Владика Іриней Білик

Владика Іриней Білик

Єпископ-емерит, Канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре

Народився

2 січня 1950 року в с. Княжпіль (Добромильський район, Львівська область).

Священичі свячення

14 жовтня 1978 року із рук Преосвященного Софрона Дмитерка, єпарха Івано-Франківського.

Єпископська хіротонія

15 серпня 1989 року відбулася підпільно.

Дитинство і родина

Народився 2 січня 1950 року у с. Княжпіль (неподалік Добромиля, Львівська область) в сім’ї Івана Білика та Анни з Крентів. Про своїх батьків владика Іриней згадує із особливим трепетом і любов’ю: «Батькам і родині завдячую за виховання в атмосфері любові до Бога, Церкви і України, “коли народ був в кайданах, край у руїні, а ворог навіть молитись не давав”. Батьки були робітничо-селянського походження, але передавали нам - дітям, спадщину релігійного і національного виховання в нашій родині, як кажуть “з діда - прадіда”. Постійна щоденна спільна молитва, підпільні богослужіння в нашій хаті, де приїздили періодично підпільні священики і збиралися на богослужіння люди. Батько і мати любили співати. Тож пригадую їх майже щоденний напівшепотом вечірній спів релігійних і патріотичних пісень, яких вони знали безліч. А в час великих наших релігійних свят батьки любили переспівувати всі пісні з пісенника, присвячені цьому святові. Пригадую, коли батьки купили в той час ламповий радіоприймач, щоб слухати передачу Служби Божої з Ватикану, яку менше-більше не заглушували на відміну від інших українських передач, особливо радіо “Свобода”. І якось 22 січня пізно увечері, коли я наставив на хвилю радіо “Свобода”, якимсь дивом не заглушили і звучав наш національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Я був зворушений, коли побачив, як батьки стали по стійці “Струнко” і зі сльозами на очах з великою пошаною напівголосом проспівали до кінця наш Гімн, що вже був заглушений по радіо. Навіть в час жорстокого встановлення сталінської комуністично-колгоспної диктатури в західній Україні батьки ніколи не йшли на ніякі компроміси з владою і чудом вдалося їм вижити. Пригадую розповідь батьків, коли в 1939 році після пакту Рібентропа –Молотова більшовики зайняли Західну Україну і почали встановлювати комуністичну владу. Приклáдами автоматів розбивали двері і з собаками-вівчарками вривалися в хати і ставили всіх під стіну та б’ючи всіх підряд, перелякані діти з лементом ховалися попід ліжка. Люди перший раз побачили звиродніле обличчя людиноненависницького комуністично-сталінського режиму. А після закінчення війни більшовики остаточно в Галичині почали встановлювати свої Совєтські порядки і закони, як і на сході України після більшовицького перевороту в 1917 році. Батьки в той жорстокий час єдині в селі відмовилися від «добровільної колективізації», коли в людей забрали все, мовляв колгосп повинен людей забезпечити усім, а натомість з сіл вивозили все, плануючи в Галичині повторити голодомор, як і на сході України в 1932-1933 роках. Так, як виховував дідусь, вся велика родина після спільної ранішньої молитви і сніданку дружно виходила в поле і цілий день працювала на своїх кількох гектарах землі, збирали урожай, частину якого віддавали в колгосп в якості податку, а решта залишалася для родини. Люди в колгоспах голодували, дідусь по ночах ділився з людьми зібраним урожаєм. Приходили з різними перевірками і шантажем та погрозами. Мамі довелося навіть з вилами стояти на воротах і нікого не пускати. Із розповідей тітки (бо батьки про це боялися нам говорити, щоб десь не проговоритися, бо за це ще в той час можна було попасти в тюрму) я довідався, як часто ввечері під вікном роздавався характерний «пташиний свист». Мати знала, що це наші партизани. Виходила крадькома надвір. «Ганю, ми їсти потребуємо», - ледь було чути шепіт знайомих хлопців-партизан. «За три години», - відповідала мати. Відразу в темноті різали курей, варилася картопля. Через назначений час пару партизан заскакували в хату і забирали приготовану поживу. Та одного разу хтось-таки доніс. Якраз на світанку я народився, а тут почалася облава енкаведистів, наїхало більшовицького війська на автах, оточили село, з собаками і клацаючи затворами зброї, всіх повиганяли з хат і оточили. Мене не дозволили взяти. Батьків тримали цілий день. Можна уявити собі стан і переживання моєї матері. Прибігла ледь притомна, дитина цілий день голодна і в холодній хаті ще дихала, не маючи вже сили плакати».

Освіта

В 1957 році розпочав навчання у Княжпільській восьмирічній школі і в 1959 році продовжив у середній школі м. Добромиля, куди батьки переїхали на постійне місце проживання. В 1965 році з огляду на глибоке християнське патріотично-національне родинне виховання і відмову вступити у ВЛКСМ та через репресії змушений був припинити навчання в цій школі і вступив до Львівського електротехнікуму зв’язку, паралельно продовжуючи навчання в Малехівській середній вечірній школі (Жовківський район, Львівська область). В 1968 році за релігійні переконання і утиски з боку влади, змушений був залишити навчання в технікумі. Того ж таки року вступив на фізичний факультет Львівського державного університету, однак тодішній політичний режим не дозволив продовжити навчання і через півроку був відрахований з університету.

Восени 1968 року розпочав монаший вишкіл і філософсько-богословські студії в підпільному Чині Отців Василіян.

У 1968 році змушений був податися подалі від Галичини і вступив на фізичний факультет Ужгородського державного університету. Але там попав під пильний нагляд КГБ, так як паралельно продовжував духовні студії і підтримував тісні зв’язки з підпільними священиками Галичини і Закарпаття та єпископами Олександром Хірою, Йосафатом Федориком та Софроном Дмитерком, та ще й проживав на квартирі в родині монахині Теофіли Манайло, ЧСВВ, яка була свідком вбивства єпископа Теодора Ромжі підісланою агенткою НКВД. Тут, на цій квартирі проживало ще декілька релігійно і національно свідомих студентів і часто відбувалися підпільні богослужіння.

В 1972 році за сфабрикованими звинуваченнями на передостанньому курсі був виключений з університету і призваний на два роки військової служби, яка проходила на командному пункті штабу армії ПВО під землею стометрової глибини. Про цей період свого життя владика пригадує зі сльозами на очах: «Пригадую, коли я був вже на четвертому курсі університетських студій, КГБ дав вказівку університетському керівництву виключити мене з університету за мої релігійні і національні переконання. Я один на цілий університет не був членом комуністичної спілки молоді. Декан факультету офіційно мені сказав, що “хоч вчишся дуже добре, але ти не є радянською людиною і ми одержали наказ тебе позбутися”. Один з викладачів сказав: “Та ти всередині будь собі ким хочеш, але підпиши ту писульку про вступ в комсомол і все буде гаразд, і тобі дадуть спокій”. Був звичайний спосіб позбутися «неблагонадійного». Не зважаючи на ніякі знання викладач мав вказівку поставити на екзамені негативну оцінку. Звичайно, було ясно і до сліз боляче. Та найбільше було шкода батьків, що чотири роки старалися, переживали і матеріально забезпечували процес навчання. Було це на екзамені на військовій кафедрі. Звичайно, важко було в той час бачити ту несправедливість та і сльози на очі набігали, але Господь давав силу вистояти, так що я зовні зберігав спокій і мовчанку, так що той полковник, який приймав екзамен і фактично знущався наді мною, не витримав і закричав: “меня бесит твоë мëртвое спокойствие”. Студенти і викладачі знали, що це була замаскована політична розправа, а по документах виглядало все інакше. Але всі мовчали, бо боялися і кожний переживав за себе. Мене виключили з університету і я втратив право на відстрочку від військової служби. Отож у травні 1972 року мене забрали на два роки до так званої загальнообов’язкової (тобто, примусової військової служби). У війську військовий командир якось сказав до мене і ще одного приятеля, якого за національні погляди також виключили з педагогічного інституту, що «ви мали попасти в тюрму, а попали до мене. Тому тіштеся, що так легко обійшлося». Але так легко не обійшлося, бо коли батько, в зв’язку з хворобою астми, якою він хворів, попав в місцеву лікарню нашого невеликого 5-тисячного прикордонного містечка Добромиль, де практично всі мешканці одні одних знали і одного дня, коли мама прийшла в лікарню його відвідати, то їй сказали, що “ми його сьогодні вже ранком виписали з лікарні”. Мати повернулася додому з надією, що батько вже вдома, але він того дня не повернувся додому, наступного дня також. Опитали всіх рідних, але безрезультатно. Звернулися до місцевої влади і міліції. Але все знову безрезультатно, хоч батько мав при собі паспорт. Так що в армію на початку моєї військової служби прийшов сумний лист від матері. До цього часу нічого не відомо, чи розправа, а чи збіг обставин. Про подібні факти чи навіть свої міркування в той час небезпечно було навіть комусь говорити. Найкраще було мовчати, щоб не сталося чогось гіршого із вами».

Після закінчення служби в армії в 1974 році отримав добру характеристику і рекомендацію з війська та зміг відновитися для продовження навчання в Київському державному університеті на фізичному факультеті, який закінчив в 1977 році і одержав рекомендацію в аспірантуру та направлення на роботу в науково-дослідний інститут в м. Києві, але через переслідування з боку КГБ змушений був відбути на роботу на обов’язкове відпрацювання в район Центрального Кавказу в Кабардино-Балкарію в наукову експедицію Академії Наук України, де працював на висоті 2100 і більше метрів над рівнем моря. Там пропрацював майже десять років. Туди також прибули з Галичини ще два підпільні монахи ЧСВВ, які згодом стали священиками. Там виявилась можливість безперешкодно і часто відбувати у відрядження в Україну і таким чином підтримувати тісні зв’язки з підпільною УГКЦ та продовжувати підпільно студіювати богословські науки.

Священиче служіння

В 1978 році склав монаші обіти і був таємно рукоположений на священика єпископом Софроном Дмитерком, єпархом Івано-Франківським.

В підпільних умовах відвідував з богослужіннями Львівську, Закарпатську, Волинську області, Київ, Москву, також Казахстан та країни тодішньої Югославії, а на початку виходу Церкви з підпілля і Донецьку область.

Єпископська діяльність

15 серпня 1989 року єпископами Софроном Дмитерком, Іваном Семедієм та Іваном Маргітичем підпільно висвячений на єпископа в невеликому будинку підпільного монастиря отців Василіян в передмісті Львова.

В 1990 році після офіційної легалізації УГКЦ отримав від Святішого Отця Івана Павла II, Папи Римського благословення і Папську Буллу титулярного єпископа м. Новени і призначення єпископом-помічником Івано-Франківської єпархії УГКЦ.

В січні цього ж року Декретом Правлячого єпископа Івано-Франківської єпархії Софрона Дмитерка призначений ректором відновлюваної Івано-Франківської духовної семінарії, першої на теренах тодішнього Радянського Союзу. Навчання проходило в орендованих в місті різних залах і в актовій залі монастиря Отців Василіян, що на Майзлях. Викладачами були ще довоєнні професори, частина викладачів місцевих вузів та запрошені викладачі із-за кордону. Вже на перший курс тоді вступило понад 400 семінаристів, а на наступний рік кількість семінаристів разом із заочною формою навчання нараховувала біля 900 осіб. В цьому ж році Духовна семінарія була перереєстрована Держкомрелігії України як Теологічно-катехитичний духовний інститут і в цьому ж році відкрито Катехитично-педагогічний факультет для монахинь і кандидаток. «Коли наша УГКЦ вийшла з катакомб і воскресла до нового життя, я був призначений ректором першої в той час відновленої Станіславівської, тепер Івано-Франківської семінарії. Було велике релігійне і національне піднесення народу, молодь рвалася і готувалася до духовних і національних змагань, щоб бути на передньому фронті. Був великий духовний голод і потреба в священиках після комуністичної заборони. Після виходу Церкви з підпілля був своєрідний наче «вибух духовності». Тоді на перший курс зголосилося щось біля 400 бажаючих. Це були юнаки різного віку, які вже до вступу в семінарію мали якусь державну освіту і працю. Найстарший семінарист мав 65 років. За декілька років всіх семінаристів на стаціонарній і заочній формах навчання було вже біля 800. Професорами переважно були ті священики, які повернулися з ув’язнень і заслання, які мали довоєнні наукові ступені і солідну наукову підготовку. На катехитичному факультеті для дівчат і монахинь було біля 400 студенток. Тоді ще влада не повернула жодного приміщення, тому навчання проходило в різних залах у місті, які ми орендували для читання лекцій. Звичайно, кожного ранку всі обов’язково збиралися на спільне Богослужіння в Катедральному соборі, а потім бігли в пошуках сніданку і на заняття. Семінаристи проживали по декілька осіб на приватних квартирах. Харчуванням займалася кожна група самостійно. Керівництво семінарії хіба що розподіляло для семінаристів зібрані по парафіях кошти. А інфляція після розпаду Радянського Союзу була біля 1000 процентів. Тоді ціле місто було як «велика семінарія», оскільки різні курси семінаристів пересувалися по місті до своїх навчальних місць, а потім поверталися додому. Жодних книжок не було, тому семінаристи всі лекції змушені були собі записувати. Це був перехідний період. Але з тих перших часів вийшли добрі священики, які пам’ятають наші спільні важкі початкові кроки і які з приємністю згадуємо, коли маємо нагоду зустрічатися в Україні чи інших країнах, а чи по телефону чи листовно», - згадує владика Іриней Білик.

24 травня 1994 року паралельно призначений протосинкелом Івано-Франківської єпархії.

З осені 1994 року до літа 1996 року поглиблено студіював богослов’я в Папському університеті «Анджелікум» в Римі, де захистив італійською мовою кандидатську дисертацію із догматичного богослов’я.

19 листопада 2000 року уведений на престіл новоствореної Синодом Єпископів УГКЦ і поблагословленої Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ Бучацької єпархії УГКЦ, яку як добрий пастир і перший єпископ-ординарій провадив протягом 7-ми років. За цей час, незважаючи на різні труднощі і перешкоди, розбудував організаційні структури єпархії. Також була створена солідна матеріально-технічна база єпархіального управління на сучасному рівні з робочими приміщеннями для всіх підрозділів єпархіального управління, з актовою залою на 200 місць та сучасним конференц-залом на 50 місць, їдальнею на 120 місць з найсучаснішим кухонним обладнанням та невеликий готельний комплекс при єпархіальному управлінні для приїжджих гостей. Була проведена реконструкція Вищого дяківського училища, яке за стараннями єпископа було реорганізовано в Дяківську академію з семінарійним укладом навчання і проживання, єдину такого роду в УГКЦ. Почала регулярно виходити щомісячна єпархіальна газета «Христова Скеля» тиражем 10 тисяч примірників.

28 липня 2007 року Святіший Отець Венедикт XVI призначив єпископа Іринея Білика, ЧСВВ, Каноніком Папської базиліки Святої Марії Більшої (Santa Maria Maggiore). «В лютому 2007 року Державний Секретар Ватикану Його Еміненція кардинал Тарчізіо Бертоне повідомив мене через Папського Нунція в Києві високопреосвященого Івана Юрковича, що Святіший Отець Венедикт ХVI своїм Декретом від 6 березня підніс мене до гідності Почесного Каноніка Папської базиліки Santa Maria Maggiore (Святої Марії Більшої) в Римі. Я щиро подякував Святішому Отцеві за таку високу оцінку моєї праці. А вже в березні я отримав повідомлення, що оскільки звільнилося місце діючого Каноніка, то Святіший Отець запрошує мене для духовного служіння в цьому уряді, але для цього служіння потрібно виконати певні формальності і переїхати в Рим, щоб приступити до виконання цих обов’язків. А Папі не пасує відмовляти. Ось так я і опинився в Апостольській столиці у Вічному Місті Римі. Треба сказати, що Рим, як і вся Італія стають все більше «українськими», хоч географічно для нас, українців, все-таки є чужиною, як ви висловлюєтеся. В Італії на теперішній час відкрито для наших вірних біля 130 парафій, якими охоплена духовною опікою тільки невелика частина наших заробітчан в Італії. В деяких містах це тільки 5 чи 10 відсотків. Але з іншої сторони – духовної, наша Українська Греко-Католицька Церква приналежна до Вселенської Католицької Церкви, тобто, можна сказати є її частиною. Тому Апостольська Столиця є для нас, українських вірних, також і нашим духовним центром. Та і головний храм Католицької церкви - собор св. Петра в Римі є також і нашим. Там спочивають мощі українського святого – святого священомученика Йосафата, а над престолом святого Еразма, який також називають «українським», знаходяться мозаїчні зображення святого князя Володимира та святої рівноапостольної княгині Ольги», - згадує про свій переїзд на служіння до Риму сам владика Іриней.

9 червня 2015 року за просвітницьку місію між італійцями владика Іриней відзначений Дипломом Почесного Командора і медаллю Єрусалимського Ордена Святого Гробу Господнього.

Контактна інформація


Адреса: Papale Basilica Santa Maria Maggiore, Città del Vaticano, 00120 Roma, ITALIA-ІТАЛІЯ

Телефон: +390 (66) 988-68-00
Факс: +390 (66) 988-68-01

Ел. пошта: vescanib@gmail.com
Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae