Владика Гліб Лончина: Допомогти убогому віднайти свою людську гідність

11 листопада 2020

Щоб ефективно і правильно побудувати соціальне служіння на практиці, ми повинні звернутися до біблійних та антропологічних основ розуміння убогості та адекватної відповіді на неї. Саме тому сьогодні спробуємо поспілкуватися із преосвященним владикою Глібом Лончиною, апостольським адміністратором Єпархії Святого Володимира для українців візантійського обряду у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, про розуміння убогості у сучасному світі.

Владика Гліб Лончина: Допомогти убогому віднайти свою людську гідність

На завершення Ювілейного 2017 року Божого Милосердя Святіший Отець Папа Франциск постановив для всієї Католицької Церкви відзначати Всесвітній День убогого. Водночас Папа Римський закликав усі помісні Церкви взяти активну участь в цьому заклику до соціального служіння для найбільш відкинутих, потребуючих та бідних. У своєму першому тематичному посланні Папа Франциск зокрема нагадує, що «хто збирається любити так, як любив Ісус, то повинен діяти згідно з Його прикладом, і насамперед тоді, коли він покликаний виражати любов до вбогих». Окрім цього, Папа закликав єпископів, священників, дияконів, богопосвячених осіб, групи, товариства і рухи, волонтерів та усіх людей доброї волі — включитися у Всесвітній день убогих, «щоб ми були щоразу більше переконані до того, що ділення з бідними допомагає нам зрозуміти Євангеліє у найглибшій його правді. Бідні — це не проблема, а засіб, із якого ми можемо зачерпнути, аби прийняти суть Євангелія і жити нею».

Відразу ця соціальна ініціатива — День убогого стала справді вселенською, об’єднуючи різні куточки світу та Католицької Церкви у єдиному пориві служіння бідних та відкинутим. Не стала винятком й Українська Греко-Католицька Церква. Цьогоріч Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав закликав усі парафіяльні спільноти нашої Церква в усьому світі активно долучитися до відзначення цього Дня за посередництвом безстрокової соціальної акції «Нагодуй голодного». «Йдеться не про одноразову справу, а активізацію такого типу соціального служіння в наших парафіях загалом. Тобто збірки проводитимуться постійно і безстроково. Бо правдоподібно, питання харчування, забезпечення базових потреб наших людей буде одним із великих соціальних викликів цієї зими і наступної весни», — вважає Блаженніший Святослав. На цей заклик вже відгукнулися різні єпархії та екзархати нашої Церкви. До прикладу, Івано-Франківська архиєпархія вже з початку карантину роздає гарячі обіди для потребуючих людей, Коломийська та Чернівецька єпархії із допомогою Філадельфійської митрополії активізували усі свої ресурси для допомоги постраждалим від повеней у червні цього року, Едмонтонська єпархія закликала своїх вірних ділитися своїми харчами із живим спомином про події Голодомору 1932–1933 років, у Філадельфійській архиєпархії вже започаткувалася «Комора Доброго самарянина» із банком їжі для бідних, вірні Апостольського екзархату в Італії відкликнулися на потреби своїх співвітчизників, котрі втратили місце роботи через пандемію Covid-19 і всіляко допомагають один одному… Насправді, цей список ще можна доволі довго продовжувати.

Однак, щоб ефективно і правильно побудувати соціальне служіння на практиці, ми повинні звернутися до біблійних та антропологічних основ розуміння убогості та адекватної відповіді на неї. Саме тому сьогодні спробуємо поспілкуватися із преосвященним владикою Глібом Лончиною, апостольським адміністратором Єпархії Святого Володимира для українців візантійського обряду у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, про розуміння убогості у сучасному світі.

Ваше Преосвященство, насамперед яким є образ убогості у XXI столітті?

Двадцять перше сторіччя — це сторіччя контрастів. З одного боку, людство спромоглось на величезний поступ у технології, побуті та комунікації, з іншого — не зуміло розв’язати основні проблеми людського буття, як наприклад, постачання харчів та питної води, медична опіка та соціальні пільги для біднішого населення, погашення конфліктів між племенами, народами чи країнами.

Це образ убогости в наш час. Уміємо при допомозі машин скоріше та спритніше виробляти різні товари, але подекуди ними користується малий процент населення і вони недоступні більшості. Уміємо комунікувати з цілим світом, за мить довідуємося, що сталося на другому кінці планети, але часто не спосібні жити в мирі зі сусідами чи з іноземцями на нашій землі. Ми перенасичені їжею, вигодами, приємностями, а багато людей не можуть поставити хліб на стіл чи оплатити помешкання.

Це образ матеріальної нерівності в нашому глобалізованому світі та суспільної неспроможності зарадити тому.

При тому, бідність буває не лише матеріальною. Існує також убогість культурна, духовна, релігійна. Подивіться на низький рівень культури деяких людей чи на проблеми в шкільному середовищі. А корупція звідкіля походить? Усе це — духовна вбогість — але не в біблійному значенні. Євангельська «вбогість духом», радше, означає, що людина, усвідомлюючи свої немочі, покладається на Бога.

Кого сьогодні ми можемо назвати «убогими»? Чи це лише особи, позбавлені певних матеріальних благ для власної самореалізації та утримання своїх рідних? Чи, все таки, ми повинні бачити убогість набагато ширше, а це — потребуючі, відкинуті, самотні, дискриміновані та залишені напризволяще?

Убогі — це ті, яким з тієї чи іншої причини погано ведеться в житті. Може, тому що живуть у бідності, а може, тому що вони покинуті, стають жертвами насильства, або їх цураються, чи інші кплять собі з них, дивляться на них із погордою. Люди різні трагедії в житті переживають — ми навіть не здогадуємося…

Здавалося б, якщо поглянути на багатогранну історію людства, то сучасне століття є найбільш розвинутим у сфері технологій, є найбільш відкритим через глобалізацію і водночас є найбільш небезпечним через постійну гонку озброєнь та Третю світову війну по частинах, як означив сучасні військові конфлікти Папа Франциск в останній енцикліці «Усі брати». Більше того, кількість людей за межею бідності постійно зростає, що породжує все більше розділення між багатими і бідними. Сьогодні ми вже говоримо про розділення цілих суспільств. Як у такому заплутаному та складному світі поводитися звичайному християнинові у стосунку до бідних у тому місці, куди його покликав Господь?

Слід завжди ставити людину на першому місці — звісно, після Бога. Маю на увазі, на першому місці, порівняно з економічними факторами, класовими інтересами, незалежно від працездатности чи популярности конкретної особи. Важливо не потрапляти під вплив стереотипів, мовляв, тому що людина належить до котроїсь групи, яка мені не близька, вона гірша за мене або не хочу з нею мати нічого спільного. Христос дає нам чудовий приклад в епізоді про зцілення біснуватого в Геразинськім краю (див. Лк 8, 26–39). Нам, мабуть, було б важко подивитись співчутливо на таку маргіналізовану особу. А Христос виявив йому пошану, не вважав його покидьком суспільства — навпаки, допоміг йому віднайти свою людську гідність. Таке ставлення проявляє особа, яка любить.

Звернімось до біблійних основ. Якою бачить Святе Письмо найбільш дошкульну убогість людської особи? У чому вона полягає?

Найбідніша особа — та, яка не пізнає Бога у світі, створінні, людині. Таку особу псалмоспівець називає «безумною» (див. Пс. 52 [53], 2), та й Ісус не менш гостро висловлюється про нерозумного багача (див. Лк. 12,16–21). Це — крайня вбогість, хоч у таких людей може бути багато знань чи статків. Ісус, осуджуючи їхню поведінку, дивиться з милосердям на них і просить Отця простити їм, «не знають бо, що роблять» (Лк. 23,34).

Відразу пригадуються слова нашого Спасителя про те, що «бідних ви матимете постійно». Чи служіння бідним є нереальним соціальним проєктом, що від початків запрограмований на поразку? Яким чином у сучасному світі віднаходити наснагу і надхнення для здійснення такого виду служіння?

Людина іноді ховається за гаслом «це нереально». Та не дурімо себе — ЖИТИ ПО-ЄВАНГЕЛЬСЬКОМУ НЕРЕАЛЬНО власною силою! Лише тоді, коли відкриваємось на Божу благодать, це стає реальним. Хто з нас здатний виконати все, що Христос велить? Якби Бог судив нас за справедливістю, ми були б найнещасливіші зі створінь. На щастя, Божа справедливість — це Його милосердя. Він не каже нам спасати весь світ і допомагати кожному вбогому, голодному, покинутому. Але спонукає нас звернути увагу на цього бідного, що зараз біля мене. Свята мати Тереза з Калькути казала, що не потрібно чинити великих діл, лише малі — з великою любов’ю.

Очевидно, що першочерговим завданням Церкви є проголошення Доброї Новини про смерть і воскресіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Доволі часто Церква змушена перебирати на себе допомогу людям, яку насправді мали би надавати інші інституції: держава, благодійні організації та фонди, соціальні служби. Як правильно Церкві у теперішній час здійснювати соціальне служіння, щоб не зрадити своєї первинної місії — «Ідіть і навчайте усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа»?

Церква не займається лише душею особи, немов би її фізичне життя не мало значення. Людина творить цілість: тіло, душа й дух (це Святий Дух, який оживлює душу й тіло). Церква супроводжує людину від колиски до гробу. Хрестячи та уділяючи святі таїнства, вона духовно підтримує людське життя, сприяє його росту. Навчаючи всі народи, вона подає не лише теорію (Боже слово, катехизацію, духовний супровід), але й на практиці втілює цю теорію, бо ж людина найкраще пізнає Божу любов, коли хтось її любить, підносить, підтримує, заохочує, їй співчуває, допомагає. Не ділами закону людина оправдовується, як навчав Павло — але й без діл закону вона також не спасається. Бо добрі діла — це втілення її віри.

І насамкінець, Ваше Преосвященство, якими життєвими принципами керуєтеся особисто Ви, щоб справді не покидати ділянку соціального служіння та допомоги потребуючим у власному житті? Можливо, Ваші рекомендації стануть у пригоді нашим читачам.

Моя участь у спільноті «Віра і світло» навчила мене зосереджуватись на основному. Людина з особливими потребами не чекає від мене копійки чи дарунків — вона хоче відчути мою любов. Та її не можна надурити! Не вистачає, що всміхнуся гарно чи скажу поблажливе слово. Якщо визнаю свою вбогість (невміння любити), але, усе таки, постановляю любити цю особу всупереч собі самому, то ця людина повірить, що вона гідна любові. Це найкраща допомога вбогим.

Щиро дякую за виділений час та відповіді!

Фото з інтернету
Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ