«Любов вимагає не великих кишень, а великого серця», — владика Богдан Дзюрах

24 лютого 2020

Молитва і піст — це засоби, які мають навчити нас любити. Любов — це Божий дар, який ми випрошуємо у молитві. Піст, у різних своїх формах, оберігає нашу любов від перекручення і спотворення. І все це врешті-решт має провадити нас до любові. Та вже саме ставлення до ближнього показує, якою мірою ми пройнялися Божою присутністю, якою мірою очистили своє серце від егоїзму, від гордині, від марнославства і такого іншого.

«Любов вимагає не великих кишень, а великого серця», — владика Богдан Дзюрах

Перед судом Божої любові

Сьогодні ми є свідками того, у чому, свого часу, братимемо безпосередню участь. Христос прийшов перший раз на землю не судити світ, а світ спасти. Він прийде також і вдруге, та цього разу — судити увесь людський рід. Спробуймо застановитися над кількома правдами, про які пригадує нам нинішнє Боже слово.

Перше послання нинішнього Євангелія говорить не про спосіб, в який буде проходити суд, чи його рішення, а вказує на сам факт, що суд відбудеться. Настане час відповідати за своє життя. І то не перед абстрактною історією, не перед совістю чи перед ближніми, а перед самим Богом, який є Любов’ю. Це дуже важливо для людини, щоб утримався моральний лад, — знати, що Бог матиме останнє слово в історії людини і все, так би мовити, «розставить на свої місця». Подібно як на початку слово Боже формувало упорядкований світ, так само наприкінці віку Бог своїм вирішальним словом упорядкує світ.

Далі сказано, що перед Господом Ісусом зберуться усі народи. Спаситель світу є лише один — Господь Ісус. Він єдиний є Дорога, Правда і Життя (див. Йо. 14, 6). Ніхто не може осягнути вічного спасіння, як тільки через Нього. Це стане всім явне саме того славного дня, коли Він вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих. Тоді зберуться усі люди і стануть перед Ним, щоб здати звіт за своє життя. Стануть перед Ним як перед Богом і Спасителем світу. Стануть королі, царі і президенти; стануть багаті й убогі; стануть давні філософи, стануть творці відомих світових релігій і їхні видатні представники. Усі народи пізнають і визнають, що немає іншого Бога, окрім Христа Спасителя, і всі поклоняться Йому.

Третя правда, яку голосить нинішнє Євангеліє, міститься в критерії, відповідно до якого нас судитимуть. Декого, може, немало здивує, що Бог не буде питати нас про те, чи ми знали Його заповіді, чи ходили до церкви, чи молилися, чи постили. Хіба ж Бога не цікавило б наше внутрішнє життя? Хіба ж те, що робить Церква — служби, Літургії, молитви, процесії, — не було б потрібне і не «зараховувалося» б у вічності? Насправді ж Господь Ісус не заперечує важливості молитви чи необхідності ходити в Божий храм або постити. Він просто представляє нам сьогодні кінцевий етап нашої дороги до неба. Молитва, піст, поклони, богослуження — усе це дорога, засоби, які мають навчити нас помічати Божу присутність, пройнятися нею, дозволяти їй перемінити себе. Молитва і піст — це засоби, які мають навчити нас любити. Любов — це Божий дар, який ми випрошуємо у молитві. Піст, у різних своїх формах, оберігає нашу любов від перекручення і спотворення. І все це врешті-решт має провадити нас до любові. Та вже саме ставлення до ближнього показує, якою мірою ми пройнялися Божою присутністю, якою мірою очистили своє серце від егоїзму, від гордині, від марнославства і такого іншого.

Любов є дуже конкретною. Любов вимагає не великих кишень, а великого серця. Серця, уважного до Іншого/іншого. Любов — це не якесь п’янке, розпливчасте почуття. Любов — це рішення ума і волі ширити добро навколо себе, виходити назустріч тим, хто потребує моєї помочі тут і тепер. Зауважмо, в нинішньому Євангелії Господь Ісус аж чотири рази повторює список добрих діл, які відкривають людині дорогу до вічного життя.

Також звернімо увагу на те, що люди будуть засуджені на вічну кару не лише за вчинення гідних покарання учинків: убивств, насильства, крадіжок тощо, але й за те, що не вчинили діл милосердя і любові, яких потребували їхні ближні: не нагодували голодного, не напоїли спрагненого, не одягнули нагого, не прийняли подорожнього, не відвідали хворого, не навідалися до ув’язненого… Християнство полягає не лише і не стільки у боротьбі з гріхом, скільки в тому, щоб силою Божою чинити добро. Суть християнської праведності виражає лаконічний катехизмовий вислів: «Уникай зла — чини добро». Отож, щоб спастися, не вистачить не зробити нічого поганого. Необхідно також чинити добро! Бо, як каже св. апостол Яків: «Хто знає добро чинити і не чинить — гріх тому!» (див. Як. 4, 17).

І остання правда, та водночас найважливіша: Господь Ісус ідентифікує себе із найменшими і найслабшими — так, що говорить: «Ви мені це зробили». Ось чому завданням Церкви загалом і кожного християнина зокрема є скерувати свої кроки до вбогих, забутих, покинених усіма. Церква не є свого роду соціальною інституцією, яка всіма доступними засобами намагається усунути нужду, убогість і хворобу з людського життя. Бо навіть у своїй благодійній діяльності Церква здійснює свою найважливішу місію — служіння Христові, а, з другого боку, служачи ближнім, виявляє їм милосердне обличчя самого Бога.

Ми маємо вчитися зауважувати таїнственну присутність Христа у ближньому і служити Йому. Молитва допомагає нам відчувати присутність Бога в нашому житті. Це найлегше робити в храмі, вдома перед іконою. Але після цього нам слід побачити Христа у наших ближніх. Св. Йоан Золотоустий каже: «Хочеш вшанувати Тіло Господнє? Тоді не нехтуй ним, коли воно позбавлене одягу. Не вшановуй його дорогоцінними матеріалами тут, у храмі, щоб потім нехтувати його поза храмом, де воно терпить від холоду і наготи. Той, який сказав: „Це є Тіло моє“, — є тим самим, який сказав: „Я був голодним, і ви мене нагодували“ і „Все, що ви зробили одному з братів моїх найменших, ви мені зробили“. Яка користь із того, що на євхаристійному престолі у храмі будуть золоті чаші, якщо Ісус вмиратиме з голоду поза храмом? Почни годувати Його, голодного, а потім з того, що залишиться, прикрасиш Його престіл».

Шарль де Фуко — новітній святий, який жив в другій половині 19-го століття. Хоч він народився в аристократичній католицькій сім’ї, в юності втратив дитячу віру. Був солдатом на війні в Алжирі. Але 1886 року навернувся і вирушив углиб пустелі Сахари, де проживав серед убогих людей, служачи їм тим, чим міг: «Мірою можливостей я, а не хтось інший, повинен виконувати найбруднішу роботу в домі, підтримувати в чистоті приміщення, в яких живуть туземці, виявляти їм будь-які послуги, щоб поводитися так, як Ісус Христос, що жив серед своїх апостолів як „Той, хто служить“». Незадовго до своєї смерті у 1916 році від рук розбійників, які напали на село в пустелі, де він мешкав, Шарль де Фуко написав такі слова: „Думаю, що немає іншого слова в Євангелії, яке б мене настільки глибоко вразило і перемінило моє життя, як це: „Усе, що ви зробили одному з найменших братів моїх, ви мені зробили“. Якщо подумати, що ці слова вийшли з тих самих уст, які сказали: „Це є Тіло моє“ і „Це є Кров моя“, — з якою силою ми маємо шукати і любити Ісуса в цих малих, грішниках, убогих“...

Колись на телебаченні в новинах показували, що в одному селі на Вінниччині хтось побачив на зрубі дерева образ Христа. Признаюся, було трохи ніяково спостерігати, з яким ентузіазмом люди йшли до цього дерева і разом зі священником організовували моління. І мені спало на думку: ми бачимо образ Христа у звичайнісінькому зрубі дерева і то на відстані, так що годі навіть сказати, що там насправді є; натомість справжній і живий Божий образ, образ живого Христа, який перебуває в ближніх, ми не бачимо, він нас не притягає, ми не виявляємо не те що благоговіння, а навіть звичайної людської уваги, людської пошани…

Отож моє побажання для всіх нас: вдивляймося уважніше у очі наших ближніх, дивімося з увагою і побожністю, чинімо це особливо щодо тих, кого більшість оминає своєю увагою і похапцем проходить повз: до убогих, голодних, немічних, покинутих, забутих. У них живе Христос. Коли ми це зауважимо, то вже тут, на землі, перед нами відкриються ворота неба. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

(За матеріалами книги владики Богдана Дзюраха «Трапеза милосердя», ст. 43–46)