Доповідь Лесі Коваленко «Дияконія і партикулярне право УГКЦ»

ДОПОВІДЬ

доктора канонічного права Лесі Коваленко

«Дияконія і партикулярне право УГКЦ»

Ваше Блаженство!
Високопреосвященні та Преосвященні владики!

1. Від блаженного митрополита Шептицького до перших покатакомбних соборів УГКЦ була піонером соціального служіння серед Українських Церков. У Стратегії УГКЦ до 2020 року «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом» служіння ближньому винесене в окремий пункт: «Ще один важливий елемент, який виражає внутрішню природу Церкви та виявляє, наскільки живою є та чи інша парафія, — це дияконія, або служіння любові чи харитативна діяльність». Тема цього Синоду підтверджує важливість і необхідність систематизації соціального служіння в УГКЦ.

Термінологія і визначення. Систематизацію соціального служіння можна розглядати за різними критеріями. Чи терміни «дияконія», «служіння любові», «харитативна діяльність», «суспільно-зорієнтоване служіння» та «соціальна діяльність» є синонімами? Чи виражають різні аспекти? Чи існує соціальний, або харитативний, апостолят? Чи варто уніфікувати термінологію?

По-перше, що таке дияконія, або соціальне служіння Церкви? Найзагальніше — це цілеспрямоване і впорядковане виконання (і допомога вірним у виконанні) основоположної християнської заповіді любові до ближнього. Це і зусилля у преображенні дочасного світу у світлі євангельської проповіді (навчання миру і суспільної справедливості) і конкретні діла милосердя (прийняти подорожніх, нагодувати голодних, одягнути нагих, знайти житло для безхатченків, відвідати хворих чи в’язнів). Церква має право (і обов’язок) брати участь у суспільних справах, а також ініціювати, організовувати, координувати і фінансувати матеріальну та нематеріальну допомогу вірним і всім потребуючим у їхніх земних, дочасних потребах. Це невід’ємна частина спасительного покликання Церкви.

По-друге, хто є суб’єктом соціального служіння? З одного боку, це душпастирі, волонтери, референти проектів та інші вірні, заангажовані в дияконію. А з іншого — ті особи, які потребують допомоги: неповносправні, сироти, літні, хворі, мігранти тощо. Надання харитативної допомоги не може принижувати людську гідність чи служити засобом прозелітизму.

По-третє, як дияконія реалізується? Вона може бути медична, психологічна, фінансова і т. п. Дияконія здійснюється через створення дитячих будинків, лікарень, будинків для літніх, благодійних їдалень, притулків для безхатченків, центрів для залежних, центрів підтримки сім’ї, материнства та батьківства через окремі проекти допомоги, реабілітації та працевлаштування біженців тощо.

Дияконія проявляється у конкретних суспільних умовах людей, у конкретній державі, на міждержавному чи на міжнародному рівнях.

Що до цього має канонічне право?

2. Дуже часто соціальну діяльність відмовляються нормувати у правових приписах Церкви. З одного боку, до любові не можна змусити, не можна наказати любити чи вичерпно визначити. Тому соціальну діяльність часто регулюють пастирськими посланнями. З іншого боку, якщо соціальне служіння здебільшого виконується згідно з державними нормами, то навіщо приймати канони?

Часто право, зокрема й канонічне, видається нам потрібним тільки для обмежень і заборон. Але завдання правових норм також позитивне. Право покликане упорядковувати життя між/з людьми, слугуючи певним ідеалом. Ба більше, правові приписи можуть надихати і спонукати до дії, виховувати. Окреслюючи сферу чи ділянки, прописуючи принципи і можливості, права і обов’язки, норми звільняють місце для ініціативи, творчості й організації. Недаремно термін «канон» — походить від слів «опертя», «підпора», «стержень» чи «риштування». Упорядкування правового простору УГКЦ, зокрема прийняття нових канонів партикулярного права у сфері соціального служіння, дасть вірним поштовх до розвитку, дозволить Церкві перейти на новий організаційний рівень.

Статус кво

3. Корпус канонічного права має канони, присвячені соціальному служінню (напр., кан.18, 25, 575, § 2 1047 ККСЦ). Ці канони загальні, і для ефективності вимагають конкретизації в поодиноких канонах партикулярного права.

У листопаді 2012 року Папа Венедикт ХVI видає motu proprio «Про служіння милосердя». З універсальної природи соціальної доктрини, а також з огляду на паралельне посилання в документі на два кодекси (ККП і ККСЦ) можемо зробити висновок про його обов’язковий характер і необхідність включення норм motu proprio в партикулярне право УГКЦ.

В опублікованих у 2015 році Канонах партикулярного права є приписи про дияконію. Однак вони фрагментарні та непослідовні.

Скажімо, в арт. 28 стверджується, що «обов’язок управління полягає в служінні вірним, а не в домінуванні над ними. Із такою метою парох повинен: […]

3) співпрацювати з парафіяльними радами (пастирською та економічною);

4) дбати про те, щоб пізнати власну паству через відвідування родин та шкіл, оточуючи батьківською любов’ю хворих, немічних, засмучених, умираючих, а особливо тих, що переживають різні труднощі, — одиноких, неповносправних, немічних, удів, сиріт, узалежнених осіб і т. п.;

5) підтримувати ріст християнського життя серед поодиноких вірних, різних об’єднань, присвячених апостолятові, та всієї парафіяльної спільноти;

6) наполегливо дбати про молодь і дітей;

7) заохочувати вірних допомагати парафіяльному духовенству у справах парафії та активно долучатися до діл апостоляту […]»

Виникають запитання: як «пізнання потреб пастви» приведе до конкретної відповіді на їхні потреби? Чи доброчинна діяльність входить до апостоляту?

У Статуті пастирської ради:

Арт. 19. «Основним і первинним завданням пастирської ради є підтримувати пароха порадою та допомогою в його апостольській і соціально-харитативній діяльності в парафії. При цьому пастирська рада має право пропонувати власні ініціативи […][2] та в ділянці харитативного служіння [3] і дієво підтримувати пароха в їхній реалізації, докладати необхідних зусиль для розвитку різних мирянських ініціатив, рухів і спільнот».

Як розрізняється «апостольська» і «соціально-харитативнa» діяльність і «харитативнe служіння»?

У Правильнику протопресвітера нема згадки про дияконію, є тільки про апостольство (арт. 19):

«2) підтримувати різні форми апостольства під керівництвом єпископа:

а) нагадувати вірним про обов’язок займатись апостольством, відповідно до становища і здібностей кожного, і заохочувати їх до участі й підтримування апостольських справ з урахуванням потреб місця і часу» […]

У кан. 36 стверджується, що «протопресвітер, крім влади і повноважень, наданих йому загальним правом, повинен: 5) координувати різні форми апостоляту в довіреному йому церковному окрузі; 6) дбати, щоб належним чином проводилися встановлені єпархіальним єпископом та вищою владою зібрання пожертв і кошти передавалися відповідним урядам».

Про підготовку душпаcтирів знаходимо згадку в кан.50 (кан. 353 ККСЦ):

«§ 1. Протягом навчання і формації в семінарії її вихованці повинні пройти практику та випробування в пастирському служінні. З цією метою ректор семінарії впродовж навчального року та канікул повинен скерувати семінаристів, які закінчили третій курс… доручити їм організовувати, проводити або брати участь […] у постійних або принагідних харитативних акціях, відвідувати військові частини, лікарні, в’язниці, навчально-виховні заклади різних рівнів, наскільки це дозволяють їх органи управління та державне законодавство. Цьому завданню слід приділити особливу увагу під час двох останніх років навчання і формації.

§ 2. Під час канікул семінаристи повинні допомагати священнослужителям своїх парафій, якщо вони їх просять, у вищеперелічених та подібних заходах, про що повинні принести ректорові семінарії відповідне письмове посвідчення».

I в кан. 132 (кан. 1048, § 3 ККСЦ) щодо побожної фундації виразно вказано:

«Єпархіальний єпископ або вища влада повинні виразно окреслити умови, без яких не можна засновувати або приймати побожних автономних чи неавтономних фундацій».

На підставі своїх статутів, поза полем партикулярного права, діють різноманітні організації та проекти соціального служіння в УГКЦ, зокрема Карітас. Створення координаційної структури могло б стати нагодою для будування спільних стратегій розвитку соціальної місії УГКЦ на патріаршому рівні. Це дало б можливість обмінятися досвідом і збільшити ефективність дияконії.

У деяких Церквах у парафіях є окрема посада соціального референта — особи, відповідальної за соціальне служіння парафії, яка сприяє координації і ефективності такої діяльності та надихає до дияконії не лише церковні благодійні організацій, а й усіх вірних парафії. Можливо, варто запозичити цей досвід (принаймні в більших парафіях).

Для того щоб соціальне служіння стало більш ефективним, необхідно створити робочу групу, яка б виразно сформулювала у партикулярному праві: а) підстави та принципи соціального служіння Церкви (усіх осіб чи організацій, які здійснюють дияконію від її імені); б) підготовку до такого служіння; в) особливості його здійснення та координації на різних рівнях: парафіяльному, протопресвітерському, єпархіальному, митрополичому та верховноархиєпископському; г) права та обов’язки суб’єктів служіння.

Леся Коваленко,
доктор канонічного права