СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Венедикт Алексійчук про річниці Майдану та Голодомору, законопроєкт № 0931 та сучасні виклики Української держави
«Питання, чи ті християни, які є у ВРУ — свідомі, чи ні? Чи вони знають, що вони роблять, чи ні?» — під час радіопередачі «Архипастир відповідає» із ведучим Сергієм Іваницьким на «Радіо Марія» преосвященний владика Венедикт Алексійчук, правлячий архиєрей Єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США), детально проаналізував загрози, які несе в собі законопроект № 0931, розповів про річниці Майдану і Голодомору, а також запевнив усіх у тому, що Українська держава — це Божий проєкт, який має свою місію в історії Церкви і людства загалом, але зараз перебуває на стадії величезного «ремонту».
Слава Ісусу Христу, Ваше Преосвященство!
Слава навіки, любий і дорогий Сергію. Раді Вас вітати також.
Ваше Преосвящество, як я розумію, зараз Ви знаходитеся у Сполучених Штатах. Розкажіть, будь ласка, про те, що зараз відбувається в Україні, що Ви знаєте про це, наскільки інформація через океан доноситься до Вас.
Я думаю, що в Україні кожного дня відбувається щось нове, стається багато різних подій на суспільному, політичному чи церковному рівні. Мені здається, що Україна жива. У період 90-их років, коли в Україні розпочалося відродження, у мене було бачення, що ми врешті ввійдемо у стан стабільності, але досі цієї стабільності ніколи не спостерігаємо: відбуваються і стаються певні нові турбулентності. Тому, я маю таке враження, що годі очікувати того, щоб Україна вийшла із цих турбулентностей, в яких вона і досі перебуває.
Владика Венедикт Алексійчук: «Україна — це проєкт Господа нашого Ісуса Христа як держава»
Якщо говорити не лише про турбулентність, а й про власні емоції від споглядання справ в Україні, то якими є Ваші особисті емоції? Вони є переважно негативними чи позитивними, а може — нейтральними?
Я глибоко переконаний, що Україна — це проєкт Господа нашого Ісуса Христа як держава, і тому в мене не існує сумніву, що цей проєкт здійсниться. Звичайно, що у будь-якому проєкті, — чи то суспільному, чи політичному, чи бізнес-проєкті, — бувають різні періоди. Тому і в нашому проєкті держави відбувається процес становлення, адже ми є доволі молодою у суспільному плані державою. Таким чином, неможливо очікувати від такої молодої держави, щоб вона була стабільною. Будь-яка держава, яка знаходиться поруч із нами, — чи це Польща, чи Німеччина, чи Франції, а чи й далека Америка, — також переживали періоди своєї нестабільності чи турбулентності у процесі становлення. Нашою проблемою як українців є те, що маючи поруч стабільні держави, ми часто порівнюємо себе із ними, і тому відчуваємо себе некомфортно у плані політичному, економічному. Але коли б ми себе порівняли із країнами Азії чи Африки, ми б побачили наскільки кращою є наша ситуація. І тому я тут настільки наголошую на порівнянні. Чому ми в церковному вимірі часто застерігаємо від того, щоб не осуджувати? Адже осудження — це завжди порівняння: я порівнюю когось із собою, щось із чимось. Відтак додається певне нерозуміння того, що цю ситуацію дав Господь. Тому коли ми говоримо про Україну, то я цілковито впевнений, що вона рухається своїм шляхом. Під час його проходження нам дуже важливо є жити у Господі, тобто, духовним життям, та усвідомлювати собі те, що Бог очікує та потребує від кожного із нас на тому місці, де ми живемо та працюємо. Адже я маю свою відповідальність, Ви, Сергію, свою — сидіти в студії та працювати, а ще хтось інший — свою. Таким чином, коли ми будемо працювати кожен на своєму місці, то я цілковито впевнений, що цей момент більшої стабільності прийде. Цілковитої стабільності ніколи не буває. Я собі пригадую 90-ті роки, коли я бував у Швейцарії. Можете лише собі уявити, як це у ці роки порівняти Україну і Швейцарію. Вони розпочали мені перелічувати різні їхні проблеми, які у той час існували в них у шкільництві, медицині, політиці, а я у той же час собі чітко усвідомив, — якщо в них існують проблеми, то і в нас завжди існуватимуть проблеми. Отож, проблеми — це частина нашого життя, коли ж ти перебуваєш із Господом, то будь-які проблеми можеш вирішити лише на добро.
Ваше Преосвященство, можливо, Вам краще видно зі сторони, будучи за океаном та споглядаючи на усю цю ситуацію в державі, адже в нас в Україні зараз переважають дещо песимістичні настрої, із різних сторін лунають такі ж прогнози негативного характеру, із достатньо авторитетних джерел говорять про те, що, мовляв, Європа і Сполучені Штати від нас не те що відвернулися, але вже й п’яток не видно. Що Ви про це думаєте?
Коли говорити правду, то ми як особистості не розвиваємося самі, ізольовано. Будь-яка психологія є завжди детермінуючою, адже часто каже: «Були такі батьки, а тепер ти є таким; ти виростав у таких-от обставинах, тому і є такий». Тому і коли ми говоримо про політичну ситуацію, то також потрібно брати до уваги певне детермінування: існують певні обставини і вони нас заставляють бути такими, як є. Так само ми говоримо про державу і думаємо про те, що є такі обставини і вони нас творять. Звичайно, що частково у цьому є правда, але також залежить від нас, адже жодна ситуація не змінить нас сама по собі. Все залежить від нашої постави щодо неї. У християнському вимірі це дуже гарно видно: в певних ситуаціях випробувань і терпіння хтось відходив та відрікався Христа, а інші саме в цих обставинах ставали святими мучениками. Одні і ті ж обставини, чи не так? Одні і ті ж випробування для різних людей і тому, хтось прийняв одну позицію, а хтось — зовсім іншу. Отож, коли ми сьогодні дивимося на цю важку для України ситуацію, насправді достатньо складну, ми можемо дивитися на неї песимістично. Однак, я би ніколи так не робив, адже погляньмо: 30 років тому яким ще могутнім був Радянський Союз, але як все в один момент перемінилося. Мені здається, що ми, християни, часто думаємо не по-християнськи: шукаємо якоїсь стабільності тут на землі, ми шукаємо певної стабільної економічної чи політичної ситуації. Так, можливо у певних народів чи суспільств це вдалося у більшій чи меншій мірі, але коли подивитися на цей сучасний світ, то він також має багато нестабільностей, до прикладу, сучасна Америка переживає свій період нестабільності — ми знаємо і чуємо про усі ці намагання щодо імпічменту діючого, теперішнього президента Дональда Трампа. Тому і Америка інколи переживає свої трудні періоди. Таким чином, я би не дивився песимістично, але скоріше би дивився оптимістично, розуміючи, що після Страсного Тижня і Страсної П’ятниці чи Суботи приходить Воскресіння. Тому я цілковито впевнений, адже як я говорив на початку, саме Господь започаткував цей проєкт, який називається «Держава Україна» і саме Він провадить цей проєкт дальше. У свою чергу, ми лише повинні бути вірними Господеві, довіряти Богові та жити духовним життям якраз заради того, щоб розуміти, що ми повинні робити у цій по-людськи непевній та трудній ситуації.
Про відкритість Блаженнішого Любомира на Божу волю
Перед тим, як перейти до центральної теми нашої сьогоднішньої програми, дозвольте запитати Вас ще про двох владик: одного легендарного і одного лише номінованого. Розпочнемо із легендарного, адже я побачив у Вас на сторінці у Фейсбуці світлину 2010 року, на якій Ви стоїте поруч із Блаженнішим Любомиром Гузаром. Буквально тиждень тому на честь цього ієрарха була названа одна із вулиць у місті Київі: замість проспекту Космонавта Комарова тепер маємо вулицю, яка іменується на честь кардинала Любомира. Які у Вас емоції щодо цього?
Коли говорити про особу нашого Блаженнішого Патріарха Любомира Гузара, він для мене є прикладом особи, яка зуміла, говорячи по-світськи, реалізуватися. Натомість, по-християнськи ми говоримо «виконати Божу волю». Знаючи його зблизька, можу сказати про те, що він завжди був відкритий на те, щоби слухати Господа і чинити Його волю. На моє переконання, це є найважливішим для кожного із нас. Адже як кажуть у нашому народі: «Бог високо і бачить далеко», тому Бог знає насправді, що є найкращим добром для нас. Таким чином, ми завжди повинні шукати цю Божу волю в нашому житті: що я мав би зробити, до чого я призначений в цьому житті, якою є Божа воля щодо мене. Коли ми говоримо про постать Блаженнішого Патріарха Любомира, ми можемо побачити, що він завжди був відкритим. Звичайно, він був вихований у добрій, інтелігентній родині у Львові, потім різні поневіряння перенесли його до Західної Європи, а саме до Австрії, відтак був переїзд до Америки, де він зростав та мужнів, закінчив школу та семінарію, став священнослужителем, працював у семінарії, де був духівником та працював на парафіях. Потім відбувся переїзд до Риму, де він продовжує свої студії, вступає до монастиря, відбувається ціла епопея із його єпископськими свяченнями. Коли ж приходять часи незалежності, він повертається в Україну, адже відчуває, що на це є Божа воля. Відтак він стає відкрито на служіння єпископа у тодішньому Києво-Вишгородському екзархаті, тоді — помічником нашого Глави Церкви, а потім — його самого вибирають Главою Церкви. Насамкінець, він робить цей гарний жест, який сьогодні багато ієрархів повторюють, він відходить у ще достатньо доброму стані здоров’я від влади. Так, як він казав, що бажав теплою рукою передати цю владу. Це все показує зрілість особи, яка завжди відкрита на Господа. Адже коли ти є зрілий, коли ти є відкритим на Господа, ти завжди можеш виконати те, що Бог від тебе очікує та потребує. Саме це я зауважив у його особі — цю відкритість, адже він перебував у доволі різних обставинах. Ми часто звикаємо жити у певній комфортній зоні і нам важко змінитися. А ви погляньте на його значущий крок для цілої Греко-Католицької Церкви — він за рішенням Синоду і зі згоди Папи Римського переносить осідок Церкви зі Львова до Києва. Це також був дуже відважний крок. Не знаю, чи ми у цей час були б настільки відважні це зробити, а він вже перебував у старшому та зрілому віці. Ми ж знаємо, що для старших отців завжди є важко приймати такі рішення. Це, знову ж таки, показує його відкритість на Господа, відкритість на дію Святого Духа. Я глибоко переконаний, що він виконав цю свою місію тут на землі і тепер заступається перед Господом за нас у небі.
Можливо, однією цитатою, чи порадою, чи, можливо, якимось жартом Вам особливо запам’ятався цей ієрарх, адже у процесі різноманітних ефірів із різними єпископами Української Греко-Католицької Церкви, з отцями ми говорили про це.
Він казав, що найважливіше — бути людиною. Я вважаю, що бути людиною — це бути на своєму місці; бути людиною — це виконати Божу волю; бути людиною — це завжди бути відкритим на Господа, куди Він тебе кличе.
Про отця Степана Суса: «Перебування у тому військовому середовищі дало йому розуміння людей»
Тобто, ось це Вам найбільше запам’яталося. А тепер про нового номінованого єпископа Степана Суса, якого ми дуже добре знаємо через його капеланське служіння у Львові, як настоятеля Гарнізонного храму у місті Лева, знаємо як молодого священника, а тепер ще будемо знати як молодого єпископа, адже отцю-номінанту лише 38 років. Ваше Преосвященство, Ви сам стали єпископом тоді, коли Вам було всього лише 41 рік, тобто, не набагато старшим. Скажіть, будь ласка, що означає для людини мати за плечима оці єпископські номінації, єпископські зобов’язання? Що означає бути у повноті священства у такому віці?
Коли говорити про духовне життя, то єпископське служіння нічого не додає і нічого не забирає. Це певного роду служіння, до якого тебе кличе Господь. Це те служіння, де Бог тебе бачить у цей конкретний момент. Пригадую собі, як блаженної пам’яті єпископ Юліан Вороновський також казав: «Ну, добре, ти можеш навіть сказати Богові „ні, я не готовий, я не хочу і не можу бути єпископом“, але й за це потрібно буде відповісти Богові, — чому ти сказав „ні“». Коли ми говоримо про покликання до єпископства, воно також незрозуміле, неясне. Ми можемо говорити про ті чи інші покликання, можемо над ними роздумувати, гадати, — мабуть, багато хто й гадав собі, що отець Степан був би добрим єпископом. Але остаточно це Божа благодать, яка діє і кличе людину. Звичайно, це відбувається через Синод Єпископів, через Папу Римського, але Бог вибирає цю людину до певного служіння, і тому Бог має якусь Свою візію, думку щодо отця Степана і щодо його служіння. Я думаю, що оскільки він був добрим священнослужителем, то він і буде добрим єпископом для нашої Церкви.
Як би Ви в одному-двох реченнях охарактеризували отця Степана Суса?
Я вважаю, що отець Степан є надзвичайно жертовним і завжди відкритий на різноманітні людські потреби. Про це свідчить навіть його праця у цій ділянці капеланства, так би мовити, нетрадиційного церковного служіння. Адже, як ви знаєте, є парафія, куди приходять старші і молодші люди і з ними є вироблений стиль праці. Натомість, праця із військовими передбачає, що кожен військовий походить із різного середовища, більшість із них є далекими від Греко-Католицької чи Католицької Церков, часто серед них є люди віруючі та невіруючі, і тому справді треба вміти із ними усіма працювати. Отож, як я бачу із постави отця Степана, це йому дало величезний досвід праці із різним контингентом людей. Він не був лише у своїй комфортній зоні. Саме перебування у тому військовому середовищі дало йому розуміння людей. Ми часто маємо різні стереотипи про людей: хтось ходить до церкви чи не ходить, молиться чи не молиться, і ми одразу розпочинаємо творити стереотипи про те, яким би мав хтось бути. Натомість, військові є дуже різними, вони пройшли доволі різні шляхи, і тому, як кажуть американці, у всіх різний background, різне минуле, і тому важко знайти із ними розуміння. Наскільки ж я знаю отця Степана він завжди був у добрих стосунках із капеланами військової академії у Львові. Також він дуже добре відносився до тих, які служили, не зважаючи на те, якими були ці особи. Тому, я вважаю, що він буде добрим і гарним єпископом.
Після такого здебільшого радісного вступу: згадок про Любомира Гузара, про номінацію нового єпископа, який повинен стати наймолодшим єпископом у світі. Якщо взяти рейтинг наймолодших єпископів, то зараз Українська Греко-Католицька Церква залишила далеко позаду інших. Навіть такий рейтинг існує, і там, здається, перших чотири ієрархи представляють саме цю чудову Церкву. Отож, ми маємо молоду Церкву із молодими, повними сил ієрархами.
Про законопроєкт № 0931 щодо толерантності і недискримінації: «Сучасне людство „хоче бачити свого бога“»
Ваше Преосвященство, тепер маємо перейти до такої теми, м’яко кажучи, тривожної. Ви в курсі, що це за тема, як і наші читачі, — сьогодні ми будемо спілкуватися про законопроєкт № 0931 щодо толерантності і недискримінації представників т. зв. ЛГБТ та прихильників того, щоб надавати право людям робити аборт. Тому зараз саме словосполучення «аборт — гріх», якщо цей законопроєкт стане законом, в публічній площині і за межами Церкви ми не матимемо права казати. Тобто, ми не матимемо права казати «аборт — гріх», «представники ЛГБТ та їхні організації — грішники» також заборонять казати, включно з ієрархами за межами Церков та релігійних організацій. Виглядає це, як казали наші слухачі, як повний Содом і Гоммора. Ваше Преосвященство, як Вам бачиться ця проблема? Що відбувається на Вашу точку зору? І чому саме зараз, коли вже йде п’ятий рік війни, у нас ще може бути така катастрофа на державному рівні із точки зору моралі?
Ми не відкриваємо чогось нового. Історія людства знову і знову повторюється, і вона рухається різними витками, які бувають вищі і нижчі, ширші та вужчі. Річ у тому, що людство завжди живе, воно пробує якось жити за своїми ідеями, філософіями, релігіями. І так було завжди. Якщо в історії людства траплялися пошуки Бога, то вони розвивалися у різних культурах по-своєму. Доказом цього є існування різноманітних релігій, адже люди свідомо чи несвідомо шукали свого Творця. Інші ж, якщо не шукали свого Творця, то, — як писав один із письменників: «Коли людина не вірить у Бога, то вона може оправдати будь-що», — кажучи іншою мовою, намагалися створити будь-яку ідеологію задля пояснення своїх вчинків. Таким чином, з однієї сторони є життя-буття, а з іншої сторони є людина, яка живе: або вона шукає Бога і намагається жити за Його законами, або творить собі якусь ідеологію, у відповідності до того, як їй хочеться жити. Натомість, дві тисячі років тому сталася подія, про яку ми всі знаємо, але яку водночас ми ще глибоко-глибоко не усвідомили — вже не людина шукає Бога, але Бог входить в історію людства. Про це ми, зокрема, співаємо у колядці: «Бог предвічний народився». Бог входить в історію людства, Бог стає частиною цієї історії. Тоді ж Бог об’являє Себе і ми це називаємо Доброю Новиною: об’являє правду про людину, об’являє правду про Бога, об’являє правду про те, як людина мала б жити. Ми ж, теперішні християни, є всього лиш ретрансляторами того, що сталося дві тисячі років тому — ми ретранслюємо в сучасні суспільства та культуру те, що Бог об’явив. Залишається лише питання суспільства: воно приймає Бога або ж ні.
Повертаючись до Вашого запитання, сьогодні ми знаходимося в Україні і настає певний історичний момент, коли наша культура і наша держава хочуть вибрати свої цінності та орієнтири. Звичайно, що так можна, адже вже багато осіб вибирало, зокрема, старозавітні Содом і Гоммора, у яких багато намагалося жити за своїми ідеологіями. Усі ми пам’ятаємо Радянський Союз, де також була дуже добре вибудувана ідеологія, де були гарно прописані закони, але до чого призвело таке будування своїх законів? Тому для мене боляче, що ми знову як суспільство пробуємо творити якусь свою ідеологія, свої закони, щоби щось собі оправдати. Ти не можеш творити собі якусь нову ідеологію на противагу закону земного тяжіння, який існує. Так само є і з Божими законами, які існують. Тому, залишається питання до нас як до людства: або ми віримо в Христа і тоді приймаємо те, що Він нам об’явив, або не приймаємо. І ми бачимо, що сучасне людство, — адже це питання не лише України, — хоче жити за своїми правдами, або як кажуть у народі: «Хочуть бачити свого бога». Це саме твориться тепер у сучасній Україні.
Другим аспектом, про який мало говориться і який ми повинні розуміти, є те, що нічого не буває безплатно, тобто, за все доводиться платити. Україна отримає різноманітні фонди та підтримку із світових та європейських банків і держав. Окрім цього, треба розуміти, що разом із тим часто ставляться певні умови для отримання цього. Тому тут не є питання лише в тому, що депутати щось прагнуть чи розуміють. Вони часто можуть бути в певній мірі шантажовані. До прикладу, певні організації можуть заявити про те, що вони надають кредити, але ми повинні прийняти ті чи інші закони або рішення. Таким чином, українці не мають відваги сказати і протистояти цьому. Отож, я би звертав увагу сьогодні насамперед на цих два аспекти.
А як можна назвати суспільство, яке на законодавчому рівні відрікається від поняття гріха щодо ЛГБТ і абортів. Це якась нація безбожників? Я не знаю і не хочу давати зараз визначень, а надам цей привілей Вам. Але як же по-іншому можна дивитися на таке суспільство?
Я думаю, що тут є проблема не тільки суспільства, але також і нас як християн. Якщо би ми зробили статистичне опитування, то в Україні задекларували б себе християнами 75–80 %.
Нещодавно, було зроблено таке опитування Центром Разумкова і кількість осіб, які вважають себе християнами дорівнювала 70 %.
Добре. Тоді потрібно сказати, що у Верховній Раді є 70 % християн. Принаймні, теоретично мало б бути. Питання напрошується саме по собі: чи ці християни, які є представлені у Верховній Раді, є свідомими чи несвідомими? Чи вони розуміють, що вони роблять чи не роблять? Тому тут не йдеться про те, чи щось діється чи не діється, адже завжди щось буде ставатися і діятися, і це часто не залежатиме від нас як від Церкви. Питання полягає в тому, чи ми як християни свідомі своїх вчинків. Знаєте, радянська влада також прийшла в ті часи, які вважалися християнськими у Росії, Церква існувала християнська, правда ж? Але не зуміли протистояти, не зуміли зайняти свою позицію. На моє переконання, саме це є проблемою багатьох наших депутатів, які хоч і декларують себе християнами, приходять до Церков, — нема різниці чи це є греко-католики, римо-католики, православні чи протестанти, — але в сутності вони не живуть тим, що вони декларують. Адже якщо я декларую, що я — українець, то я й розмовляю українською мовою, якщо ж я декларую, що я — християнин, то я мав би розмовляти християнськими цінностями. Тут також існує проблема нашого українського християнства: ми декларуємо себе християнами, але насправді ми не знаємо своєї віри, ми не розуміємо слова «християнство». Коли б ми розуміли слово «християнство», то це питання ніколи б не виникало, ніколи б не підіймалося заради прийняття тих чи інших законодавчих та державних актів.
Я пам’ятаю, що у Великобританії ще шість років тому був ув’язнений один протестантський священник, який сказав, що гомосексуалізм — це гріх. Він відсидів, як мені здається, пів року, доки не був звільнений. Багато було також у тій же Великобританії судових позовів і, мені здається, що більшість на користь тих, хто вважав, що його гідність було принижено, назвавши його грішником. Зокрема, тут йде мова про гомосексуалістів. Ми також знаємо, що тиждень тому Комітет, який писав цей законопроєкт, відхилив прохання Всеукраїнської ради Церков прийняти певні поправки, до прикладу, що не є нетолерантним, якщо ми маємо свободу слова і маємо право говорити про те, що певна поведінка є гріхом, і дуже добре було б, якби ми говорили про це і надалі. Ніхто не обмежує права проводити певні маніпуляції сексуальним меншинам у їхній поведінці, але й надайте право говорити правду згідно із Євангельським словом. Наскільки ми знаємо, Комітет та автори цього законопроєкту відхилили таке положення. І я собі так подумав, що це виглядає як початок великого конфлікту між представниками Церков і релігійних організацій та державою, тому що якщо законопроєкт, врешті-решт, буде проголосований, то ієрархи не перестануть казати лише в церкві, що це є гріхом, адже говоритимуть про це через пресу, публічно, на зібраннях та на телебаченні, куди їх будуть кликати. Відтак офіційно представники цих різноманітних організацій чи приватні особи матимуть право подавати у суд. Тому розпочнеться неконтрольований хаос. Чи не бачите й Ви таку незавидну перспективу якоїсь активної фази протистояння між державою і представниками Церкви?
Поки що, цілковито невідомо, що з цього всього буде. Залишається питанням: чи саме це не є такою далекою перспективою, коли хтось спеціально хоче створити цей конфлікт у суспільстві? Це невідомо. Може, спеціально цей законопроєкт запущений, щоби спровокувати це протистояння. Я не можу про це сказати. Лише хотів би сказати, що ми як християни завжди покликані до свідчення. Ми маємо свідчити, як я вже казав на початку, те, що об’явив Христос. Я глибоко переконаний, що ті особи, які переживають свої гомосексуальні почуття чи подібні до них, то це є їхнім правом, їхнім вибором. Вони можуть хоч верх ногами ходити і це є їхнім правом. Але! Я глибоко переконаний, що ми маємо свідчити їм. Чому? Це не тільки питання обов’язку, а це питання того, що ці люди у вічності, — і в цьому я глибоко переконаний, — запитають нас: «Слухайте, друзі-християни, ви ж знали, як це мало бути, а чому ви про це не свідчили, не говорили?» Що ми тоді їм скажемо? «Бо законопроєкт був прийнятий, бо такі були обставини?» Це є дуже важливо, про це свідчити і говорити, адже саме вони, — ці особи, які живуть таким грішним життям, — вони колись у вічності нас запитають: «Чому християни, які знали якою є правда, не свідчили цього? Ви що, боялися? Ви не були впевнені? Чи ви не до кінця розуміли про це?» Тому я переконаний, що ми маємо про правду свідчити. Питання про те, до чого приведе прийнятий закон, — я би не звертав на це увагу. Адже закони приймаються, відтак відміняються. Коли ж говорити про історію Церкви, ми завжди переживали періоди мучеництва. У перших віках християнства було великою честю віддати своє життя за Христа, бути мучеником, то чому би для нас, сучасних християн, не було би великою честю постраждати? Чому би для нас не було великою честю пролити мученицьку кров? Я не вважаю, що це є зле чи погане, адже це є свідчення християнства. Я би не боявся будь-чого, що діється в державі, прийняття будь-яких законів, бо Христос є з нами, Господь є з нами. Чого і кого ми маємо боятися?
Як Ви самі роздумуєте про цей законопроєкт? Як Ви думаєте, його приймуть чи ні? Запас моральних цінностей в Україні достатній, щоб, все таки, відстояти і не допустити до законодавства цю ініціативу?
Звичайно, що я не знаю про те, чи приймуть законопроєкт, чи не приймуть, адже невідомо, що за цим стоїть, як я вже казав. У нас, в Україні, кажуть: «Як не знаєш про що йдеться, то йдеться про гроші». Може, і справді ми дискутуємо про певні моральні цінності, а тут питання грошей. До прикладу, Україну зашантажували, що їй не дадуть якийсь кредит, якщо ми не приймемо цей законодавчий акт. Тому питання саме в тому, що невідомо, що за цим стоїть. Але я вважаю, коли ми як Церкви та християни будемо про це говорити і свідчити, — не тільки так, як ми зараз говоримо на «Радіо Марія», — але говорити публічно, на радіо і телебаченні, писати звернення. Коли церковні ієрархи займуть рішучу позицію і також про це говоритимуть, то суспільство задумається, адже і воно тестує нас як Церкву, — загально беручи Католицьку, Православну, Протестантську, — наскільки ми це проковтнемо, наскільки ми засвідчимо, що це є зле і недобре. Якщо ми задекларуємо це, то я цілковито впевнений, що цей закон може бути неприйнятий. Коли ж ми легенько пошумимо, погудимо, у своєму середовищі понарікаємо, то вони приймуть цей закон і все. Може, я наведу не зовсім добрий приклад, але, — хай вибачать мене читачі, — кажуть: «Пусти свиню під стіл, вона на стіл пхається». Таким же залишається питання до Церкви. Нас тестують щодо того, наскільки ми готові ті чи інші речі проковтнути. Ми ж не в праві проковтнути чи не проковтнути, адже це питання сутності християнства. Христос проголосив це і я не можу бути, — як я часто повторюю, — більш модерний чи більш традиційний єпископ. Я можу лише свідчити про те, що об’явив Христос. Христос же об’явив про цінність та про гідність людини, Христос засвідчив про те, що сім’я, родина — це чоловік і жінка, отож, я маю про це свідчити. Це не моя думка, це не лише питання вчення Церкви, це не питання про те, чи я традиційний, а чи інший, — це є те, що об’явив Христос. Коли ж я вірю в Бога, я це маю об’являти далі. Тому, повертаючись до Вашого запитання, все залежить від того, наскільки ми в Церкві будемо рішуче стояти на тому, що об’явив Христос, настільки держава не матиме відваги приймати такі рішення.
Ваше Преосвященство, ми більше боялися небезпеки, що зараз буде законопроєкт, який буде стосуватися т. зв. гомосексуальних шлюбів, тому багато експертів говорять про те, що наступним кроком буде легалізація ось таких партнерств чи союзів, а потім — адопція дітей. Після чого можна ще багато чого і багато яких збочень узаконити. Як Ви думаєте, наскільки це вірогідно, що наступні кроки будуть саме такі?
Я вже казав, якщо ці сили, які лобіюють, є достатньо могутніми і вони побачать, що цей закон пройшов, то будуть і наступні кроки. Це те, про що я вже сигналізував. Ми не можемо зупинити щось, але як християни маємо свідчити правду, навіть задля тих людей. Адже коли ми змиримося і затихнемо, то ці люди сприймуть свою «правду», сприймуть це як досягнення «правди». Коли ж ми їм вказуємо на щось протилежне, то це подібне до того, як би хтось приїхав до України із Англії й казав, що він хоче їздити по лівій стороні на дорозі. Йому б відповіли, що тут є інші закони та порядки. Він же відповість: «Ні, ми живемо у толерантній державі, яка зветься Україна, і я хочу їздити по лівій стороні дороги». Йому знову скажуть: «Ми не їздимо по лівій стороні». «А це демократична держава чи недемократична?» — запитає англієць. Тому насправді, ми можемо жонглювати поняттями щодо того, що є толерантність, а що нею не є. Коли ми говоримо про християнство, то це є об’явлена релігія. Ми часто говоримо про цінності, — їх також людина може собі видумувати і творити, — натомість, християнство — це те, що нам об’явив Ісус Христос. Тому ми повинні стояти на сторожі цих цінностей задля інших людей і навіть задля тих людей, які цими цінностями не живуть.
У День гідності та свободи: «Роби те, що в тебе під носом»
Отож, ми переходимо до наступної теми. Ваше Преосвященство, 21 листопада відзначається річниця початку Майдану. 21 листопада 2013 року розпочався Майдан, коли тодішній президент Віктор Федорович Янукович не захотів йти європейським шляхом, гостро відкликавши своїм підписом назад європейські прагнення українців. Це спонукало до виникнення усім відомих подій. Однак, нещодавно відбулося соціологічне дослідження, — можливо, воно не зовсім репрезентативне, — яке призводить до певного сум’яття: зараз люди сумніваються у тому, чи вийшли б вони на Майдан, якби знали, що відтак відбудеться анексія Криму, війна на Сході України, падіння ВВП, 11 тисяч вбитих і т. д. Таким чином, люди немовби не бачать жодної користі із того протистояння, яке сталося. Ваше Преосвященство, якщо взяти до уваги ці погляди людей, котрі так гостро оцінюють те, що сталося після Революції, який можна зробити духовний висновок?
Існує такий вислів серед митців, що «доки твір недовершений, людям його не показують». Адже коли демонструєш недовершену картину, то вона виглядає дещо намазаною; коли лише шиєш певну одежу, то не показуєш її із одним рукавом чи взагалі без рукавів, бо воно виглядає дивно. Таким чином, сьогодні ми ще не бачимо усієї завершеної картини, цілого процесу повстання України, тому ми не можемо вловити і зрозуміти для чого у цій картині ця війна, окупація Донбасу, анексія Криму… Нам тяжко це зрозуміти. Це подібне до тієї ситуації, коли у нас болить зуб: що б нам не розказували, як би не радили думати щось побожне чи читати Святе Письмо, він буде продовжувати боліти. Ти продовжуєш на нього звертати увагу, адже не можеш просто забути про цю біль. Будь-яка подія у житті, чи це позитивна, а чи негативна, у період її тривання сидить у нас домінуюче: ми увесь день про неї думаємо, живемо цією негативною чи позитивною подією, не вдається переключитися на щось інше. З іншої сторони, я не дарма розпочав говорити про картину, адже для того, щоб добре роздивитися усю картину, потрібно дещо відійти. Коли людина перебуває заблизько, вона не може побачити цю картину у повноті. Тому, ми також не можемо зрозуміти у повноті всього, що діється у нашому житті. До прикладу, у мене в житті відбувається багато подій і я часто не маю відповіді на питання «чому вони стаються?» А ми доволі часто ставимо собі це запитання. Отож, я собі часто переформовую це запитання: кажу собі не «чому?», але «для чого?». Що саме хотів Бог мене навчити цієї чи іншою подією? Що Бог хотів мені тим показати? Таким чином, коли ми говоримо про сучасну ситуацію в Україні, ми абсолютно не знаємо цілого процесу, чому так діється. Особисто для мене завжди мир і спокій приносить переконання, що за цим усім стоїть Господь. Як я уже згадував, Бог має Свій величезний план щодо України і я цілковито впевнений, що Україна має свою місію в історії Церкви, в історії людства. Коли ж це все так порозкидано, то це нагадує ремонт у хаті: коли робиш ремонт у хаті і все навколо порозкидано, то там неприємно перебувати. Так само і жити в країні, де відбувається стільки перемін, не надто приємно. У японській культурі, коли прагнуть побажати тобі чогось поганого, то кажуть: «Щоб ти жив у часі перемін». У нас сьогодні величезні та яскраві переміни, саме тому вони болять. Я цілковито розумію цей біль, трудність людей, усю цю ситуацію та людську поставу. Однак, хотів би нам побажати, щоб ми, все таки, мали терпеливість і розуміння, що це Божий процес. Коли ж Бог розпочинає певний свій процес, він безсумнівно цей процес доводить до добра. Тому я певний, що ця ситуація в Україні, яка розпочалася із Дня гідності і триває досі через трудні і складні часи, остаточно приведе до добра цілу нашу українську націю.
На Вашу думку, у нас ремонт чи крах?
Я відчуваю, що у нас ремонт і не відчуваю, що у нас крах. Я не знаю, чи ви займалися колись ремонтом? Спочатку хочеш побілити, потім передумуєш і вже хочеш поздирати все, тоді треба все перетинкувати, перештукатурити. Потім раптово виникає потребу певну стіну розвалити. Таким чином, чим більше берешся, тим більше треба докласти зусиль. Я певний у тому, що Україна сьогодні перебуває у своєрідному величезному ремонті, але не в красі. Також цей величезний ремонт потребує часу.
А як щодо кадрів? Сьогодні управляють люди, які не мають жодного досвіду. Натомість, професійні люди сьогодні принижені.
Я не можу судити про те, хто є професіоналом, а хто — ним не є. Звичайно, кожен із нас дивиться із своєї позиції. Кожна партія, яка йде на вибори, говорить про те, що вона є найбільш професійною, що вона найбільше може допомогти суспільству чи Україні. Кожен прагне виглядати рятівником нашої держави. Однак, Спасителем є лише Господь Ісус Христос. Нам ніколи не потрібно надіятися лише на князів людських, на президентів чи на різні політичні сили, адже це величезна проблема нас як християн. Ми дуже часто приземлюємося, ми дуже часто уповаємо на ті чи інші сили чи структури. В чому була і є сила Католицької Церкви? Вона завжди була поза структурою; завжди була свідомою, національною, патріотичною Церквою, служила тому народові, в державі якого вона перебувала, але завжди залишалася вище будь-якої політичної структури. Саме тому вона могла служити по-Божому. Ми як християни завжди маємо спокусу втягнутися у цей політичний дискурс, у це земне буття про те, хто кращий. Загалом, в українців є така тенденція: ми зачаровуємося в якогось кандидата, а потім — розчаровуємося. Останні 25 років це зачарування та розчарування змінюються. Українці є тим народом, що завжди хоче чуда; ми не хочемо працювати, засукавши рукави, але прагнемо чуда — прийде якийсь президент чи міністр, чи чергова Верховна Рада і щось змінить. Але такого чуда не варто й чекати. Господь буде з нами співпрацювати, але ми повинні засукати рукави і працювати у своїй державі. Не треба дивитися на те, хто є при владі, але треба працювати на тому місці, де мене поставив Бог. В монашій традиції кажуть: «Роби те, що в тебе під носом». Ведучий повинен робити у себе в студії те, що під носом, владика Венедикт не розуміє цілковито, чому Бог його послав до Америки, — я ніколи не мріяв бути в Америці і не знаю, чому я тут є. Проте, я чуюся щасливим. Чому? Тому що я свідомий того, що я тут невипадково, тут мене поставив Бог. Тому зичу усім, щоб ми, українці, на своїх місцях розпочали менше критикувати, а почали робити там, де нас Бог поставив. Не давати хабарів, не бути дотичним до корупції, робити чесно і працьовито, — ми би змінили цю країну. Адже оздоровлення суспільства розпочинається не лише десь із голови, згори, від Верховної Ради чи Президента; оздоровлення суспільства розпочинається від кожного із нас. Нашою ж проблемою є те, що ми хочемо, щоб хтось змінився: щоб змінився той чи інший керівник чи особа. Любі друзі, пробуйте змінюватися самі! Коли ти змінишся сам, то зміниться твоя парафія; коли зміниться твоя парафія, вона вплине на твоє село чи місто, а це місто вплине на цілу Україну. Тому, змінюймося самі, бо іншого шляху у християнстві просто не існує: змінюватися самим і навколо нас будуть змінюватися інші!
Владика Венедикт Алексійчук про наслідки Голодомору сьогодні
Переходимо до заключної теми: 23 листопада ми згадуємо Голодомор 1932–1933 років. З цієї нагоди продемонструю цікаву соціологію, а саме 82 % людей в Україні визнають події 1932–1933 років геноцидом, решта 18 % — вагаються. Варто сказати, що за останні п’ять років, як кажуть соціологи, на рівні 80 % ця цифра заморозилася. Ваше Преосвященство, вже пройшло майже 90 років з тих пір, а чи ще відчувається духовний наслідок?
Дослідники говорять про те, що наслідки відчуваються впродовж трьох поколінь. Звичайно, що наслідки існують. Адже наслідки того, що Христос воскрес є досі; наслідки винайдення книгодрукування є дотепер; також винайшли інтернет, за допомогою якого ми тепер можемо спілкуватися, і це має свої наслідки, — тому наслідки є завжди. Натомість, питання до психологів та соціологів, якими є ці наслідки та як із ними поводитися. Я глибоко переконаний, що це величезна подія, яка тоді струснула ціле українське суспільство. Також я цілковито переконаний, що ця подія має якісь наслідки і дотепер на наше суспільство. Які вони? Я не є спеціалістом, щоб про це говорити.
А як щодо того, що Росія всіляко не хоче визнавати ці події як Голодомор, хоча у деяких містах нинішньої території Російської Федерації, — те ж саме Поволжя, — також відбувався цей жахливий Голодомор. В чому Ви вбачаєте причину цього?
Причина полягає у тому, що коли Росія визнає це, то автоматично вона повинна взяти на себе відповідальність. Звичайно, що тогочасна більшовицька влада прагнула придушити український народ, адже в Україні у цей час відбувалися тисячі повстань, бо люди по містах і селах були свідомі. Тому потрібно було щось зробити, тобто, заморити голодом. Найбільші масштаби повстань відбувалися в Україні, тому вони зробили цей Голодомор саме тут. Також у певній мірі це зачепило Росію, зокрема на Поволжі, хоча і в набагато менших масштабах. Саме тому Росія цього не визнає, бо це означає також визнати певну свою відповідальність.
Владика Венедикт Алексійчук: «Наша єпархія — це практично територія Європи і близько 15-и територій України»
Ваше Преосвященство, останнє запитання про Вас: як Ви чуєтеся у Сполучених Штатах Америки? Який загальний фон? Чи більшає парафіян? В якому стані зараз Ваша єпархія? Знаємо, що територіально вона не в один раз більша за Україну. Як себе почувають вірні Української Греко-Католицької Церкви за океаном?
Територіально, наша єпархія — це практично територія Європи. Коли ж порівнювати її із Україною, то це близько 15-и територій України. Це величезна територія, на якій існують наші парафії, які є дуже різноманітними: від чисто українських, які живуть за юліанським календарем до чисто англомовних, де немає жодної особи з українським корінням і які живуть за григоріанським календарем. Більшість парафій є мішаними, де частину складає теперішня еміграція, іншу частину — українці, народжені вже тут, а ще іншу частину — американці, які не належать до нашої Церкви, але вони люблять її, бо саме в нашій Церкві віднаходять повноту Католицької Церкви, з однієї сторони, а з іншої сторони — повноту візантійської Церкви, яку ми називаємо Православною Церквою. Наша Греко-Католицька Церква — це в сутності одночасно, і Католицька, і Православна Церква, ба більше, я би сказав, що вона репрезентує Церкву першого тисячоліття, коли вона була ще нерозділена, єдиною та цілою. Звичайно, наші парафії у останні роки мають певний динамічний рух, хоч нам не є легко, адже, з однієї сторони, є багато україномовних, які хочуть мати багато українського, починаючи від української мови і культури, з іншої сторони, є також багато англомовних, які хочуть вживати більше англійської мови. Однак, я також спостерігаю те, що чим більше ці парафії зростають духовно, тим більше між ними панує мир і порозуміння. Найбільшим викликом для нашої єпархії є територія — у нас парафії знаходяться за щонайменше 300–400 км одна від одної. Можете лише уявити, наскільки це величезні відстані. Тому ми тепер працюємо над тим, щоб існувала у нас внутрішня комунікація і єдність, щоб ми мали відчуття приналежності до єдиної єпархії. У нас є достатня кількість священників: на 40 наших парафій у єпархії ми маємо 50 священників. Практично, усі вони володіють двома мовами: українською та англійською. Як правило, коли я відвідую ці парафії, то завжди потрібно говорити на обох мовах, зрідка — лише на українській, а це рідше — лише на англійській. Отож, динамічно працюємо, розвиваємося, засновуємо нові парафії, будуємо нові церкви, з’являються нові священники. Але також є ще дуже багато праці.
Ваше Преосвященство, прийміть подяку від імені всіх наших читачів. На завершення просимо Вас уділити архиєрейське благословення.
Бог, Який є Богом любові, нехай дасть досвідчити цю Любов кожному із нас, щоб ми були свідками цієї Божої любові для кожної людини, яка зустрічається на нашій життєвій дорозі. Благословення Господнє нехай зійде на кожного і перебуває із Вами завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Повний аудіозапис програми «Архипастир відповідає» із владикою Венедиктом Алексійчуком можна прослухати тут.
За матеріалами Сергія Іваницького для «Радіо Марія»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Венедикт АлексійчукЄпископ Єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США)
