, вони не дивляться на твій статус, статки і посаду. Вони дивляться і питають, чи ти можеш мене любити. А це найважливіше педагогічне питання, і ми хотіли це питання поставити в центр тотожності університету. Шукали спосіб творити педагогічну обстановку, де людина служить, де слухають одне одного. Це «made in Ukraine».
Деколи нам здається, що війна може тривати дуже довго. І хтось шукає втіхи у блогерах, які розповідають, що далі буде легше, що з’явиться якась суперзброя, яка все вирішить. Як налаштуватися на довгу дистанцію, розуміючи, що це буде дуже важкий шлях? Як утриматися від виснаження, втоми, зневіри?
Мені здається, що є багато небезпек, спокус, каменів спотикання, і я хочу поділитися тим, що для мене стало дуже важливим. Я маю знайому італійку, вона богослов, близька до української тематики. І коли вона побачила, якою звірською є агресія Росії, то сказала: «Бережи своє серце». Це для мене стало гаслом, яке містить те, що я не раз пропоную навіть публічно: не дозволити дияволу – ворогові роду людського залізти до нас у серце.
Зараз диявол хоче ослабити українців. Найгірше, що може з нами статися – це якщо Путін буде в наших думках, почуттях, в душі, в серці. Нам треба бути вільними. Митрополита Андрея Шептицького знають, але мало хто говорить про Климентія. Климентій Шептицький був графом, політиком, економістом, юристом, елегантним чоловіком, якого оглядали старші пані з надією, що він стане їхнім зятем. І раптом він став монахом, і жив в Уневі з сільськими хлопцями в монашій спільноті. Він пішов «униз», але його траєкторія пішла набагато глибше, з людської точки зору – в яму, в пітьму. Він опинився у Володимирській тюрмі в 40-их роках у камері-одиночці, де й помер. І владика Теодор Мартинюк їздив у Тернопіль у 90-их роках, щоби розшукати сліди свого історичного співбрата.
Він зустрівся з жінкою, яка ще дівчиною мала завдання розносити харчі в’язням. І вона згадала чоловіка з бородою, ізольованого в камері з маленьким віконцем. Коли вона приносила їжу, він був погідний, усміхався і кудись дивився. Дівчина сталінського часу і радянського виховання не могла зрозуміти, що Климентій молився. У нього відібрали все, історія його перекреслена, майбутнього ніякого, він у цій камері віддасть свого духа, але в нього був мир, він зберіг своє серце.
Досліджуючи долі тисяч представників підпільної Церкви, я зрозумів головне – нема обставин, в яких із Божою поміччю ми не можемо жити по-духовному. Ми самі не можемо, на це потрібна Божа благодать. Це надлюдські подвиги і переживання, але Бог хоче, щоби ми жили свобідно і гідно. Це можна перенести на побутові речі: є проблеми в родині, часом найболючіше, коли є агресія в родині. Але ми покликані зберігати свою гідність.
Нині ми переживаємо паломництво від страху до гідності. І в цьому паломництві усвідомлюємо свою гідність, хочемо її забезпечити. Тому тепер, маючи ще дуже довгий шлях попереду, мусимо зберегти в серці мир. На це треба просити Божої благодаті.
На початку розмови ви сказали, що приклад українців є прикладом для всього світу, і для Європи зокрема, згадати щось, що трошки забулося. Кшиштоф Зануссі – польський режисер, який також є католицьким мислителем, у своїй останній книжечці пише, що ми зараз багато говоримо про толерантність, але забуваємо, що толерантність – це лише терпіти когось, тоді як набагато важливіше любити когось. У ширшому масштабі Україна міряє себе європейськими цінностями – «чи ми вже європейці?». Нас питають «ви європейці?», і ми відповідаємо «так, ми європейці!». Ми воюємо за це, але питання в тому, чи ця криза, в якій світ перебував перед війною, криза лібералізму, як її називають, чи полягає вона в тому, що Захід забув підвалини цих цінностей, що вони нерозривно виросли з християнства? Питання в тому, чи можливо повністю секуляризувати ліберальні цінності та християнство?
Кшиштоф Зануссі є приятелем УКУ, він був членом нашого сенату і нашої наглядової ради, у ключових моментах давав нам добрі поради і підтримку. Зануссі має рацію і щодо питання толерантності та любові, і в своїх думках щодо сучасної Європи.
Знаєте, годі мати плід на дереві, якщо обрізати його корені. Не все в християнстві було ідеально, не все в європейській церковній історії є згідно з вченням Христа. Ми бачимо, що було, є і буде багато проблем, бо ми люди, а людина має свої обмеження, але те, що люди бачать зараз в Україні, є запереченням світоглядних трендів західного світу. Західний світ має велику проблему осмислити смерть. Це світ, який виключає Бога і виключає вічність. Зводить людину до біопсихічних характеристик, які пропадають при припиненні дії організму.
Мені здається, що кращі сторони європейської цивілізації, і не тільки європейської, побудовані на усвідомленні вічності. Це не лише ідея фікс, яка дозволяє нам давати раду з неприємними справами, ілюзія, яку ми інструменталізуємо, щоб заперечувати реальність. Ні, християни вірять у вічне життя, і було б цікаво проникнути у свідомість тих, що віддають свої життя за Україну. Мені здається, там є якесь глибоке духовне начало.
Наша спільнота УКУ попрощалася вже з трьома випускниками. Останніми були похорони Артемія Димида і Олега Воробйова. Це були люди, які купалися у євангельському середовищі, і це не означає, що хтось щодня ходив до церкви, але в свідомості, в тотожності було розуміння, що є Господь і духовний вимір, і в тому контексті можна віддати своє життя. Тобто це не було лише перекреслення: моя смерть не є перекресленням. Мені здається, що це саме те, що найбільше дивує світ.
Світ, який засумнівався, чи перекреслив вічність, бачить людей, які з огляду на вічність живуть і віддають свої життя. Я не зустрів ще жодної людини, яка була б готова здатися й відступити, прийняти цю жахливу дійсність через ту ціну, яку ми платимо у цій війні. Може, вони є, але назагал навіть люди, які вже багато що втратили, кажуть «ні, ми не маємо іншого виходу, морального, навіть екзистенційного виходу». І ми йдемо вперед. Це є позиція цінностей, віри, надії, можливо, там є доза страху, але це також позиція великої мужності, і я вірю, що Господь благословить ці жертви.
Дуже важливо, щоби ми їх не заплямували браком єдності, щоби ми дотримувалися високої моральної планки. Молімося за це, працюймо над цим! Я дуже вдячний українцям і Україні за цю поставу, за цю працю і за цю віру, бо вона сьогодні потрібна не лише українцям, вона потрібна цілому світу.
Розмовляв Андрій СайчукТекст підготувала Ліана Абрамова
Фото: Твоє місто/Іван Станіславський
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
