СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиДитинство під опікою монахинь. Як виникли перші українські дитсадки
Перша українська «захоронка» (сучасний дитячий садок) виникла у невеликій стодолі у селі Жужель. Вона дала поштовх для створення мережі дитячих закладів у міжвоєнній Галичині. Дітьми опікувалися монахині — навчали та гралися з ними, а їх матері отримали можливість реалізовуватися поза межами дому. Про це інформує сайт «Локальна історія».
Священник-новатор
У травні 1893 року в колишній стодолі села Жужель (тепер — Жужеляни) на Сокальщині — повно дітей. Тут уже ніколи не буде снопів і сіна, бо убога сільська шопа перетворилася на справжній освітній центр. Сміливому «проекту» місцевого священника Кирила Селецького в селі вже ніхто не дивувався, бо він не просто собі духівник, а знаний далеко за селом суспільний діяч. Після того, як отримав парафію у Жужелі, отець Кирило заснував тут братство тверезості для боротьби з пияцтвом, малопроцентні позичкові каси та безкоштовні хати-читальні. Цього ж разу він зумів зробити у сільській клуні ремонт та облаштував її найнеобхіднішими невеличкими меблями для малюків. Відкриття «захоронки» — справжня подія для усієї Західної України, бо це був перший на Галичині український дитячий садок.
Дошкілля, яке зародилося з фемінізму
Отець Кирило, ймовірно, надихнувся на таку прогресивну ідею із місцевої преси. З вересня 1891 року у галицьких часописах, зокрема «Правда» і «Діло», набирали обертів гострі суперечки навколо заяви відомої феміністки Наталії Кобринської. Під час першого жіночого віча у Стрию вона запропонувала заснувати українські «захоронки», де б дітей виховували поза домом. Хоч серед галицької інтелігенції таку пропозицію назвали «маловажною смішною забаганкою», та Кобринська мала серйозні аргументи: захоронки повинні були «уможливити позахатню працю руським зарібницям», а їхні діти «в часі роботи» мають бути під опікою.
Наприкінці ХІХ століття емансипація жінки поглинала Східну Галичину. Значення жіночої найманої праці в економіці настільки зростало, що у 1890 році жінки становили 44,9 % від усієї кількості зайнятого у виробничій сфері населення. Українська жінка-мати втрачала статус основного опікуна і вихователя дитини. Про бездоглядну малечу згадано в часописі «Нива»: «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим та як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах повно їх, брудних… А скільки шкід по садах, городах, скільки великих пожеж, скільки хоріб і каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?». Крім того, захоронки мали стати захистом від полонізації юних українців у польських дошкільних закладах.
Німецький метод
У селі Жужель з 1893 року півсотнею малят щодня опікувалися сестри Служебниці (їхній монастир також заснував отець Селецький). Перша монахиня-вихователька Арсенія Анна Гордашевська здобула педагогічну освіту та мала практичний курс із ведення захоронок в римо-католицькому монастирі у Жовкві.
Дошкільна освіта ґрунтувалася на виховному методі німецького педагога Фрідріха Фребеля, який вперше увів назву «дитячий садок». Згідно з його концепцією, життя маленької дитини полягає в грі, яка є найкращим засобом виховання. Такий тип дитячих садків називали «фреблівками». Тому, крім вивчення молитов та катехизів, віршів та пісень, сокальські діти бавились у рухливі та дидактичні ігри.
Перша українська захоронка в Жужелі стала поштовхом до утворення мережі дошкільних закладів на Галичині і не тільки. У Львові захоронки з’явилися з 1902 року — часто їх організовували на добровільні пожертви, кошти від продажу лотерей та проведення аукціонів. 1937 року в 768 дитячих садках навчалося 30 тисяч дітей. Відтак напередодні Другої світової війни на Галичині уже існувала повноцінна система дошкільного виховання, яке відігравало дуже важливу роль у національному житті галицьких українців.
Більше світлин дитячих садків дивіться у розділі «Старі фото», де ми публікуємо фотографії із родинних альбомів українців від кінця ХІХ століття до 1980-х років.
За матеріалами інтернет-ресурсу «Локальна історія»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
