«Святий Престол і Україна: спільна історія та спільне майбутнє», — доповідь Владики Богдана Дзюраха на конференції «Україна — Ватикан у контексті християнської Європи»

22 грудня 2010

Ваша Еміненціє!

Високоповажна Пані Посол!

Ваші Високопреосвященства!

Шановні гості!

Дорогі брати і сестри!

Насамперед, я хотів би привітати всіх учасників цієї наукової конференції від імені Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара та всього Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Дякуємо Посольству України при Святому Престолі та факультетові суспільних наук Університету св. Томи Аквінського за організацію цього симпозіуму, метою якого є дати загальний огляд відносинам між Україною і Святим Престолом.

Дуже важливо, що ця конференція відбувається на порозі 2011 року, коли ми готуємося до Різдва, такого близького кожному християнинові свята. Конференція дає нам змогу пережити усвідомлення приналежності до однієї християнської родини, основаній на єдиній вірі в Ісуса Христа, Спасителя людства. А закінчиться 2011 рік ще однією символічною подією: різдвяна ялинка, привезена з України, буде розміщена на площі Святого Петра на початку Адвенту (Передріздвяного посту). Користаючи з можливості, хочу подякувати пані Послу та її співпрацівникам, а також представникові Уряду України панові Юрію Богуцькому за їхню готовність співпрацювати з українськими Церквами у виконанні цього невеликого, проте, дуже конкретного жесту близькості та обміну між нашою державою та Римським Апостольським Престолом.

Власне, наша конференція та Різдво Христове наступного року, немовби обрамлять увесь 2011 рік, коли ми відзначатимемо десяту річницю історичного візиту Слуги Божого Папи Івана Павла II в Україну (2001). Сподіваюся, що наступний рік дасть нам добру нагоду замислитися над посланнями цього справжнього Паломника миру та братерства, яким був великий Папа-слов’янин. Насмілюся сказати, що разом із мучеництвом українських вірних за їхню вірність Католицькій Церкві та їхнє сопричастя з Наступником св. ап. Петра, цей візит Святішого Отця та його послання складають невичерпний скарб, який надихає наше життя сьогодні та спрямовує наші думки до спільного майбутнього в Європі.

У зв’язку з цим я хотів би згадати про деякі аспекти церковного життя в нашій країні в європейському контексті та в контексті її зв’язків з Римським Апостольським Престолом.

Цінування та захист християнської ідентичності України

Україна — європейська країна, християнські коріння якої сягають початків християнства. Вважається, що прихід християнської віри до нашої країни розпочався з події Хрещення Київської Русі в 988 році за волею святого Володимира Великого, якого ми вважаємо «рівноапостольним». Тому, дехто називає наших предків «працівниками одинадцятої години» через досить пізнє впровадження християнства в нашій державі, порівняно з іншими європейськими країнами.

Проте, християнство на території України існує практично від початків Христової Церкви. Про це свідчать християнські громади, що існували в Північному Причорномор’ї вже в І столітті, бо відомо, що св. Папа Климентій, засланий імператором Траяном до Криму, виявив там близько 2000 християн. Упродовж наступних століть потрібно ствердити наявність живих стосунків з грецьким та римським світами, особливо серед мешканців південних регіонів сьогоднішньої України; пізніше була місія святих Кирила і Методія, хрещення князів Аскольда і Дира у 866 р. разом з їхніми підлеглими та святої княгині Ольги (бл. 955 р.) — всі ці події зберігали живою присутність християнської традиції на наших територіях і підготували всю націю до важливої події 988 року, коли народ Київської Русі під проводом великого князя святого Володимира прийняв християнську віру і Київ став «колискою християнської культури всієї Східної Європи», як це сказав Папа Іван Павло II під час вітальної церемонії в аеропорту «Бориспіль» 24 липня 2001 р. Хрещення Київської Русі є історичною подією, від якої «почалася євангелізація народів, котрі знаходяться у східній частині європейського континенту та навіть поза Уралом» (Знову ж таки, так висловився Папа Іван Павло II, під час урочистостей в Римі з нагоди Тисячоліття Хрещення Русі-України у 1988 році). У Києві розпочалося серцебиття слов’янсько-європейського християнства у його східному прояві. Звідти вийшли місіонери, натхненні Господнім наказом: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 16, 15).

Таким чином, Хрещення Київської Русі незгладимо позначило не тільки історію нашої держави, а й всієї Європи, тому що не можна правильно та повною мірою зрозуміти природи, культури та історії нашого континенту, ігноруючи східну християнську спадщину, яка вийшла з хрещальних вод нашого Дніпра, який саме через це називають «українським Йорданом». Також у майбутньому Європа ніколи не буде повноцінною, не усвідомивши присутності та цінності східної традиції, яка складалася впродовж століть і яка також зробила свій внесок у формування європейської ідентичності спільно з традицією західною.

Саме в цьому полягає «європейське покликання» України: свідчити повноту християнської традиції на нашому континенті. Будучи далекими від будь-якої претензійності чи будь-якого месіанства, ми усвідомлюємо наше «покликання», а отже, і наш обов’язок перед Богом підтримувати традиції неподільної Церкви і тим самим, сприяти духовному оновленню європейського континенту. Ми не знаходимося під воротами Європи, у нас немає потреби стукати в них, тому що ми повноправно належимо до неї, ми повною мірою знаходимося «всередині», ми в її серці та розумі як свідки тисячолітньої християнської спадщини центральних та східних регіонів, ми вклали свою лепту в її формування і продовжуватимемо живити її нашим культурним та духовним внеском. На мою думку, замість того, щоб говорити про «повернення України до Європи», слід радше говорити про необхідність відкриття Європою присутності в її обширі України з усім багатством східної історичної, культурної та духовної спадщини.

Сама Європа повинна вирішити, що вона хоче: залишатися закритим соціально-політичним простором, в якому домінує спільний ринок матеріальних благ, чи знову стати спільним простором духовних цінностей, оживлених християнською традицією?

Святий Престол, словами Римських Архиєреїв, завжди підтримував і пропагував ідею Європи, об’єднаної довкола спільних цінностей. Зокрема, Папа Венедикт XVI при різних нагодах упродовж багатьох років не один раз закликав Європу «свідомо віднаходити свою душу», «заново черпати найкраще зі своєї спадщини», «зміцнювати свою християнську та гуманістичну спадщину» тощо. У цьому повчанні ми, українці, знаходимо підтвердження наших прагнень та заохочення в нашій діяльності.

Зцілення ран минулого

У проповідях та промовах Івана Павла II 2001 року під час його візиту в Україну мене вразила одна особливість. Високо оцінюючи гідність українського народу та його роль у збереженні християнської спадщини, Вселенський Архиєрей звертався до нас з глибокою повагою та щирою дружбою, вживаючи такі вислови, як «дорогий народ», «великий», «благородний», «сміливий свідок любові та витривалий у відстоюванні релігійної свободи». Водночас він із батьківською турботою не один раз повторював бажання, щоб Бог зцілив всі рани нашого народу. У зв’язку з цим, дозвольте мені нагадати принаймні кілька з таких його висловлювань:

Хоча ще болять шрами величезних ран, завданих впродовж нескінченних років гноблення, диктатури і тоталітаризму, під час яких були позбавлені і розтоптані права народу, дивися із впевненістю в майбутнє (Прощальна церемонія у Львівському аеропорту, 27. 06. 2001).

Прошу Всемогутнього Бога благословити тебе, український народе, і зцілити всі твої рани. Нехай Його велика любов наповнить твоє серце і веде тебе у третьому християнському тисячолітті в напрямку до нового майбутнього надії (Прощальна церемонія у Львівському аеропорту, 27.06.2001).

За їхнім [блаженних українських новомучеників] заступництвом, нехай Господь виллє на ваші рани оливу милості та розради, щоб ви могли з довірою дивитися на те, що вас чекає, знаючи у ваших серцях, що ви є дітьми Батька, який ніжно любить вас (Беатифікаційна Літургія, Львів, 27. 06. 2001).

Нас не дивує цей підхід до нашої історії, особливо, нашої історії минулого століття. З одного боку, це було століття масового мучеництва, яке можна порівняти із переслідуваннями перших християн у Римській імперії; з іншого — це було століття нищівного атеїзму, який придушував кожну форму людської свободи, принижував гідність окремих людей та цілих народів, спровокував війну проти Бога і людини, наслідком чого стали мільйони жертв. Ця трагічна історія, по суті, завдала душі нашого народу таких глибоких ран, які спричиняють страждання всім нам і які вимагають божественного зцілення. Сліди цих ран ще не зникли. Під пам’ятниками Леніну, які є всюди в центральній та східній Україні (лише у столиці — біля 20!), ми живемо в тіні смерті, яку на нас кидає комуністичне минуле. Чи ви можете собі уявити принаймні один пам’ятник Гітлеру на центральній площі будь-якого німецького міста, наявність якого пояснюють тим, що нацизм, мовляв, належить до історії країни і від цього нікуди не втечеш?

Від історії неможливо втекти. Проте від поганої історії та від історії, негідної людини, потрібно очищуватися. І це можливо зробити! Хвороба, яку не вилікували, а зігнорували, ніколи не перестане впливати на здоров’я і завжди буде нести із собою ризик рецидиву. Цей рецидив минулого є не тільки можливістю, якої можна сподіватися та яку слід уникати; на жаль, сьогодні існують ознаки наявності цього рецидиву. Не випадково, в контексті останніх місцевих виборів було чути з різних сторін сталінське висловлювання, яке здавалося б вже відійшло у забуття: «Не важливо, хто голосує, — важливо, хто підраховує голоси». Тільки в такій атмосфері невилікуваної хвороби можна зрозуміти, чому зводять новий пам’ятник Сталіну тоді, як знімають і знищують меморіальну дошку свідка та ісповідника віри Патріарха Йосифа Сліпого на тюремній стіні в Харкові — подія, яка трапилася лише кілька тижнів тому.

Європа змогла позбавитися тягаря нацистської ідеології через щирий іспит совісті та офіційне засудження нацизму. Як же Європа поставилася до комунізму? Хіба ж не простежуються тривожні тенденції прихованого або видимого заперечення, яке прагне звести до мінімуму або навіть спростувати огидні дії комунізму на нашому континенті? Чи не поширюється в нашому суспільстві дух «амнезії щодо комунізму» (Стефан Куртуа)? В Україні спостерігаємо сьогодні навмисне і цілеспрямоване сприяння цій амнезії, коли ми чуємо з різних боків, що не потрібно торкатися деяких болючих питань, наприклад Голодомору, щоб «не розділювати суспільства», або коли після приходу певних політичних течій до влади простежується тенденція закривати секретні радянські архіви чи просто видаляти з підручників деякі «неправильні» з їхньої точки зору частини. У цьому дусі накидання «історичної амнезії», а особливо тієї, що стосується комунізму, на мій погляд, зродилася також ініціатива закриття Інституту національної пам’яті, що було оголошено останніми днями збоку державних органів влади в Україні. Зі свого боку, ми переконані, що ці заходи не забезпечують зрілого та відповідального підходу до власної історії, а радше пропонують українському суспільству певний вид масової амнезії, загальної летаргії, що не може не мати руйнівного впливу в майбутньому. Бо хто не вчиться на власній історії, приречений повторювати її огидні помилки. Разом із французьким істориком Стефаном Куртуа, автором «Чорної книги комунізму», потрібно справедливо запитати: якого ступеню обізнаності громадськість Старого Світу досягла стосовно тоталітаризму комуністичної марки, що характеризував ХХ-е століття? Ми поділяємо переконання цього автора, що «європейське суспільство не віднайде ні своєї ідентичності, ні свого супокою, якщо намагатиметься затаїти пам’ять про комуністичну трагедію».

Для того, щоб підійти до вирішення проблеми комуністичного минулого, потрібне знання справжньої історії, а не ідеологізованої чи, тим більше, запереченої, потрібне очищення (не перекреслення чи затирання!) пам’яті, як особистої, так і спільної і, врешті, потрібен суд — не в значенні комуністичного Нюрнбергу (хоча існують прихильники і цієї ідеї), а як урочистий символічний акт, здійснений задля відновлення морального ладу, порушеного атеїстичними та антилюдськими силами, для того, щоб країни Східної Європи, зокрема Україна, могли віднайти свою ідентичність, душевне зцілення та внутрішню рівновагу. Таким чином, цей підхід набирає форми очищувального катарсису та примирення, в яких пострадянська людина має таку велику потребу. Зрозуміло, що в цьому процесі Церква може відіграти особливу роль, оскільки вона є, можливо, найважливішою частиною суспільства та має божественні засоби для наповнення спокоєм та примиренням людських сердець, серця усього суспільства.

Святий Престол через свою міжнародну діяльність завжди підтримував народи та нації, пригноблені комуністичним та іншими тоталітарними й диктаторськими режимами. Ми не можемо забувати, що саме сопричастя з Римом забезпечило свободу — хоча коштом кривавого мучеництва — нашої Церкви вчора та, попри різні обставини, продовжує гарантувати її сьогодні. Як можна забути зусилля блаженного Папи Івана XXIII у звільненні Глави та Отця нашої Церкви Патріарха Йосифа Сліпого з комуністичної в’язниці в 1963 році або історичну зустріч Папи Івана Павла II з Михайлом Горбачовим у 1989 році, після чого Українська Греко-Католицька Церква змогла відновити душпастирське життя та діяльність після довгих десятиліть переслідувань і утисків? Як можна не згадати жест Папи Івана Павла II, який, приїхавши до Києва, не затиснув руку в кулак із погрозами божественної відплати нації за те, що вона могла б подумати будувати власне майбутнє на власний розсуд, а навпаки, потвердив культурно-історичну гідність цього народу, а потім простягнув свою руку, благословляючи, просячи і пропонуючи пробачення жителям нашої землі? Це жест, який приносить полегшу і зцілення, жест, який вартий більше, ніж тисячі слів, і який закликає до наслідування.

Сприяння християнській єдності та міжрелігійній співпраці

В Україні існує міжконфесійна та міжрелігійна організація, яка представляє біля 95 % віруючого населення країни. Вона називається «Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій». До її складу входять Глави всіх основних християнських Церков і громад (католицьких, православних та протестантських), а також єврейських та мусульманських спільнот України. Завданням Ради є забезпечення і сприяння духовним цінностям в українському суспільстві. Її робота характеризується духом великої свободи та відкритості одне до одного (для прийняття рішень потрібна згода всіх). Рада висловлює свою позицію щодо важливих соціальних, політичних і релігійних питань за допомогою листів і звернень до народу та державної влади. У 2001 році під час пастирського візиту в Україну Папа Іван Павло II зустрічався із членами Ради. Ця зустріч, яку дуже позитивно сприйняли всі, хто брав у ній участь, і сьогодні змушує нас запитувати: чи не потрібно продовжувати цей братерський жест, розпочатий Папою-слов’янином, та завжди шукати — також в рамках відносин між Україною і Святим Престолом — нових шляхів для зустрічей із християнською реальністю в Україні у всій її повноті, не виключаючи нікого, а відкриваючись до кожної спільноти, яка є носієм тієї самої віри в Христа-Господа, та кожної групи, готової сприяти спільним для усіх цінностям? Від закритості та ізоляції втрачають усі — від відкритості та діалогу всі стають багатшими. Саме в цьому сенсі співпраця у рамках Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій дає нам важливий досвід, який не можна недооцінювати.

Рада виконує те, що можна назвати базовим, практичним екуменізмом. З іншого боку, ми не хочемо зупинятися лише на спільних заходах, які легко можуть обмежитися лише зовнішньою діяльністю. Спільна дія веде нас до кращого взаємного пізнання, до людського зближення та християнського братерства. Таким чином, ці маленькі кроки наближають нас до великої мети, яка була в центрі молитви Ісуса: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (Йо. 17, 21).

Християнство в нашій країні представлено різними громадами і традиціями, які існували протягом століть, формуючи його власне та неповторне релігійне обличчя. Слуга Божий Папа Іван Павло II після свого візиту в нашу країну охарактеризував Україну як «екуменічну лабораторію». Сьогодні ми робимо маленькі кроки в напрямку зустрічі вірних різних християнських традицій, які сьогодні є розділеними. Шлях до справжньої єдності, безумовно, ще дуже довгий, як зазначив Блаженніший Любомир в одному зі своїх інтерв’ю, проте, доки є добра воля і віра в Бога, не можемо втрачати надії.

Присутність нашої Церкви, що є носієм найдавнішої та безперервної традиції Київської митрополії, яка, прийнявши Хрещення від Візантії, водночас залишалася в єдності віри з Римською Церквою, є живим доказом того, що єдності між християнами не тільки можна бажати, а нею можна жити у всій повноті. З іншого боку, ми не можемо не відчувати болю з приводу того, що ця славна Київська митрополія нині розділена. Ми хочемо керуватися цією євангельською турботою, молитися і працювати з постійно новим запалом задля повернення єдності розділеному християнству. Наше бачення об’єднаної Української Церкви ми розкрили в офіційному документі під назвою «Один Божий народ у краї на Київських горах». Це бачення, яке вимагає заангажованості всіх зацікавлених сторін, щоб перейти від юрисдикційної залежності до церковної помісності, від нівелюючого ексклюзивізму до сопричасного взаємодоповнення, від державного підпорядкування до суспільного служіння, від «екуменізму ультиматумів» до партнерського діалогу, від конфесійного взаємопоборювання до першості в любові. До сьогодні ми ще не отримали жодної офіційної відповіді від Церков-сестер в Україні. Дехто стверджує, що такий погляд є надто ідеалістичним, хтось інший недвозначно заявив, що це неможливо реалізувати. Але нас це не знеохочує. Те, що сьогодні видається занадто ідеалістичним та нереальним, завтра, завдяки Божественному провидінню, може стати дійсністю, даною нам як Божий дар та як плід наших молитов, нашого глибокого навернення та наших малих, проте, щирих зусиль.

Ми стукаємо у двері наших православних братів не зі страху залишитися самотніми. У Містичному Тілі Христа, яким є єдина, свята, соборна і апостольська Церква, ми не є і ніколи не будемо самотніми. Нас радше мотивує бажання поділитися спадщиною отої єдиної і неподільної Української Церкви, яку, дякувати Богові, нам вдалося зберегти, незважаючи на страшні переслідування протягом століть. Ми хочемо також бути скромними промоторами наших Православних Церков-сестер в Україні, які майже невідомі на Заході як яскрава та повна динамізму дійсність. Усі разом ми маємо покликання та зобов’язання перед нашим народом та християнською Європою. Голосом Івана Павла II Європа нагадує нам про нашу місію та наш обов’язок: «Яке велике благо здобуде увесь Божий люд, якщо православні і католицькі спадкоємці Київського Хрещення знову проймуться благодаттю первісного сопричастя, передадуть християнам нашого часу екуменічну звістку, що міститься у ньому, приймуть виклик і закличуть їх пришвидшити рух до жаданої мети — до цієї повної єдності, якої бажає сам Христос!» (Euntes in mundum, 9).

Служіння людині

Наприкінці, я хотів би зупинитися на одному з аспектів церковного життя, що в останні роки посідає дедалі більше місце в душпастирській діяльності всіх Церков в Україні. Йдеться про благодійну діяльність, або дияконію, яку сьогодні цінують і розвивають на різних рівнях.

Мені є дуже цінним вислів Папи Венедикта XVI із його першої енцикліки «Deus Caritas est», який вказує на потрійну основу, що на ній будується Христова Церква: «Cуть Церкви виявляється в потрійному завданні: проповідуванні Божого Слова (kerygma-martyrìa), служінні Святих Таїнств (leiturgia) і ділах любові (diakonia). Ці завдання тісно між собою пов’язані і їх не можна розділяти. Вияв милосердя є для Церкви не одним із видів благодійності, яку можна доручити комусь іншому, а належить до її суті, є проявом її справжнього буття» (п. 25).

У комуністичні часи природа Церков зазнала значних обмежень: ми не могли здійснювати повною мірою перелічених вище завдань, за винятком Літургії, що її служили Православна та Латинська Церкви, хоча в досить обмежених богослужбових місцях. Натомість, не була можливою катехизація дітей та молоді, яку цивільна влада розглядала як «релігійну пропаганду» і карала за це. Ще рідше могла Церква здійснювати дияконію (diakonia) — служіння милосердя. Таким чином, Церква в Радянському Союзі була приречена виживати лише формально, не маючи можливості здійснювати більшість зі своїх головних завдань.

Сьогодні, дякувати Богові, державні органи влади вже не вважають Церкви ворогом чи «опіумом» для народу. Знову відкриваються шляхи співпраці у соціальній та благодійній сфері: відчиняються двері в’язниць, капелани можуть нести своє служіння в лікарнях та військових казармах. І навіть, якщо ми натрапляємо де-не-де на певні труднощі і непорозуміння, всі, я сподіваюся, усвідомлюємо, що ми знаходимося на правильному шляху — на служінні українському суспільству, на служінні людині. Приналежність до Католицької Церкви та стосунки з Апостольським Престолом можуть забезпечити натхнення і неоціненну підтримку на різних рівнях та в різних галузях соціального служіння. Останніми роками ми змогли перекласти українською мовою Компендіум соціальної доктрини Католицької Церкви. Тепер настав час користати що раз більше з цього скарбу повчання та досвіду, розвиненого і здобутого Вселенською Церквою протягом століть, щоб застосовувати його в нашому соціально-культурному та політичному житті. По суті, такі основні принципи як: принцип субсидіарності, який повинен бути основою функціонування суспільства, чи принцип автономії у відносинах між Церквами та державою, який, забезпечуючи необхідну співпрацю, одночасно захищає природу та свободу Церкви перед дуже спокусливою ідеєю створення своєрідної «державної Церкви», повинні стати спільним багатством. Одне слово, існує можливість та необхідність інтенсивнішої взаємодії у соціальній сфері між нашими Церквами.

У зв’язку з цим, дозвольте мені звернутися до Факультету соціальних наук Університету св. Томи із проханням допомогти нам по-новому відкрити цінності дияконії та сприяти застосуванню в нашому суспільстві її найбільш ефективних методів, розвинених Вселенською Церквою. Для нас сьогодні це було б дуже великою і необхідною послугою з Вашого боку!

Я заторкнув лише кілька аспектів, які вважаю основними серед проблематики української дійсності, насамперед, з релігійної точки зору. Ми повинні серйозно і глибоко замислитися над ідентичністю нашої Греко-Католицької Церкви — спадкоємиці Київської митрополії, над шляхом сопричастя впродовж століть зі Святим Престолом Наступника св. апостола Петра, над його роллю сьогодні в колі Церков. Дозвольте мені навести одне спостереження. В минулому столітті явище міграції змінило традиційні уявлення про Схід і Захід, остаточно зруйнувавши суто географічне тлумачення, яке було безпосередньо взяте із розподілу стародавньої Римської імперії на дві євро-середземноморські півкулі. Сьогодні існує конкретна і видима присутність двох складових Церкви на тій самій території, що спричиняє проблеми співпраці, але передусім виявляє брак знань і сприйняття різноманітності у тому самому сопричасті. Ми зараз їх не розглядатимемо, проте, я хотів принаймні вказати на них.

Завершу свій виступ цитатою. Слуга Божий Папа Іван Павло II, посилаючись на Європу після 1989 року, відродив старе визначення, в якому йдеться про дві легені. Блаженніший Любомир, наш Верховний Архиєпископ, приймаючи це визначення, додав, що легені постачають кисень єдиному серцю і ними керує єдиний розум: наш розум — у Христі, а наші серця покликані любити та битися в унісон з прекрасною симфонією Вселенської Церкви, служачи добру, істині та красі всього людства.

Дякую за увагу!

+ Богдан (Дзюрах),
Секретар Синоду Єпископів,
Куріальний єпископ Української Греко-Католицької Церкви

Переклад з італійської о. Любомир Жибак
За матеріалами Релігійно-інформаційної служби України:
https://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/39645/