«Ми є грішниками, яких безмежно любить Бог», — владика Богдан Дзюрах у Неділю про митаря і фарисея

23 лютого 2021

Проповідуючи у Неділю про митаря і фарисея, 21 лютого 2021 року, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах застановився над пізнанням себе і Бога, яке веде до правильної побудови стосунків із ближніми. «Засліплення на власний гріх провадить до гордині супроти Бога і до зневажливої поведінки супроти ближнього. Саме така постава виявляється в особі фарисея», — підкреслив архиєрей.

«Ми є грішниками, яких безмежно любить Бог», — владика Богдан Дзюрах у Неділю про митаря і фарисея

Нинішньою неділею, яка називається Неділею митаря і фарисея, розпочинаємо період підготовки до Великого посту, під час якого ми покликані впорядкувати наше відношення до нас самих, до Бога і до ближнього. Святий Августин просив про таке впорядкування через пізнання свого власного стану перед обличчям Бога, молячись так: «Боже, дай, щоб я пізнав себе; дай, щоб я пізнав Тебе». Від цього пізнання або не пізнання правди про нас самих і про Бога залежить наше ставлення до ближніх. Зрештою, саме це ставлення показує, наскільки ми вже пізнали самих себе і Бога. Невипадково св. Йоан Богослов говорить: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Йо 1, 8), і далі: «Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог — любов» (1 Йо 4, 8).

Засліплення на власний гріх провадить до гордині супроти Бога і до зневажливої поведінки супроти ближнього. Саме така постава виявляється в особі фарисея. І саме до таких, як він, скерована нинішня притча, згідно з короткою заувагою євангелиста Луки: «Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу» (Лк 18, 9).


Засліплений і гордий фарисей

Передовсім звернімо увагу, що фарисей не просить про ласку бачити свої гріхи. Йому достатньо бачити власні добрі діла. Він виставляє їх на показ, як в магазині на вітрину, любується ними сам і самозакохано показує їх Богові: мовляв, подивися, Боже, який я хороший, ми б сказали «білий і пухнастий»! Він не допускає до своєї свідомості істини, яку виразив біблійний пророк, коли казав: «Бо Божі очі над путями чоловіка, він бачить кожен його крок» (Йов 34, 21). Бог бачить не лише заслуги і добрі вчинки чоловіка; він бачить також все лихе, що він вчинив, чи здатний учинити.

Пригадаймо собі, як одного разу книжники і фарисеї привели до Ісуса жінку, впійману на перелюбі, бажаючи її каменувати. Фарисеї намагалися і Ісуса залучити до розправи над цією нещасною, приниженою у своїх гріхах і у своїй гідності особою. А Ісус, замість вступати з обвинувачами в діалог на тему цієї жінки, похилився і щось писав на землі. А відтак підніс голову і промовив: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь» (Йо. 8, 7). Тоді книжникам і фарисеям вистачило мужності і покори подивитися у власне серце, то ж вони мовчки (вже не мали що сказати ані Ісусові, ані тій нещасній жінці!) почали відходити один за одним, «почавши від щонайстарших» — зауважив євангелист Іван (Йо. 8, 9). Ця остання заувага є не маловажною, бо завжди існує небезпека для «старших» і «побожних» вважати себе за кращих, за праведних і святих… Як багато людей сліпі на власний гріх і готові тільки інших приловити, впіймати на чомусь негативному, поганому, лихому, вважаючи, що вони самі не здатні до чогось подібного ніколи і за жодних обставин. Але це велика і гірка неправда!


Подяка Богові за наші добрі вчинки

То ж, якщо у нас є щось добре, то не приписуймо собі нічого, тільки дякуймо Богові, що своєю ласкою захистив нас перед злом і дав нам нагоду, можливість і здатність вчинити щось доброго. Нехай воно буде на Його славу, а не на наше вихваляння. Бо ми не маємо чим хвалитися, як каже св. Павло, хіба що нашою неміччю (див. 2 Кор. 12, 5). Бо, полишені самі на себе, такими, якими ми є, з нашою зіпсутою гріхом і схильною до зла природою, позбавленні сили і благодаті Божої, ми здатні чинити тільки гріх.

Якщо ми цього ще не знаємо, то, безсумнівно, ще не раз переконаємося, як переконався св. Петро, який на Тайній Вечері самозакохано і самовпевнено казав: «Навіть коли й усі спокусяться, — та не я!» (Мр. 14, 29), «Господи, з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Петро ще не знав себе самого. Бо що сталося за кілька годин після цих таких чудових декларацій і запевнень, усі ми добре пам’ятаємо. Петро наших днів, Святіший Отець Франциск не раз вже признавався, що, коли заходить до тюрми відвідувати в’язнів, в його серці часто постає таке запитання: «Хіба я не міг би бути на їхньому місці? Чому тут вони, а не я?»… І це свята правда про кожного із нас. Бо кожен з нас міг би бути на місці злочинців. І тільки Божа благодать і милість нас захоронила.

Часткове пізнання власних гріхів митаря

Кожен із нас має більше ніж достатньо підстав не задирати гордовито голову ані перед Богом, ані перед ближніми. Навіть коли бачимо ближнього поваленим на землю, не маємо права вихвалятися чи вважати себе кращими від нього, а радше маємо стояти у смиренні серця і тіла перед лицем Господнім і благати: «Боже, змилуйся надо мною грішним!». Митар бачить свої гріхи. Він усвідомлює увесь тягар, яким вони його придавлюють. Тривога, сором, страх не дають йому можливості дивитися відкрито перед собою. Не кажучи вже про те, щоб осуджувати інших.

Але і це його пізнання ще не до кінця повне. Пізнати власний гріх це — тільки половина справи. Вона важлива, необхідна. Проте, не вистачить лише мати ласку бачити свої гріхи. Не вистачить також не оглядатися на ближніх і не осуджувати їх. Сам вид гріхів нас може довести до розпачі, як це сталося у випадку Юди, апостола і зрадника Христового. Нам слід отримати найголовніше пізнання, пізнання не лише того, що ми є грішниками, але що ми є грішниками, яких безмежно любить Бог. Бог не любить наших гріхів, але Він нас безмежно любить, беззастережно, безумовно, вірно. Щó б ми не накоїли, яких страшних гріхів ми не допустилися б, Його любов завжди є більшою, і це — найголовніше, щó нам звіщає Боже Слово, щó нам приніс Воплочений Син Божий, у чому Він нас прагне переконати, щоб ми у це повірили і це прийняли. Так, як про це каже св. Євангелист Йоан: «Ми пізнали і увірували у ту любов, яку Бог має до нас» (1 Йо. 4, 16).


Бог є любов — це найголовніше

Так мало є, навіть, припускаю, серед християн, таких людей, котрі щиро і до кінця вірують у цю безмежну, безкорисливу і вірну Божу любов до себе кожної миті, в кожних обставинах нашого життя. Йоан називає себе смиренно «учнем, якого Ісус любив» (див. Йо. 13, 23; 19, 25). Це не означає, що Ісус інших любив менше, ніж Івана. Просто Іван більше відчув, проникся, прийняв до свого серця і повірив у цю Божу любов, яку приніс Воплочений Син Божий і яка є серцем нашої святої віри. «Бог є любов» — це найголовніше. Те, що ми є грішниками, — це факт. Але спасенним «контраргументом» на цей факт є Христова благовість про те, що Бог нас любить і ця Його любов дає нам силу піднестися, очиститися зі своїх гріхів.

Тому той самий Іван, який закликає не обманювати самих себе, кажучи, що гріха не маємо, закликає рівно ж не падати у відчай, коли нас наше серце буде звинувачувати у гріхах, бо знає і твердо вірить, що є Визволитель, є Божа любов, яка очищує, спасає і чинить людину праведною: «Коли б нас обвинувачувало серце: Бог більший, ніж наше серце, і він усе знає» (1 Йо 3, 20). Коли ми будемо бачити свої гріхи, повірте, — це велика ласка Божа, бо здатність бачити власні гріхи свідчить, що Боже світло просвітило нас, що Дух Святий діє в нас. Людина, яка каже, що не має гріха, викликає лише співчуття, бо виявляє, що ще не допустила Божого Духа до свого серця, що залишається надалі заблокованою, закритою до Божого світла і Божої любові. А той, хто щиро сповідається зі своїх гріхів, викликає лише захоплення, бо тоді священник-сповідник стає свідком спасенної зустрічі Божої любови із людською потребою, із людською слабкістю, бо така вже є наша кондиція на цьому світі: ми є слабкими і немічними, як діти, що потребують батьківської і материнської любови. Тому Йоан каже не впадати у розпуку на вид своїх гріхів. Очевидно, їх слід остерігатися і уникати, наскільки це у наших силах, не можна легковажити гріхів, прикриваючись Божою добротою, мовляв, Бог мене і так любить, — бо це було б надужиттям любови Божої. Але коли нам трапиться таке лихо, що впадемо у гріх, а це, на жаль, стається досить часто, не слід заперечувати своїх гріхів, а радше з повною довірою віддати їх у руки Божі щирим визнанням у Таїнстві Покаяння: «Коли ми визнаємо гріхи наші, то він — вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди» (1 Йо 1, 9).


«Дай мені бачити гріхи мої…»

Дорогі у Христі, ми наближаємося до Великого посту. Ми будемо часто повторювати слова молитви св. Єфрема Сирина: «Так, Господи Царю, дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого». Ця молитва має захистити нас від небезпечної постави фарисея. Просімо рівно ж про ту подвійну ласку, про яку просив св. Августин: «Боже, дай, щоб я пізнав себе; дай, щоб я пізнав Тебе».

Цього подвійного пізнання бажаю собі і вам: пізнання власних немочей, гріхів, провин і слабкостей — реальних чи потенційних, тих, які ми вже вчинили, і чинимо щоденно, чи тих, до здійснення яких ми здатні. Але ще більше — бажаю кожному собі і вам ласки, яка є серцем всього Євангелія Христового — ласки пізнання і живої віри в Божу вірну, милосердну і безумовну любов до кожного із нас. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae