СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ми не хочемо рухатися звідси»: сестри-василіянки із Запоріжжя та Львова продовжують молитву і служіння
Монахині в Україні зустріли повномасштабне вторгнення Росії на цю націю з рішучою вірою та відданістю служінню.
Дві сестри Чину Святого Василія Великого поспілкувалися з CatholicPhilly.com безпосередньо з України 23 і 24 лютого по телефону та в додатку Viber. Про це йдеться у матеріалі Джіни Крістіан для інтернет-видання «Catholic News Service».
«Ми розуміємо, що це наша нова місія — вітати біженців», — сказала сестра василіянка Лукія Мурашко. Її монастир — монастир св. Петра і Павла в Запоріжжі, знаходиться приблизно за 230 км від Донецька на сході України.
Раніше, 24 лютого 2022 року, коли російські війська розпочали ракетні удари по українським містам, сестра Лукія Мурашко та її троє монахинь гостинно зустріли дві сім’ї.
За оцінками Верховного комісара ООН у справах біженців, понад 1,2 млн людей вже покинули свої домівки в Україні з моменту відкритого входу російських військ в цю країну 24 лютого.
Але серед швидкоплинної та мінливої ситуації сестра Мурашко сказала, що завдяки «особливій милості Божій» вона «почувається дуже спокійно».
«Ми відчуваємо тут спокій», — сказала вона. «Ми не хочемо рухатися звідси; ми хочемо допомагати людям і залишатися з ними стільки, скільки зможемо».
За її словами, жителі району вдячні за цю підтримку, особливо одна сусідка, яка на восьмому місяці вагітності, і її лікар порадив їй не подорожувати.
Крім того, каже сестра Лукія, «на Заході (України) люди почувають себе не безпечніше, ніж ми».
Зокрема, Схід України вже дещо звик до війни через те, що архиєпископ Борис Ґудзяк та його співвітчизники-католицькі єпископи в США нещодавно назвали «восьмирічною війною під проводом Кремля», яка почалася з анексії Росією Кримського півострова в 2014 році.
Того ж року підтримувані Росією сепаратисти проголосили «народні республіки» у східних областях Донецької та Луганської, разом відомих як Донбас.
Цей крок був здійснений вже через 23 роки після того, як Україна здобула Незалежність після розпаду Радянського Союзу, частиною якого вона була.
Спогади про гніт під час радянського комунізму є близькими для сестри-василіянки Анни Андрусів, монастир якої у Львові, на Західній Україні.
Незважаючи на те, що народилася у 1988 році, вона «відчула серцем» єдність із давно померлими сестрами, які переховувались у тому самому монастирському підвалі під час німецької окупації України у Другій світовій війні.
Її бабуся мала яскраві спогади про труднощі, позбавлення можливості та постійний страх «сказати те, що ти думаєш», що могло призвести до відправки «в Сибір», — сказала вона.
Сестра Анна Андрусів розповіла, що вона та близько двох десятків одновірців, декому з яких до 90 років, спаковують свої тривожні сумки «на випадок бомбардування» з принаймні триденними запасами «їжі, води, теплого одягу та ліків», а також важливі документи.
Водночас вона та її супутники сказали, що не бояться.
«Ми хочемо, щоб ви знали, що ми просто чекаємо. Якщо це станеться, це буде важко, але ми можемо це витримати», — сказала вона. «Ми просто хочемо, щоб ви знали, що ця війна не від нас. Це ніби хтось прийшов до вашого дому і хоче його забрати, і ми будемо відбиватися, всі ми. Усі ми будемо».
Нещодавнє паломництво монахів і монахинь, яке завершилося на Сході України за кілька годин до вторгнення, дало оновлену духовну енергію на наступні дні, сказала сестра Лукія Мурашко.
«Ми йшли головною вулицею (міста), а люди перехрестилися… і вклонилися розп’яттям», — сказала вона. «Вони прийшли до нас і дали нам сили служити і… продовжувати нашу місію тут, тому ми не можемо хотіти кудись їхати».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
