«Я завжди шукав спосіб, як перевернути цей світ»: історія покликання о. Максима Рябухи

21 вересня 2022

19 вересня 2022 року Апостольська столиця оприлюднила повідомлення про те, що Святіший Отець Папа Франциск потвердив рішення Синоду Єпископів Українського Греко-Католицької Церкви про призначення о. Максима Рябухи, СДБ, єпископом-помічником Донецького екзархату УГКЦ. Представляємо Вашій увазі незвичайну історію його покликання до монашого та священничого життя, яку він розповів у студії католицького суспільно-релігійного інтернет-часопису «Credo».

«Я завжди шукав спосіб, як перевернути цей світ»: історія покликання о. Максима Рябухи

Мене звати отець Максим Рябуха і я салезіянин Святого Івана Боско. Надзвичайно тішуся із цієї нагоди бути в студії «Кредо», адже мав несподіване запрошення отця Миколи для того, щоб розповісти трошки про моє покликання. Думаю, що це одна із найкращих пригод, яку Бог міг подарувати мені у житті. Як все починалося? Доволі цікаво…

Ангел із вервичкою у руках

Я взагалі є родом зі Львова. 1980 року народження. Тому в свої дитячі роки я добре пам’ятаю життя за Союзу, пам’ятаю також вихід Церкви з підпілля. Завжди я був дуже непосидючим хлопцем. Окрім школи, я ще ходив в музичну школу, і тому три рази на тиждень я бував у центрі, мав там уроки і потім після музичної школи повертався додому. У центрі завжди треба було чекати на маршрутку, а я не любив стояти в черзі, і тому займав собі місце у черзі і ще трошки мандрував центральними вулицями міста. Пригадую, що одного разу я побачив, як в одній із церков поблизу зупинки на площі були відкриті двері. Я зайшов до церкви. Мені там було дуже цікаво, адже ніколи до того часу я там не бував. Мене заворожував увесь розпис, який був навколо, краса молитовного настрою і я собі так, — не знаючи, що можна робити, а що не можна, — ходив бічними навами поміж бічних колон і роздивлявся все довкола. Аж одного разу якась старша жінка, що молилася цього вечора на вервиці, прикликала мене і почала розпитувати про те, хто я і що я тут роблю. Ну, що я міг сказати про те, що я тут роблю? «Я ходжу, бо мені цікаво подивитися». І вона тоді мене питає: «Чи ти часом не ходив, — і показує мені у сторону святилища, — не ходив туди, там якась жінка образочки роздає». Для мене це було таке цікаве заохочення, і я навіть сказав: «Я навіть не знав, що туди можна зайти». Набравшись відваги, я пішов у захристію і побачив, що дійсно якась жінка сиділа біля столу, а на столі лежало дуже багато образочків. І я запитав у тієї жінки: «Мені казали, що ви тут роздаєте всім образочки. Може, і мені можете щось дати?»

Дякую Богові за той момент, за той акт Божого Провидіння у моєму житті. Ця жінка, зрештою, виявилася сестрою-монахинею. У той час ще не можна було носити габіти. Вона мені і каже: «Дивись, я тобі дам кілька образочків, а якщо ти прийдеш наступного разу, я дам тобі ще більше. А разом із цим хочу тобі дати почитати одну книжку. І вона мені витягає із шафи і показує „Катехизм“. Цікаво було те, що в тому часі я взагалі не розумів, що таке „Катехизм“. Я знав, що існують молитви, та не знав жодної. Однак, мав величезне натхнення вивчити старослов’янську мову. Просто мені подобалися написи на ній і тому хотів навчитися нею читати. У тому „Катехизмі“ наприкінці були молитви українською та старослов’янською мовами. Побачивши це, я точно вирішив, що ця книжка має однозначно бути моєю. Втішився, подякував тій жінці і пішов. Ми з нею домовилися, що я буду приходити кожного четверга, — це якраз був день, коли я мав музику. І я повертався до тієї жінки. Наступного разу вона мене попросила, щоб я вивчив напам’ять одну молитву. Показала мені, де вона знаходиться. Ця молитва мені дуже важко йшла. Я не розумів, що це таке, для мене це був просто набір слів. Але оскільки жінка пообіцяла мені, що вона цю книжку подарує, якщо я вивчу напам’ять цю молитву, я був змушений її вивчити. Вдома всі ходили і сміялися з мене та із того, як довго я вчив ту молитву, як вона мені важко йшла. Зрештою, навчився. Щасливим у четвер біжу до церкви, щоб завоювати свою книжку вже раз і назавжди. Приходжу, і та жінка мене починає питати, чи я вивчив: „Ану, розкажи“. І я на одному подиху „відтараторив“ усю ту молитву. Щасливий думаю: „Ну, все, звершилося“. І та сестра розпочинає мене розпитувати. „Ну, ти так скоро це все розказав. А можеш трішки повільніше?“ Проговорити повільніше вже було проблематично, адже недобре пам’ятав, що і за чим йшло. А потім було ще важче — „а можеш мені пояснити, про що ця молитва?“ І це був мій перший досвід, коли мені пояснили значення молитов. Це був такий особливий момент серед багатьох інших моментів. Для себе відтоді і дотепер ту жінку, яка мене зупинила з вервичкою в руках, вважаю, напевно, якимось ангелом, якого Бог поставив у той момент. Адже після тої зустрічі я хотів подякувати тій жінці, але ніколи в житті більше її не бачив.


Дитяча дружба із Богом

Як воно відчувати голос Божий? Цікаво. Бо чи чуємо ми голос Божий безпосередньо? Насправді, ні. Але відчуття Божої присутності, напевно, належить кожній людині. Ми можемо бути офіційно віруючими чи офіційно не віруючими, але відчуття Бога є притаманне кожній людині від її народження. Я пригадую собі, що коли був малим, не любив молитися та не знав нічого особливого про Бога, але таки відчував що він є, любив з ним говорити. Часто я ділився із ним своїм життям, очікував від нього якихось дій та навіть, як я пригадую, сперечався. До прикладу, я говорив до Нього: якщо ти насправді є, зроби так, щоб приїхав автобус. І якщо автобус не приїжджав, я не погоджувався з тим, що Його нема, і тоді сварився із Богом, і навіть на тиждень переставав з ним говорити. Але насправді це була дружба, і вона так і проходила таким безупинним ланцюжком крізь усе моє життя.

«А ти сьогодні бачив Бога?»

Потім Боже провидіння запровадило мене до церкви отців Салезіян у Львові на Личакові. У ці роки, — а це був 1992 рік, — салезіяни розпочинали працювати з молоддю. Усе було на абсолютному початку. Тим не менше, нас збирали — дітей та молодь — робили різні зустрічі, катехизацію, різні курси, такі як курс італійської мови. Також там були сестри, які постійно перебували разом із нами. Ми розуміли, що вони, напевно, живуть заради нас, бо нам з ними було добре, і ми бачили, що їм було добре з нами. Були там також салезіяни, ті перші священники, які були надзвичайно жертовні. Ця їхня любов і жертовність завжди торкалися серця. Кожного разу, коли ти приходив до церкви, у спілкуванні з салезіянами і сестрами було відчуття, що ти приходиш до самого Бога, ти бачиш і чуєш саме Його. Пригадую собі, як одного разу прийшов до церкви і сестра мене запитує після Служби: «Слухай, Максе, а ти сьогодні бачив Бога?» І я собі так думаю, чи я бачив: я бачив друзів, я бачив священників, бачив інших людей, але чи бачив я Бога. Ну, ніби Бога я не бачив. І відповідаю: «Ні, сестро, не бачив». Тоді вона мені каже: «Як не бачив? Ти ж сьогодні приступав до Причастя! Це найближчий момент, коли ти Його точно бачиш». Насправді такі різні моменти, різні події в житті щораз більше заглиблювали цю свідомість Божої присутності. Вона ставала настільки близькою, що, можна сказати, перетворювалася на невід’ємну у житті.


«Я завжди шукав спосіб, як перевернути цей світ»

Зростаючи, ми робили дуже багато усяких цікавих речей. Цей досвід, який я набував у церковному житті, я хотів його перенести у цілий світ, світ зі своїми друзями, зі своїми однокласниками. Я завжди шукав спосіб, як перевернути цей світ догори ногами. Навіть у позашкільній площині ми творили багато різних цікавих ініціатив, багато різних речей. І коли я вже закінчував школу, розпочав думати про те, що робити. Всередині свого серця я мріяв бути священником. Бачивши приклад салезіян, дуже хотів бути салезіянином. Але дивлячись на святе життя тих людей, які нас проводили у тому часі, розумів, що я ніколи не зможу бути таким класним, як вони. І, власне, відчуття тієї недосконалості надихало мене шукати інших шляхів. Адже життя йде, і ти повинен щось робити, щось таке, що тобі подобається.

Мені тоді надзвичайно подобалося все, що було пов’язане з природою. Я готувався поступати в аграрний університет. І тут раптом, десь на початку травня сестра мене кличе і каже: «Слухай, Максиме, ми як і кожного року готуємо табори для дітей. Цього року немає кого попросити, щоб зробив великі ігри. Або ти мені допоможеш, або ми не зможемо проводити табори». Коли сестра просила, ти просто не міг їй відмовити. Внутрішньо ти відчував, що ти маєш перевернути небо і землю, але те, що сестрі потрібно, ти повинен допомогти. І я погодився, хоч і казав: «Сестро, ви розумієте, що я в одинадцятому класі, а там іспити». Мені тоді пощастило, адже не було ЗНО. Але іспитів було п’ять випускних i потім 5 вступних. Я доклав усіх зусиль, щоби ті великі ігри організувати. Таким чином сестра зробила все можливе, щоб я точно залишився біля церкви у тому періоді 11 класу.


Апетитний досвід салезіянського життя

І коли закінчилися табори і я почував себе щасливим через те, що все нарешті звершилося, одного вечора, коли ми з молоддю збиралися на вервицю у церкві, сестра мене знову кличе і каже: «А ти говорив із отцем Василем про те, що ти хочеш іти до салезіян?» Я відповідаю: «Сестро, та я про таке навіть і не буду говорити, мені встидно. Він точно мені скаже, що таких, як я не беруть. І тоді вона каже: „Ти таке не думай. Йдемо до отця!“ Вона взяла мене за руку, підвела до кабінету пароха отця Василя, постукала у двері і відкрила їх так, щоб її не було видно. Отець і каже: „Ну, заходь. Чого прийшов?“ Прийшлося зайти. Він знову каже: „Що таке? Чому прийшов?“ І я розпочав йому розказувати, що справді хотів би бути салезіянином. Це був такий вражаючий і дуже глибокий момент. Отець, нічого більше не розпитуючи, каже: „Дивися, 8 вересня маєш приїхати до Оброшино“. Оброшино — це був наш формаційний дім, де хлопці приходили, якщо хотіли йти до салезіян. Це був перший рік, під час якого ти споглядав, дивився, пізнавав це салезіянське життя. Я завжди казав, що пішов до салезіян попробувати. Вже минуло багато років, бо це був 1997 рік. Напевно, й досі пробую, бо це настільки смачний, апетитний досвід, що завершувати його дотепер поки що точно не хочу.

Що таке покликання?

Покликання. Покликання — це, напевно, досвід довіри до Бога, в якому Бог насправді завжди виразно говорить. Не говорить голосно, не говорить через якісь там блискавичні події, але Він завжди говорить так, що ти не можеш Його не зрозуміти. Те, що я хотів бути священником, хотів бути салезіянином, воно було наскільки глибоко, що будь-який інший досвід все одно мене приводив до цієї відповіді. Цікаво, що потім наше навчання запровадило мене до Італії, бо такими були рішення наших настоятелів. Коли я приїхав до Італії, я побачив 29 інших хлопців, які були разом зі мною на курсах. Вони усі були абсолютно іншими. Ці хлопці були з різних країн: Італія, Румунія, Україна, Албанія. Я був наймолодшим з усіх, бо наша школа закінчується принаймні на один рік швидше, аніж школа в Європі. Я бачив наскільки вони всі були мудрими та обізнаними, з величезним досвідом. Я відчував себе абсолютно малим, абсолютно недостойним бути там, де я є.


У першому періоді я мав такий цікавий досвід: я собі так думав, що Свідки Єгови таки мають рацію — є рай на землі. Те, що я побачив в Італії, після нашого досвіду в Україні, це був справді дотик до раю. Але потім ти почав розуміти, що цей рай, ця казка не може бути реальністю, бо ти до тієї реальності не підходиш. Це мене довго крутило-крутило-крутило, і я тоді одного разу наважився і пішов до нашого магістра новіціату й кажу: «Отче, мушу їхати до України. Я маю повертатися, бо це не моє місце. На щастя, це був вечір неділі, тому відреагувати миттєво просто не було як. Тоді він каже: „Заспокійся, завтра економ піде і купить тобі білет до України. Все буде у порядку. Тепер сядь і розкажи у чому справа?“ Я йому розпочав розказувати всі свої переживання та відчуття того, що я насправді напевно займаю місце когось іншого. Я не можу бути тут, я недостойний бути там, де я є». Він тоді сказав мені дві речі, які я запам’ятав і несу крізь усі роки мого життя. Перша річ, яку він мені сказав: «Знаєш, Максиме, Бог не кличе нікого із нас, і так само й тебе, через твої здібності, таланти чи вміння. Бог насправді кличе тебе тільки через одну-єдину причину: Він тебе любить і хоче бачити тебе біля себе в такий спосіб. Все решта, все, що Йому буде потрібно від твого життя, Він завжди тобі дасть». І минуло вже багато років від тієї зустрічі та від тієї бесіди, крізь усі ці руки я бачив, що немає іншої правди. Так багато Бог мені насправді поручав у моєму салезіянському служінні, багато неможливих речей, багато неймовірних речей і я ніколи не відчував себе покинутим Богом. На все те, що Йому було потрібно, він давав мені сили, натхнення, можливості. Ніколи не було такого моменту, в якому би я не відчував тієї Божої руки.

А друга річ, яку він мені тоді сказав: «Ти знаєш, Максиме, те, що ти є тут, це те, що Бог хотів щодо твого життя. Те, чи ти тут залишишся чи ні, це тільки твоя відповідь. Не приписуй її Богові. Ця думка завжди давала мені силу вставати і йти далі вперед, коли вже було зовсім ніяково, коли хотілося покинути все через різні причини, коли ти не бачив ні своїх сил, ні сенсу у тому, що робиш, ні відповідності. Але кожного разу ти згадував, що Бог свою думку вже сказав. Це дає сили, дає відвагу бачити попереду те світло і бачити те світло довкола тебе.

Салезіянське життя неймовірно насичене. Я дякую Богові за те, що маю можливість кожного дня мати якусь причину для того, щоб вставати, знову йти до молитви, знову відчувати його тепло і це тепло нести далі у світ, в якому живу.


Бажання нести красу і тепло у світ

Досвід Італії народив у мені одну таку цікаву думку. У дитячі роки я вчився в англійській школі, тобто в школі, де англійська мова була особливо вивченою. У нас була дуже молода вчителька. Одного разу, йдучи з нею зі школи додому, сказала мені таку дивну для мене річ: «Знаєш, Максиме, навіть якби я виграла грін-карту і могла поїхати до Сполучених Штатів Америки, я би цього не зробила». Я собі думав тоді: це нереально, — мати можливість поїхати в Штати і цього не використати. Коли ж вже я був в Італії, я бачив неймовірно гарний світ, в якому живуть діти, молодь, я бачив ту величезну опіку, підтримку, допомогу, супровід. І постійно мені верталися нав’язливі думки, нав’язливі питання: «Чому у мене вдома, чому в нашій Україні такого нема? Чим наші діти і наша молодь є гіршими?» І, власне, бажання донести ту красу, якої я торкнувся, донести це тепло, яким мене огорнули, спонукає мене знову і знову вставати і йти вперед. Цей досвід настільки сильний, що я завжди чуюся, як мала дитина. Саме тут розумію слова Христа, які він постійно повторює про те, що якщо не будете як малі діти, не увійдете у Царство Небесне. Малі діти мають одну особливість: коли вони щось дізнаються або переживають якийсь досвід, він ніколи не залишається її особистим. Скажи дитині, що це секрет, і за мить про це знає цілий світ. Власне, цей досвід, який переживаю, так хочеться нести всім тим, кого зустрічаю. Дякую Богові за своє покликання. Часто молоді кажу: «Якби навіть сьогодні мав померти, точно помру щасливим». Є багато прекрасних речей, яких Господь дозволяє тобі торкнутися, та є багато речей, які насправді дають тобі правдивий смак, правдиве відчуття того, що цей світ створений Богом велично, неймовірно, прекрасно.

Не бійтеся слухати Бога

Що побажати кожному із вас? Дорогі друзі, не бійтеся слухати Бога та не бійтеся чути те, що каже. Не бійтеся пробувати і йти вперед. Є багато питань, і це природньо. Кожен має мільйон запитань. Не мовчімо, стараймося говорити та стараймося спілкуватися. Досвід, який я мав, завжди мені дозволяв ділитися з іншими моїми думками, моїми мріями. Якщо би я не сказав тій сестрі, що мрію бути салезіянином, хоч і не маю відваги йти і пробувати, напевно, вона б ніколи не постукала у двері пароха і не відкрила б двері з іншого боку. Саме у цьому велич: знати, що ми не одні, що є хтось, хто разом з нами може допомогти зрозуміти, допомогти відчитати і допомогти крокувати вперед. Нехай Бог кожному із нас допомагає в цьому житті завжди бути руками Бога, незалежно від форм нашого покликання чи служіння. Думаючи про життя, мені дуже подобається молитва матері Терези з Калькутти, молитва ранішнього намірення: «Боже, коли будеш бачити, що хтось потребує аби Ти його обійняв, у ті моменти хочу подарувати тобі свої руки; коли будеш бачити, що комусь потрібне серце, яке може обігріти теплом, я дарую тобі своє серце; коли будеш бачити, що хтось потребує Тебе зустріти і не знає, як до Тебе прийти, я дарую тобі свої ноги щоб ти міг через них до них прийти. Йдеться про те, щоб ми були завжди відважними знаряддями в Божих руках.

Відео: католицький суспільно-релігійний інтернет-часопис CREDO,
Фото: Київська салезіянська ораторія,
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae