«Його нема тут. Він воскрес»: проповідь Блаженнішого Святослава у неділю Мироносиць
Під час відвідин провінційного дому сестер служебниць Непорочної Діви Марії у Львові у неділю Мироносиць, 30 квітня 2023 року, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав роздумував над подвигом жінок-мироносиць, які через свою відважну любов стали першими свідками воскресіння, та силою цієї звістки — «Христос воскрес!», що здатна змінити плач сучасної зболеної і стражденної України.
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Христос воскрес!
Цієї пасхальної неділі, яку ми називаємо неділею Мироносиць, Церква запрошує нас вернутися до джерела. Боже слово веде нас до тієї першої миті, коли небо, і земля, і людина в порожньому гробі вперше почули слово «Він воскрес» (пор. Мр. 16, 6).
Той, хто відвідував храм Гробу Господнього в Єрусалимі, бачив у його центрі Кувуклію, де, за Переданням, був гріб, у якому поховали Христа, і напис над нею: «Його нема тут. Він воскрес» (пор. Мр. 16, 6). Подолавши сотні кілометрів, митниці, контролі та прочитавши ці слова, сучасна людина не може залишитися байдужою, її це зворушує.
Ранок Воскресіння
Якими були обставини того недільного ранку, коли жінки-мироносиці прийшли до гробу і почули радісний благовіст ангела? Цікаво, що це слово «Його нема тут. Він воскрес» потрапляє не в якусь порожнечу. Воно було сказане не до каменя, сторожі чи похоронних полотен, які лежали збоку, а до жінок. Було сказане в конкретних людських обставинах, що слугували немовби інструментом, завдяки якому потім небо і земля вибухнули цим пасхальним співом «Христос воскрес із мертвих! Смертю смерть подолав!».
Що, властиво, було тією людською мережею стосунків, у якій ангел вимовив вперше в темному гробі це дивне слово, що донині всіх нас вражає? Якщо ми вчитаємося в це Євангеліє від Марка, то почуємо розмову між жінками, які вранці йдуть до гробу. Спитаймо себе: що їх того дня так рано підняло з ліжка і потягнуло до того місця? З людського погляду, якби їх пробудив голос якогось обов’язку, зокрема релігійного, примусу чи наказу, то, мабуть, вони б мали принаймні три «залізних аргументи», які б могли все знівелювати. Перший аргумент — стоїть військова сторожа, щоб ніхто з учнів туди не ввійшов. Другий — гріб закритий великим каменем. Жіноча природа начебто казала «не треба»: хто відкотить той камінь? Третій — релігійна влада поставила печаті. Навіть коли б ми сьогодні зірвали печать із якихось дверей, то зазнали б покарання.
То що ж було тією силою, яка дала можливість подолати ці три непереборні, з людської точки зору, перешкоди? Любов і милосердя до Того, хто став осердям ненависті і злості, яка з усього світу сконцентрувалася в Ньому, кого обдерли, закатували, обплювали, розіп’яли, нагим повісили на вселюдську зневагу, кому відмовили навіть у релігійному похороні, як останньому серед людей (пор. Флп. 2, 7–8). Жінки йшли, щоб доповнити все те, у чому тогочасне людство Христові відмовило, не бажаючи вшанувати розп’ятого Бога. На цю любов Господь відповідає, посилаючи свого ангела, який звіщає неможливе. А найбільш неможливим було те, що Його нема тут, бо Він воскрес.
Найважливіша звістка для жінок
Слухаючи про жінок-мироносиць, ми завжди бачимо той момент, коли Господь починає перетворювати їх плач і смуток на радість. Ті, що йшли, змішуючи сльози з миром, повертаються назад цілком іншими. Ангел немовби бере сльози жінок і перетворює їх на благовіст радості, а миро, яке вони несли, щоб помазати тіло померлого, — на бальзам, що ним будуть помазані рани тих, хто до сьогодні в різних обставинах плаче, страждає, шукає зцілення і сили слова «Христос воскрес!».
У сучасному контексті ми можемо казати, що Христос своїм воскресінням вшанував тих, кого тогочасне суспільство не цінувало. Відомо, що в тій культурі свідчення жінок не мало жодної ваги. Проте Господь довіряє саме їм найбільшу звістку в історії створеного світу. Тільки жінки могли принести Йому того ранку миро та свою любов, які Христос перетворює силою свого воскресіння із вияву поваги до померлого на засіб служіння живим. Він воскрес!
Перемінений плач стражденної України
Якщо ми, слухаючи про той голос ангела та про порожній гріб, зможемо лише собі уявити, що діялося в душі жінок-мироносиць, — знайдемо сьогодні бальзам на рани нашого зболеного українського народу. Цього року ми також ішли до свята Воскресіння Христового з плачем. Сьогодні українська жінка плаче і не знає, як утішитися. Наші найдорожчі слова: «Батьківщина», «Україна», «мама» — жіночого роду. І всі вони плачуть. Однак те Боже слово, яке ми сьогодні чуємо, усе змінює. Цікаво, що ангел не відкидає і не зневажає плачу жінок-мироносиць, а начебто бере його у свої руки і перетворює. Можливо, сьогодні ми, як добрі жінки-мироносиці, маємо принести до Христового гробу цей смуток, біль і плач разом із нашою любов’ю до Бога та стражденної України, бо сьогодні цей ангел збирає сльози Батьківщини, не дає їм упасти даремно на землю і перетворює їх на радість воскресіння, що лікуватиме наші рани. Ми кажемо, що душпастирство Церкви в обставинах війни є душпастирством зцілення ран цієї війни. Господь Бог дає українській жінці — яка говорить до серця дітей, котрі страхаються сигналу повітряної тривоги, гуркоту бомб і ракет — ліки, бальзам, силу змінювати плач на радість.
«Його нема тут» — це слово як про Христа, який воскрес, так і про біль та смуток, котрі щезають. Вказуючи на порожній гріб, ангел сповіщає про саме зникнення причини смутку мироносиць. Ми дуже потребуємо, вкотре переживаючи цієї неділі джерело пасхальної радості, щоб до нас прийшов той Божий посланець, щоб благовістив, що зникне той, хто вбиває і ранить Україну, щоб перетворив наш плач на радість, витер наші сльози, і щоб дав вам, сестри, у руки те миро, проте не для намазування померлих, а для лікування ран живих.
«Дякую за ваше материнське служіння»
Дорогі сестри, я дякую Господу Богу, що цієї неділі Мироносиць Він привів мене до вас. Щиро вам скажу, цей візит не був запланований, можливо, як не були заплановані всі ті події, про які читаємо в сьогоднішньому Євангелії. Ви сьогодні з’їхалися до провінційного дому у Львові на формаційні зустрічі, які мають на меті вас скріпити, повернути до джерела вашого покликання, апостольського запалу, обновити у ваших серцях любов до Бога і до Церкви, щоб ви змогли із ще більшою радістю і силою повернутися до щоденного служіння.
Маю сьогодні слушну нагоду подякувати вам від імені всієї Церкви за ваше материнське служіння. Ви об’являєте світові обличчя нашої Церкви, яку ми звемо матір’ю. Дякую за всі ваші страждання, сльози, сумніви — усе те, що з’являється в нас, людей, тоді, коли ми натрапляємо на те, що нас вражає, чого ми не розуміємо. Під час війни ми шукаємо змісту наших страждань.
Багато людей мені казали: «Не так болить мені моя рана, як те, що я не знаю, чому і за що постраждав». Коли ми збагнемо зміст нашого болю і страждання, то зможемо все перетерпіти. І саме цієї неділі в контексті нашої зустрічі хочу вам благовістити: «Нема Його тут. Він воскрес!». Нехай сила Божої благодаті зробить кожну з вас благовісницею. Недаремно Церква називає жінок-мироносиць апостолами для апостолів. Бо вони першими прийшли до учнів і сповістили все те, що бачили і чули біля спорожнілого Господнього гробу. Вони засвідчили те, що пережили.
«Дякую за ваші свідчення і віру»
Дякую вам, сестри, за свідчення і віру, за працю на ниві виховання і проповідування Христового Євангелія дітям сучасної України. Дякую за ваше невтомне соціальне служіння, яке стає простором істинної любові до Бога і ближнього, що її Господь приймає сьогодні так само, як колись служіння жінок-мироносиць, і знову посилає вас на служіння, роблячи здатними зцілювати рани нашого народу. Дякую за вашу силу і мужність, яку Господь Бог буде скріплювати світлом свого на третій день із мертвих воскресіння.
Хочу привітати в лоні вашої спільноти новообрану провінційну настоятельку. Сестро Христофоро, нам так тяжко було віддавати вас із Києва до Львова! Однак, на мою думку, відстань від Києва до Львів тепер дуже зменшилася. Дякую всім вашим сестрам, які так щедро служать там, де нині, можливо, найнебезпечніше, найважче. Складаю подяку за ваше служіння і в Одесі, і в Києві. Переконаний, що ви ще повернетеся до свого монастиря в Донецьку — ми просимо про це Господа Бога. Люди там на вас чекають. Як відомо, у цьому монастирі сьогодні проживає російський окупант… Але настане час, коли ви туди прийдете і скажете: «Його тут нема, бо Христос воскрес»! Нема того злочинця, а є сила воскреслого Господа, який оновлює лице нашої землі.
Нехай Матір нашого Спасителя, яку ми вітаємо і величаємо в пасхальний час як новий Єрусалим, співаючи: «Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі засяяла… а Ти, Чиста Богородице, втішайся воскресінням Сина Твого!» — веде вас до тієї радості світлого Христового воскресіння, яка тут починається, але не матиме кінця у вічності. Амінь.
Христос воскрес!
† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви