Владика Василь Величковський

Архиєпископ Луцький, адм. місцеблюститель Глави УГКЦ, блаженний священномученик УГКЦ

Народився	1 червня 1903 року в Станіславові (сьогодні — Івано-Франківськ).
Священичі свячення	9 жовтня 1925 року з рук єпископа Луцького і всієї Волині владики Йосифа Боцяна.
Єпископська хіротонія	4 лютого 1963 року у московській квартирі з рук патріарха Йосифа Сліпого.
Помер	30 червня 1973 року у м. Вінніпег (Канада).

Дитинство і родина

Василь Величковський народився 1 червня 1903 року в Станіславові (сьогодні — Івано-Франківськ) в родині священника. Він — нащадок козацького роду зі Східної України, представників якого виселили на Кубань після зруйнування Запорізької Січі. Як писав у своїх споминах сам владика, один з його пращурів «не міг чи не хотів жити під російським пануванням і перейшов у західноукраїнську Галицьку землю». Дід майбутнього єпископа, отець Юліян Величковський (1814–1872) був парохом в селі Дитятин (нині — Галицький район Івано-Франківської області). Замолоду, навчаючись у Духовній семінарії, приятелював із видатним просвітителем отцем Маркіяном Шашкевичем (1811–1843) і на свято Покрови 14 жовтня 1836 року вперше виголосив проповідь українською мовою в стінах львівського храму. Того дня Шашкевич проповідував у катедрі святого Юра, Микола Устиянович — в церкві святої Параскеви, а Юліян Величковський — у Волоській (Успенській) церкві.

Батько блаженного Василія, Володимир Величковський (бл. 1870–1940) також обрав духовну стежку, на момент народження сина опікуючись парафією в селі Шупарка (тепер — Борщівський район на Тернопільщині). Дружина отця Володимира Анна (1877–1959) також походила зі священничої родини. Її батько, отець Микола Теодорович (1850–1917) служив парохом у Трибухівцях, Гусятині й Пробіжній Новій.

Натомість молодша сестра Марія (1885–1951), тобто тітка Василя Величковського, овдовівши, вступила до монастиря Чину святого Василія Великого, взявши ім’я Моніка. Пізніше мати Моніка Марія Полянська була ігуменею у Словіті, Журавному, Підмихайлівцях, а під кінець життя розділила мученицький шлях багатьох гнаних за правду.

Освіта

У віці восьми років Василь почав ходити до початкової школи в селі Пробіжна на Чортківщині, де провчився три роки. Далі батьки віддали Василя на навчання до василіянського Інституту Святого Йосафата. Гімназію Василь Величковський закінчив у Городенці. Цікаво, але серед своїх вчителів блаженний Василій згадував двох майбутніх співбратів по Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) — Івана Балу (1894–1970) та Миколу Коп´яківського (1894–1968), які більшість життя душпастирювали в Канаді. Саме у гімназії його застала Перша світова війна, і саме у Городенці у 1918 році він вступив до лав Січових Стрільців.

На початку листопада 1918 р. брав участь у встановленні української влади в Городенці та околицях. Під час українсько-польської війни скерований до канцелярії Коша Українських Січових Стрільців. Свій воєнний досвід владика Величковський пізніше описав так: «Я нікого не вбив, не ранив і сам остав живий і неранений, хоч був серед куль і небезпек. Для мене ясно… Мамина вервичка, благословення і молитва були завжди зі мною…» Восени 1919 року Василь, разом з рештою бійців Української Галицької Армії, перейшов річку Збруч, опинившись на Наддніпрянській Україні. В Старокостянтинові на Хмельниччині потрапив у польський полон, однак невдовзі втік і в кінцевому підсумку щасливо повернувся додому.

У 1920 році він відразу вступив на богословські студії до Львівської семінарії, де професором догматики був о. д-р Йосип Сліпий. Водночас в Українському Таємному Університеті він студіював право. Дияконські свячення Василь отримав в 1923 році з рук митрополита Андрея Шептицького.

Отець Василь Величковський з матір´ю та сестрами, 1955 рік

Священниче служіння

29 серпня 1925 році, після чотирьох років семінарії, Величковський у віці 22 роки вступив до монастиря Отців Редемптористів у Голоску біля Львова під патронатом о. Йосифа Схрейверса. «Одного разу, літом 1924 року, мене відвідала моя тета ігуменя Моніка. Трохи поговорила і спитала, чи я не міг би відпровадити її до Збоїськ у монастир отців редемптористів, бо має духовну справу до отця Йосифа Схрейверса. […] Ми прийшли до монастиря, тета задзвонила, ввійшла до розмовниці, де зараз мав надійти отець Йосиф Схрейверс, а я залишився в парку, що оточував монастир і закурив собі. — ділився спогадами владика Василій. — За деякий час тета вийшла на поріг і закликала мене до середини. Я ввійшов і привітався з сивим ласкавим усміхненим отцем Йосифом, якого перед тим не знав, а він наче старий приятель заговорив: „Добре, добре, я Вас приймаю до нашого монастиря. Ви поїдьте трохи додому на канікули, а 1 серпня приїдьте до Голоска на новіціят. В келії можете собі курити, але щодня на один папірос менше, бо в нас не курять“. То була відповідь без мого питання, без моєї просьби. Я мав право, кажучи по людськи, обуритися, чи хоч сказати, що я ж сам не просив, ані не просив тету посередничати. Однак я нічого не сказав, тільки попрощався і вийшов з тетою, з якою теж ні слова не говорив про цю справу».

Незабаром, 9 жовтня 1925 року, він прийняв Таїнство Священства від єпископа Луцького і всієї Волині владики Йосифа Боцяна.

Спочатку молодий о. Василь Величковський два роки працював вчителем у ювенаті — малій семінарії отців-редемптористів у Збоїськах біля Львова, яка мала тоді понад сотню студентів. Чуючи покликання до місіонерської діяльності, він разом з іншими отцями їздив по селах і містечках Галичини, допомагаючи у проведенні місій та реколекцій. Помітивши великий проповідницький талант о. Василя, настоятелі вирішили в 1927 році перевести його до монастиря в Станіславові, де працювала велика місійна група на чолі з визначним місіонером о. Йосифом Де Вохтом.

Отець Василь Величковський – місіонер. Світлина 1930-х рр.

У зв’язку із включенням Волині у склад Республіки Польщі відкрилися можливості апостольської праці там. У серпні 1928 році о. Василя Величковського призначили займатися духовною опікою галицьких переселенців замість о. Григорія Шишковича, що поїхав працювати з українцями в Канаді. Величковського правив Літургію, проповідував, сповідав, учив катехизму, хрестив дітей, допомагав у будові двох десятків каплиць. Внаслідок агітації прибічників московського православ’я спочатку працювати з людьми було важко, і саме тут знайшов особливий вияв проповідницький та організаторський талант о. Величковського: йому вдавалося переконати людей у необхідності єднання з Вселенською Церквою навіть там, де зазнавав невдач владика Миколай Чарнецький. Маючи велику набожність до Пресвятої Богородиці, наполегливо поширював на Волині почитання ікони Матері Божої Неустанної Помочі, що завдяки своєму східному стилю єднало і греко-католиків, і православних. Тоді близько двадцяти тисяч православних приступило до єдності з Греко-Католицькою Церквою. Одним з перших вступив до греко-католицької громади рідний брат Лесі Українки Микола Косач зі своїм сином Юрієм, о. Величковський часто правив Літургію в їхньому родинному селі Колодіжному.

Через польських сестер шариток, які працювали в шпиталі, де лікувався маршал Пілсудський, о. Василь у 1930 році зумів дістати від нього нечуваний досі дозвіл перетворити польський костел в Ковелі на греко-католицьку церкву. Польська влада неприхильно ставилася до місійних успіхів о. Величковського та владики Чарнецького, тому на вимогу уряду Польщі у 1935 році о. Василь Величковський покинув Волинь і переїхав до монастиря в Станіславові. Звідти він розгорнув енергійну місіонерську працю в містечках і селах Західної України, плідно співпрацюючи з о. Зеноном Коваликом, який також був визначним проповідником. Місії тривали по десять днів і закінчувалися місії великим походом з хрестом через усе село, в якому брали участь тисячі людей з навколишніх сіл.

Отець Василь Величковський (праворуч) разом з владикою Миколаєм Чарнецьким на місії. Волинь, 1933 р.

У 1936 році о. Василь був одним з головних доповідачів на Унійному з’їзді УГКЦ у Львові. Він виголосив для отців реферат про методику унійної праці серед православних, наголошуючи на необхідності дотримуватися східної традиції в богослуженнях і проповідях.

22 вересня 1939 року Червона Армія зайняла Західну Україну і нова влада відразу розпочала планове знищення Української Греко-Католицької Церкви. Все ж, о. Василь організував на свято Страждальної Матері Божої урочистий похід вулицями міста Станіславова. У поході брали участь тисячі вірних, і навіть солдати зі Сходу знімали шапки й хрестилися, бо до того нічого подібного в житті не бачили. За організацію цього походу отця Василя викликали до НКВД, але з огляду на його велику популярність серед людей відпустили.

У 1941 році за дорученням митрополита Андрея Шептицького і на прохання православної громади о. Василь виїжджає до міста Кам’янця-Подільського. Проте, отець пробув у місті тільки три дні, бо внаслідок наклепів німецький комендант наказав йому під загрозою розстрілу протягом доби покинути місто.

У 1944 році, коли Червона Армія провадила запеклі бої біля Тернополя, то виявилось, що в Тернополі нема жодного священника, який опікувався б парафією. Отець Величковський зголосився поїхати в гущу боїв і став ігуменом місцевого монастиря редемптористів.

Отець Василь Величковський (сидить другий зліва) зі співбратами. Світлина 1940-х рр.

У ніч із 10 на 11 квітня 1945 року енкаведисти арештували практично всіх греко-католицьких ієрархів із митрополитом Йосифом Сліпим включно. Кілька місяців пізніше, 7 серпня, у монастирі Успіння Пресвятої Богородиці в Тернополі, де він був на той момент настоятелем, заарештували й отця Василя Величковського. У слідчому ізоляторі НКВД йому пропонували перейти на православ’я. Після твердої відмови відправили до Києва, де за «активну антирадянську пропаганду» обласний суд виніс вирок найвищої міри покарання через розстріл.

Чи не єдиним «доказом» його провини стала стаття «Найважливіша справа», вміщена у виданому в роках німецької окупації кишеньковому календарі. Стаття була присвячена молитві, а не політиці, проте сталінські слідчі й тут знайшли «зачіпку». «Є молитва подяки, що Бог звільнив нас від червоної банди. — пригадував Кир Василій по декількох десятиліттях, — Є молитва просьби. Просимо-молимось до Ісуса і Марії, щоб оберігали нас, щоб не вернулась, не прийшла червона орда. Ті два слова: банда і орда. Ніде не було написано, що то я писав, але не було виходу, змусив мене. Я мовчазно потакнув і справа закінчилася та була віддана до Київського обласного суду».

Три місяці о. Василь чекав виконання вироку і проповідував в камері смертників, з якої щовечора виводили й розстрілювали одного в’язня, а на його місце присилали нового.

Однієї ночі «з речами на вихід» викликали і о. Величковського, проте не розстріляли, а замінили смертний вирок на 10 років ув’язнення в концентраційних таборах на Воркуті.

Він, як і інші в’язні, копав вугілля при морозі у 50 градусів, але, не зважаючи на суворий режим, майже кожного вечора служив потайки Святу Літургію. Митрополит Максим Германюк згадує, що «за чашу служила о. Василеві накривка від консерви, вона була і дискосом, і престолом, і його церквою. Такий був Храм Божий, така віра, така Церква, якої не знищить ні Москва, ні жодне насилля, якої не замкне жодна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа».

Як згадував політв´язень Борис Мірус, котрий перебував разом з блаженним на засланні у Воркутлазі (рос. Воркутинский исправительно-трудовой лагерь), той був «беззастережним авторитетом для всіх вязнів на Воркуті. Його колосальна віра в Бога, в Церкву, в Христа і його глибока молитва об’єднувала й омивала від бруду повсякденних пересварів, непорозумінь і буденщини табірного життя».

У 1955 році після закінчений терміну 10-літнього ув’язнення влада дозволила о. Величковському повернутися до Львова. Отець Василь згадує у своїх споминах: «Несподівано скоро проминуло мені моїх десять літ кари і ось мої ноги знову ходять по вулицях рідного Львова».

Отець Василь Величковський з матір´ю Анною. Тернопіль, 1956 рік

Повернувшись до Львова, отець Василь Величковський знайшов пристановище у самотньої старенької польки, яка мешкала за адресою: площа Возз’єднання (сучасна назва — Соборна), 11, кв. 3. Тут отець Василь проживав із братом Іринеєм Маньком, ЧНІ, (1920–1992) до свого повторного арешту в січні 1969 року. 2 квітня 1959 року в цьому помешканні відійшов до вічності інший співбрат отця Василя, владика Миколай Чарнецький (1884–1959) — перший український єпископ-редемпторист, колишній апостольський візитатор для католиків східного обряду Волині й Полісся, багатолітній в’язень радянських концтаборів, згодом також беатифікований. Тривалий час квартира на площі Возз´єднання слугувала одним з найактивніших осередків Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі, після єпископської хіротонії Кир Василія перетворившись ще й на «єпископську катедру».

Після звільнення з таборів о. Василь відвідує віцепротоігумена Филимона Курчабу, заїжджає до різних знайомих і братів зі Згромадження редемптористів. Повний оптимізму, він побудував у невеличкій своїй кімнаті малий престіл і кожного дня служив Святу Літургію для жменьки віруючих. У часи глибокого підпілля і переслідування Греко-Католицької Церкви о. Василь вчить таємно молодих семінаристів, править Літургію у приватних помешканнях, займається духовним проводом сестер-василіянок.

Отець Величковський між двома ув´язненнями, 1960 рік

Єпископська діяльність

У 1959 році о. Василь одержує єпископську номінацію. А під час ІІ Ватиканського собору папа Іван ХХІІІ звернувся до Генерального секретаря КПСР Нікіти Хрущова з проханням звільнити митрополита Йосифа Сліпого для участі у Соборі. Митрополита було звільнено, і під час триденного перебування в Москві йому вдалося послати телеграму до о. Величковського з проханням негайно приїхати для залагодження важливої справи. Отець Василь прибув до Москви і 4 лютого 1963 року відправив з митрополитом Літургію, під час якої о. Величковського було висвячено на єпископа й призначено місцеблюстителем Греко-Католицької Церкви в Україні. Очоливши катакомбну Церкву, владика Величковський висвятив понад сорок нових священників. Він написав і поширював книжечку про Матір Божу Неустанної Помочі, провадив активну душпастирську діяльність. А 2 липня 1964 року владика Василій уділив єпископську хіротонію співбратові по Чину отцеві Володимиру Стернюку. Після висилки владики з СРСР на початку 1972 року обов’язки місцеблюстителя лягли на плечі владики Володимира.

18 жовтня 1968 року НКВД провело масові ревізії в таємних українських священників і у помешканні владики Величковського. Однак, Величковського тоді не заарештували. Це сталось у січні 1969 року. На суді владику Величковського звинувачено в «антисовєтській пропаганді» та слуханні релігійних передач з Ватикану.

«Офіційно мене засуджено за те, що я написав книгу „Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі“. — розповідав владика невдовзі по виході на волю. — В цій книзі я бажав виявити прикладами, взятими із щоденного життя, що людина, позбавлена віри, є також поганим громадянином. Я навів деякі приклади. В одній великій трикотажній фабриці у Львові були виявлені поважні зловживання на великі суми карбованців. І хто це міг зробити? Очевидно, не той, хто боїться Божої кари за гріх, але невіруючий… Коли ж урядові чинники заперечують Бога і Його закони, громадяни чуються звільненими від Божих законів та й державі також не підкоряються. Таким чином суд знайшов, що я у своїй праці зневажив совєтську дійсність, та наклав на мене найвищу можливу кару. Але в дійсності вони хотіли мене покарати за мою діяльність, як священика та єпископа».

Суд тривав три дні й присудив владиці Василеві три роки ув’язнення у таборах суворого режиму. Це трирічне ув’язнення владика відбував у тюрмі найсуворішого режиму в місті Комунарську, поблизу Донбасу. Це була страшна тюрма, і там Василь Величковський захворів серцем. 27 січня 1972 року єпископ Василь закінчив своє друге ув’язнення, цього разу його депортували з СРСР.

«Про свій побут в тюрмі владика Василь не любив говорити, однак там мусили його дуже мучити. — писав біограф блаженного отець Стефан Бахталовський, ЧНІ (1889–1984). — На це вказує наступне спостереження: коли привезли його до лікарні у Вінніпезі (Канада) і як там побачив медичних сестер та лікарів у білих халатах, то такий страх нападав на нього, що холодний піт його заливав, а серце страшно билося. Це вказувало, що вигляд медичних сестер і лікарів у їхніх халатах пригадував йому пережите в тюрмах».

Після депортації Василь Величковський відвідав свою сестру в Загребі, а потім поїхав до Рима, де зустрівся з Блаженнішим Патріархом Йосифом Сліпим. Папа Павло VI сердечно прийняв владику Величковського і понад 40 хвилин розмовляв із ним про переслідування Греко-Католицької Церкви в СРСР.

Провівши деякий час у Римі, владика Величковський їде на запрошення митрополита Максима Германюка до міста Вінніпегу. Тут місцеві українці вітали його як героя, незламного борця, довголітнього в’язня концентраційних таборів, що вижив наперекір усім силам зла.

Свою першу (приміційну) Архиєрейську Літургію владика Василь Величковський відслужив щойно 2 липня 1972 року в храмі святих Володимира і Ольги у Вінніпезі. Разом із ним, окрім згадуваного митрополита Германюка, служили також преосвященні Ніль Николай Саварин, ЧСВВ, єпископ Едмонтонський, та Ісидор Борецький, єпископ Торонтський.

Владика Величковський (справа) і патріярх Йосиф Сліпий. Рим, 1972 рік

Останній рік життя українського святця виявився надзвичайно насиченим. «Наш Ісповідник віри, немов передчував близький кінець свого життя, тому ревно трудився, щоб своїми відвідинами важливіших осередків українського поселення в Канаді і США та своїм апостольським словом зігрівати українців у розсіянні, спонукати їх до вірности й жертовної любови своєї Церкви, та тіснішої злуки з Українською Греко-Католицькою Церквою, терплячою в катакомбах СССР». — згадував отець Стефан Бахталовський. Попри негаразди зі здоров’ям, єпископ-мученик побував із архіпастирськими візитами в Торонто, Філадельфії, Вінніпегу, Едмонтоні, Йорктоні, Міннеаполісі, Саскатуні, Ньюарку тощо. Його голосом промовляла до вірних переслідувана, загнана в новітні катакомби, але не знищена Церква: «Я вам приношу привіт з України, від українського народу, від рідної Церкви, від української молоді, що молиться потайки, щоб ворог не бачив і не чув. Свята віра нас тримає, наш народ живе з Богом і Бог кріпить наш віруючий народ. Слово Боже переходить з уст до уст, нас тримає любов, що проявляється у взаємній помочі, як перші християни це робили. Наші люди діляться клаптиками хліба, що їх не забрав ще окупант. Український народ у прадідній вірі нескорений, його не зламав голод, тортури, тюрми, заслання на Сибір. Покровителька України, Мати Божа нас боронить. Вона заносить молитви перед престіл Всевишнього за український народ». Востаннє владика Величковський звернувся із батьківським словом до вірян 16–17 червня 1973 р., перебуваючи в гостях у українських католицьких громад Ютіки й Трої (штат Нью-Йорк). Після повернення до Вінніпегу тяжко занедужав і вже не повернувся до активної діяльності…

Як свідчить брат Василь Стець, перед від’їздом за кордон владиці Величковському за наказом КГБ зробили ін’єкцію отрути сповільненої дії, і тому він не прожив на волі й року. Суботнього ранку 30 червня 1973 року його серце зупинилося на 70-му році життя та 10-му році єпископських свячень. Пригадують, що перед смертю він не раз повторював: «Большевики знищили моє тіло, але не знищили мого духа».

Поховали святця 5 липня на цвинтарі Всіх Святих поблизу Вінніпега.

Майже через тридцять років щодо владики Василя Величковського — «зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам’яті кир Василя Величковського, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені під час переслідувань за віру, з нагоди 2000 Ювілейного Року» — розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіальному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 року богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Василя Величковського, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святіший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію єпископа Василя Величковського як блаженного мученика за Христову віру. Під час Архиєрейської Божественної Літургії 27 червня 2001 року у Львові Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив Василя Величковського блаженним.

Після ексгумації тіла прославленого владики виявилось, що воно повністю зберегло форму. Нетлінні мощі блаженного помістили в саркофаг із нержавіючої сталі і 22 серпня 2002 року урочисто перенесли до редемптористського храму Святого Йосифа у Вінніпезі. А 20 липня 2014 року, під час Всеукраїнської та молодіжної прощі до Марійського духовного центру «Зарваниця» (Тернопільська область), блаженного священномученика Василя Величковського проголосили покровителем в’язничного капеланства УГКЦ.