СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиАрхиєпископ Іван Мартиняк: «Ми всі вибрані»
«Для мене немає поділу між добрими та поганими людьми, вибраними та тими, хто не обраний. Ми всі вибрані», — говорить архиєпископ-емерит Іван Мартиняк в інтерв’ю KAI. Вислужений митрополит Перемисько-Варшавський Української Греко-Католицької Церкви 7 липня в греко-католицькому соборі в Перемишлі відзначає три річниці: 80-річчя, 55-річчя священства і 30-річчя єпископської хіротонії.
KAI: Що відчуває Ваше Преосвященство у цей день відзначення трьох ювілеїв, які переживає у цей рік: 80-річчя, 55-річчя священства і 30-річчя єпископату?
Архиєпископ Іван Мартиняк: Святіший Отець Іван Павло ІІ у листі «Tertio Millennio Adveniente» писав, що ювілеї потрібно відзначати. Всі, навіть малі, через п’ять років, а то й через рік також, адже це якийсь ювілей. Ювілей — це час благодаті Божої. Так було в Старому Завіті, і так воно є в Новому. Це пам’ять про Божу благодать, про Божу милість і вдячність людям, які беруть участь у цьому. Єпископ чи священик без людей нічого не зробить. Сьогодні потрібно їхати до громад, виходити до людей.
Це час, щоб подякувати Богу, час радості, час для роздумів, час, щоб подумати, що вам доведеться стояти перед Богом і дати звіт про те, що ви зробили — без жодних прикрас.
КАІ: Як Ваше Преосвященство бачить Церкву та єпархію із перспективи єпископа-емерита?
Я бачу те, що ми досягнули: державні документи, що визнають рівні права греко-католиків та Латинської Церкви, створені митрополії, дві єпархії, розбудоване та розвинене душпастирство, нові церкви, запевнене скромне існування наших священнослужителів. Я весь час спостерігаю за ними, і вони ніколи не скаржилися. Я не зустрічався зі своїми священниками, які б мали будь-які матеріальні скарги. Буквально ніколи. Зрештою, Лемківщина — дуже бідна територія. Північ така ж. І ці священики працюють дуже терпеливо, деякі одружені, мають сім’ї і так чи інакше служать. Я захоплююся ними.
У нас також є врегульована справа щодо земель та церков. Ми віднайшли порозуміння з Православною Церквою. Окрім цього, ми віднайшли святилище на горі Явор з чудовою іконою Божої Матері. Митрополит Євген дозволив ним користуватися Православній Церкві, не створюючи ніяких труднощів. Ми провадимо семінарією разом із Люблінською архиєпархією. Ректор представляє латинський обряд, проректор — греко-католицький. У нас є багато покликань для наших потреб, в значній мірі це українці, чиї батьки працюють тут вже багато років.
Наш Ординарій є молодим, багато подорожує по Польщі, відкриває нові пасторальні центри. Тисячі людей приїжджають з України, але в основному зі сходу нашої країни. Вони є хорошими людьми, але вони мають мало спільного з церквою. На Великдень та Різдво Христове їх є доволі, але по неділях мало. Школи приймають українську молодь, не творячи жодних розділень, але релігія часто йде на задній план для цих учнів. Молоді люди не йдуть ні до православних, ні до нас. У цьому випадку нам потрібна велика пасторальна робота в парафіях в Україні, щоб вони знали, що вони також можуть розраховувати на нашу пастирську допомогу.
Звичайно, латинські єпископи відкривають церкви для наших вірних. Вони не протиставляються нам і навіть пропонують людям молитися.
КАІ: Коли ми розмовляли в 2015 році з причини зміни митрополита Перемисько-Варшавського, архиєпископ дійшов висновку, що найбільшою проблемою є комплекс признання людей до Церкви та припливу емігрантів з України, яким необхідно забезпечити пастирську опіку. Якими архиєпископ бачить ці проблеми сьогодні?
Душпастирське служіння є забезпечене. Як у Вроцлавсько-Ґданській єпархії, так і в Перемисько-Варшавській є священики, які приїхали з України. Є, однак, певні кола, які українців не лише дискримінують, а, — м’яко кажучи, — сприймають на відстані. А в однорідній масі незнайомець завжди відчуває себе трохи втраченим. Я вважаю, що польське суспільство дозріло, щоб вийти до цих людей. Ви не можете цілковито жити в минулому, ненавистю. Я здивований, що так часто згадується про Святішого Отця, і водночас забувається, що він завжди говорив: «Засипайте канави ненависті». Це його справжні слова, які він сказав тут, в Перемишлі і в Україні. Якщо ви будете продовжувати жити минулим, це нічого не виправить. На жаль, дуже вибірково сприймається те, що говорив Папа.
КАІ: Проблема признання вірних до Церкви залишається досі актуальною?
Так, особливо для молоді. Вони покидають сімейний будинок, залишають і часто втрачають себе, свою релігію, віру і національність. Іноді, тут, вони вважають за краще ховатися, не визнавати себе. Це не добре, тому що не можна соромитися. Кожна національність — це дар Божий. Бог створив світ так, щоб нас поважали.
KAI: Ваша Високопреосвященство прийшов будувати структури греко-католицької церкви в Польщі з 1980-х рр. Перед Вами стояли більш складні завдання, ніж ті, які стоять перед сьогоднішньою Церквою, коли все вже формально організовано, чи вони просто різні?
Це не більш складна реальність, але, звичайно, інша. Якщо християнство є політичним, національним, воно не буде Христовим. Християнство має бути універсальним. Бог є Батьком всіх людей, і Христос помер за всіх людей.
KAI: Ще задовго до єпископату в 1974 році отець Іван Мартиняк хотів поїхати на місію до Аргентини.
Впродовж десяти років комуністична влада не давала мені дозволу на навчання в Рим. У результаті вони відправили мене до Варшави в Академію католицького богослов’я. Там я зустрів священика з Аргентини, який сказав, що йому потрібен священик, який знає, як служити Літургію в латинському і східному обрядах. Я думав, що я молодий, і вже закінчив навчання. Цікаво також те, що я отримав свій паспорт відразу.
У цей час помер отець Володимир Гайдукевич з Легниці (греко-католицький священик — редакція КАІ), а отець Теодор Майкович прийшов до єпископа Вільгельма Плута з проханням, щоб я перейняв душпастирство. Тому я поїхав до Легніці і залишився.
KAI: Ніколи більше не виникала туга за місією, яка не здійснилася?
Так. Я завжди сміявся з того, що я є «Іван без землі». Я не був прив’язаний до цього місця, тому що я ставлюся до християнства універсально. Для мене немає поділу між кращими та гіршими людьми, вибраними та тими, хто не обраний. Ми всі вибрані. І поляки, і українці, і литовці, і аргентинці.
KAI: Що сьогодні приносить найбільше задоволення для архиєпископа?
Церква організована як митрополія з парафіями і всіма правами. Тривогу викликає той факт, що у Варшаві у нас немає ділянки землі, щоб поставити хоча б каплицю. Ми використовуємо латинські церкви, які дають нам латинські священики, за що ми їм вдячні. У нас є своя церква отців василіян, але потреби набагато більші, і потрібний інший власний храм.
Довідка
Архиєпископ Іван Мартиняк народився 20 червня 1939 року в селі Спас, біля Старого Самбора (сьогодні — Україна). Він був висвячений на священика 29 червня 1964 року у м. Вроцлаві (Польща). Він був призначений єпископом Іваном Павлом II у 1989 році. У 1991 році він став першим Ординарієм, що розпочав відродження Перемиської єпархії візантійського обряду, яка на той час охоплювала всю Польщу. У 2015 році він пішов на емеритуру.
Переклад: Пресслужби Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦЗа матеріалами Katolicka Agencja Informacyjna
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
