СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Єдине, що має змінюватись внаслідок посту, це — наше серце», — владика Богдан Дзюрах
Ми звикли, що для нас хтось щось має зробити. Але ми не хочемо щось самі для себе зробити, самі зі собою щось зробити. Бо світ є таким, якими є люди, що мешкають у ньому. Країна є такою, якою є її громадяни. Міняти країну — означає міняти громадян. 5 років тому, під час подій на Майдані, коли Хрещатик був перекритий блокпостами, в центрі столиці виднілися малі плакати з влучними написами, які зробили активісти: «Вибачте за тимчасові незручності: ми міняємо країну». Дуже гарні наміри. Проте, міняти країну означає міняти самих себе.
«Вчинімо піст приємним і угодним Господеві. Бо справжній піст — це втеча від гріха, це стриманість у мові й погамування гніву; і відмежованість від похоті та наклепів, брехні й порушення присяги. Зречення цього всього — правдивий піст, що милий Богові» — співали ми у перший день святого Посту. Що ж відтоді змінилося у нашому житті? І де, властиво, маємо шукати оті зміни, щоб визначити ефективність посту? Може ставати на вагу, перевіряючи, наскільки похудали внаслідок посту, або радше внаслідок великопісної дієти? Очевидно, що ні!
Правдивий піст, якого від нас прагне і очікує Господь, є наверненням серця, є переміною нутра, є зміною наших відносин з Богом, з самими собою і з нашими ближніми. Єдине, що має змінюватись внаслідок посту, це — наше серце. Ісус приходить не щоб міняти системи, інституції, структури. Ісус приходить у цей світ, щоб сповнилась обітниця Господня, дана устами пророка Єзекиїла: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи. Ви житимете в країні, що я дав батькам вашим, і будете моїм народом, а я буду вашим Богом» (Єз. 36, 26–28). Дозволити, щоб Господь вийняв з нашого нутра старе, зіпсуте, закам’яніле у гріхах і грішних звичках серце, а дав нам нове серце, серце чисте, тілесне, тобто таке, яким Господь прагне його бачити, яким Він його задумав, оживлене Його Духом, що зробить нас здатними ходити Божими дорогами, дотримуватись Божого закону — ось рецепт справжніх і незворотних змін для кожного з нас зокрема і для нашої Батьківщини України. Без цього — зміна ладу, структур чи інституцій буде простою зміною вивіски. Незмінена людина буде постійно оглядатися назад, захоче повертатися до біблійного фараона, в дім неволі, не бажаючи ставати свобідною дитиною Божою на власній, Богом подарованій землі. Як влучно хтось зауважив, пояснюючи бунти вибраного народу у пустині під Синаєм, народ вийшов з Єгипту, проте Єгипет ще не вийшов із народу. Сучасною і близькою нам мовою можна б сказати: Ми вийшли зі совка, проте совок ще не вийшов з нас. І саме тому хитаємось, саме тому немає ще таких рішучих і незворотних змін, бо вони не осягаються через зміну структур чи інституцій, а через переміну людського серця, мого серця.
До речі, це правило діє не лише відносно суспільного життя, але й церковного, — може, в першу чергу церковного, — бо саме люди Церкви мають показати усім іншим, що їхніх сердець справді діткнулась Божа благодать і перемінилаїх зсередини. Йдеться про те, про що наш незабутній Блаженніший Любомир висловлювався так: «Люди мусять працювати над собою, ставати внутрішньо сильнішими. Якщо ми будемо думати: нехай змінюється уряд, президент, Верховна Рада — всі, тільки не я, — тоді нема надії, бо кожен мусить нести відповідальність. Ми [Церква] ще будемо намагатися заохотити людей працювати над собою. Щоби люди не зневірювалися стосовно самих себе, вірили, що цілком можливо підносити себе і тим самим підносити все суспільство». Слова, сказані 15 літ тому, сьогодні не втратили ані на йоту своєї актуальності. Підносити себе, щоб таким чином підносити суспільство. Іншого рецепту немає, іншої дороги немає. Все інше — приречене на поразку; все решта — приречене на безнастанне кружляння пустинею нашої історії.
Про це саме говорив і наш праведний митрополит Андрей: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Ці слова хтось видрукував на полотні і вивісив на недобудованій будівлі по дорозі від метро до виставкового центру і собору. Як символ, знак, пригадку для кожного сина і дочки нашої землі, чи то для тих, хто йде до собору, чи до супермаркету «Новусу», чи до виставкового центру, на прогулянку, бо усі ми відповідальні за наш край, за нашу Батьківщину.
Апостоли, що йшли з Ісусом до Єрусалиму, теж не відразу зрозуміли Ісусового заклику до переміни серця. Очікували і сподівалися на зміни, можливо несподівані, раптові, кардинальні. І у цих змінених обставинах вже починали бачити себе самих: свій статус, свої регалії, посади і міністерські портфелі… Зауважмо, вони хотіли змінених обставин, проте самі ще не бажали внутрішньо мінятися. Кажуть Ісусові: «Хочемо, щоб ти зробив для нас те, про що попросимо». Як далеко вони є від Пресвятої Богородиці, Котра казала: «Ось я, слугиня Господня, нехай зо Мною станеться за Твоїм словом» — каже: «зі мною», а не «для мене». Ми звикли, що для нас хтось щось має зробити. Але ми не хочемо щось самі для себе зробити, самі зі собою щось зробити. Бо світ є таким, якими є люди, що мешкають у ньому. Країна є такою, якою є її громадяни. Міняти країну — означає міняти громадян. 5 років тому, під час подій на Майдані, коли Хрещатик був перекритий блокпостами, в центрі столиці виднілися малі плакати з влучними написами, які зробили активісти: «Вибачте за тимчасові незручності: ми міняємо країну». Дуже гарні наміри. Проте, міняти країну означає міняти самих себе. Не вивіску на тому чи іншому офісі. Бо все залежить не від того, що написано на вивісці на дверях офісу, а від того, хто в цьому офісі сидить, чи за тими дверима є Божі люди, чесні і порядні, чи люди корумповані, тобто зіпсуті. І це — на всіх постах і посадах: в кабінеті міністра і в «каптьорці» кочегара.
Проте, Ісус не поділяв ані їхнього ентузіазму, ані їхніх очікувань. Він, чим ближче наближався до Єрусалиму, ставав серйознішим, аж врешті-решт заплакав над містом і своїм народом, кажучи: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! [Бог посилає пророків, а люди каменують їх… Скільки каміння останнім часом кидалося у нашому медійному просторі — просто жах!] Скільки разів я хотів зібрати твоїх дітей, немов квочка свій виводок під крила, — та ви не захотіли! Ось дім ваш лишається вам пустий» (Лк. 13, 34–35). Знаємо, що потім сталося з Єрусалимом і з його мешканцями…
За тиждень кожне місто і село у нашій Україні стане малим Єрусалимом. Будемо святкувати врочистий в’їзд Христа до свого міста. Яким буде цей цьогорічний прихід Христа-Спасителя для нас, для нашого міста і країни? Може, і над нами Ісус заплаче: «Єрусалиме, Єрусалиме! Скільки разів Я хотів…». Проте, чи хочемо ми цього? Спробуймо уявити: Щó б Він сказав, наблизившись до нашої столиці і заглянувши в серце кожного із нас? Щó би подумав, в’їжджаючи до Києва на «Запорожці», дивлячись на вікна наших будинків, офісів і ресторанів? Як би реагував на сотні великих і малих рекламних щитів і передвиборчих бігбордів? Можемо здогадуватися, або й припускати. Я б, наприклад, наважився припустити, що Ісус зауважив би один напис, який і мені кидається у вічі, і який закликає «Змінюй», зауважив би і, мабуть, своєю невидимою божественною рукою дописав дві маленьких літери «-ся», щоб стало «ЗМІНЮЙСЯ». Бо саме це — програма нашого життя, і це — програма великопісної мандрівки. Маленька коректура курсу, так би мовити. Проте, ця маленька коректура може принести великі зміни, справжні зміни, незворотні зміни, бо перемінить серце кожного із нас.
Багато хто втомився «требовать перемен» чи «ждать перемен», як то співали в епоху перестройки кумири мóлоді. Але важливо при цьому робити кроки в правильному напрямку. І тут не йдеться про геополітичний вектор, а про духовний вектор. Бо перший крок до змін є крок до дзеркала, бо там, у дзеркалі, побачиш, від кого починаються всі справжні зміни в цьому світі, а заглянувши щиро у власне серце перед дзеркалом, яким є Боже Слово, пізнаєш, що треба у цьому світі перш за все міняти. Якщо це зрозумієш, то світ, про який так мрієш, стане на один великий крок до тебе і до твого народу ближче.
«Милосердний Господи, на закінчення посту даруй нам щире покаяння і навернення до Тебе і наповни наші серця і розум світлом і радістю, за молитвами твоїх апостолів!» Амінь.
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ
Патріарший собор Воскресіння Христового, м. Київ
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
