«Божа любов єдина може зцілити рани нашого народу»: єпископ Богдан Дзюрах про душпастирство у Німеччині та Скандинавії

Після повномасштабного вторгнення росії понад мільйон українців знайшли прихисток у Німеччині та країнах Скандинавії, рятуючись від війни. Вони шукають не лише безпеки, а й духовної підтримки та можливості зберегти національну ідентичність. Як Українська Греко-Католицька Церква допомагає їм у цьому? Чи стали новоприбулі українці ближчими до Бога? Чому створення нових осередків душпастирства в Німеччині та країнах Скандинавії — це не лише адміністративний процес, а передовсім духовна місія? На ці й інші запитання відповів владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.

Виклики еміграції та душпастирство під час війни

Владико, після початку повномасштабного вторгнення росії Німеччина прийняла величезну кількість українських біженців — ця цифра сягнула 1,2 мільйона. Як це вплинуло на діяльність Апостольського екзархату в Німеччині та країнах Скандинавії? Які основні виклики постали перед Вами?

Це справді великий виклик для нас, адже ми прагнемо охопити духовною опікою якомога більше наших вірних. Водночас існують обмеження та труднощі як з боку Німеччини, так і Української держави. Нам, зокрема, дуже бракує священників. Однак при тих обмеженнях, які дотепер діють в Україні, нам дуже важко отримати душпастирів на триваліший період, які б могли заопікуватися нашими людьми. Існує, на жаль, ще недостатнє розуміння того, яку роль відіграє Церква за кордоном у час війни.

Є ще багато чого, що маємо зробити всі разом, аби облегшити тягар війни, яка впала на плечі українського народу як на рідних землях, так і на поселеннях.

Багато наших новоприбулих краян мають важкі і травматичні пережиття, а тому потребують не лише соціального захисту і психологічної підтримки, але й, у першу чергу, духовного супроводу, і, звичайно, тих дієвих засобів лікування ран війни, які може їм дати тільки Церква. А це — молитва та Божа ласка, яку отримуємо через Святі Таїнства. Божа любов чи не єдина може зцілити рани нашого народу і рани, які носить кожна людина у своїй душі.

Чи є відчуття, що люди, які змушені були покинути Україну через війну, стали ближчими до Церкви?

Насправді, думати, що люди, які будучи в Україні, ходили раз на рік до храму, раптом приїхавши за кордон у час війни, перетворюються на глибоко віруючих, практикуючих християн, це — ілюзія.

Церква не прагне покращити свої статистичні дані, а хоче послужити всім. Ми хочемо простягнути руку помочі, бо це наше покликання, наше завдання, наша місія як християн.

У Євангелії від Матея (Мт. 25, 31–46) ідеться про те, що Христос оцінюватиме на Страшному Суді людське життя не за кількістю вдарених поклонів, а питатиме нас про те, скільки любові ми виявили потребуючим. «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли» (Мт. 25, 35).

Наш драматичний час — це час геройської любові, подвижництва, жертовності. Ми намагаємося здійснювати наше служіння без якихось «задніх» думок про те, щоб людей привести до Церкви як до інституції. Нам важливо через служіння у любові дати свідчення християнства. Ми щасливі, що маємо в багатьох місцях в Апостольському екзархаті в Німеччині та Скандинавії наші спільноти. Є побажання як до священників, так і до наших вірних, щоби громади були відкритими, виходили поза свої загороди і йшли до потребуючих, гостинно, люб’язно, по-християнськи приймаючи тих, хто приходить до Церкви.

Святі Отці казали, що там, де ти бачиш любов, там ти бачиш Пресвяту Трійцю. Якщо люди досвідчать у наших спільнотах ту гостинність, ту християнську любов, відкритість, зичливість, то відчують присутність невидимого Бога, який є Любовʼю, і Дух Святий довершить свою справу і вкаже їм подальший шлях у вірі. Я вірю, що так буде.

Священники екзархату, ділячись досвідом служіння, зокрема новоприбулим українцям, свідчать, що багато людей приходить лише на великі свята, але до 20 % залишаються з нами. Це означає, що вони знайшли для себе щось більше, ніж дотепер розуміли під назвою «Церква». І мені здається, що в цьому лакмусовий папірець нашої автентичності — здатність приваблювати людей духовною поставою, поставою євангельської любові, якою має дихати і яку має поширювати навколо себе кожна віруюча людина й кожна автентична християнська спільнота.

Нові душпастирства та потреба у священниках

Українська громада в Німеччині та Скандинавії стрімко зростає, що зумовлює відкриття нових душпастирських осередків. Наскільки це складний процес?

Наша діяльність має євангелізаційно-місійну природу. Євангелізаційна означає, що маємо пробуджувати в людей віру, провадити їх до Христа, навіть коли вони охрещені. Це та євангелізація охрещених, яку ми повинні робити, щоби вони стали воцерковленими християнами.

Але ця наша діяльність є й місійною, тобто такою, що виходить поза межі своєї громади і йде назустріч людям усюди, де вони є. Дуже часто перші місця, куди ми звертаємо нашу увагу, це пункти прийому шукачів притулку в країнах Екзархату. Трапляється, що в певних регіонах чи мікрорайонах українці проживають більш компактно. Тож ми домовляємося з римо-католиками про можливість послужити нашим людям, і так твориться ядро громади з практикуючих християн, до яких з часом починають долучатися інші українці.

За останні 3 роки в різних куточках Апостольського екзархату в Німеччині та країнах Скандинавії було започатковано приблизно 40 місць служіння.

На 2015 рік у нас було до 60 осідків там, де відбувалися наші богослужіння. У 2021-му ця кількість зросла до 72. Тепер маємо понад 100 місць, де служимо Літургію. Ця цифра не точна, бо постійно постають нові парафіяльні осідки і нові громади.

Ви згадували, що священників в екзархаті для душпастирства українців замало. Як вирішується це питання? Чи, можливо, це питання священничих покликань?

Це, насправді, і питання підготовки й мотивації. Треба розпізнавати мотивацію священників, наскільки вони прагнуть послужити людям самовіддано, жертовно, а не просто знайти десь гарне місце служіння і забезпечити досить комфортне життя собі та своїй родині.

Також потрібні підготовлені люди. Зокрема, коли живемо на теренах дії Німецької Церкви, то німецький єпископат вимагає, щоб духовенство володіло німецькою мовою на досить високому рівні.

Інколи буває, що і на локальному рівні бракує відкритості, щоби приймати наших священників. А без згоди місцевого латинського єпископа я, на жаль, не можу прийняти нашого душпастиря для служіння українцям. Такі випадки не часті, але трапляються. Тому, як я сказав, проблема комплексна.

Зустріч священників Апостольського екзархату у Німеччині та Скандинавії з членами Постійного Синоду УГКЦ

Ми все ж таки вирішуємо це питання. Хочу висловити велику вдячність і римо-католицьким єпископам, і їхнім співпрацівникам у багатьох дієцезіях у скандинавських країнах та Німеччині, які справді з великою відкритістю, щедрістю й великодушністю віднеслися до нашої ситуації і прийняли наших священників. Бували також випадки, коли латинські єпископи з власної ініціативи пропонували свою поміч у кадровому забезпеченні нашого душпастирства. Мені такі вияви солідарності і підтримки особливо цінні і дорогі.

За останні 3 роки в екзархаті подвоїлося число душпастирів. З 24 священників реально зараз маємо 48, але є ще ті, які служать нам на добровільних засадах, наприклад, перебуваючи як біженці або з інших причин, допомагають нам у служінні. Або такі українські священники, які працюють у структурах Римо-Католицької Церкви, але на час війни їм було дозволено допомагати нашому Екзархатові УГКЦ у душпастирських завданнях.

Загалом, маємо досить велике число священників і 115 місць служіння, де несемо не лише духовну поміч нашим людям, а й одночасно наші громади є центрами гуманітарної допомоги Україні. Це відбувається від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну і триває донині.

Екуменічна та міжрелігійна діяльність УГКЦ у Німеччині

Владико, розкажіть детальніше про співпрацю з іншими Церквами і релігійними громадами в Апостольському екзархаті в Німеччині та країнах Скандинавії. У чому вона полягає?

Передусім ідеться, як я вже згадував, про кадрові питання. Не будучи єпархією на рівні німецьких дієцезії, ми, відповідно, не є суб’єктом конкордатів та численних угод, які існують між Німеччиною та Апостольською Столицею як на рівні окремих федеральних земель, так і на загальнонаціональному рівні. Саме тому працевлаштування по лінії «Церква-Держава» здійснюється через римо-католицькі структури.

Я, натомість, як екзарх, надаю канонічні повноваження нашим душпастирям, і як ієрарх помісної УГКЦ відповідаю за усі аспекти життя і служіння в Екзархаті. Ось чому тісна співпраця з Римо-Католицькою Церквою в країнах Екзархату є ключовою для успішного здійснення нашого душпастирства.

На початку мого служіння під час першого виступу на Пленарному засіданні Німецької Єпископської конференції восени 2021 року я запевнив німецьких співбратів, що наша співпраця і наші взаємовідносини не будуть «дорогою в односторонньому напрямку», і що ми там, де буде потрібно, завжди будемо готові простягнути руку допомоги. Цього принципу ми і дотримуємося.

Таким чином, наприклад, у нас є близько 10 отців, які мають право біритуалізму і, у вільний від своїх основних обов’язків у нашому душпастирстві час, допомагають латинському духовенству у їхньому служінні.

Другий аспект співпраці — це, звичайно, гостинність римо-католицьких спільнот, громад, які надають до наших потреб, до нашого використання, до наших послуг свої храми та церковні приміщення.

Для порівняння, зі згаданих 115 місць, де ми служимо, маємо своїх лише 6 храмів, які були збудовані після Другої світової війни повоєнною хвилею українських мігрантів. Усі інші храми — це переважно римо-католицькі, де нас гостять брати і сестри латинського обряду. Ми щасливі, бо маємо притулок з іншого боку.

Можливо, з роками і наша теперішня українська громада в країнах Екзархату буде спроможна, якщо не збудувати власні храми, то принаймні, облаштувати, відповідно до літургійних потреб і традицій, храми Римо-Католицької Церкви, які нам могли б бути передані у виключне користування.

Екуменічна молитва у м. Мюнхен з нагоди другої річниці початку повномасштабного вторгення РФ в Україну

Я нещодавно повернувся з Канади, де брав участь у Постійному Синоді Єпископів УГКЦ, і був вражений тим великим духовним доробком, який має там наша діаспора. Перше, що будували наші люди, які прибували до Канади, це храми. Вони ще не мали свого житла, але віддавали останнє, щоби збудувати храм. Вони не могли жити без Бога, без віри, без Церкви, без спільної молитви в неділю. Навколо Церкви розбудовувалося громадське і культурне життя українців: поставали українські дитсадки, школи, музичні і танцювальні ансамблі, громадські і молодіжні рухи та організації, аж до власних закладів для людей похилого віку. Це те, чого ми сьогодні можемо навчитися від давніх хвиль українських мігрантів.

Звісно, на це потрібно багато часу, зусиль і виховання людей, щоби вони розуміли важливість власних церковних приміщень, довкола яких формуватиметься не тільки духовне, а й культурне та громадське життя наших людей на поселеннях. Глава УГКЦ Блаженніший Святослав часто наголошує, що «Церква повинна бути в серці української громади», і цей принцип є для нас орієнтиром в наших діяннях.

А третій аспект, окрім кадрового і приміщень, це, звичайно, духовна праця, духовне свідчення разом із нашими братами католиками та православними. Ми стараємося давати свідчення віри й виявляти назовні також такий значний знак внутрішньохристиянської єдності та солідарності з українським народом.

Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, у перших числах травня 2022 року, відбулася дуже знакова подія — міжконфесійна і міжрелігійна молитва за мир в Україні, у якій взяли участь кілька тисяч людей у серці самого Мюнхена, на Марійській площі, а проводило її духовенство Католицької Церкви двох обрядів, був також представник Православної Церкви Вселенського патріархату, наші місцеві православні священники з ПЦУ, а також протестантські пастори, представники єврейської і мусульманської спільнот. Це був дуже потужний сигнал єдності, солідарності з українським народом.

Блаженна Едіґна — духовний міст між Україною та Європою

Ми знаємо, що Блаженна Едіґна — правнучка святого князя Володимира Великого, дочка французького короля Генріха I та Анни Ярославни, яка провела своє праведне життя у Баварії. Яка її роль у духовному житті українців у Німеччині?

Блаженна Едіґна — дуже знакова постать. Європейський цивілізаційний простір завжди не лише був населений українцями, але творився найкращими синами й доньками українського народу. І саме це нагадує нам і Едіґна, і її мама Анна Ярославна з двома сестрами, одна з яких була королевою Норвегії, а також на території нашого екзархату, а друга Анастасія — Угорщини. Якщо ще згадаємо, що дружина Ярослава Мудрого походила зі Швеції, то усвідомлюємо, наскільки глибоке цивілізаційне, культурне, духовне коріння України перебуває в Європі.

Едіґна несе не тільки ті свідчення про цивілізаційно-суспільні, культурні, історичні звʼязки, а й показує глибокий приклад духовного християнського життя. Вона, маючи предків у Києві, виростала далеко в Західній Європі, у Парижі, а потім довершувала свій життєвий та християнський подвиг у Баварії. І цим показує, наскільки універсальне послання євангельської і християнської любові.

Блаженна Едігна

Вона дає приклад служіння, яким повинні відзначатися люди, що мають велику відповідальність у народі, є носіями великої влади в народі. Вони повинні цю владу використовувати не для власних інтересів, визискуючи свої народи чи атакуючи сусідні, а на спільне благо. Влада має стати знаряддям служіння для кращої долі окремої людини та цілих народів.

Ця молода дівчина була пройнята євангельським духом настільки, що відважилася на втечу з королівського двору. Вона сходить із королівського престолу і йде жити між простих людей, щоб їм служити, свідчити про красу Божої любові та силу Христового Євангелія.

Едіґна дуже люблена. Тут, у Баварії, її називають «блаженною, яка обʼєднує народи — французький, німецький і український». Думаю, для сучасного періоду нашої історії така постать дуже знакова, а її послання — надзвичайно важливе й актуальне.

Як вдалося отримати мощі Блаженної Едіґни для Української Греко-Католицької Церкви?

Це був тривалий процес, який зайняв понад півтора року. Хочу з вдячністю наголосити, що на всіх етапах ми зустрічали велике розуміння та співпрацю з боку Римо-Католицької Церкви, зокрема архидієцезії Мюнхена та Фрайзінга: починаючи від згоди та благословення, яке висловив одразу кардинал Райнгард Маркс, і закінчуючи співпрацівниками в судовому трибуналі, що вирішували питання, повʼязані з виокремленням і передачею для нас цих мощей.

Передання мощей блаженної Едігни кардиналом Райнхардом Марксом, 21 січня 2025 року

Очевидно, каталізатором цих подій, на жаль, стала війна в Україні. Але це тільки показує, що Господь Бог, навіть посеред дуже драматичних, болючих подій нашої історії, пробуджує в серцях багатьох людей відкритість, співчуття, милосердя та солідарність. І саме завдяки таким чеснотам ми змогли отримати в дар частинку тих мощей, які будуть передані до Патріаршого собору Воскресіння Христового як ще один знак солідарності німецького народу з Україною і нашою Церквою, а одночасно як символічне повернення Едіґни до Батьківщини своєї матері.

Там, де вона почала служити Богові, земля освятилася її свідченням віри, її молитвою, її подвижництвом, але також зараз, коли вона стає щораз більше знаною, то її святість буде ще однією такою ознакою величі духа та святості нашого українського народу.

Ювілейний 2025 рік у Католицькій Церкві

2025 рік у Католицькій Церкві є ювілейним Роком надії. Як Апостольський екзархат у Німеччині та країнах Скандинавії його відзначає?

Ми хотіли, щоб цей ювілейний рік став роком Божої благодаті для якомога ширшого грона наших вірних. Тому перше, що зробили, це, звичайно, запланували проголошення ювілейних храмів. Ми запрошуємо людей приходити, молитися, робити прощі і там переживати неповторні духовні моменти, повʼязані з ювілейним роком.

Відпустовими проголошено два храми в Німеччині — катедральний Покрову Пресвятої Богородиці та святого Андрея Первозванного в Мюнхені та Усіх святих у м. Гамбурґ. Це ті храми, де ми є господарями, які збудували наші попередники. А для скандинавського деканату був визначений храм Святого блаженного Климентія Шептицького у Стокгольмі.

А ще перед тим я звернувся до наших людей, священиків, духовенства, посвячених осіб з окремим посланням, де пояснив і духовне значення цього ювілейного року, і практичні моменти, повʼязані з особливими ласками, які люди можуть отримати через свою молитовну поставу й поставу християнської любові в цьому році.

Ювілей — це свято Божого милосердя, яке Господь Бог хоче дарувати нам, і до якого Він нас заохочує. Саме тому ці особливі Божі ласки повʼязані не тільки з відвідуванням певних храмів, але і з ділами милосердя для потребуючих.

Мені дуже сподобалося, що з Апостольської столиці прийшло таке пояснення, що люди можуть скористатися з особливих ювілейних духовних дарів не тільки через прощі до визначених храмів, а й через діла милосердя для страждаючих, зокрема через відвідання хворих чи увʼязаних. Бо це неначе б вони відвідували самого Ісуса Христа. Це дуже глибоко, правдиво і правильно.

В Апостольському екзархаті ми старалися провести відкриття дверей ювілейних храмів у дуже урочистій атмосфері. У Стокгольмі у цьому взяв участь навіть сам очільник Католицької Церкви у Швеції Андрес Арбореліус, великий приятель нашої Церкви, який очолював делегацію Північної Єпископської Конференції в Україну разом із владикою Еріком з Норвегії.

Третій момент у проведенні ювілейного року полягає в тому, що ми, зокрема в ювілейних храмах, визначили програму на весь рік і розписали різні заходи, які відбуватимуться в наших ювілейних храмах. Це — ювілейні прощі, паломництва різних категорій наших вірних. Ми матимемо також ювілей захисників і їхніх родин, катехитів, молоді, родин і так далі. Особливо покладаємо надію на ювілей церковних співаків і хорів.

Моїм побажанням є, щоб ми пережили цей благодатний час Ювілейного року свідомо та духовно, з пожитком для наших душ! Наш народ потребує зараз великої духовної сили, а одночасно потребуємо, щоб Господь Бог вилив на наші рани олію свого милосердя, зцілив наші рани і дав нам силу достойно пройти всі випробування, дочекавшись справедливого і тривалого миру. Про це молимося, на це надіємося, у це віримо!

Локації

Апостольський екзархат у Німеччині та країнах Скандинавії

Персони

Владика Богдан Дзюрах
Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ

Дивіться також

«Люди знаходять у Церкві щось більше, ніж дотепер розуміли під цією назвою», — владика Богдан Дзюрах
16 березня

Кардинал Паролін: війни народжуються у людському серці
16 березня

У Коломиї відзначили День українського добровольця
16 березня

Владика Венедикт Алексійчук: Щохвилинно працювати над власними перемінами
15 березня

Дивитися ще