Владика Богдан Дзюрах про зародження свого покликання «у ленінській кімнаті» та почуття гумору Блаженнішого Любомира

7 жовтня 2019

3 жовтня 2019 року в ефірі «Радіо Марія» під час радіопередачі «Архипастир відповідає» за участі ведучого Сергія Іваніцького владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, розповів про зародження власного покликання до священства «всередині „ленінської кімнати“, обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди», а також про унікальний гумор та безцінні розмови із Блаженнішим Любомиром Гузаром.

Владика Богдан Дзюрах про зародження свого покликання «у ленінській кімнаті» та почуття гумору Блаженнішого Любомира

Я надзвичайно радий вперше вітати у цій студії українського церковного діяча, єпископа Курії Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви, Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ владику Богдана Дзюраха.

Слава Ісусу Христу, Ваше Преосвященство!

Слава навіки Вам, пане Сергію та усім слухачам «Радіо Марія»!

Владика Богдан Дзюрах про Блаженнішого Любомира: «Святими не стаються в годині смерті. Святими стаються впродовж цілого життя»

Ваше Преосвященство, я читав багато Ваших інтерв’ю і зауважив наступну деталь: якщо журналісту було потрібно гарне інтерв’ю про Блаженнішого Любомира, то часто зверталися саме до Вас. Чому так?

Мабуть, це тому, що я мав привілей жити поруч із Блаженнішим. Не тільки із ним співпрацювати у межах Патріаршої Курії як єпископ-помічник Київської архиєпархії впродовж перших трьох років мого єпископського служіння тут, у Києві, з 2006 по 2009 роки, а відтак я був адміністратором Патріаршої Курії. Окрім цього, я також проживав у домі, в якому мешкав до самої смерті Блаженніший Любомир. І мабуть, що ця близькість, — можна сказати, родинна, — і духовна спорідненість спонукала багатьох людей запитувати про якісь мої відгуки, враження і спогади. Мені завжди приємно повертатися до його постаті. Нещодавно ми мали у Княжичах дуже світлу і гарну подію — освячення погруддя Блаженнішого Любомира. Це стало ще однією нагодою відчути його, неначе видиму і зриму присутність між нами. Хоча, невидимо він завжди є у наших серцях, у наших думках, а також у багатьох наших цитатах. Я зауважив, наскільки ми любимо цитувати Блаженнішого Любомира. Мабуть це тому, що його слово було дуже глибоким і надзвичайно мудрим, а нам саме цієї глибини і мудрості сьогодні надзвичайно потрібно.

У нас із отцем Юстином Бойко, який служить у Львові і дуже добре знав Блаженнішого Любомира, є така традиція завершувати усі наші ефіри якоюсь цитатою Блаженнішого або якоюсь веселою історією. Таким чином, в крайній програмі отець Юстин розказував, що колись він хотів навчитися італійської мови і прийшов до Блаженнішого Любомира Гузара за порадою щодо того, мовляв, «я домовився із камедулами, що вони мене приймуть у свою обитель для навчання». Блаженніший Любомир на це сказав: «Навряд Ви там навчитеся італійської мови, оскільки вони майже не розмовляють». Це була така доволі мудра порада. Такою отець Юстин розказував, що Блаженніший любив каву і доволі смішно про неї просив. Зокрема, він казав: «Дайте мені стільки кави, щоб розбудити 120 кілограм». Тобто, просто фантастичний гумор. А що Вам запам’яталося із гумору або вчинків Блаженнішого?

Блаженніший справді часто переплітав свою розмову таким блискучим гумором і своєю великою делікатністю. Коли він хотів дещо пожартувати із мене, то казав: «Владико, Ви знаєте, що і серед редемптористів бувають добрі люди», адже як Ви знаєте, я належу до Чину редемптористів. Натомість, коли вже нас відвідували наші співбрати-редемптористи, то я також жартома йому відповідав: «Блаженніший, то з тих добрих редемптористів до Вас приїхали». Так ми собі любили супроводжувати наші розмови і наш день усмішкою та гумором. Адже чеснота гумору — це також ознака святої людини, мені здається.

Буквально, у переддень Пасхи Блаженніший Святослав Шевчук, який також завжди з особливою теплотою згадує Любомира Гузара, оповідав історію, що у них в крипті Патріаршого собору знаходиться певна книжечка, у яку можна засвідчувати певні чуда, які відбулися за посередництвом Блаженнішого. Одна дівчина засвідчила, що зцілилася від важкої хвороби. Зараз же це дійство, — не скажу поки що чудо, адже офіційно цього ще не було визнано, — ретельно досліджується. Для Вас ще за життя Блаженніший став святим?

Святі ходять поміж нами. Я відчував його велику праведність. Я думаю, що кожна людина, яка мала нагоду спілкуватися із ним, відчувала велику Божу благодать, яка віяла із кожного його слова, з його погляду та із самої його присутності. Тому святими не стаються в годині смерті. Святими стаються впродовж цілого життя. Очевидно, що ми усвідомлювали, що живемо біля духовного велетня. Окрім того, автентичність цієї святості виявлялася в її простоті, в такій звичайності. Блаженніший любив говорити: «Я хочу бути людиною», але власне це і є вершиною нашого покликання на землі — стати людьми, якими нас сотворив Господь Бог, якими нас хоче бачити Господь Бог на свій образ і подобу. Мабуть, він старався протягом усього свого життя до цього ідеалу наближатися, а ми бачили, як у ньому чітко віддзеркалювалися прикмети та риси люблячого Бога-Отця.

Від «ленінської кімнати» до монашої келії: історія покликання владики Богдана

А зараз поговоримо про Вас. Ваше Преосвященство, якраз зараз я досліджую Вашу біографію і саме із неї хочу розпочати говорити про Вас. Чи можна до Вас приєднати такий певний епітет, що зараз, можливо, є дещо затертим, а саме, що ви пробивалися до єпископства, до певних таких регалії «через терни до зірок». Оскільки, у Вашій біографії є такі пункти, як навчався у Львівському ПТУ харчової промисловості. Мені здається, що там не настільки легко було навчатися. Потім Ви служили у війську, і як я розумію, радянському. Не знаю, чи в Україні, чи за межами, але цілком імовірно, що саме за межами України. Це були нелегкі часи, як мені здається, так?

Очевидно, що коли говорити про застосування цього гасла «через терни до зірок» у контексті стремління до єпископства, а саме єпископство розглядати як якусь зірку на пагонах церковних, то очевидно, що це дуже недоречно.

Я про повноту священства.

Скажу Вам щиро, що коли я вступив до монастиря, у мене було одне бажання — бути добрим, а можна сказати більше, святим священником і монахом. Кажучи відверто, я більше нічого не хотів у своєму житті. Мабуть, найменше я би хотів стреміти до єпископства. Хоча й дехто може мені заперечити, адже навіть Святе Письмо каже, що доброю річчю є прагнути єпископства. Але це єпископство у значенні великого служіння. І велика відповідальність радше буде відлякувати людину, аніж її манити. Я вже не раз повторював це і повторю це щиро сьогодні, що не можу зрозуміти людей, які хочуть бути єпископами. Однак, очевидно, що прийняття цієї вістки про моє призначення єпископом-помічником до Києва, яку я отримав із уст Блаженнішого Любомира на початку грудня 2005 року, було для мене як «сніг на голову». Це був початок зими, але в моральному плані це був легкий шок для мене. Вочевидь, це було найважче рішення у моєму житті, яке я досі приймав. З іншого боку, сказавши Богові «так», я ніколи за це своє «так» не пошкодував. Я відчував і відчуваю до сьогодні велику підтримку Божої благодаті і також підтримку багатьох людей, які за мене моляться. При цій нагоді я би хотів подякувати їм та заохотити до молитви за священників та єпископів. Адже зараз є непрості, нелегкі часи і в світі, і в Церкві. Тому, щоб ми могли достойно виконувати наше служіння, ми потребуємо Вашої підтримки і Вашої співпраці.

Владико, якісь корисні навички Ви дістали з ПТУ чи армії?

З армії почалися мої радикальні зміни в моральному плані, в пошуках Бога. В армії у мене стався випадок, який вплинув на все моє подальше життя. Відбулася зустріч із військовим, який приїхав до нашої військової частини. Я служив у радянському війську з 1985 по 1987 рік. До слова, я буквально вчора дивився фільм «Заборонений» про Василя Стуса і ще раз собі усвідомив, що у 1985-му році, як він помирав в радянських концтаборах за вільну, соборну, незалежну Україну, я тоді, власне, почав свою військову службу. Це відбувалося в Калінінградській області, 11 кілометрів від польського кордону. Туди до нашої частини приїхав військовослужбовець, художник, грузин за національністю. Він розписував та розмальовував відповідними плакатами «ленінську кімнату». Одного вечора я затримався і почав з ним розмовляти про загальнолюдські цінності, про правду, про добро… У певному моменті розмови, яка тривала вже довгий час, він витягнув зшиток з книжки, яка була без обкладинки. Це був жмут аркушів невеликої книжки. Він почав мені читати. Текст мене дуже вразив, бо це були слова про Бога. Пригадую собі, як сьогодні, ці слова: «Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне в небі — не вір йому, бо птахи небесні тебе випередять. Коли тобі хтось скаже, що Царство Небесне є в глибинах океану — не вір йому, бо риби морські тебе випередять. Але Царство Небесне є в тобі і навколо тебе». Військовослужбовець запитав, як я розумію ці слова. Я почав ділитися своїми роздумами. Розмова затягнулась до пізньої ночі. Наприкінці, я запитав свого співрозмовника: «Як знайти правду?». У свою чергу, він запитав мене: «Чи ти ходиш до церкви і молишся?». Я сказав: «Так, ходжу і молюся». Військовослужбовець дав пораду, — «Роби це далі і знайдеш правду». Ця зустріч, у певній мірі, утвердила мене в дотеперішніх пошуках. Я мав свою історію релігійного життя, але ця зустріч у війську пробудила в мені дуже свідоме бажання і рішучість йти за голосом правди, незважаючи ні на що. Згодом, після звільнення з лав радянської армії, також були певні пошуки. Щоправда, як сказала одна жінка у фільмі, який ми нещодавно бачили про українську еміграцію в Італії, — «Це не ми шукали Бога, це Бог шукав нас». Щось подібне було в моєму житті. Я б міг сказати, що це не стільки я шукав Бога, а Бог шукав мене. І ось настав момент покликання, коли зустрілися моя людська свобода і Божа пропозиція, Божий поклик. Згодом почалась моя «пригода» в семінарії, в монашому житті, а потім настав момент покликання єпископського.

Відтак можна сказати, що радянське військо привело Вас до священства?

Опосередковано, не маючи такого наміру. Уявляєте собі, всередині «ленінської кімнати», обвішаної плакатами і гаслами радянської пропаганди, звучить слово про Боже Царство. Це майже, як Христос, що зійшов до Аду.

Про підпілля Української Греко-Католицької Церкви

Виглядає фантастично! Ваше Преосвященство, я бачу, що десь 24 роки Вашого життя припало на радянську добу. Це значить, що Ви пізнали дуже добре переслідувану Церкву, Церкву в підпіллі. Поділіться своїм найяскравішим, найболіснішим чи найрадіснішим спогадом із цих Ваших свідомих років переслідування Церкви.

Сказати щиро, я не пережив на собі безпосередньо досвіду підпільної Церкви, оскільки в селі, де я народився, храм був відкритий. Я ще пам’ятаю нашого старенького пароха, першого священника, якого я пам’ятаю свідомо, — о. Юліан Ортинський. Це був дуже славний парох і справді праведна людина. Зокрема, він брав участь у Львівському псевдособорі у 1946 році. Правдоподібно, таємно повернувся у лоно Католицької Церкви, адже саме такою була практика у ті часи, як я тепер вже довідався. Наші підпільні єпископи таких священників, які під тиском радянської влади підписали православ’я, а потім розкаялися, повертали назад, проте не змушували йти у підпілля, а благословляли на те, щоб вони служили надалі на тих парафіях, де вони перебували і провадили людей у дусі католицької віри, тримали їх при Бозі, надавали їм здорову науку Божу. Таким був мій досвід і я справді пригадую, з якою великою пошаною ставилися люди до цього священника, відчуваючи його праведність. Він помер досить швидко і доволі неочікувано від запалення, у відносно молодому віці, адже мав близько 60 років, у 1974 році. В цей час мені було лише 7 років. Пізніше прийшов інший парох, який був дуже добрим. Він одним із перших у нашому Миколаївському районі повернув нашу громаду у лоно Української Греко-Католицької Церкви. На той час, я вже мав певну дотичність до нашої Церкви і у свій спосіб його підтримував, адже на нього чинився певний тиск і навіть, — наскільки мені відомо, — були певні погрози, висловлені у його бік. Богу дякувати, він виявився доволі мужнім. Таким чином, досвід підпільної Церкви я пережив досить опосередковано. Пригадую, коли я ще вчився в школі, моя тітка Марія збирала в своїй хаті ревнителів і ревнительок Католицької Церкви і провадила там молитвами, які з об’єктивних причин священник не міг відправляти в храмі, оскільки відразу на нього донесли б до КГБ. Тітка вже мала більший досвід спілкування з підпільними греко-католицькими священниками, зокрема з отцем Матеєм Гаврилівим. Зокрема, у тітчиному домі були Молебні до Серця Христового, вервиця. Я на ці молитви ходив досить охоче. Хоча часто я казав своїй тітці, що ці молитви, які ми молилися цілу годину на колінах, можна би було трохи скоротити. Моя тітка була дуже ревна і на мої юнацькі пропозиції, на щастя, не погоджувалася. Інший такий сигнал про існування підпільної церкви я отримав ще будучи в школі. Одного разу моя тітка зробила для мене дещо дивну пропозицію: вона зазначила, що можна стати священником, але «не потрібно ходити до церкви». Я не розумів, як можна перестати ходити до храму для того, щоб стати священником. Побачивши здивування на моєму обличчі, тітка нічого не пояснила, але тепер я розумію, що вона мала на увазі. Очевидно, існували підпільні семінарії. Саме тому вибір такої семінарії передбачав розірвання із формальною приналежністю до Православної Церкви.

Нещодавно була 30-та річниця виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Чи пам’ятаєте Ви день виходу з підпілля?

Завжди, коли йдеться про дати, я дещо хочу уточнити. Властиво, 30 років тому відбулася легалізація Української Греко-Католицької Церкви, а вихід з підпілля стався двома роками раніше. На початку серпня 1987-го року ініціативна група під проводом двох єпископів — владики Павла Василика і владики з Закарпаття Івана Семедія, разом з кількома десятками священників та богопосвячених осіб і, здається, із понад двома сотнями мирян греко-католиків, заявили про вихід з підпілля. Власне, цей момент наша Церква вважає початком виходу з підпілля. У 1989-му році, напередодні історичної зустрічі тодішнього очільника Радянської держави президента Горбачова зі святим Папою Іваном Павлом ІІ відбулася легалізація наших громад. Тобто, радянська влада дозволила реєструвати наші громади. Очевидно, обидві події, в тій чи іншій мірі, стали доволі резонансними. Особливо це стосується першої події, оскільки вона сталася незадовго після об’явлень Богородиці у Грушеві та рівно рік після Чорнобильської трагедії. Отож, сталося маленьке чудо. Абстрагуючись від автентичності об’явлень, чудо сталося у душах людей, які втратили страх перед радянською системою і почали відкрито визнавати свою приналежність до Української Греко-Католицької Церкви. А вже сам факт легалізації був неначе природнім наслідком, проте також великим Божим даром, який відкрив нові перспективи для існування нашої Церкви. Із новими перспективами з’явилися нові виклики.

Молодість і єпископство: «Іду, щоб працювати, щоб послужити»

Ваше Преосвященство, я пригадую, що Ви стали єпископом у 2006 році. На момент єпископської хіротонії Вам було 39 років. І що цікаво, я дивився рейтинг наймолодших єпископів УГКЦ та РКЦ, — виявляється і такий існує, — який діє зараз. І там у першій шістці чотири наймолодших єпископи УГКЦ та два єпископи Римо-Католицької Церкви в Україні. Скажіть, будь ласка, що це значить бути у таких роках, які й для священства не можна назвати доволі старими, а навпаки — молодими, вже у 39 років стати єпископом? Що відчуває людина, яка вже володіє такою відповідальністю у неповні 40 років?

Це великий виклик. Коли відбувалася розмова із Блаженнішим Любомиром, я на це звертав увагу, як на можливість чи потенційну перешкоду, або як на аргумент, за яким я хотів, до певної міри, сховатися від прийняття рішення. Блаженніший у своєї притаманній простоті і з почуттям гумору сказав: «Отче, якщо молодість — це хвороба, то запевняю Вас, що вона швидко минає». Коли мене висвятили, я впродовж кількох років, як казали мені мої товариші, адже я за тим не слідкував, був наймолодшим єпископом у Католицькій Церкві. Щиро скажу, я на це не звертав увагу. Для мене було важливішим розуміти, що за цим стоїть Божа воля, що Господь устами Церкви мене кличе. Також мене підбадьорював тоді мій тодішній настоятель і протоігумен отець Михайло Волошин: «Отче, бути єпископом — це не є привілей, це не є почесті, але це покликання до великої праці, великого труду, а ми не повинні боятися праці для Церкви». Саме так я це сприймав — іду, щоб працювати, щоб послужити. Якщо Церква вважає, що я можу послужити, то я не повинен відмовлятися, не повинен втікати від цієї праці, бо це є певне моє покликання. Потім я не звертав на це великої уваги, адже мушу визнати, що ніколи не мав із цим труднощів і, мені здається, інші люди їх не мали, в тому числі і старші співбрати у священстві сприймали мене із належною пошаною, із підтримкою, за що я їм вдячний. Тому для мене вік не став якоюсь трудністю, а тепер уже непомітно минуло 13 років єпископського служіння і я вже можу із повним правом не записувати себе до молодих єпископів.

Далі буде…

За матеріалами Сергія Іваніцького для «Радіо Марія»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ