«Свідомість, що Бог вірить у мене, допомагає мені жити»: Інтерв’ю з владикою Венедиктом Алексійчуком

4 жовтня 2021

Люди все більше задаються питаннями чому, навіщо, куди? … Але всі їх можна об’єднати в одне — як стати щасливим у житті? Де заховане те омріяне щастя і як його знайти, про це ми поговорили в інтерв’ю з великим духовним мотиватором — владикою Венедиктом Алексійчуком, єпископом Чиказької єпархії УГКЦ.

«Свідомість, що Бог вірить у мене, допомагає мені жити»: Інтерв’ю з владикою Венедиктом Алексійчуком

Частина перша

Владико, як би ви могли описати відчуття щастя?

Те, що ми окреслюємо в розумінні щастя, це відчуття радості, миру, відчуття певної благодаті, як ми християни кажемо, воно притаманне людській природі.

Так, мир на душі — одна з прикмет присутності Бога.

Може візьмемо від супротивного, навіть коли людина не є християнином, не бере активного життя в Церкві, але коли вона чинить якісь гріхи, недобрі речі, це її мучить, вона не чується щасливою. І тому в сучасному світі, спрощено кажучи, так багато депресій, бо людина шукає щастя не там, тому робить якийсь гріх і мучиться від того.

У християнстві ми маємо сповідь, під час якої примирюємося з Богом і знову відновлюємо цей стосунок з Богом. І саме Бог наповняє людину вірним розумінням щастя, бо не має, як ми кажемо, універсального щастя. Що для мене щастя сьогодні, може бути не до кінця милим завтра. Те, що для мене приємне якусь мить, не хочу, щоб це саме заполонювало всі миті. Тому відчуття щастя завжди дає Бог, бо Він знає, що для нас є правдивим добром. Бо коли ми дивимося на своє життя, ми постійно змінюємо свої орієнтири і щось інше асоціюємо з поняттям щастя. І так літаємо від одного до іншого.

Святий Августин казав, коли Бог на першому місці, то все інше на своїх місцях. Я би сказав, коли Бог є на першому місці, людина для себе має вірне розуміння, що для неї правдивим є щастя. Бо проблема сучасного суспільства в тому, що воно живе в голові, у голові хоче знайти рішення, відповіді на все.

Але є люди, які не роблять лихих вчинків, ходять до церкви, декларують свою віру в Бога, моляться, але все одно не почуваються щасливим…

Навколо Ісуса Христа ходило тисячі людей, але тільки одиниці зцілювалися. Отже не всі, що були з Хрестом і на сторінках Євангелія отримували зцілення.

Так само, коли ми говоримо про молитву. Молитва — це не просто відмовляння слів. Це зустріч з Богом.

І, мабуть, одна з проблем християн — це така шизофренія, коли розділяємо життя з Богом, яке десь є у церкві, десь на молитві і наше щоденне реальне життя.

Але коли я християнин, то я маю в Бозі переживати, проходити всі речі.

Це правда, що ми не завжди можемо мати емоції. Ми асоціюємо емоції з повнотою щастя, але…

Ми недавно дивилася чергову Олімпіаду, бачили переможців з медалями. І те, що вони виграли медаль — це тільки одна мить їхнього щастя. А перед цим були довгі не місяці, а роки праці, тренування. І ось питання — у ці дні, коли вони тренувалися, вони були щасливі чи не були щасливі? Може і не були. Бо мусили собі в чомусь відмовляти, до чогось себе заставляти, тримати певний режим… Але вони мали мету…

Ми ж бо говоримо про людську мету. Якщо ми християни, ми прагнемо до царства небесного, яке починається вже тут. І коли ми є з Богом, то Він надає сенсу всьому, сенс і логіку нашим терпінням. Тому ми не завжди можемо переживати тільки емоційне піднесення…

Я глибоко переконаний в тому, що Бог хоче, аби ми Були щасливі. Бог ніколи не хоче, щоб ми терпіли, Бог не хоче, щоб ми страждали і мучилися. Якщо ми маємо ці речі, то вони є частиною нашої цілої ідеї освячення спасіння, яке дає Господь.

Але ми можемо бути щасливі в кожну мить нашого життя, бо в кожну мить з нами є присутній Бог.

Інколи так виглядає, що людина не може бути щаслива тут і зараз. Вона завжди наче чекає, що ось незабаром чи колись десь там прийде те щастя…

Проблема в тому, що ми часто асоціюємо щастя з чимось, а не з буттям. Як кажуть філософи, не щось мати, а бути.

Погляньмо, як люди асоціюють щастя з чимось, от я десь поїду, щось побачу, зароблю якісь гроші… І ті сподівання завжди більші, ніж реальність, яку ми потім отримуємо. Тому для мене все більше є розуміння, що ми можемо бути щасливі всюди, бо всюди є Господь.

Але з Богом можна бути лише тоді, коли є оцей мир на душі.

Погляньте, у Божественній літургії ми молимося десь 45 разів за мир: У мирі Господеві помолімся, за мир з висот, за мир усього світу, мир усім, у мирі вийдім…

Ми багато говоримо про мир. Я глибоко впевнений, що диявол дуже часто хоче відвести нас від цього миру і від того, що в англійській мові кажемо present time — теперішнього часу.

Ми живемо або в минулому або майбутньому. Американці кажуть: «Past is history, future is mistery, we have only now — минуле — це історія, майбутнє — це містерія, ми маємо лише тут і тепер».

Тому то є дуже важлива річ, щоб уміти зупинятися і тішитися. Не знаю, коли ми останній раз дивилися на сонце, на хмари, на дерево, яке біля нас росте, на маму, на свою жінку чи на свого чоловіка… Важливо призупинитися.

Ми часто чуємо «бути тут і тепер». Усі хочуть бути тут і тепер, але як то?

І це не просто така психологічна вправа. Для мене важливо не саме питання бути тут і тепер, але самого буття, що за цим тут і тепер є Бог. Він є тут. І в теперішню мить ми можемо зустрітися з Богом.

І якщо ми атеїсти, ну, ок, тоді ми можемо зустрітися лише з людиною, бо в майбутньому її вже за хвилину може не бути.

Тому є цінність того миру, тої миті.

На що ми найбільше жаліємося в молитві? На розсіяність, на неуважність.

Ми маємо хронічну неуважність, а молитва нам лише показує цю неуважність. І саме ця неуважність, різні страхи і переживання, турботи забирають у нас цей мир, не дають нам бути тут і тепер.

Погляньмо на своє життя, ми сотні, тисячі разів за щось переживали. Для чого? Усе влагодилося, усе стало на свої місця. І наше переживання нічого не дає. Наш страх нічого не дає.

З іншого боку, ми також досвідчили, що коли ми добре помолимося, посповідаємося чи просто побудемо на природі, утихомиримося, угомонимося і як тоді багато речей розв’язується, як тоді проблеми, які існували днями, а то й роками, стають на місце. Чому? Тому що всі наші проблеми у голові. Коли ми умиротворяємося, перебуваємо в Господі і все осідає. Бог нас просвітлює. У Бозі все ясно. У Бозі є рішення на все. У Бога є відповідь на те, що є саме правдиве щастя для мене. Бо ми інколи маємо своє уявлення про своє щастя, вкладаємо туди зусилля, енергію, сили, а щастя не прийшло. І купу свого життя ми просто викидаємо і викидаємо. І весь час у тому неспокої.

Отці пустелі казали: Будь у мирі і навколо тебе тисячі спасуться. Чому? Тому що ти в мирі починаєш розуміти, що говорити, а що не говорити. Ти в мирі починаєш розуміти бути принциповим чи не принциповим.

І чим людина більшу займає посаду, тим більше, понад усе, вона має берегти мир.

Бо найбільше дурних рішень ми приймаємо у стані емоцій, у стані якогось збудження.

Треба вміти зупинитися. Хай світ валиться, а я сяду і зупинюся на хвилинку, на п’ять, десять… Просто закритися і ні на що не реагувати. Ви побачите, у вас буде спокуса щось зробити, комусь відповісти, подзвонити… Але ні, я дам собі зупинитися. Побуду сам із собою, побуду з Богом.

Бо ми ж не вміємо бути самі з собою. То телефон, то інтернет…

Тим паче, коли є кризова ситуація, нам хочеться за всяку ціну щось зробити… А це є найбільш небезпечним. Бо все треба вирішувати в мирі.

Не шукати відповіді вже і зараз, а стати перед Богом у правді, як є, попросити його і Бог просвітить.

Але для того, щоб дійти до розуміння такого стану речей, до такого розуміння, мабуть, треба прочитати багато книжок, психологічних, філософських? Чи може є якесь універсальне правило в пошуку миру?

Я глибоко переконаний, що будь-які інтерв’ю, спічі, промови чи інші мотиваційні речі — не є зле. Але людина сама приймає рішення. Чим більше живу, тим більше розумію, що ми нікого ніколи ні до чого не змусимо. Це ілюзія. Коли людина не мотивована, нічого не буде. Я це кажу зі свого досвіду, переконання.

Для мене все більше відкривається свідомість, що не є питання, як багато ти знаєш. Люди дуже часто знають багато, але питання в тому, щоб ті маленькі речі, які ми знаємо, пробувати втілювати в своє життя.

Потрібно просто взяти соціологію і спробувати порахувати, скільки часу я присвячую комусь на день, а скільки часу — собі.

Ну, чому я такий бідний, що собі присвячую найменше часу?! Це просто себе треба запитати, скільки часу я є з кимось, а скільки — з собою?

І себе далі запитати, якщо мені скучно бути з собою, то може й іншим скучно бути зі мною?

Якщо я не знаю самого себе, то є великі сумніви, що я когось можу знати.

Як на мене, питання не в тому, що ми читаємо чи не читаємо серйозних книжок, питання в тому, що ми не ставимо собі серйозних питань у житті. Ми звикли до «та якось воно буде».

А чим більше ми ставимо собі конфронтаційні серйозні питання — віри, щастя, долі — тим більше будемо собі давати серйозні відповіді. І тоді малі кроки щодня. Я не кажу про революційні кроки. Почати хоча б з того, щоб кілька хвилин на день побути з собою.

Бо якщо я маю час на всіх, то чому я не можу мати час на себе?!

Але з боку це може звучати егоїстично піти бути з собою…

Це не має нічого спільного з егоїзмом. Бо якщо я знатиму, хто я є, то я знатиму, яке моє місце в житті.

Погляньте навколо себе, кімнату, в якій ви знаходитеся. І ви побачите, що все навколо вас має своє призначення. Екран, на який ви дивитеся, клавіатура, на якій друкуєте, стілець, на якому сидите… І от постає питання, яке моє призначення в житті? Чи я знаю інструкцію для свого вживання?

Тобто питання бути з собою — пізнати своє призначення. І святими були ті, які знайшли час на себе і зрозуміли, хто вони є й інвестували себе в те місце, де вони мали бути і що робити.

Тому ми так мілко живемо, наше християнство є слабеньке, бо ми не знаємо, хто ми і що ми.

Святими були ті, які були в Бозі і з Богом і дали розквітнути своїй особистості. Вони знаходили час, щоби побути з Богом у тиші, щоб зрозуміти себе.

Ми якось проживемо своє життя. Ок. Але як ми його проживемо?!

Господь каже: Люби ближнього як самого себе. Ми часто говоримо про любов до ближнього, але Господь називає критерієм «як самого себе». А як ти можеш любити самого себе, якщо ти не знаєш себе? Тож ти маєш себе пізнати, відкрити і тоді зрозумівши себе, ставши спеціалістом сам по собі, можеш іншим людям помагати.

Час інвестований на себе приносить інвестицію у тисячі разів допомогу іншим. Тоді ми знаємо, як жити, що робити, як поводитися…

Є багато людей, які кажуть, що вони не можуть перебувати на самоті, що їм потрібен хтось до компанії. Про що це свідчить?

Заочно важко сказати, про що це свідчить, бо психологія каже про інтровертів і екстравертів. Інтроверти більше полюбляють самоту, екстраверти — перебувати у суспільстві. Але я глибоко переконаний, що екстраверти потребують самоти, як і інтроверти потребують комунікації. Тобто яким би ти не був інтровертом, ти потребуєш комунікації з людьми, бо що ти можеш запрезентуати людям, якщо ти сам себе не знаєш, якою ти є особистістю.

Ми не знаємо себе і коли зустрічаємося з людьми, граємо дуже різноманітні ролі. Одна роль у Фейсбуку, друга — у Твіттері, третя — на парафії, четверта — з родиною… І виникає питання, де ти є собою, де твоя автентична особистість?!

Тому ти потребуєш бути на самоті, щоб трохи розібратися, зібратися з думками, хто ти є, ким ти є, що ти є.

Скільки ви особисто проводите часу на самоті?

Це як рахувати. Сказав би з Богом і собою, декілька годин щодня.

Хто на вас у житті найбільше справив враження?

На мене найбільше враження робили особи не з питання їхньої суспільної чи церковної позиції.

На мене особистості робили враження. Особи, які знають, хто вони є, ким вони є.

Погляньте кругом на сучасне суспільство. Чи ми багато маємо особистостей в суспільному житті, у церковному житті?! Чи є в нас особистості, які світять у нашому політикумі протягом десяти-двадцяти років? Особистість може світити тільки тоді, коли вона знає, хто вона є.

Особистість. Чи це обов’язково має бути суспільно відома особа? Чи для когось це може бути просто його бабця чи дідо?

Я зустрічав у житті багато дідусів, бабусь, які були неймовірними особистостями. Вони не займали якихось щаблів у церковному чи суспільному уряді, але робили величезний вплив на суспільство. Але щоб стати цією особистістю, ти маєш особисто зустрітися з Богом, свою особистість пізнати. І це постійний апгрейт, постійне оновлення як комп’ютерна програма.

Щоб стати особистістю є багато елементів, але для мене є два найважливіші — особисті стосунки з Богом і друге — як кажуть, у нас у народі, з ким поведешся, у того й наберешся. Тож дуже важливо зустрічатися з особистостями.

Ніколи нікого не ідеалізую. Можу назвати з десяток осіб, які для мене в житті були тими особистостями. Однак я бачив не легкі моменти їхнього життя. Вони для мене не є ідеальними чи безгрішними, вони переживають свої труднощі. Але разом з тим безсумнівно залишаються особистостями.

Я от тепер писав книжку про покликання людини. Половину книжки складають мої роздуми про пошук Божої волі, як людина мала б пізнавати своє покликання в житті. І в цій книжці є п’ятнадцять свідчень особистостей, які мені особисто дуже цікаві. І тільки четверо з них є клерикальні — єпископ, священик, монах і монахиня. Решту — світські особи з дуже різних сфер. Це ті особистості, які розпізнали своє місце, де вони мали служити для Бога.

Ти стаєш особистістю, коли ти розумієш своє призначення, своє покликання, своє місце в житті.

Хто саме є ці особистості?

Це Зеня Кушпета, засновниця і натхненниця спільнот «Віра та Світло» та «Лярш» в Україні, Борис Гудзяк, митрополит Української Греко-Католицької Церкви, президент Українського католицького університету, Юрій Тарнавський, журналіст, терапевт з алко- і наркозалежності, адміністратор Реабілітаційного центру УГКЦ «Дім Преображення», Наталія Мельник, генеральна настоятелька Згромадження сестер Пресвятої родини, Тарас Добко, доктор філософії, перший проректор Українського католицького університету, Віра і Зіновій Кузимків, члени міжнародного правління спільноти «Подружні зустрічі», лідери львівського осередку «Подружні зустрічі», Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, віцеректор Українського католицького університету, Оля Вох, менеджерка, слухачка Вищого інституту економічних студій (Париж), у минулому — економ Паризької єпархії УГКЦ, Богдан Трояновський, богослов, психолог, директор видавництва «Свічадо», отець-доктор Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії, Микола Шарах, учасник відродження Білоруської Греко-Католицької Церкви, багаторічний голова греко-католицької парафії у Полоцьку, Брія Блессінг, американська співачка й композиторка, тривалий час жила у Львові, наш старець отець Олександр, Затворник з Унева, нині покійний Ігор Скочиляс професор Українського католицького університету, Олеся Саноцька, засновниця спільноти взаємодопомоги «Оселя».

Ви сказали, з ким поведешся, у того й наберешся. І часто людина, мабуть, і не винна в тому, якою вона стала, якою сформувало її середовище. Чи винна? Бо ми ж наче маємо розум і можемо деякі речі сприймати критично…

Церква дуже обережно ставиться до того, що ми говоримо про середовище. Ми тоді можемо говорити про детермінування — я не мав вибору, я мав таких батьків, таке виховання… Це не є правда.

З історії християнства ми знаємо, що в одних і тих самих ситуаціях, хто виявляв вірність Богові, став святим мучеником, а хтось інший зраджував і відходив від Ісуса Христа.

Тобто середовище не робить ні святим, ні грішником. Це як ми йдемо до сповіді і каємося, що зробили не добро, а зло. Чому ми каємося? Через те, що зробили невірні рішення. Якщо б ми були детерміновані, то нема змісту каятися, бо ми були змушені це зробити. Ми каємося завжди з невірного рішення.

Людині завжди лишається вибір. Завжди коли дивлюся на своє оточення — священиків, парафіян, їхніх дітей… Часто жартую: тато той самий, мама та сама, виховання те саме, а діти вийшли різні.

Від батьків ми найбільше отримуємо компас, орієнтири, цінності, як ми тепер кажемо. І згідно тих цінностей і того компасу ми подорожуємо по життю.

І навіть ті родини, про які я кажу, де діти різні, але вони мають схожі орієнтири, подібні підходи. І це дуже важливо для дітей.

В Україні цього ще не відчувається, але тут в Америці, якщо батьки хочуть доброго виховання для дітей, віддають їх до приватних чи католицьких шкіл. Щоб дитина формувалася у відповідному середовищі.

Від батьків багато залежить створити для дитини середовище, дати їй певні фундаменти.

А ще найважливіше від батьків це — виховати.

Слово «виховати» ми звикли розуміти, як формувати. Але ні. Корінь виховати походить від «ховати». Тобто є щось заховано і це треба виховати, витягнути, виховати з цієї дитини, що є назовні. І це є завдання батьків. Бо Бог дав батькам те чи інше дитя, і батьки мали б допомогти розпізнати, до чого ця дитина приготовлена.

Тому так, обставини важливі, цінні, але знову ж таки, усе залежить від людини.

Життя — це як їхати по GPRS. Навіть коли ти звернув не туди, система намагається перерахувати і все одно веде тебе до кінцевої мети.

Так само і Бог якісь наші невірні рішення, обставини може допровадити.

В історії життя святих ми бачимо, що вони виростали в обставинах, коли в їхньому майбутньому не було нічого доброго. І своє свідоме життя вони провадили грішне, але в якийсь момент вони приймали вірне рішення і змінювали рух.

Тому в людини завжди залишається вибір до кінця життя. У кожну мить нашого життя ми можемо зробити вибір у бік добра і все більше його розвивати. Або все далі рухатися в бік зла. Тому це залежить тільки від нас.

Ви особисто бачили людей, які кардинально змінювалися в дорослому віці? Скажімо, з якоїсь пустої поведінки на серйозну?

Ми, як правило, у людях не бачимо серйозних змін.

Я теж не мінявся радикально в одну мить. Я більше вірю в не революційну, а в еволюційну зміну.

І я бачив багато людей саме в еволюційній зміні, як люди поволі міняються. І бачу, що Бог діє до кожного в різний спосіб.

Кажуть, як Бог не приведе до себе солодощами, то прижене гіркотою. Але я глибоко переконаний, що Бог зі своєю любов’ю не перестає діяти в житті кожної людини, щоб привести її до себе.

Але в тому і є делікатність Божої натури, що Бог ніколи нікого не заставляє, не примушує.

І ми не знаємо шляхів Господніх. Ми не знаємо, що вона переживає всередині, які в неї навернення, які в неї болі.

У своєму житті я віддаю Богові всіх людей, у будь-якому стані, у більш благодатному чи далекому від Бога. Я віддаю Богові цих людей, бо я Йому вірю. І Бог повірив у них, коли віддавав на хресті своє життя за них.

Для мене кожного разу це щось неймовірне, що ми переживаємо в сповіді, коли Бог прощає нам. Це не означає, що кожен з нас може робити, що хоче. Ні. Просто Бог вірить у кожного з нас. Вірить, що ми можемо бути кращими. Він знає нас краще, ніж ми себе.

Для мене дуже важливо мати в собі цю Божу поставу — завжди вірити в людину, завжди довіряти їй, рахуватися з її цінністю, розуміти, що Божі шляхи до спасіння є незбагненні. Свідомість, що Бог вірить у мене, допомагає мені жити. І звідси випливає інша свідомість — якщо Бог вірить у мене, значить вірить і в інших.

Стараюся в житті ні в кого не зачаровуватися, щоб потім не розчаровуватися. Людям намагаюся довіряти, але в повноті вірю тільки Богові. Розумію, що люди є грішні і від них можна всього очікувати, але завжди вірю, що людина здатна до більшого.

Далі буде…

Фото із профілю владики Венедикта у фейсбуку
Розмовляла Оксана Климончук,
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ